Марш Боротьби з нагоди 70-річчя УПА

14 жовтня 2012 року у 70 річницю УПА Всеукраїнське об’єднання “Свобода” проведе Марш Боротьби у Києві.

marsh.jpg
Вимоги Маршу: повернути звання Героїв України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, визнати боротьбу ОУН-УПА національно-визвольною боротьбою Української нації та проголосити 14 жовтня – День створення УПА – державним святом.

25.jpg

Учасники Маршу вийдуть із гаслами захисту національних, соціальних, історичних та громадянських прав українців.

1349109922_marsh2012.jpg

Збір учасників Маршу – о 14-00 біля пам’ятника Тарасові Шевченку, де відбудеться віче. По завершенні якого розпочнеться Марш Боротьби, що пройде центральними вулицями Києва.

228663.jpg

Після проведення Маршу – святковий концерт на Михайлівській площі, в якому візьмуть участь провідні українські рок-гурти та виконавці: “КОМУ ВНИЗ”, “Вій”, “Орест Лютий”, “Фліт”, Павло Нечитайло (“Пропала грамота”).

У Києві відкриється виставка “Сила волі. Провідники визвольного руху”

Захід приурочений до 70-річчя створення Української Повстанської Армії.

upa.jpg

Час: 16 жовтня, вівторок о 12-00. Місце: Національний музей Тараса Шевченка (м. Київ, бул. Тараса Шевченка, 12).

Про силу волі, яка стала взірцем для сотень тисяч і зробила цих людей символами. Про минуле боротьби та особистого життя командирів УПА Романа Шухевича і Василя Кука, засновника ОУН Євгена Коновальця та лідера визвольного руху Степана Бандери покажуть у фотографіях, архівних документах та спогадах їх сучасників в Національному музеї Тараса Шевченка.

Виставка “Сила волі. Провідники визвольного руху” є розповіддю про долі лідерів на тлі історичної доби, містить чимало світлин та архівних документів, багато з яких представлені вперше. Авторами є історики Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу “Тюрма на Лонцьког” Володимир В’ятрович, Руслан Забілий, Ігор Дерев’яний, Андрій Шевців та Василь Стефанів, дизайн виконала Ольга Сало.

Участь у відкритті виставки візьмуть ветерани українських національно-визвольних змагань, відомі історики та митці, представники політичних та громадських організацій.

Виставка буде експонуватися в Національному музеї Тараса Шевченка до 23 жовтня 2012 року.

Організатори: Світовий ювілейний комітет з відзначення 70-ї річниці створення УПА, Центр досліджень визвольного руху; Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького»; Центр національного відродження імені С. Бандери; Молодіжний націоналістичний конгрес.

Україна є. За неї варто боротися!

Розкажу вам, браття, як воно було на Січеславщині, де я провів один пізньовересневий тиждень, даруючи людям свої книги і пісні. Бо дуже показовими були ті зустрічі і ті люди.
Володимир Гонський  Бард, публіцист (Київ)

Володимир Гонський
Бард, публіцист (Київ)

– Нє нада нам вашей лірікі і кніг, ви нам каналізацію отрємонтіруйтє. Скоко лєт в говнє живьом!.. А кака ваша должность там в Кієвє? – приголомшила мене на першій же зустрічі бурхлива “дама з маузером”, очевидно, лідер “мнєнія” чималого гурту мешканців великого і незовсімприємнопахнучого дніпропетровського будинку, коли Максим Курячий представив мене народу.

“Такого парня обламали!” – хіхікнув з мене десь у животі мій внутрішній голос. На роздуми не було часу…

– А я якраз головний фахівець по каналізації. Дайте інструмент. Пішли ремонтувати! – машинально і так же безцеремонно зреагували ми зі своїм внутрішнім “его”.

О-о, тогда пашлі! – не здавалась возрадувана революційна дама в оточенні таких же соратників.

Підвал величезного багатоповерхового будинку дихнув на нас чавунним духом какашок, які щедро сотались у його черево з дірявих труб. Ми з Максимом галантно подавали руку дамам, які хвацько стрибнули в клоаку довгого підвалу. Романтика!!!

Можливо, ці манери, а, мабуть, і впевнені дії Максима по калькуляції витрат на ремонтні роботи (які ми обов’язково виконаємо!) зумовили просвітлення наших дам у майже привітних тіток з мрійливо-сподівальним погядом.

– Так ви шо, ше й пішитє? І пайотє? – майже кокетливо прохрипіла мені наша лідер-дамочка, виринаючи з клоаки льоху…

– Опше-то, рєдко, но под воздєйствієм етого чудного вєчєра, в цю мить, у цьому місці, для Вас…

“Ніч яка, господи, місячна, зоряна” немовби ексклюзивно була сотворена нашими предками для цього темного, томного і духмяного вечора й цих зболених, заляканих козачок. Раптом з балконів, як з трибун стадіону, почулися оплески і вимоги “Продолженія банкета”.

