Поміркуй і стверджуй!

554314_10151037073901442_748150450_n.jpg

“Так”. Я з України!

“Ні”. Це не частина Росії.

“Ні”. Я не їм сало й не п”ю горілку кожного дня.

“Ні”. У нас є й інші відомі люди, окрім Шевченко. 

“Ні”. Це не Азія. 

“Ні”. Не усі мої програми крадені. 

“Ні”. Мої кості не насичені радіацією. 

“Ні”. Я також не дешева проститутка. 

“Ні”. В нас не має снігу цілий рік. 

“Ні”. Моя рідна мова – не російська. 

Арифметика по-Азаровски

В день выборов нет ничего более захватывающего, чем следить за голосованием по всей стране. Наверное, именно для этого на каждом участке будут установлены веб-камеры для трансляции процесса волеизъявления на сайте ЦИК.

На это благое дело из бюджета был выделен 1 млрд гривен, и все было бы хорошо, если бы слишком умные пользователи не стали распространять в Интернете картинки с интересной арифметикой.

Пускай даже на каждом участке будет установлена не одна камера, а десять (чтобы рассматривать бабушек с разного ракурса) и пускай смотреть это незабываемое шоу мы будем в HD-качестве – неужели на обеспечение одновременного подключения 300 тыс. соединений (именно на столько рассчитывают в правительстве) нужны сотни миллионов гривен?

2bc60-04.jpg

И главное, нас лишили самой драматичной части шоу, а именно – процедуры подсчета голосов, что делает блокбастер выборы-2012 совсем не таким интересным.

“Ночью мы вошли в село под видом банды”. Чекісти тероризували населення, маскуючись під загони УПА

459909_1_496.jpg

“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.

1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14го жовтня 1942 року днем постання УПА.

2. Для вшанування цього моменту день 14го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”

Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об’єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943го. Діяла майже до середини 1950х

156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п’ять років після завершення німецько­радянської війни – станом на 20 лютого 1950го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей

“Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх”. Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.

Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурнобойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.

Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі ­завербовані мали довести свою “відданість” радянській владі. “Агентибойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУНУПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агент­бойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівникаватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН”.

Більшість радянських документів про спецбоївки НКВСМДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.

“Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки”, – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949го. А далі писав: “В этой обстановке агентурнобоевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурнобоевых групп показывает, что их применение быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, всесторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп”.

Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади “успішної діяльності” агентурно­бойових груп. Цей документ під грифом “Цілком таємно” міністр держбезпеки УРСР генераллейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.

Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 червня 1949го агентбойовик Дрогобицького управління МДБ “Данило” повідомив, що встановив зв’язок з місцевим керівником ОУН на псевдо “Мико”. Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень “Данило” доніс, що отримав від “Мико” харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ “Данилові” видали дозу миш’яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН “Мирона”, керівника збройної групи “Чорногора” й санітарку районного проводу “Селянку”. Служба безпеки ОУН захопила “Данила”. На допиті той заявив, що підпільників убив станичний “Мико”. Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили “Данила”.

“Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы “Арапа”, – звітував своєму керівництву 3 січня 1945го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой “Трегуба” и ничего о появлении боевки “Трегуба” в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – “Країна”) Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли”.

Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня ІваноФранківщина. Соколов продовжує: “Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные какимлибо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных куренем “Резуна”. Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета ­выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем “Быстрого” из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется “Резуну”, что мы забрали его лошадей. Тогда мы забрали его с собой, убили и бросили в колодец”.

Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому оперуповноваженому НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. “Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было”, – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку “О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ”. Зокрема, писав: “В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ “Крылатым”, дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого рна Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов “УПА”, жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они “выдавали органам МГБ украинских людей”. “Крылатый” и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа”.

У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його “участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокационные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела”.

За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17річну Ніну Ріпницьку з того ж села. Почали катувати: “Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении”.

Наостанку прокурор Кошарський наголошував: “Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями”.

Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. “За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурнооперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения”.
459909_3_596.jpg

Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім “негласно хоронили”. Місця поховань були засекречені

текст: Ярослав Файзулін, кандидат історичних наук, фото: Центр досліджень визвольного руху/cdvr.org.ua
Джерело: журнал “Країна”

Нескорені. Чому українські повстанці не стали нацистськими та совєтськими колаборантами

4 жовтня 1942 року – дата більше символічна, ніж хронологічна, від якої зазвичай ведеться відлік історії Української повстанської армії.  

30b.jpg
Безперечно, армії не створюються за один день, тим більше просто у святковий. Але традиція, яку започаткував Роман Шухевич своїм наказом у 1947-му, закріпилася, і саме Покрову асоціюють не тільки з днем козацтва, а й із зародженням Повстанської армії, яка постала як факт швидше на початку 1943-го.

Чому УПА не ОУН

Рух, який восени 1942 року німецькі спецслужби характеризували як повстанський, зародився на Волині – у регіоні, де нацистський окупаційний режим виявив свою найпотворнішу сутність із численними облавами на населення для вивезення на роботу до Німеччини, систематичними реквізиціями продовольства та худоби в селян, спаленням сіл, актами політичного терору та геноциду. Саме тут склалися передумови для зародження потужного збройного опору окупантам, який очолила Організація українських націоналістів (бандерівців).

Звичайно, провідну позицію останньої в розгортанні та подальшому функціонуванні УПА не можна применшити, позаяк на базі саме оунівських боївок формувалися повстанські загони, а мережа підпілля стала своєрідним логістичним тилом (запіллям) «лісової армії». Однак потрібно чітко розуміти відмінність між цими організаціями. УПА була армією з власною військовою структурою (воєнні округи, тактичні відтинки, з’єднання, курені, сотні, чоти, рої тощо), дисципліною (за дотриманням якої стежила Військово-політична жандармерія (ВПЖ)), мережею допоміжних служб (медичних, господарських, зв’язкових), осередками підготовки повстанських кадрів (підстаршинські й старшинські школи), військовою присягою, відзнаками та медалями, воювала під синьо-жовтим прапором (а не червоно-чорним) і з липня 1944-го підпорядковувалася вищому військово-політичному органу воюючої України – Українській головній визвольній раді (УГВР). У той час як ОУН була підпільною організацією зі своїми правилами конспірації, розгалуженою нелегальною структурою, ієрархією, судовими органами, системою виховання та навчання членів, присягою, прапором тощо.

Звичайно, ОУН і УПА були нерозривно пов’язані між собою протягом усієї боротьби (керівники першої обіймали командні посади в другій, як і чимало її членів перебували в УПА), і між ними неможливо провести чітку лінію розламу, позаяк одне випливало з іншого й одне в одному продовжувалося. І водночас не варто ставити риску й сприймати їх як одне ціле: не всі оунівці були учасниками повстанського руху, як і не всі повстанці ставали членами ОУН чи навіть ідеологічними націоналістами. У документах підпілля ніколи не вживалося словосполучення «ОУН – УПА», а після згортання повстанського руху йшлося лише про збройне підпілля. Ця абревіатура є продуктом радянських органів держбезпеки і значною мірою залишається незмінною в масовій свідомості до сьогодні.

Загальноукраїнські горизонти

Постання на початку 1943 року УПА та боротьба її бойових відділів аж до остаточного згортання за наказом УГВР у вересні 1949-го було якісно новим етапом в історії українського визвольного руху, в якому поєднувалися національні та соціальні завдання, антиколоніальна й антитоталітарна боротьба проти двох імперій-тираній: сталінського СРСР та нацистської Німеччини. До лісу йшли, з одного боку, ті, хто був національно свідомим і хотів відновлення незалежності України, а з іншого – ті, хто виступав проти безмежного свавілля окупантів, прагнув соціальної та економічної свободи, обстоював людські права. Саме залучення до складу УПА вихідців із багатьох регіонів України (а серед них було також чимало східних українців), представників різних соціальних прошарків і політичних угруповань, національних меншин та іноземців значно розширило горизонти та завдання українського визвольного руху. Останній став більше орієнтуватися на розгортання демократичних антитоталітарних революцій серед народів Радянського Союзу, в чому вбачав єдиний ефективний шлях до повалення сталінської імперії та відновлення на її руїнах незалежної України та держав інших поневолених народів, набувши типових антиколоніальних рис. Значною мірою ці зрушення також вплинули на еволюцію ідеологічно-програмних засад ОУН, яка в серпні 1943-го здійснила поворот від захоплення авторитарними гаслами до демократичної платформи. Це був безпосередній наслідок постання УПА. Але чи можливий він був би без «лісової армії»?

