Що ми святкуємо 23 лютого?

Свято 23 лютого в нас люблять. І бучно відзначають! А цього року це святкування майже ювілейне. Ніби виповнюється 95 років із часу створення Радянської армії. Бо 23 лютого в часи СРСР трактувалося як день Радянської армії. Зараз воно в нас, як і в деяких державах пострадянського простору, відзначається як «день захисника вітчизни». Правда, виникає питаннячко, яка вітчизна мається на увазі? Чи не радянська?..
07fb41fc-d42e-4464-a0ea-8acbd12306cf_w268_r1_cx0_cy6_cw0.jpg
Якби хтось зараз провів соціологічне дослідження, поцікавившись, які реальні історичні події послужили для встановлення «дня захисника вітчизни», то впевнений: абсолютна більшість опитаних взагалі нічого б не сказала з цього приводу.

Та саме цікаве те, що коли ви звернетеся до авторитетних джерел радянського періоду (до енциклопедичних видань чи до шеститомної «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу») і спробуєте з’ясувати, чому це радянські люди святкували 23 лютого як день Радянської армії, то отримаєте дуже плутану інформацію. Ви так і не з’ясуєте, де конкретно в цей день 1918 року велися бої Червоною армією (предтечею армії Радянської), які були залучені частини, зрештою, які були результати цих боїв.

Що відбулося 23 лютого 1918 року?

«Події 23 лютого» були наслідком переговорів у Бресті між більшовиками й кайзерівською Німеччиною та їхніми союзниками. Хоча, як на мене, ці переговори були таким собі цирком. Адже більшовики прийшли до влади не без допомоги німців. Останнім важливо було вивести Росію з війни – що й зробили більшовицькі лідери. Тепер треба було домовлятися, «ділити пиріг із німцями». Але німецькі апетити виявилися дуже великими: від Росії зажадали відмовитися від колишніх західних території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів (Польщі, Балтики, частини Білорусі) та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.

Абсолютна більшість росіян сприйняли б такі умови миру як несправедливі й грабіжницькі. Тому більшовицькі лідери на позір не могли сприйняти таких умов, принаймні мусили зберегти хороше обличчя при поганій грі. Лев Троцький, який очолював більшовицьку делегацію на переговорах у Бресті, 9 лютого 1918 року, відмовився підписувати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Німці, зі свого боку, заявили, що відновлять воєнні дії 18 лютого, що й було зроблено. Правда, широкомасштабних дій вони не вели, наступаючи невеликими загонами чисельністю 100-200 осіб. Без особливих зусиль був ними взятий Двінськ та деякі інші міста.

Щодо більшовиків, то ніякого супротиву ті не чинили – ні під Псковом, ні під Нарвою, де, за словами радянських пропагандистів, у героїчних боях зародилася Червона армія. Обороняти Петроград були послані пробільшовицьки налаштовані моряки Балтійського флоту на чолі з головою Центробалта Павлом Дибенком. Правда, останній зі своїми матросами чомусь опиняється далеко від російської столиці – аж у Самарі. Чесно кажучи, сумнівно, що він покинув позиції по своїй волі. Дибенку більшовицьке керівництво доручало відповідальні й делікатні завдання. Завдяки балтійським матросам, якими керував Дибенко, більшовики захопили владу в жовтні 1917 року. Відразу ж після «Жовтневої революції», точніше жовтневого перевороту (так, до речі, цю подію спочатку іменували більшовицькі теоретики), Дибенко зупинив наступ військ Керенського-Краснова на Петроград, а також під його керівництвом «люди з гвинтівками» розігнали Установчі збори. Виконував він відповідальні завдання під час «громадянської війни». А в 1921 році командував Збірною дивізією, яка придушила Кронштадтське повстання. За те, що Дибенко втік зі своїм військом з-під Петрограда в лютому 1918 року, він був виключений із більшовицької партії (і то тимчасово). Хоча, здавалося, за такі дії мали б розстріляти!

Насправді, ні німці, ні більшовики не збиралися воювати між собою. Першим треба було показати, що вони наступають. Другим – що вони не здатні обороняти російську столицю. А тому мусять іти на підписання принизливого мирного договору. Те, що жодних боїв з німцями під Петроградом не велося, підтверджує більшовицький вождь Володимир Ленін у своїй статті «Тяжкий, але необхідний урок», опублікованій у вечірньому випуску «Правди» 25 лютого 1918 року. Про народження Червоної армії, яке буцімто відбулося два дні тому, він навіть не згадує. Чи то не дійшло до вождя повідомлення про «героїчні бої», чи то він не оцінив цієї епохальної події. Зате в цій статті постійно акцентувалася увага на безпорадності більшовиків при обороні Петрограда.