Як ви здогадуєтесь, далі наша перша зустріч, яка так загрозливо розпочалася, уже не мала шансів завершитися неуспішно. Попрощались ми бандерівською “Подай, дівчино, руку на прощання”…

“Древній, обікрадений народе” – пригадалось мені Симоненкове. Роками живучи на гігантській вигрібній ямі власної млявості, чому не боретесь? Чому жодного разу не вийшли до вашого зажраного “губернатора”, “мера”, ЖЕКу? Чому самі не об’єдналися для ремонту? Чому ми спроможні лиш на ситуативні миттєві реакції проти зла, а не на послідовну боротьбу за його безповоротне викорчування?

Інші зустрічі у “амфітеатрах” дворів Січеслава, Павлограда проходили більш передбачувано, але не менш романтично: спочатку ми починали бесіду з кількома десятками явлених тут найактивніших громадян, потім кілька пісень дуетом з Сергієм Зубасічем, чудовим бардом з Кам’янського-Дніпродзержинська, та його флейтою приєднували до нас ще якусь кількість цікавих.

Апогей же глибоконародної активності визрівав під час дарування людям книг, залучаючи в цей чин чи не всіх балконних і під’їздних обсерваторів під забутим уже гаслом “Больше одной в рукі нє давать!”…

А загалом, “дворові” січеславці мене приємно розчарували. Відсоток патріотичних людей там не менший, ніж в Києві.
8d5dee3-0.jpg

Володимир Гонський на презентації книги

…Чи знаєте ви Січеславську набережну? – Ні, ви не знаєте Січеславської набережної! Одного вечора мене запросила сюди “позажигать” молодіжний лідер ОО Тетяна Корнійчук.

Видиво вечірнього Дніпра, який тут значно ширший, ніж у Києві, оперезаного різноманітним мереживом ілюмінації і степових зір, додавало драйву. На зустріч прийшла запрошена “буржуазно-націоналістична” молодь і ті, хто гуляє тут зазвичай: трудящієся, учащієся і отдихающієся.

А була це вже 101-ша така зустріч за 2,5 останніх роки.

Який це клас, скажу вам, братове, – бачити перед собою світло духу в широких, позитивношокованих очах чуваків-тінейджерів чи гурту солідних ділових людей, які ще 5-20 хвилин перед тим були типово пустобайдужими і зупинились перед тобою просто так, випадково, “от нєчєво дєлать: ну, шо он там говоріт і пайот, послушаю нємного, всьо равно нє чєм заняться…”.

Я знаю, що і як говорити, співати таким людям, щоб навіть на них зійшла благодать патріотизму, національної пам’яті і гідності, духу героїв.

“Чи не вихваляюсь я тут перед вами?” – гризе мене мій строгий внутрішній голос. Не знаю. Просто дуже хочеться прозвітувати, братове, перед вами і засвідчити, що Україну ще можна врятувати.

Бо ми, “щирі українці”, дуже часто патріоти самі в собі, самі для себе, самі між собою. Шукаємо ворогів поміж “жидів, москалів, китайців…”, не помічаючи, що найбільший ворог – це наша лінь і поверхневість.

Не ждіть “нового Вашингтона”, Месію, “нових лідерів”, нове покоління політиків… Ні! Але максимально допомагайте тим, хто на цій частині простору несе місію України. Бо це план Творця!

Бо тільки морально здорова, патріотична людина і нація здатні побудувати моральне і щасливе суспільство.

Ці слова я говорив уже в залі розкішного Дніпродзержинського музею місцевій еліті… До речі, сюди, окрім книжок, я привіз і 30 плакатів-стендів “Народна війна 1917-32 рр.” київського “Меморіалу”. Хто може – відвідайте!

…В неділю ми мали їхати в Нікополь на свято міста, але зіпсувалась коробка “Шевроле” (там ми побували згодом). Хотілося відпочити. І трохи пива.

Але раптово під вікнами готелю загриміла музика. Січеслав святкував Октоберфест! Апаратура – супер, шотландці в кільтах з волинками, лицедії на ходулях, а головне – етно-рок-гурт “Вертеп”! Море людей. І пива!

“Є щастя в житті!” – возрадів навіть мій вередливий внутрішній голос…

Ну, є в мене така слабкість – нагло втручатися в сценарні мрії подібних імпрез… Тимофія, фронтмена “Вертепу” і ведучого шоу, не треба було довго переконувати в архіважливості наших “Наливаймо, браття”, “Гей, наливаймо, повнії чари”, “Нам не зашкодить чарка вина” для цього фесту.

А середньовічний банкетний кант української шляхти “Пийте, браття, попийте” під мою гітару, шикарну Зубасічову флейту і рев публіки особливо підвищив, так скать, ідейно-художній рівень “Октоберфесту”.

“Слава Україні!”, “Банду геть!”, “Україні волю!” та інші актуальні прогресивні гасла забезпечили неспинну перманентність ентузіязму мас!..

Не забуду останню зустріч з туристичним клубом у гуртожитку типового ПТУ.

“Гей, нові Колумби й Магеллани, напнемо вітрила наших мрій, кличуть нас у мандри океани, бухту спокою облизує прибій!” – знову знадобився мені великий Василь.