Те, що з огляду на відносно вищий рівень національної свідомості й протестних настроїв населення та сприятливіші історичні умови повстанський рух географічно виник саме на Волині (йдеться про її історичне визначення, що включає в себе сучасну Волинську, Рівненську області, північні райони Тернопільщини та більшу частину Житомирщини), не дає підстави характеризувати його лише як регіональний (західноукраїнський). На український П’ємонт – Галичину – він поширився тільки влітку 1943-го, а остаточно структури УПА тут сформувалися лише на початку 1944-го – у той самий час, коли почали створюватися також з’єднання УПА-Південь, що оперували на території сучасних Тернопільської, Хмельницької, Вінницької та Київської областей. Саме останні поряд із найсхіднішими відділами УПА-Північ, які інколи виділяють в окрему групу УПА-Схід, були тим передовим авангардом, якому на відносно короткий період вдалося охопити (більшою-меншою мірою) повстанським рухом Правобережну Україну, просунувшись до Дніпра. УПА була виявом загальноукраїнського руху Опору, який не обмежувався тими чи іншими регіонами, а прагнув набути загальнонаціонального масштабу. Участь багатьох вихідців із Наддніпрянської України в лавах УПА засвідчує також ту «палку любов», яку відчували радянські українці до більшовицького режиму після жахіть Голодомору, примусової колективізації, сталінських репресій та ганебного відступу Червоної армії влітку 1941 року. Недарма, за оцінками німців, мобілізаційний потенціал УПА сягав 100 тис. осіб, реально ж у складі «лісової армії» на піку її чисельності перебувало до 35 тис. осіб .

1111.jpg

Та сягнувши максимальних кількісних і територіальних розмірів навесні – влітку 1944-го, ареали УПА почали стрімко скорочуватися під подальшим натиском радянської військово-поліційної машини, і «лісова армія» була змушена поступово перейти до тактики діяльності меншими відділами, а згодом і повністю влитися у збройне підпілля. Всупереч міфам про суто західноукраїнську природу повоєнного резистансу, він із різним рівнем інтенсивності палахкотів аж до середини 1950-х років на переважній частині території України (одна з останніх боївок ОУН була ліквідована в 1955-му на Житомирщині).

Коли УПА стала фактом

Чи був український повстанський рух 1940-х років чимось аномальним на тлі визвольних рухів інших народів Європи та Азії? Тиждень уже порівнював УПА з іншими антиколоніальними рухами в світовій історії першої половини ХХ століття і доводив закономірність її появи на українському ґрунті (див. Тиждень, 23/2011). І тут треба наголосити, що майже всі вони були радикальними, вели безкомпромісну збройну боротьбу, застосовували насильство до своїх ворогів, жоден з інсургентів (від ірландських бойовиків ІРА до єврейських повстанців у Палестині) не носив «білих рукавиць» і не мав цілковито незаплямованої репутації. Можна по-різному трактувати злочини, до яких були причетні вояки УПА, але при цьому залишається незмінним той факт, що без їхньої боротьби була б далеко в чому неможлива сучасна Українська держава. Зрештою, попри зміну політичної кон’юнктури та цілеспрямовані спроби очорнити цей рух, історична пам’ять про нього за роки незалежності повернулася в українське суспільство й міцно утвердилася у свідомості частини громадян, ставши елементом масової культури та компонентом громадянської ідентичності.