Правда, це не значить, що більшовики були такі безпорадні. Вони мали свої бойові загони, так звану Червону гвардію. Але використовували її не для війни з німцями, а для більш «важливих» завдань – для «тріумфальної ходи радянської влади», тобто для встановлення свого контролю над територіями, які не хотіли їм коритись. Так, на початку 1918 року більшовицькі війська ринули в Україну, захопили Крим. До речі, саме 23 лютого (!) 1918 року більшовицькі сатрапи без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.

А що відбулося в Петрограді 23 лютого 1918 року? Саме в цей день, коли нібито в «героїчних боях» зародилася Червона армія, більшовицький ЦК ухвалив рішення підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Згідно з цим договором, Росія втрачала Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів. Радянська Росія зобов’язана була демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу. Так що можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.

Щодо Червоної армії, то її творцем був Лев Троцький, який 14 березня 1918 року став народним комісаром військових справ уряду більшовицької Росії. 10 липня 1918 року 5-й Всеросійський з’їзд Совєтов ухвалив постанову «Про організацію Червоної армії». Цей день можна було б вважати днем її заснування.

Чому «батько Сталін» захотів відзначати 23 лютого як день Червоної армії?

Ні в 20-х, ні на початку 30-х років ХХ століття ніхто в СРСР не відав, що Червона армія була створена 23 лютого 1918 року. Цю міфічну дату, схоже, вигадав «батько Сталін» чи хтось із його оточення. Бо відзначати почали її тоді, коли остаточно утвердилася сталінська диктатура. 23 лютого 1938 року в СРСР помпезно відзначили 20-ліття Червоної армії.

Звісно, призначення сталіністами 23 лютого днем народження Червоної (Радянської) армії не було випадковістю. Тут маємо справу з класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації з допомогою позитивної. Більшовикам важливо було приховати, що 23 лютого 1918 року вони фактично капітулювали перед німцями та їхніми союзниками. Сталіну також важливо було показати, що Червона армія «виникла» ще перед тим, як її почав створювати Троцький – його основний суперник у боротьбі за владу в СРСР.

Міф про 23 лютого як «день Радянської армії» нав’язувався упродовж кількох поколінь. З часом радянські люди до нього звикли, не особливо переймаючись тим, що вони святкують. Для них це було «армійське» чи «чоловіче» свято, що служило серйозним приводом для не менш серйозних застіль.

Але задумаймося, що святкують росіяни в цей день? Для них 23 лютого далекого 1918 року став днем національної ганьби, коли більшовики погодилися підписати принизливий договір із Німеччиною та її союзниками. А який історичний сенс це свято має для нас, українців? Невже нам треба щорічно відзначати неіснуючі перемоги неіснуючої Червоної армії під столицею іноземної держави? Адже в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визначали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні намагалися знищити нашу незалежність.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Вороньківці – проти!

Через медичну реформу бунт на Київщині. В селі Воронькові з 1-го квітня мають зачинити лікарню, що обслуговує 6 населених пунктів. Про це днями попередили працівників закладу. Місцеві мешканці обурені: тепер у них буде лиш амбулаторія сімейної медицини. Ані стаціонару, ані рентген-кабінету, ані акушерки. І фахівці, й швидка допомога буде аж у Борисполі.

Вороньківська дільнична лікарня. Нині тут 15 ліжок стаціонару, втім зараз 20 пацієнтів. Переважно – пенсіонери. Більшість каже: якби в селі не було свого медзакладу, до райцентру не доїжджали б – помирали вдома.

Ольга Дроз, пацієнтка Вороньківської лікарні:

– Мене принесли на руках, врач прийшов, спасібо, узяв на руки, виніс в машину свою і я оце пролежала 6 днів, своїми харчами кормимося, своїми ліками лікуємось, усе своїми, не государственими, ну хай хоть зданіє останеться для людей.

Мешканці Воронькова обурюються: навіщо руйнувати те, що добре працює. Адже в багатьох селах медиків немає взагалі. А в них – є лікарня! І її чомусь закривають.