Зійшлися туди дуже різні люди: респектабельні підприємці, студенти, офісні службовці, учні ПТУ. Єднала їх лиш романтика подорожей.

– Тут нічого їм не розказуй, побільше грай і співай, це ж туристи, – проінструктував мене їхній керівник Михайло Шабатін.

І знову ці стартові недовірливо-іронічні погляди, особливо ПТУшників: “тю, хто такий, ну, і шо, хи…”. Серед них вирізнявся 18-річний Толя, як сказали, – напівнаркоман, утік зі школи, байдикує.

– Які книжки? Я в жизні не прочитав ні одной книжонки – заявив він спочатку. А скільки їх таких по всій Україні!

Тут головне – не форсувати події, не нав’язувати свою “правильність”, і головне – бути щирим.

Після кількох пісень і розмов я розкрив їм свою книгу “Людина і нація. Час воїнів”. Добре, що у ній ожили ще й 320 фото героїв Боротьби за Україну 1917-2012 рр.

7d12015-1.jpg

Книга Володимира Гонського “Людина і нація: час воїнів” значною мірою складається з матеріалів, опублікованих на УП. Обкладинка проводить історичні паралелі між визвольними змаганнями і сучасною політикою. Наскільки ці паралелі доречні, хай судить читач.

Я показав цим козацьким нащадкам двох братів-велетнів Петра й Віктора Дяченків і Чорних запорожців, що нищили ворога й перемагали, мов нинішні брати Клички. Розказав про 16-річну Сашу Соколовську – отамана Марусю та її братів. Про магічний Холодний Яр і його героїв.

А потім – що дає людині патріотизм і національна ідея, і яку масу рушіїв розвитку втрачає людина, якій “всьо равно” і “какая разніца”. І чому у цій точці Всесвіту ця людина має відчувати, пізнавати і творити світ саме цією мовою!

Час від часу я поглядав на Толю і його друзів, як п’ють їхні очі потоки духу, що струменіли зі світлин, сторінок, струн.

– Тепер я поняв, для чого мені жить, – признався він, даючи книгу на підпис і проводжаючи нас до авто…

За понад 100 таких зустрічей скільки таких очей та слів дали мені сили продовжувати! Не буду детально зупинятися на інших: у школах, за гламурними столиками січеславської еліти чи на негламурних сільських галявинах.

Все більше переконуюсь, що написати книгу, – далеко не півсправи. Патріотичну книгу – тим більше. Важливо видати її – але й це ще не головне: скільки їх, змістовних і шикарно оформлених, пилиться на полицях книгарень! У кращому випадку їх купить і прочитає “узкій слой” “стурбованої” інтелігенції.

Головне і майже нездійсненне в нинішніх умовах – привести патріотичну книгу до читача, угвинтити її зміст у його світогляд, вдихнути в його душу вогонь правди і пам’яті. Особливо тим 95%, які такі книги не читають зовсім. Нелегка це справа. Але завжди вдячна.

Я поділився з вами, друзі, досить інтимними своїми спогадами, роздумами, радощами і тривогами. Знаю, що, можливо, хтось знайде тут підстави дорікнути в зайвій відвертості.

Для чого я це зробив? Тільки для того, щоб ще раз сказати: Україна є!

Тільки за неї треба боротися!

НА ПОЛТАВЩИНІ ВІДМОВИЛИСЯ ВІД ПАМ’ЯТНИКА КОМАНДИРУ АРМІЇ УНР

Депутати містечка Хорол офіційно відмовили у встановленні монумента командувачу Дієвої армії УНР Василю Тютюннику. Заборону підтримала більшість депутатів міської ради.

Пропозиція вшанувати видатного хорольця надійшла від представників благодійної ініціативи “Героїка”, яка запропонувала спорудити пам’ятник власним коштом.

В разі позитивного рішення міськради погруддя мав би створити відомий український скульптор Ігор Гречаник. Твори цього майстра представлені в постійних колекціях престижних європейських галерей: Galerie Alexander Raebed в Цюріху, Galerie Michelle Boulet у Парижі, в Центрі фантастичного мистецтва в Данії, в галереї “Київська Принцеса” в Ніцці тощо.

“Рішення депутатів було для нас дещо неочікуваним, – зазначив координатор благодійної ініціативи “Героїка” Павло Подобєд. – Далеко не найзаможніше містечко, яке вочевидь не потерпає від нашестя туристів, відмовляється прийняти в дар пам’ятник видатному землякові”.

Свою позицію міська влада аргументувала так: “Вихідцями міста є значна кількість визначних історичних постатей, які також заслуговують на увічнення пам’яті”.

Депутати не зазначили, хто саме входить до переліку “визначних історичних постатей Хорола”. Також з офіційного рішення не зрозуміло, яким чином вшанування Тютюнника, перешкоджає вшануванню інших видатних земляків.

Благодійна ініціатива “Героїка” – громадський рух, мета якого відродження українських військових поховань, встановлення пам’ятників та пам’ятних знаків на честь борців за незалежність України. Від 2010 року “Героїка” встановила більше 15 монументів та пам’ятних знаків у Києві, Херсонській, Рівненській, Черкаській, Тернопільській та Київській областях.