Феномен УПА полягає в тому, що вона, на відмінну від інших аналогічних синхронних рухів Опору, виникла на базі високої організованості населення, звідки черпала всі свої сили та ресурси. Якщо радянський партизанський рух та інші комуністичні рухи Опору в Європи фінансувалися, матеріально і кадрово забезпечувалися Кремлем, а національні рухи резистансу на кшталт Армії Крайової, «Вільної Франції» Шарля де Ґолля чи «Югославських військ на батьківщині» Драже Міхайловіча підтримувалися з боку своїх еміграційних урядів у Лондоні та західних альянтів, то УПА виникла цілком на власному ґрунті і є більш народною та українською за характером формування та своїм складом, аніж, приміром, радянські партизанські загони (див. стор. 34). Не маючи системного матеріального, кадрового і фінансового забезпечення, за доволі короткий період вона змогла не тільки розбудувати свою структуру, розгорнути бойові загони, налагодити матеріальне забезпечення та підготовку кадрів, а й чинити найтриваліший у Центрально-Східній Європі збройний опір сталінській імперії.

У 1940–1950-х роках українські повстанці продемонстрували найвищий ступінь опірності двом тоталітарним режимам. Хоча частина з них під тиском обставин була змушена піти на співпрацю з окупантами, які мали чимало засобів для «впливу», та більшість вояків УПА воліли померти власною смертю, аби не здатися ворогу. Усі вони знали, що рано чи пізно загинуть, і розглядали свою смерть не в апокаліптичному, а в суто євангелічному сенсі – як зерно, що, впавши в землю, має прорости, давши своє продовження у вигляді визвольної справи.

До 70-річчя створення УПА Тиждень підготував спеціальний проект, присвячений неконвенційним аспектам діяльності українського повстанського руху. Насамперед ми змістили фокус його аналізу з військово-політичного (з якого зазвичай розглядають це явище) в людський ракурс. Мілітарно-політичні параметри оцінки, як правило, звужують образ «лісової армії», зводячи його лише до бойових дій чи політичних конфліктів, з якими була пов’язана діяльність УПА. Тиждень пропонує подивитися на феномен українського збройного спротиву 1940–1950-х років з антропологічного погляду, не відкидаючи при цьому військово-політичного контексту, в якому він розгортався і заручником якого був. Цей підхід може бути вкрай ефективним для руйнування багатьох стереотипів та кліше попередньої доби, зокрема образу «кривавих вбивць із тризубом», міфічних «українсько-німецьких націоналістів», «зрадників українського народу», «одурманених націоналістичними фюрерами малограмотних селян та попівських синків». Правда про УПА, яку пропонує Тиждень, має більше людську природу, аніж претендує дати вичерпну відповідь на всі складні запитання, пов’язані з діяльністю українського самостійницького руху в 1940–1950-х роках. Спробуємо поглянути на те, якими були колективний портрет бійця УПА, національний і соціальний склад «лісової армії», а також з’ясувати, що змушувало людей (не тільки українців) вступати до її лав, чим харчувалися і як проводили дозвілля, які функції виконували жінки, чи існували кохання та шлюби в повстанському русі та яку творчу спадщину залишили після себе його учасники.

011.jpg

upa-mif2.gif

upa-mif3.gif

upa-mif4.gif

upa-dynamika-chyselnosti.gif

Народу вже сняться «народні герої»

Днями знайома в супермаркеті випадково підслухала діалог двох пенсіонерок:

– Знаєш, Митрофановна, – хвилюється одна, – кажуть, шо вже взнали того, хто ото був в «Каравані», і даже в матері його інтерв’ю взяли. Тепер всі іщуть, найти не могуть.