Віктор Карпенко, мешканець с. Воронькова:

– Якщо закриють в нас лікарню нашу, куди людям звертаться? То, шо говорить наше правітельство – що за 10 хвилин приїде скора, то ви проїдьте по дорозі, приїде хотя б з Борисполя, не говоря шо нам предлогають з Яготина і прочєє?

Валерій Литвинчук, мешканець с. Воронькова:

– Я б хотів дуже побачить тут того чиновника, який цю глупость придумав, козла того, він вийде і скаже людям: це я таке придумав. Назвіть мені фамілію, хто це придумав.

Придумали таке в Міністерстві охорони здоров’я. Бо, мовляв, у селах людям мають надавати лише первинну допомогу, а стаціонари та вузькоспеціалізовані медики працюватимуть лише в районних центрах. ТомУ вже з 1 квітня лікарні у Воронькові не буде.

Ганна Ільчишина, керівник Вороньківської дільничної лікарні:

– В нас не буде денного стаціонару, стоматслужби, стоматологів, у нас їх зараз два, не буде лабораторії, не буде фізкабінету, не буде акушерки і фельдшера. залишаються в штаті тільки сімейні лікарі і сімейні медсестри.

Усіх цих фахівців скоротять. Що буде з приміщенням – поки невідомо. Втім, керівництво Бориспільської районної лікарні, яка обслуговуватиме пацієнтів із сіл, запевняє: подобаються новації людям чи ні, чинити опір реформуванню вони не можуть. Тому надія лише на депутатів, які можуть порушити це питання в парламенті.

Володимир Ляшенко, заступник керівника Бориспільської районної лікарні:

– Розгляньте питання медичної реформи на рівні Верховної Ради, і можливо те, що ми виконуємо зараз, я повинен виконати, може, воно відмінеться або щось змінеться.

Люди ж сподіваються, що їх почують і лікарні не чіпатимуть. А свої реформи урядники запроваджуватимуть де-інде – не в їхньому селі.

95 років!

9 лютого 1918 року, у селі Гнатівка під Києвом, було створено Окремий Запорозький загін на чолі з генералом Костянтином Прісовським. Це була перша регулярна частина армії УНР. Яка невдовзі звільнила Київ від московських окупантів,а потім здійснила переможні походи на схід України і Крим. В його творенні брали участь Всеволод Петрів, Євген Коновалець, Петро Болбочан та інші

Василь Кук: “У мене немає орденів”. Останнє інтерв’ю з командиром УПА

“Тих, хто хотів частіше брати участь у бойових акціях, ми переправляли на Полісся. Там УПА звільнила від фашистів цілі райони – і чималу роль у тому відіграли східні українці. А на Дніпропетровщині ландшафт невідповідний – ну як у степу партизанити?”

У травні 2007 року ми з колегою Наталею Бублій підготували для “Газеты по-киевски” два інтерв’ю до Дня Перемоги – вони сусідили на шпальтах під спільною назвою “Два генерали”.

Ішлося про генерал-майора Збройних сил України Євгена Березняка (легендарного “майора Вихора” – радянського розвідника, який порятував від знищення нацистами Краків) і генерал-хорунжого Української Повстанської армії Василя Кука – останнього Головного командира УПА (1950-1954).

Запитання в обох інтерв’ю були однакові і стосувалися переважно Другої світової війни. На жаль, газета припинила своє існування, включно з сайтом. Але інтерв’ю з Василем Куком збереглося завдяки сайту “Майдан”, який тоді його передрукував.

Сьогодні, в ювілейну дату від дня народження останнього командира УПА, я наважився передрукувати цю бесіду. Так вийшло, що вона стала останнім інтерв’ю Кука – у вересні того ж року ветеран помер.

Кілька вражень про спілкування. Вперше я познайомився з Куком, якщо не помиляюся, у 2005-му. Мені, тоді романтичному й пафосному “борцю”, запам’яталися його слова про те, що зараз не треба відроджувати УПА. “Ми перемогли, в нас з’явилася держава, тепер треба її будувати, а не партизанити”, – казав генерал-хорунжий.
11.jpg

У своїй тісній і заставленій книгами хрущовці на Дарниці, де він прожив кількадесят років (вулиця Чудновського, 2/8, на цьому будинку так і немає меморіальної дошки) Кук до останнього дня працював. Він активно користувався інтернетом, ми кілька разів переписувались.

c919897-0.jpg

Василь Кук у своїй київській квартирі. 2006 рік

Якось попросив його надіслати власне фото часів УПА. Але такої фотографії в гарній якості в Кука не було – я побачив їх пізніше, вже з архівів СБУ.