Василь Никифорович Тютюнник (1890-1919) — командувач Дієвої армії УНР у 1919 р.

Походив з селян, народився на хуторі Куторжу (Куторжиха, нині — у складі м. Хорол) Хорольського повіту Полтавської губернії. Закінчив Хорольське 4-класне міське училище, Тифліське військове училище за 1-м розрядом (06.08.1912).

В училищі у змаганнях виборов звання “Відмінний стрілець з гвинтівки” та “Відмінний стрілець з револьверу”. Вийшов підпоручиком до 25-го Сибірського стрілецького генерала Кондратенка полку (Іркутськ), у складі якого брав участь у Першій світовій війні.

З 15.10.1914 р. — в. о. начальника команди кінних розвідників. З 16.01.1915 р. — начальник команди, на цій посаді відбув всю Першу світову війну. 31.03.1915 р. дістав легку контузію під час обстрілу німцями с. Сантока. Останнє звання у російській армії — капітан (з 22.06.1917 р.).

29.09.1917 р. відбув на постійну роботу до складу Української ради 2-ї армії Західного фронту, голова цієї ради. З березня 1918 р. — помічник начальника розвідчої частини оперативного відділу Генерального штабу УНР, у подальшому — Армії Української Держави.

З 15.11.1918 р. — начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. З 31.12.1918 р. — 1-й помічник начальника штабу Дієвої армії УНР (на який у той час були покладені і завдання Генерального штабу). З 22.01.1919 р. — помічник начальника штабу Дієвої армії УНР.

З 26.07.1919 р. — командувач Дієвої армії УНР. 08.09.1919 р. був усунутий з посади командарма і зарахований до резерву. 05.11.1919 р. з особистого наказу С. Петлюри знов повернувся на посаду командувача Армії УНР.

06.12.1919 р. хворим на тиф у важкому стані був перевезений на територію, зайняту польською армією. Помер від тифу у Рівному. Похований на Дубенському міському цвинтарі у м. Рівне.

Відкриття пам’ятника воякам Армії УНР

23 вересня у селі Холодець Волочиського району Хмельницької області відбулось урочисте відкриття пам’ятника на братській могилі воїнів Армії УНР.

Протягом року активісти благодійної ініціативи «Героїка» досліджували архівні документи, опитували старожилів, залучали доброчинців та небайдужих, аби спорудити на могилі бійців військовий пам’ятник.

Сімнадцять козаків та старшин 10-го полку сірожупанників потрапили у полон до більшовиків після бою під селом Купіль, який відбувся 1 червня 1919 року. Того ж дня полонені були розстріляні червоноармійцями на березі ставка у селі Холодець. Ці події висвітлив на своїх шпальтах фронтовий часопис «Український козак» у номері 43 від 31 серпня 1919 р. Рідкісну газету відшукали дослідники «Героїки» у фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.”

Радянські партизани: міфологеми і реальність

11 років тому Президент Леонід Кучма своїй указом установив нове всенародне свято – День партизанської слави. Відтоді щороку це свято масштабно відзначається 22 вересня. От і зараз: Кабмін України своїм розпорядженням № 504-р затвердив план заходів із відзначення цього Дня. Тут і «показ художніх та документальних фільмів про підпільно-партизанський рух в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років у кінотеатрах та клубних закладах. партизанської слави», і «тематичні уроки, лекції, вечори, святкові концерти у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах», й завдання «упорядкувати пам’ятні знаки «Область партизанської слави» на кордонах Вінницької, Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Рівненської, Сумської та Чернігівської областей», і сприяння «виданню мемуарної та документальної літератури з історії підпільно-партизанського руху в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», і безліч інших заходів. І все це виглядає логічно: адже, як написано в найсучасніших підручниках з історії, партизанський рух в УРСР – а йдеться про радянських партизанів – був масовим, у ньому брали участь сотні тисяч людей, він користувався загальнонародною підтримкою, і земля горіла під ногами німецьких окупантів.

Але не всі згодні з підручниками.
cf6d13c4-6537-4357-9434-9d8a698b9b9a_w268_r1.jpg
«Станом на 15 листопада 1942 року стоїть на обліку діючих на території України 55 партизанських загонів загальною чисельністю 6350 чоловік, з них мають постійний радіозв’язок з Українським штабом партизанського руху 38 партизанських загонів загальною чисельністю 5027 чоловік».

Отакої! А де ж масовість?

«Стан партизанського руху на Україні на 1.1.43 року характеризується наступними цифрами:

а) Діючих загонів – 60 із загальною чисельністю 9199 чол., з них витіснено [противником – С.Г.] з території України – 24 загони із загальною чисельністю 5533 чол.

б) З початку війни зареєстровано загонів 675, загальною чисельністю 25.223 чоловік.

Таким чином, у даний час на Україні майже нема жодного крупного активного загону, що має зв’язок з центром».

Тобто на початок 1943 року на території УРСР залишилося 3666 партизанів. А переважна більшість зі згаданих 25 тисяч партизанів кудись поділася – або загинула, або розбіглася чи сховалася в лісах, не виявляючи активності.