– Ото, – каже інша, – аби знайти того стрєлка караванського, да скинуться всім нам, і дать йому дєнєг, шоби він Януковіча пішов постріляв…

Залишу цю народну розмову вчорашнього регіонівського електорату без коментаря. Мріють божі кульбабки про свого робін-гуда, та й що тут такого?.. Правда, замість мріяти ліпше б артобстріл кортежів гнилою картоплею влаштовували: і розважилися би, і трохи фізичної активності їм би не завадило. Зате які би потім репортажі виходили на провладних каналах! «Жорстокі пенсіонери побили благородних спецназівців». Крупним планом – сльози на очах матері сплюндрованого спецназівця й ЗМЗ пенсіонерів – костури і картопля… Шкода, що такого найближчим часом не буде – в пенсіонерів кожна картоплина порахована…
36356c6f-2254-4688-8f0a-736422cb61c0_w640_r1_s.jpg
А тут уже я сама нещодавно підслухала розмову двох не зовсім старих, добре вбраних навіть жіночок, що стояли за мною в черзі за овочами:

– Я вот ета хаділа в гаї, – повідає одна, чемно вислухавши, як інша сходила до Лаври і який там батюшка нині правив.

– Для етава самава?

– Да, разрєшеніє брала. На всєукраінскій (наголос на третій склад обовязково) ход крєсний.

– Пакаянний?

– Да. Протів абортав! Пакаянний.

Попереднього покупця продавщиця обслуговувала достатньо довго, що у мені все вже почало закипати. Я вже подумки почала готувати тітонькам меседж про дітей, котрих знаходять із неперерізаними пуповинами в целофанових пакетах у смітниках, про «анонімні вікна» лікарень, у котрі й так породіллі встидаються віддавати дітей, бо ж раптом там камери, то ліпше в кущах кинути, про сіх тих жертв зґвалтувань, невиліковно хворих та й просто про право жінки визначати, коли їй народжувати… Тим часом я ще й автоматично встигла наважити собі моркви і на вазі вибилася цифра: 6.66. Я вирішила не обертатися до високодуховних тіточок.

А вже наступного дня на християнське радіо запросили. Аж на годинне інтерв’ю за тиждень. Про що зі мною говоритимуть? Анафему могли би й поштою вислати. Раптом підслухали, як я на зйомках у Москві сказала: «Ну, це той міст, де храм Pussy Riot?» Або просто того, що я стала свідком Чоловіка, Що Хрестив Верховну Раду. Просто собі стояв на перехресті й задумливо без кінця її, горопашну, хрестив. Довго так стояв, а я стояла в заторі. Я чекала на зелене світло, а він, вочевидь, на зелену блискавку, що зійде з неба на круглу баню парламенту. Але дочекатися, як візуалізується лунатичний передвиборний плакат однієї з псевдо-патріотичних партій, мені не вдалося, зелене світло взяло своє.

Який акрополь, чогось подумалося мені на цю будівлю соцреалістичного архітектурного значення. Ба навіть Агора – он як всі до неї йдуть. То коханням попід стінами займуться, то пісень заспівають, а то дружньою ходою проти геїв стануть. І заодно проти біометричних паспортів, бо ж усе це від лукавого. Хоча, ні хто такі геї, ні що таке біометрика, жоден тримач транспаранту толком і не петрає. А як же по-іншому може бути в Середньовіччі? Феодальна Україна вітає своїх синів і дочок, розступіться зі своїм протестом, їде кортеж Хазяїна. Не знаю, як ви, а я завжди зі щирою посмішкою показую кортежикам середній пальчик. І сигналю голосно – так радо на серці стає… Диви, і підтримають мене солідарні автомобілісти.

Тим часом почався останній тиждень передвиборної кампанії, котрою вже наїлися всі так, що навіть дармова гречка пенсіонерам не лізе. До бабці моєї подруги в Білій Церкві без кінця ходять посланці «доброї волі», пропонуючи хто блокнотик, хто пакет із їжею, а хто і гроші. Подруга, як і я своїй бабці в Черкасах, радить брати гроші у всіх, а голосувати за того, за кого хочеться насправді.