Інтернет-адреса Василя Кука була 1913@i.com.ua – на честь його народження. Останній командир УПА народився 100 років тому, 11 січня 1913 року.

—————————

Про нього шанобливо відгукувалися навіть радянські спецслужби: “Останній із могікан, суперник, який дійсно викликав повагу”. Василь Кук провів 17 років – з 1937-го по 1954-ий – у підпіллі, в тому числі й антифашистському.

– Що для вас означає День Перемоги?

– День перемоги над фашизмом. Гітлеризм – це жахливо, і з ним воювала вся Європа, а не тільки Червона Армія. У тому числі з фашистами билася і Організація українських націоналістів (ОУН), і Українська повстанська армія (УПА).

Ми почали боротьбу майже тоді ж, коли і Червона Армія – з липня 1941-го. Німці почали заарештовувати оунівців, які оголосили незалежність України у Львові, і було вирішено створювати бойові групи для боротьби з фашистами.

З цих бойових груп і виросла УПА, створена в жовтні 1942-го. УПА – єдина з усіх сил європейського антифашистського опору, яка вела бойові дії проти нацистів без іноземної допомоги.

– УПА звинувачують ледь не у співпраці з німцями…

– Це брехня. Тисячі бійців і підпільників ОУН і УПА загинули в нерівних боях з гітлерівськими загарбниками. Група, до складу якої я входив, в 1941-му прямувала до Києва і була заарештована в Василькові німцями. Нас везли до Львова – на слідство і, швидше за все, розстріл.9d70b21-2.jpg

Василь Кук і провідниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова. Краків, 1940 рік. В той час Кук проходив у Кракові старшинський вишкіл і організовував нелегальні переходи кур’єрів через новий радянсько-німецький кордон. Це й інші фото – з архіву ЦДВР
По дорозі, в Житомирській тюрмі, багатьох катували, але ніхто не видав товаришів. Мені вдалося втекти в Луцьку, разом із Дмитром Мироном, який потім очолив націоналістичне антифашистське підпілля в Києві.

Мирон загинув у липні 1942-го, під час перестрілки з гестапівськими агентами, на розі нинішніх Хмельницького та Лисенка. На Оперному театрі зараз є меморіальна дошка на його честь.

– Де ви зустріли 9 травня 1945?

– В Умані, в бойовому підрозділі УПА. У той день ми випустили дві листівки – від імені Головного командира УПА Романа Шухевича і від імені ОУН. У листівках було привітання – всіх жителів України з перемогою над фашизмом.

Там іще підкреслювалося, що разом із гітлерівським імперіалізмом потрібно перемагати і імперіалізм комуністичний. Причому ми зверталися саме до солдатів Червоної Армії – нагадували, що боролися проти фашистів плечем до плеча і закликали їх звернути зброю проти гнобителів із більшовицької номенклатури.

– Що відчували ви в той день, не пригадуєте?

– Чесно кажучи, тоді ми розуміли – радянську бюрократичну машину нам не повалити. Але ми хотіли продемонструвати юному поколінню і нашим нащадкам, що без власної держави, без своєї армії, без опору гнобителям всіх мастей їх будуть знищувати, як поголовно знищували тих комуністів у ВКП(б) України, котрі стояли на національних позиціях.

– Ви пам’ятаєте Київ воєнних років?

– Практично ні. Коли ми організовували підпілля для боротьби з фашистами, то в Київ вирушив уже згаданий Дмитро Мирон разом із Пантелеймоном Саком, вихідцем із села Бишів Макарівського району Київщини. Моя група діяла у Дніпропетровську.

Я очолював Провід ОУН на Південно-східних українських землях – в цей територіальний підрозділ входили і Донбас, і Запоріжжя, і Крим, і Одещина… Був у Києві нелегально навесні 1943-го, коли німці заарештували, а потім замучили в катівнях гестапо Пантелеймона Сака – і мені довелося у спішному порядку відновлювати підпільну організацію в столиці.

– Чи вважаєте ви себе киянином?

