Вороньків

24 серпня в с. Вороньків Бориспільського району Київської області на насипаному кургані було встановлено обеліск та меморіальну дошку козакам і старшинам Вороньківської сотні Переяславського полку, які під проводом отамана Івана Черпака-Штурби стали на захист рідної землі від російських окупантів. Багато козаків полягло в боротьбі з більшовиками на річці Трубіж неподалік Баришівки 4 лютого 1919 року.
Ідея вшанування вороньківських козаків належала пасіонарному українцеві, невтомному краєзнавцю Андрієві Свириду, але несподівана його смерть зупинила реалізацію шляхетної ідеї. Аж тепер її втілили! Справедливість відновлено завдяки сільському голові Воронькова Ігореві Заборному, Товариству відродження української нації, Товариству “Чорні запорожці” та місцевим мешканцям, які відчувають себе козаками. Архітектором проекту виступив Юрій Новохатько.  Історичну довідку про трагічні події 4 лютого 1919 р. надала директор Бориспільського історичного музею Наталія Йова.
Один із промовців, козак Товариства “Чорні запорожці” Василь Ільчишин, вороньківський лікар, сказав: “Пишаюся, що в нашому селі були козаки, які не побоялися піднятися проти грізного ворога. Національно-визвольна боротьба для нас свята, бо вона дає можливість усвідомити, хто ми і для чого живемо. ХХ століття сьогодні стукає в наші двері, ми повинні відчинити їх, щоб пізнати своє минуле, насамперед правду про тих, хто зі зброєю в руках здобував волю українському народові. Ми усвідомлюємо обов’язок перед полеглими борцями і перед майбутніми поколіннями, щоб передати їм козацький дух”. А Світлана Кругликова, двоюрідна онучка отамана Івана Черпака, член ВО “Свобода”, висловила щиру подяку учасникам вшанувань за те, що оживили пам’ять про її славного діда.
“Незборима Нація”

http://nezboryma-naciya.org.ua/show_month.php?id=133

Роки громадянських змагань

…Тричі поверталися в Україну більшовики. Чимало є фактів, що свідчать про непомірну жорстокість методів, якими більшовики користувалися для утвердження своєї влади. Почався нещадний наступ на заможного селянина; відбирали худобу, хліб, реманент. Більшість селянства рішуче взялася за зброю. Вони встали на захист власної гідності, захищали свою честь, свободу, добробут, не могли віддати без спротиву знахабнілим комісарам добро, нажите важкою виснажливою працею кількох поколінь. У селах створювалися повстанські загони. На Бориспільщині діяв загін Івана Черпака (Штурби), створений з жителів сіл Воронькова, Процева, Кийлова, Рудяова, Гусинців, Рогозова, Іванкова та ін. Вороньківська сотня входила до складу Переяславського полку (полковник Міхно). На початку лютого 1919 року сотня прийняла нерівний бій на річці Трубіж. Виступивши проти озброєного до зубів більшовицького війська загін, бійці якого мали тільки гвинтівки, зазнав нищівної поразки і втрат. Навалу ворогів було зупинено на дві доби. А Вороньківська сотня в цьому бою втратила майже половину своїх бійців. Потім у сотні почався розбрат. Тут доклала зусиль більшовицька агентура. Загін розколовся на два конфліктуючі табори. Частина бійців залишилася вірною ідеї незалежності, продовжувала боротьбу інші наполягали підкоритися радянській владі. Суперечки призводили до кривавих сутичок. Повіривши в амністію, почали добровільно здаватися. Повіривши обіцянкам, вийшов із підпілля і Іван Черпак, який, як згадують односельці, тривалий час переховувався. По дорозі в Бориспіль він був убитий. Більшість повстанців теж були знешкоджені. Так більшовицька влада виконувала свою обіцянку не переслідувати людей, які брали участь у бойових діях. Потопили більшовики в крові і повстання бориспільців 1920 року. Відступаючі загони червоної армії реквізували у селян фураж, коней, продовольство. Це викликало невдоволення населення. Повстали і селяни Борисполя. Причиною було небажання впустити більшовицькі війська в містечко, щоб не “давати оброк” кіньми, возами, продовольством. Був скликаний мітинг, дзвонили дзвони всіх церков. Створювалися загони, патрулювалися вулиці. Більшовики напали на місто у неділю, на свято Георгія. Почали обстрілювати місто з усіх боків, а захопивши швидко, влаштували криваву розправу над повстанцями: добивали багнетами поранених на вулицях, у лікарні, вбивали навіть тих, хто виходив зустрічати хлібом-сіллю, вбивали у дворах, заганяли у клуні, а потім підпалювали їх. Місто горіло. Люди тікали, ховаючись у болотах, лозах, очеретах. Потім було зібрано понад 200 чоловіків, яких розстріляли біля Броварського шляху. Понад два тижнів більшовики тероризували і грабували населення Борисполя. Довгі роки люди навіть подумки боялися згадувати ті події.