Хто ж це насмілився так брутально переписувати всім добре відому історію славетного партизанського руху? Це – майор держбезпеки Тимофій Строкач, у 1942-45 роках – начальник Українського штабу партизанського руху.

«Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує по-радянськи налаштоване населення, в тому числі навіть родичів своїх бійців. Комбат Шитов і комісар обіцяють припинити цю антирадянську роботу, але діють нерішуче, намагаючись прикрити осіб, зайнятих бандитизмом».

А це що за нікчемний буржуазний націоналіст зводить наклеп на партизанів Героя Радянського Союзу Сабурова? Це – нарком внутрішніх справ Берія; він доповідає Сталіну про безчинства, у нього самого не вистачає засобів, щоби приборкати героїв-партизанів. Вдумайтесь – у члена Ставки Лаврентія Павловича, який пише Сталіну: «Прошу вплинути через Сабурова»…

Не зовсім український партизанський рух в Україні

Іншими словами, радянський партизанський рух був чимось зовсім іншим, ніж про нього розповідають школярам і студентам незалежної України. По-перше, він ніколи не мав грандіозних масштабів: у довідці Українського штабу партизанського руху (УШПР) від 20 серпня 1944 року, підписаній начальником оперативного відділу УШПР полковником В. Бондарєвим, говориться, що за роки війни в Україні діяли 1200 партизанських з’єднань, загонів і груп загальною чисельністю в 112 тисяч чоловік. А чисельність формувань, керованих УШПР, які в той самий певний час діяли в тилу противника, ніколи не становила більше, ніж 40.000 чоловік. І то: така масовість з’явилася тільки в передостанній рік війни.

По-друге, етнічний склад українського партизанського руху не відповідав етнічній структурі населення: у 1944 році етнічний склад 11 найбільших партизанських з’єднань, що діяли на території УРСР, був таким: 25% росіян, 57% українців, 8% білорусів, 4% поляків, 2% євреїв, 4% – представники інших етносів та етнічних груп, а в партизанській дивізії Ковпака українців була тільки третина (тоді як за переписом 1939 року українці становили 76% населення УРСР, а росіяни – 13%). 62 партизана, які діяли на території УРСР, стали Героями Радянського Союзу. Перше місце займають українці – 32 особи (51,6%), друге – росіяни – 24 особи (38,7%), третє – білоруси – 3 особи (4,8%). Ще цікавішим у цьому плані був склад командування українськими партизанами: на липень 1943 року із 125 співробітників УШПР було 60 росіян і тільки 41 українець (плюс 24 особи інших національностей).

По-третє, стосовно всенародної підтримки також існують великі сумніви. Скажімо, в повідомленні начальника поліції порядку Райхскомісаріату Україна № 162/42(G) на ім’я Гіммлера зокрема відзначено, що «більшовицькі терористи» активно «грабують і розоряють українські села». У таких цілком таємних документах нацисти зазвичай говорили правду. А ось статистика: восени 1943 року на Волині 79 сіл спалили нацистські карателі, а 29 – червоні партизани. Якщо взяти до уваги співвідношення сил, то партизани у цій справі виявили значно більшу активність та заповзятість.

Не випадково під час рейду з’єднання Сидора Ковпака у Карпати влітку 1943 року, за свідченням очевидця, «гуцули полювали на Ковпака і його людей як на ведмедів».

А, власне, що в цьому всьому дивного? Адже радянські партизани були породженням та інструментом тоталітарного режиму, отож і діяли відповідно до ідеології та практики цього режиму, реалізуючи на території, де більшовицької влади тимчасово не було, сталінську доктрину «випаленої землі». Що ж стосується величезних втрат і серед самих партизанів, і серед цивільного населення, то коли більшовики на них зважали? Так, у 1942-му році четвертим управлінням НКВС УРСР у тил ворога було закинуті 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідувальних груп (кожна чисельністю від 5 до 15 осіб). Назад повернулося 400 розвідників (20%) та 34 групи (6%). Інші загинули або пропали безвісти. Причини – низький рівень підготовки та ще більш низька підтримка з боку населення окупованих нацистами територій. Але «конвеєр» продовжував працювати – «мы за ценой не постоим»…

Партизанська слава і неслава

«В цілому протягом Великої Вітчизняної війни партизани України знищили близько 500 тисяч гітлерівських солдатів і офіцерів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, комендатур, штабів, пустили під укіс 5019 ешелонів з живою силою і бойовою технікою, підбили і захопили 1566 танків і бронемашин, 790 гармат, 13535 автомашин, 211 літаків». Ця відверта «маячня в цифрах» міститься на офіційному сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Виходить, що з тих чотирьох мільйонів вояків, яких втратили вбитими Німеччина і її союзники на території Радянського Союзу, Польщі, Югославії та інших східноєвропейських держав восьма частина була знищена партизанами УРСР. А танків у боях з партизанами німці втратили не менше, ніж під час тривалих запеклих боїв на Курській дузі. І ворожих літаків партизани знищили вдвічі більше, ніж Кожедуб із Покришкіним, разом узяті. Якщо розвідка України і в сьогоднішній своїй діяльності займається такими неймовірними містифікаціями, то постає закономірне запитання: а на кого вона насправді працює – і чи працює взагалі?