– Повноцінним киянином я став уже в 1960-му році, коли вийшов із радянської в’язниці. Переїхав до Києва, працював під наглядом КГБ в Інституті історії АН УРСР, навіть писав статті в Українську Радянську Енциклопедію, доки не звільнили в 1972-му – разом з “забороною працевлаштування в наукових та освітніх установах”.65b646e-3.jpg

Василь Кук із дружиною Уляною і сином Юрієм. 1971 рік

Ледве знайшов нову роботу – в комбінаті “Побутреклама”, де і пропрацював до 1986-го. З того часу й досі живу на Дарниці.

– Чи були чудеса у вашому житті? Випадки, коли ви були впевнені, що із ситуації вибратися можна. А ви рятувалися.

– Постійно. Якось ішли з нашим підрозділом по Волині у 1944-му, і раптом – облава НКВД. Ми сховалися в кущах, залишалося тільки молитися, а більшовики пройшли практично по наших головах, поруч, і нікого не помітили.

А в 1942-му в Дніпропетровську німці вирахували мою квартиру і прийшли заарештовувати – і тільки завдяки нашому агенту в місцевій поліції мені вдалося вислизнути в останню хвилину.

– З радянським підпіллям в Дніпропетровську не співпрацювали?

– У нас були обмежені контакти – щоб отримувати інформацію – але співпраці не було. Вони більше займалися терористичними акціями проти німців, а ми пропагандою. Дніпропетровська мережа націоналістичного підпілля – більше 1000 чоловік.

Тих, хто хотів частіше брати участь у бойових акціях проти німців, ми переправляли на Волинь, у Полісся. Там УПА в запеклих боях звільнила від фашистів цілі райони – і чималу роль у цьому зіграли загони, сформовані зі східних українців.

А на Дніпропетровщині ландшафт для партизанських дій був невідповідний – ну як у степу партизанити?

– Ви рахували свої ордени? Який iз них найдорожчий для вас особисто?

– У мене немає орденів [у 2002-му Василь Кук відмовився від звання Героя України, яке йому хотів вручити Леонід Кучма – П.С.], Є лише президентська відзнака – “За участь у національно-визвольній боротьбі”. Багато гідних людей погодилися прийняти це звання – і я не відмовився.

– Чи відчуваєте ви турботу з боку держави, яку ви рятували від фашизму?

– Не дуже. Ми продовжуємо вимагати, щоб усіх учасників національно-визвольного руху вважали борцями за волю України і дати їм статус “борця за незалежність України”, а не “ветерана ВВВ”.

Влада західноукраїнських областей організовує свого роду неформальні пільги для ветеранів УПА, київська влада підтримує організацію “Меморіал”, яка збирає та поширює інформацію про нашу боротьбу.

– Є щось, що ви зберігаєте з часів війни, що особливо дороге вам?

– Залишилася пам’ять. Майже всі мої бойові товариші загинули – хто від рук німців, хто від рук “совітів”. Адже теперішні ветерани УПА – це не учасники бойових дій, а переважно цивільне населення, яке давало притулок і їжу повстанцям, за що й поплатилася багаторічними термінами в таборах. Тепер я один, але зберігаю найдорожче – пам’ять.

– А з радянськими ветеранами які у вас стосунки?

– Ми не відзначаємо 9 травня, оскільки це свято Червоної армії. Але ветерани УПА підтримують прекрасні стосунки з ветеранами ЧА, які підтримують ідею незалежності України. Я навіть входжу в президію Об’єднання ветеранів війни під керівництвом академіка Ігоря Юхновського. Ми не підтримуємо лише позицію ветеранського об’єднання, яким керує член КПУ Іван Герасимов.

b92b9ab-300-k.jpg

Василь Кук у партизанці УПА

Особливо хочу зазначити, що УПА ніколи не воювала з народом України або з Червоною Армією. Та комуністичний режим і не виставляв на передній фланг боротьби з УПА звичайних червоноармійців, адже часто бувало, що радянські і наші командири робили вигляд, що не помічають один одного – і мирно розходилися.

А воювали ми проти спецвійськ НКВД – цих карателів спеціально кидали проти УПА – і проти фашистських загарбників.