«А як же то я? Гроші в них візьму і за них не проголосую? – вжахається бабця. – Вони ж кажуть, у каждій кабінці камера стоїть, знімає, чи за того проголосував! А як не за того, то даже не кажуть, що тобі буде… Нє, страшно мені!»

Цікаво, як вона собі це «що тобі буде» уявляє… Прийде вчителька, указкою по пальцях надає? Страшний міліціонер винесе з хати телевізор, котрий і так ледь показує? Хоча стару людину залякати – то не штука. Чим мерзотники користаються без огляду на совість, карму і здоровий глузд.

Найсмішнішим покаранням буде те, що проголосують за кандидата лише він та його дружина (а бабця вже піде на ничку за комуністів голос віддасть, бо онук із дитинства якийсь не той-во був). Така історія вже була на попередніх президентських виборах: знайома працювала на дільниці, тільки язиком цокала від сум, котрі добродій, ласий стати Гарантом, витрачав на усі ті магнітики-торбинки-бігборди-консерви, а відтак при підрахунку за нього виплило лише 2 голоси…

Особисто мене насмішила самокритичність кандидатки мого округу: невже Алла Шлапак справді вважає, що я причеплю на холодильник магнітик з її іменем? Ну ще ручка чи блокнотик куди не йшли, та й то соромно буде писати список продуктів на такому брендованому товарі…

На своїй сторінці у Фейсбуку опитувала народ – народу вже сняться «народні герої». Кожен поспішає своєю красивою історією поділитися: хто про одеського Гончаренка, що з камерами з’явився на тлі свіжопофарбованого коштом мешканців двору дитячого майданчика й верещав, що то він збудував усе, то про троєщинського регіонала Борисова, який обіцяє тут же, на Троєщині, розкинути українську Силіконову Долину. А ще одночасно з ідентичного кольору наметів роздаються листівки за Кличка і за свідків Єгови, на плакатах «Свободи» задокументовано помсту Снайпера Божого Верховній Раді, і лиш одна Королевська поглядом відданого Хазяїну бультер’єра дивиться в тривожну даль…

Одним словом, апокаліпсис щомиті ближче, і він би був сумним, якби не був таким кумедним. Як мінімум, ми втрьох, разом із чоловіком і собакою, сьогодні непогано розважилися, споглядаючи з балкону те, як пафосний кортеж із мигалками застряг на нашій вулиці, не в змозі оминути «Жигулі». Всі водії солідарно сигналили, зловтішаючись різкому падінню ККД народного обранця, а ми, повиставлявши промовисто з висоти середній палець, щиро віншвуали: «Що, всралися? Лишилось вже небагато днів вам!» (І хай простять мене всі словники української мови…)

Ірена Карпа – письменниця

У Летичеві відкрили меморіальну дошку 1-му Кінному полку Чорних запорожців(ФОТО)

Нащадки найкращих вояків Симона Петлюри приїхали з різних куточків України та навіть Польщі.
12 жовтня в Летичеві місцевих мешканців дивували козаки, убрані в чорне. Звідки вони приїхали і чому? Вони завітали до цього міста не випадково, адже 14 жовтня відзначаємо Покрову, яку вважають козацьким святом. А заїжджі козаки – нащадки чорних запорожців – військової формації армії УНР, що існувала у 1918-1920 роках.

13500675692.jpeg

Тоді це були найкращі сили Симона Петлюри. Восени 1919 — навесні 1920 полк узяв участь у І Зимовому поході Дієвої армії УНР, де відзначився як чи не єдиний боєздатний і відносно уніформований підрозділ. У листопаді 1920 року полк разом з іншими підрозділами Дієвої армії УНР перейшов річку Збруч і його було інтерновано в таборах на території Польщі.