Звичайно, радянські партизани воювали – у незмірно менших масштабах, але воювали. Хоча нерідко їхні бойові дії зводилися до штурмів німецьких складів із продовольством чи гуралень. Звичайно, вони зазнавали страшних втрат (спричинених передусім спротивом населення окупованих територій сталінській стратегії «випаленої землі», яку здійснювали партизани у 1941-42 роках), а поповнювалися – з 1943 року – не в останню чергу за рахунок поліцаїв та вояків різного роду допоміжних формувань Вермахту, набраних з числа радянських громадян. Звичайно, партизани відволікали якісь ворожі сили з фронту і змушували окупаційну адміністрацію жити напруженим, тривожним життям, хоча операції свої радянські партизани проводили здебільшого не проти німецьких чи інших окупаційних військ, а проти поліцейських формувань; узагалі, на окупованих нацистами теренах УРСР три роки точилася справжня партизансько-поліцейська війна, де обидві сторони були однаково жорстокі, і від дій яких потерпало цивільне населення.

Утім, крім радянських партизан та українських повстанців (котрі також іноді звали себе партизанами) була в ті роки на теренах УРСР ще одна збройна сила, яка нікому не підпорядковувалася і діяла стихійно. Це були невеликі загони, які складалися з селянських хлопців та солдатів-оточенців і діяли локально, захищаючи своє село чи містечко. Вони уникали гучних операцій проти окупантів та контактів із керованими з Москви партизанськими з’єднаннями, які б змусили їх воювати по-сталінськи, тобто безжально і бездарно; але сама їхня наявність змушувала окупантів уникати радикальних дій, чи то з грабунку місцевого населення, чи то з масового вивезення людей на примусові роботи до Райху. Чисельність таких «диких партизанів» (як їх звали радянські генерали) у 1942-43 роках перевищувала число вояків радянських партизанських з’єднань та загонів. В міру пересування лінії фронту на захід, вони або вливалися у Червону армію, або потрапляли «під крило» радянських партизанів. По війні ж чимало з тих «диких партизанів», хто вижив, так само, як і з поліцаїв, котрі перейшли на радянській бік і навіть дійшли в лавах Червоної армії до Берліна, були заарештовані і відправлені до ГУЛАГу – за реальні чи уявні гріхи, які давно вже були змиті кров’ю.

А радянський партизанський рух перетворився на одну з тих міфологем, на яких трималася влада в СРСР, – і за допомогою яких намагається втриматися в Україні нинішній режим. І поки незалежні дослідники вивчають реальні – і героїчні, і трагічні, і відверто бандитські – сторінки партизанського руху, поки вони називають імена справжніх героїв і справжніх злочинців, які воювали в лавах партизанів, влада знову і знову намагається виставити українців абсолютними ідіотами, котрі, мовляв, беззастережно підтримували тоталітарну радянську систему. «Партизанський рух відображав несхитну волю і прагнення всього народу відстояти свою Батьківщину», – написано на сайті Військової розвідки України. Ту «батьківщину», яка знищила не менше українців, аніж нацистські окупанти і діяла тими самими методами…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Віктор Ющенко: З нації глузують, а вона того не помічає

Юлія Лимар, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

«Світ ловив його та не спіймав». Словами улюбленого філософа третього Президента можна найкраще охарактеризувати взаємини Віктора Андрійовича з країною.

Тепер епоха, коли Україною керував ставленик Майдану, має весь спектр характеристик від «Руїна» і «хаос» до «економічний підйом» та «демократія». Щодо останньої, то навіть найбільші опоненти помаранчевої влади визнають, що це найбільш демократичний період в новітній історії. Втім, Віктор Ющенко і зараз переконаний, що слід вибирати речі, важливіші за хліб.

Керуючись подібною логікою, Віктор Андрійович з натхненням говорить про мову і церкву, з меншим – про європейський вибір, і дуже неохоче про нинішню парламентську кампанію. На його думку, немає великої різниці між популізмом влади та обіцянками «так званої опозиції». І у цій парадигмі оптимізму щодо майбутнього країни немає навіть у Ющенка.

«На 90% ситуація на валютному ринку залежить від вулиці Грушевського»

Вікторе Андрійовичу, зовсім недавно країна пережила досить серйозний стрибок гривні. Ваш прогноз, як колишнього глави Нацбанку, що відбуватиметься з гривнею у найближчій перспективі?

Курс – це наслідкова категорія. Перед тим, як грамотно говорити про наслідки, треба добре розуміти причини.

Нещодавно ви заявили, що вперше в Україні зобов’язання по кредитам більші, ніж золотовалютні резерви. Причини ховаються тут?