Павло Солодько

УКРАЇНА ЗГАДУЄ ГОЛОДОМОР. Анонс заходів зі вшанування пам’яті жертв геноциду

В усіх обласних центрах, 32 країнах світу, у селах та містечках в цю суботу, 24 листопада, українці прийдуть до пам’ятних знаків жертвам геноциду та запалять свічки в пам’ять мільйонів вбитих голодом.
468891_1_300.jpg
Цьогорічні заходи вшанування присвячені, зокрема, людям, які у 32-33 роках рятували співвітчизників від голодної смерті.

КИЇВ – 14:00 хода від станції метро Арсенальна до Національного меморіалу пам’яті жертв Голодомору 16:00 загальнонаціональна хвилина мовчання, акція “Запали свічку пам’яті”

ДНІПРОПЕТРОВСЬК —12:00 на 9 км Запорізького шосе біля Меморіалу жертвам Голодомору та політичних репресій

ДОНЕЦЬК — 15-00 год. Збір людей біля Донецького обласного українського академічного національного музично-драматичного театру; 16.00 год. – біля пам’ятника Тарасу Шевченку мітинг і запалення свічок.

ЖИТОМИР — 15.30 біля Скорботного Янгола на майдані Путятинському відбудеться панахида, Скорботний мітинг, загальнонаціональна хвилина мовчання та Акція “Запали свічку”

ЗАПОРІЖЖЯ – 11.00-12.00 – збір на майдані Фестивальному, 12.00 – хода пам’яті від майдану Фестивального до Пам’ятного знаку жертвам політичних репресій (вул. Дзержинського, 28)

ІВАНО-ФРАНКІВСЬК — 15.30 – Вічевий майдан

КІРОВОГРАД — 15:00 Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Свято-Покровська церква) біля спортшколи

ЛУГАНСЬК— 13.00 Сквер Пам*яті (біля бібліотеки Горького). Біля пам’ятника жертвам Голодомору

ЛУЦЬК—15:00 Театральний майдан

ЛЬВІВ — 15.00 біля пам’ятника Т. Шевченку

МИКОЛАЇВ — 14.00, збір біля Касперівського храму Божої Матері (вул. Садова, 12)

ОДЕСА — 14.00 – пам’ятний знаку жертвам Голодомору (Лідерсовський бульвар) та 16.00 – Соборна площа (хвилина мовчання)

ПОЛТАВА —15:30 біля входу в перехід “Злато місто” (біля магазину “Adidas”)

РІВНЕ – 16.00. Мітинг-реквієм проведуть на території Свято-Покровського собору.

СЕВАСТОПОЛЬ – 16-00 біля Українського культурно-інформаційного центру в м. Севастополя (бухта Камишова, вул . П. Корчагіна 1).

СІМФЕРОПОЛЬ — 15.30, жалобний мітинг біля входу до Храму Святих рівноапостольних Володимира та Ольги (вул. Севастопольска, 17А), 16:01 — запалення “Незгасимої свічки”.

СУМИ — 15.00, панахида на місці масового поховання жертв Голодомору 1932-1933 рр., 16.00 — початок акції “Запали свічку” в центрі міста

ТЕРНОПІЛЬ — 16.00, майдан Театральний.

УЖГОРОД—14:00 біля площі Поштової в сквері перед пам’ятником репресованим українцям

ХАРКІВ — 12.30 на майдані Конституції

ХЕРСОН — 15.15, біля пам’ятника жертвам тоталітарного режиму на вул. Тираспільській.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ —16:00 Майдан Незалежності

ЧЕРКАСИ — 15:00 – покладання квітів біля пам’ятника жертв Голодоморів (Першотравневий парк), 15:15-15:40 – жалобна хода до Театральної площі, 16:00 – заходи на Театральній площі

ЧЕРНІВЦІ —15.30, на Центральній площі біля пам’ятника Т. Шевченку

ЧЕРНІГІВ — 16.00 – Хресна хода від П’ятницької церкви до Катерининської церкви

***

БРОДИ —15:00 біля пам’ятника жертвам більшовицьких репресій

БЕРДИЧІВ – 14:00 панахида за безневинно загиблими в Свято-Преображенському соборі міста.

ДРОГОБИЧ — 15:45 біля церкви св. Трійці

КРЕМЕНЧУК — 15-00 біля Пам’ятного знаку жертвам сталінських репресій (навпроти Майдану Незалежності)

КРИВИЙ РІГ — 14:00 95 квартал

МАЛИН: 16.00 – панахида, скорботний мітинг та акція “Запали свічку” біля пам’ятного знаку жертвам репресій (в районі вокзалу, біля церкви).

МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ — 16:00, біля пам’ятника жертвам Голодомору

НОВОГРАД-ВОЛИНСЬКИЙ – 16.00 панахида, скорботний мітинг та акція “Запали свічку” біля входу до центрального кладовища (вул. Чехова).

ОЛЕВСЬК – 16-й годині на майдані Соборному загальнонаціональна хвилина мовчання та акція “Запали свічку”.

ОЛЕКСАНДРІЯ — 15:20 площа Попова та 16:00 біля меморіалу жертвам Голодомору

РАДОМИШЛЬ – 16.00 загальнонаціональна хвилина мовчання, скорботна хода від міської ради до пам’ятного Хреста жертвам Голодомору-геноциду, акція “Запали свічку”.

Прем’єр Канади закликав канадців ушанувати роковини Голодомору

Прем’єр-міністр Канади Стівен Гарпер закликав усіх канадців «у цю суботу вшанувати пам’ять мільйонів чоловіків, жінок і дітей – здебільшого українців, але також казахів і росіян, – які загинули протягом голодомору-геноциду 1932–33 років, спричиненого варварським комуністичним режимом Йосипа Сталіна».
35e57551-ce40-413b-86e3-6f9fb10e3da9_w268_r1.jpg
Як мовиться в заяві канадського прем’єра, виголошеній учора (за місцевим часом) і оприлюдненій нині на сайті посольства Канади в Україні, він закликав канадців «приєднатися до українців по всій країні і вшанувати пам’ять тих, хто загинув у ці сумні часи їхньої історії».

«Висилаючи політичних лідерів, релігійних та освітніх діячів у гулаги, безжально відбираючи в невинних українських родин урожай і домашню худобу, необхідні для виживання, совєти прагнули знищити український націоналізм. Але не можна подолати дух українського народу. Його сини і дочки стійко трималися протягом цих та інших темних часів, щоб відродитися та з часом позбутися радянських кайданів, борючись за цінності, які ми високо цінуємо сьогодні: свободу, демократію, права людини та верховенство права», – мовиться в заяві.

«Ми дуже пишаємося тим, що у нашій країні налічується понад один мільйон канадців українського походження. Багато з них втратили близьких під час Голодомору – цього жорстокого акту злоби. Наш уряд усвідомлює їхню втрату. В 2008 році Канада стала першою країною, яка визнала цю ганьбу в історії людства актом геноциду, а у свій час Канада стала першою західною країною, яка визнала незалежність України», – нагадав Стівен Гарпер.

Цієї суботи в Україні і у світі вшановуватимуть 79-і роковини Голодомору, яке відбудеться в цю суботу.

Роковини Голодомору: Янукович заплутався в назвах і в часі

Президент звернеться до українців з приводу “Великого голоду”

golodomor_yanukovych-481×305-481×305.jpg

У День пам’яті жертв голодоморів, президент України Віктор Янукович звернеться до українського народу. Офіційний сайт уникає загальноприйнятого терміну “Голодомор” (не кажучи вже про поняття “геноциду”) й вживає словосполучення “Великий Голод”.

Звернення глави держави розпочнеться на “Першому національному” о 19:30. “У символічний час, о 19:32 розпочнеться хвилина мовчання за загиблими під час Великого Голоду, трагедії, що сталася 80 років тому – у 1932-1933 роках”, – повідомила прес-служба Президента.

Відзначимо, що за усталеною традицією загальнонаціональна хвилина мовчання у пам’ять про жертв Голодомору розпочиналася о 16:00.

Зокрема, громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду закликав українців до хвилини мовчання в суботу саме о 16:00.

Окрім того, президент, схоже, не візьме участі у завтрашніх заходах з нагоди роковин Голодомору. Віктор Янукович віддав шану жертвам трагедії сьогодні, відвідавши меморіальний комплекс у Києві спільно з екс-президентами Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою та Віктором Ющенком. Показово, що прес-служба глави держави, описуючи цю подію, ще раз використала термін “Великий Голод”.

“У Національному музеї “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” в Києві глава держави встановив символічну композицію з квітів і колосків до скульптури “Гірка пам’ять дитинства”. Також Президент поставив запалену лампаду до “Свічки пам’яті”, – поінформувала прес-служба Банкової.