Нащадки ж тих чорних запорожців не забувають справи своїх предків. І приїхали вони до Летичева, бо саму тут точилося багато важких боїв. Гості з Польщі розповіли, що спочатку просто хотіли зберегти пам’ять, але потім подумали: а чому б не відродити полк?
1350067693.jpeg

Нині ж, аби уславити відвагу своїх предків, до свята Покрови у районному центрі відкрили меморіальну дошку 1-му Кінному полку Чорних запорожців.
1350067500.jpeg

Приїзд козаків – а завітали вони не лише з Хмельницького, а й із Черкащини, Київщини та навіть Польщі, – неабияк потішив місцевих школярів. Директор гімназії №2 Тетяна Жорницька розповіла, що при школі діє козацький табір.
1350067759.jpeg

От саме цих малих козачат поважні гості й посвятили у справжні козаки – діти присягли на вірність Україні. Варто сподіватися, що ця зустріч і присяга багато важитимуть для них.
1350067629.jpeg

У рамках зустрічі також були презентовані книжки, присвячені чорним козакам, – спогади та історичні дослідження. А ще були залпи гармат і справжній козацький куліш!
13500677281.jpeg

Урочисте відкриття меморіальної дошки на честь полку Чорних запорожців

12 жовтня 2012 у рамках відзначення Дня Українського козацтва та 70-річниці створення Української Повстанської армії у Летичеві на Хмельниччині відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь полку Чорних запорожців та презентації книги спогадів Петра Дяченка.

“Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії Української Народної Республіки.
Захід організовано силами Історичного товариства “Чорні запорожці”. Вони презентували книгу, розповідали про історію полку чорних запорожців, його переможні бої на Хмельниччині.
ukraine-olijnyk.jpg
В ході форуму для учителів історії, місцевих журналістів та молоді, де і відбувалася презентація книги виступив кандидат історичних наук Олександр Симчишин.

В ході відкриття меморіальної дошки на честь вшанування пам’яти легендарних Чорних запорожців і їх командира Петра Дяченка, переможних боїв полку у жовтні 1920 року на Летичівщині, Олександр Симчишин наголосив, що завдання усіх присутніх, незалежно від віку, пам’ятати та шанувати героїчну історію подільського краю, адже значна частина тих подій відбувалася на Летичівщині, Деражнянщині, на території сучасного Хмельницького району.

Ці люди жили і боролися тут, де живемо ми з Вами. Пам’ятаючи про своїх великих та героїчних предків продовжувати їх священу місію, бо Україна відбудеться тільки тоді, коли за неї будуть боротися. Боролися Чорні запорожці, боровся отаман Гальчевський, бролися українські повстанці, тепер ми повинні продовжити цю боротьбу і довести її до логічного завершення – до повної перемоги Української Держави.

Захід відбувся у фантастичній атмосфері величі Духу Боротьби і Перемог. Присутність товариства Чорних запорожців викликала величезну зацікавленість місцевих жителів. Діти, молодь з великим задоволенням брали участь у заходах, за честь для малюків було потримати в руках справжні козацькі шаблі, пригоститися смачним кулішем. Не зіпсували чудовий захід і перешкоди з боку влади, яка на початку його проведення відмовила у надання звукопідсилювальної апаратури про що було погоджено раніше.

Марш Боротьби з нагоди 70-річчя УПА

14 жовтня 2012 року у 70 річницю УПА Всеукраїнське об’єднання “Свобода” проведе Марш Боротьби у Києві.

marsh.jpg
Вимоги Маршу: повернути звання Героїв України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, визнати боротьбу ОУН-УПА національно-визвольною боротьбою Української нації та проголосити 14 жовтня – День створення УПА – державним святом.

25.jpg

Учасники Маршу вийдуть із гаслами захисту національних, соціальних, історичних та громадянських прав українців.

1349109922_marsh2012.jpg

Збір учасників Маршу – о 14-00 біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де відбудеться віче. По завершенні якого розпочнеться Марш Боротьби, що пройде центральними вулицями Києва.

228663.jpg

Після проведення Маршу – святковий концерт на Михайлівській площі, в якому візьмуть участь провідні українські рок-гурти та виконавці: “КОМУ ВНИЗ”, “Вій”, “Орест Лютий”, “Фліт”, Павло Нечитайло (“Пропала грамота”).