Є багато обставин, щоб відбувалися коливання курсу та інфляція. Україна – це відкрита економіка. Ми знаходимося у світовому економічному контексті і тому все, що робиться в Європі, в Китаї, коли три квартали національні економіки падають, відображається і на нас. Це – ключовий фактор, це канва.
o-00031124-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

Але коли говоримо про речі фундаментальні: де зароджується курс, де зароджується його сила, і де зароджуються його проблеми, то відповідь – у чотирьох-п’яти макробалансах. Перший – бюджет нації та його дефіцит, точніше, спосіб його покриття (внутрішніми чи зовнішніми запозиченнями, чи «станком») провокує політику охолодження економіки. Дуже складний вибір політичного курсу: або займатися популізмом, мати великий дефіцит і душити економіку, або бути реформатором і мати політику, яка підтримає економічний ріст. Наразі дефіцит бюджету оцінюється в 2-3%, я і б не сказав, що це фатально. Це в сумі приблизно 32-33 мільярди гривень на рік, які можуть опосередковано впливати на курс гривні. Сьогодні реальний дефіцит 16 мільярдів. Фатально? Не фатально, але краще цього не мати.

Тобто бюджетний дефіцит не настільки значний, щоб дестабілізувати гривню?

Так, не настільки. Другий фактор: прямі іноземні інвестиції, це – пропозиція іноземної валюти. В минулому році, здається, надійшло 5,7 мільярди за півріччя, у цьому році – поки що чотири мільярди. Сьогодні можна вже констатувати, що різниця в прямих іноземних інвестиціях між попереднім роком і нинішнім – один мільярд доларів. Хоча, якщо взяти часи моєї «Руїни», то ми за місяць отримували приблизно один мільярд, за рік ми отримували приблизно 12-14 мільярдів доларів інвестицій. І все рівно, незначні інвестиції – це не той фактор, який тисне сьогодні на курс гривні.

Далі. Коли ми говоримо про рахунок поточних операцій платіжного балансу – 6 мільярдів мінус, фінансові операції – здається 6,3 мільярди. І навіть цей чутливий базовий показник стану поточного рахунку платіжного балансу – він як фактор негативний, але, знов таки, не фатальний.

По торгівельному балансу у порівнянні між періодами минулого року і нинішнього дефіцит був за перше півріччя, здається, 4,3, зараз – 7,1. Тобто, просів експорт, переоцінився імпорт і, перш за все, через газ. І ми увійшли в диспропорцію, яка є досить негативною і серйозною тому, що різниця в 4 мільярди добавляє клопотів.

З іншого боку, треба взяти до уваги наступне: ми маємо 29 «з хвостиком» мільярдів валютного резерву, інфляцію приблизно 1%, а це говорить про те, що інфляція не виїдає гривню, і, поки що, є інертною позицією до гривні. Якщо зробити макроекономічний підсумок із цих різних показників, можна сказати, що ситуація впливу економіки на девальвацію гривні не є критичною, на неї існує інструментарій відповіді. Чи його використають, чи не використають – це інше питання.

Те, що зараз відбувається на валютному ринку, має й інший вимір. В контексті виборів стрибки курсу виглядають як диверсія, а, знаючи українські реалії, можуть виявитися банальними спекуляціями.

Абсолютно! Ми з’ясували, що фундаментальні фактори погіршилися, але не повинні здригати нас. Але є ситуативні фактори, і існує мінімум дві лінії поведінки Центробанку: коли він сприймає і супроводжує економічні фактори, чи коли він намагається на них впливати. Ну, не може Національний банк боротися з платіжним балансом чи торгівельним балансом!

І не повинен.

І не повинен. Він не повинен своїми інструментами виправляти те, що не зробили в Міністерстві економіки чи в Міністерстві фінансів, чи в урядових рішеннях в цілому. Компетенція Центрального банку – бути адекватним економічній політиці. Виклик для Національного банку з’являється тоді, коли з’являються ось такі коливання, коли працює психологічний фактор, сіється паніка… Коли ось таке починається, його можна перебороти, але бажано не допускати. Скажіть, якщо ви десять раз на день будете повідомляти, що гривня не має перспектив стабільності, то з великою ймовірністю можу вам сказати, що в кінці кінців ви наварите собі лиха. Переживали і гірші часи, але слабкість сьогоднішньої ситуації в тому, що починаючи з верхніх кабінетів в державі раніше всі говорили одним голосом, а тепер одне одного звинувачують. Сьогодні всі повинні стати на одну барикаду. Всі політики: і влада, і так звана опозиція, всі повинні говорити одне і те саме. Бо ми говоримо не просто про гривню, не просто про один із символів України, ми говоримо про річ, яка формує вашу стабільність і заможність. Таким панічним коментарям, якщо вони будуть продовжуватися днів сім-десять, відверто скажу, люди більше повірять, ніж будь-яким заявам центрального банку чи міністра фінансів. Ось тоді ситуація стане критичною.

Пан Арбузов не дзвонив вам порадитися, як поводитися в цій ситуації, бо у вас є досвід в подібних ситуаціях?

Я говорив з керівником групи радників Валерієм Литвицьким. Вони там розуміють ситуацію. Я б сказав, що на 90% ситуація на валютному ринку залежить від вулиці Грушевського (Кабміну, – «Главком»). Бо зараз вони заводять ситуацію туди, щоб справдилися прогнози про 8,4, 8,9, і навіть 9,18 гривень за долар. Я б все таки радив владі більш аналітично формувати свою реакцію на такого роду провокації.