Учасник громадського комітету із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду, керівник Центру досліджень визвольного руху Володимир В’ятрович розкритикував цьогорічні офіційні заходи за участю президента.

“В Януковича далі щось не складається з Голодомором. Згідно повідомлень президентського сайту, він вже сьогодні встиг вшанували пам’ять жертв Голодомору на меморіалі, хоча завжди (згідно указу ще Кучми) це робилося в останню суботу листопада. Завтра в 19.30 він звернеться до народу і оголосить загальнонаціональну хвилину мовчання. Попри те, що така хвилина мовчання вже багато років проводиться о 16:00”, – прокоментував В’ятрович на своїй сторінці у Facebook.

“Ще одне цікаве спостереження – схоже, президент зрікся не лише визначення геноцид, але й слова Голодомор. В обох повідомленнях вживається термін “Великий голод”, – обурився історик.

Нагадаємо, свого часу Янукович публічно виступив із заявою, в якій висловив категоричну незгоду з тим, що Голодомор називають геноцидом (щоправда, тоді президент таки спромігся промовити слово “Голодомор”). Янукович висловив цю заяву на засіданні ПАРЄ.

У той же час, 60% українців вважають, що Голодомор таки був геноцидом.

Окрім того, відразу після інавгурації Віктора Януковича з офіційного інтернет-сайту глави держави зникла рубрика “Голодомор”.

РОШЕН – русифікатор?

У соціальних мережах масово перепощується лист тернополянина
demotivatorsorgua-493479-3.jpg
“Написав в “Рошен” такого листа:
Привіт.
Дуже подобались до недавнього часу солодощі вашого виробництва, але нещодавно побачив, що замість звичної упаковки, почала з’являтись упаковка іноземною мовою. Спочатку на деяких продуктах, а тепер на всіх. Довелось відмовитись від купівлі вашої продукції. Шкода! Солодощі непогані, але повага до споживача – важить більше. Вважаю ваш вчинок плювком в душу українців, а тому – Прощавай “Рошен”…

demotivatorsorgua-493488-3.jpg

Комуністи розгромили виставку “Народна війна”.

9e8860e-300.jpg

Під час презентації виставки “Народна війна”, присвяченої історії українських визвольних змагань у 1917-32 рр., активісти КПУ в місті Приморськ (Запорізька область), демонтували виставку за допомогою ножа і викрали експозиційні плакати.

Про це повідомляє київський “Меморіал”.

Виставка “Народна війна”, яка розповідає про повстання українців проти радянської влади в період між світовими війнами, була розгорнута у вестибюлі другого поверху учбового корпусу Ногайського коледжу Таврійського державного агротехнологічного університету.

Експозиція зареєстрована Міністерством освіти України і отримала позитивну рецензію Національної академії наук.

Дозвіл на проведення виставки дав директор, а встановити її допомогли студенти коледжу. До візиту в Приморськ експозиція була розгорнута у Дніпродзержинську, а до того – ще у 26 вузах країни.

За словами оріганізатора виставки, засновника Музею радянської окупації Романа Круцика, в день відкриття виставки у Приморську до кабінету директора коледжу з’явилися 5-7 чоловік – представників місцевого осередку Комуністичної партії.568ad1c-2.jpg

“Поводили себе вони агресивно як до директора, так і до викладачів та вимагали відміни презентації експозиції, – йдеться у заяві “Меморіалу”. – Коли ми спробували пояснити, що вони своїми претензіями втручаються в учбовий процес, то один з комуністів в однострої радянського полковника обізвав Круцика вандалом.

Поки точилась дискусія в кабінеті директора, у вестибюлі двоє молодих комуністів обривали плакати експозиції.

“Як виявилось, це були син колишнього секретаря райкому партії на прізвище Тиховод та комуніст Морозов, – зазначив Круцик. – Після хуліганського демонтажу розгорнутої експозиції вищезазначені комуністи вкрали сім плакатів і втекли”.

Після проведення круглого столу з викладачами коледжу представники “Меморіалу” зібрали залишки експозиції та в районному відділку міліції м.Приморськ подали заяву про хуліганські дії комуністів.

Презентацію виставки та екскурсії для студентів було зірвано. Однак організатори виставки прочитали лекцію для викладачів і роздали їм матеріали експозиції в електронному вигляді.