“Історія рідного краю. Бориспільщина.”, Наталія Йова, Тетяна Гойда 
http://borispol.at.ua/load/o_gorode/istorija_goroda/roki_gromadjanskikh_zmagan/25-1-0-153

Микола КАРПЕНКО. “Отаман Черпак”. Поема-роздум

Андрію Свириду і Віктору Карпенку присвячую
…Вороньківська сотня Івана Черпака… Старші мої односельці щось чули про неї, щось пам’ятали. Та минали літа – і їх ставало все менше, давні події забувалися або й свідомо замовчувались – “аби далі від гріха…” І ось раптом – згадки, розмови, суперечки! І перша газетна публікація “То були ще одні Крути” Андрія Олександровича Свирида, учителя-пенсіонера з Іванкова на Бориспільщині. Його батько був у сотні, в боях на Трубежі загинув дядько Опанас…
До цих повідомлень додалися спогади Віктора Степановича Карпенка – мого двоюрідного брата. Від батька і матері він чув про Івана Черпака… Дядько Степан, ще підлітком, возив вояків сотні до Трубежа, де так трагічно склалася їх доля… Не з власної волі возив: кожна військова сила, що владарювала тоді в селі, вдавалася, при потребі, до “мобілізації гужтранспорту”. Вцілів дивом. Тож опісля й розповідав дещо в родині, обережно й скупо, бо мав перед собою гірку засторогу: його молодшого брата, а мого батька Івана, у пекельному 38-му арештували за “антирадянські висловлювання” – десь під Соловками він і загинув…
Пригадалися й мені поодинокі, десь до слова мовлені, згадки про отамана Черпака – суперечливі, неоднозначні. А тепер минуле поста-вало зриміше… І я не міг не написати. Не для того, аби вершити “суди-присуди”: їх звершило саме життя, хоч мало чому нас навчило… Хотілося пильніше придивитися до людей і подій, поміркувати над трагічними сторінками з життя села в далеку вже громадянську, якось “вписати” їх в таку ж складну й трагічну українську історію періоду Центральної Ради, Гетьманату і Директорії…Адже минуле не зникає безслідно – воно з нами і в нас…
Так народилася поема-роздум. Праглося “поміркувати” не лише розумом, а й серцем, бо як серце не дивиться – то й очі не бачать. Бо людям, як відомо, “треба хліба – треба й неба”. Хліб насущний дає нам дбайливо доглянута земля; небо ж наше, окрім сонячно-зоряного небозводу, то наші ідеали, надії-мрії і вірування. Вони ж, небо й земля, хоч і розділені, а роблять одне святе діло: творять життя та оберігають його. Про це варто пам’ятати усім нам – і тим, хто зліва, і тим, хто справа, – виборюючи для України кращу долю.

Микола КАРПЕНКО

Купуйте, читайте, шануйтесь!

Вороньків: Один коментар

  1. Трудно знайти навіть гожі слова, щоб висловити подяку панові Миколі. А я ж, закоханий в Історію, перечитавши тисячі книжок, чув тільки про Отамана (бандіта па-савєцкі) Зеленого. В цих Спогадах доля і моїх прадідів селян-багатирів на Слобожанщині. Тепер Знаю, для чого мені дані Богом і Лікарями ще роки другого життя після трепанації – ВСЕ що чув і вичитав, пере-мислити і розказати, щоб не було далі як у того гада папєрєдніка Маркса, що “історія вчить тому, що нічому не вчить”. Така по більшості талановита, щира і завзята молодь, але Знань – самі Дипломи (це те, чого хоче від нас Європа з їх “бульйонським процесом”. Коли мій Вчитель з Поросся родом без Дипломів, але з Таборами, розповів був мені про випробування на Січі перед вступом в учні Козаків і останнє – “з’їсти миску борщу, я з’їв аж 5 ложок”, то я йому: “я б тільки це і зміг, бо перчене дуже люблю, але до того б не дійшло в мене”. А то прийшов юнак до Університету, написав кілька формул, завчив брехню з Грушевського – і ось тобі за 5 років Магістр. А Козак володів будь-якою зброєю, знав Історію, кілька мов, міг на балі у Барі чи Варшаві поводитися гідно. Мій син-програміст мене годує, але читати тільки в 27 вчиться. Що ж казати про тих, у кого батьки біля конвеєра все життя провели. В статті побачив лише 1 дрібничку прикру – про небо. Предки Небо шанували не через забобони, але Знали, що ми самі і ВСЕ на Землі залежить і від Звізд (тому Юрій Кондратюк в 1916 і написав з повними розрахунками з Балістики і Хімії свій труд “Покорение межпланетных пространств” про трьохступеневу ракету). Є Нам в кого вчитися, а не тільки у закоханого в Бздізнес Заходу! Ще раз дякую, дам Дітям і Учням читати.

Залишити відповідь