Треба розуміти: готівка – найнеконтрольованіший агрегат. У нас щось подібне було, коли ми проводили грошову реформу в 1996 році. Я наполягав, що одною із умов проведення грошової реформи повинне бути попереднє оголошення про її проведення. Чому за два тижні ми попередили людей, що буде грошова реформа? Щоб людина відчула, що з нею чесно грають: «Не метушіться, ми обміняємо все, що в тебе є і не по дискримінаційному курсу. Більше того, щоб ти не морочився, поклади на вклад і тобі простою технічною операцією в банку зроблять грошовий обмін». Мене найбільше вразило, і в історії грошових реформ, думаю, що такого не знайдеться, коли в період проведення грошової реформи вклади в тій валюті, яка відживає, росли. З 2 по 16 вересня вклади населення чи не вдвічі зросли! Це демонстрація фанатичної довіри: людина віддає купонну готівку будучи переконана, що її не ошукають. Щось подібне потрібно зробити і зараз.

«Я радив Тимошенко популізму не робити, і Віктору Федоровичу раджу зараз цього не робити»

Говорячи про економіку, ви саркастично назвали епоху, коли керували країною «Руїною». Хоча є одна принципова різниця між тоді і зараз: тоді економіка виходила з тіні, легалізувався капітал, зараз зворотній процес.

І вона вийшла. Із 47% вона вийшла до 36%.
o-00031123-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

Навіть при тому, що не відбулась повна легалізація й амністія капіталів. Сьогодні, повертаючись до вашої тези про непередбачувану готівку, економіка знаходиться у тіні. Ніхто не знає реальний обсяг економіки. І саме це є однією з причин для хвилювання: якщо паніка буде продовжуватися, ніхто не знає, скільки грошей в населення, що воно з ними робитиме. Як ви вважаєте, на Грушевського, на Інститутській і на Банковій розуміють всю загрозу «тіні»?

Я б уточнив вашу правильну оцінку, але б трошки рамки розширив. Головною причиною проблем країни є той політичний курс, який ми проводимо. Починаючи від свободи, демократії і закінчуючи соціальним, чи економічним, чи міжнародним блоками – скрізь цей курс потребує нагальної корекції. З таким курсом ми не виграємо діалогу із суспільством, діалогу «влада-бізнес», діалогу «Україна-Європа», чи «Україна-Світ», чи «Україна-Росія». Клініка насправді набагато глибша, ніж виглядає. Те, що ми бачимо в економіці – це тільки рикошет політичного курсу. В тому числі, і для економіки. Наприклад, сьогодні я чую, що влада компенсує тисячу по вкладам населення. Мені здається, що в нашій історії щось таке вже було, коли прем’єр-міністр Тимошенко це зробила. Ми тоді заплатили ціну в 16% інфляції за квартал. А це значить, навіть 1,4 мільйона отримали тисячу, і 21 мільйон заплатив по дві тисячі. Ми програли. Мені ненависна політика популізму тому, що це обман, це спосіб подачі речей бажаних і солодких, але неможливих з точки зору реальних можливостей. Це називається політична брехня. Мені боляче, коли нація, яка вже за ці 20 років мала б бути навчена ось такими лихими прийомами, все ще на це реагує.

Я правильно вас розумію, що потрібно поставити знак «дорівнює» між популізмом, наприклад, Юлії Володимирівни Тимошенко і соціальними ініціативами Президента Януковича?

Я радив Тимошенко цього не робити, і Віктору Федоровичу раджу зараз цього не робити. Україна поставлена на четверте місце у світі по переддефолтному стану. І у цей час говорити популістичні речі – це злочин. Ви хочете людині допомогти – живіть реальністю, ви обов’язково їй допоможете. Зараз у мене є таке відчуття, що в нас немає адекватної політичної оцінки, видається бажане за дійсне. І тому я цинічно ставлюся до подібних ініціатив.

Де взяти гроші на ці ініціативи? Чи означає втілення соціальних ініціативи Президента, що регіоналам головне виграти вибори, а потім – хоч потоп?

Я не знайшов відповіді, де 30 мільярдів взяти. Доходи бюджету не знаходяться навіть на плановому рівні, економіка за прогнозами певних експертів до кінця року буде мати лише 0,8% приросту. Для мене дивна поведінка і влади, і опозиції. Вони з такою дружбою зараз взялися розхитувати ситуацію, наче нестабільність потрібна одним і другим. Одним для того, щоб ширше інструментарій застосовувати, включаючи силовий, другі намагаються шляхом дестабілізації вирішити якісь свої проблеми. З того, що я чую у дебатах між так званою опозицією і владою, в мене є одне відчуття: 46 мільйонів людей опускають.

Чому? Навпаки, їх активно втягують у політичне протистояння, вкидаючи теми типу мовного закону Ківалова.

У нас немає національних дискусій, немає плану завтрашнього дня для України, навколо якого ведеться професійна, політична, кваліфікована дискусія. Ми в парадигмі взаємопоборювання, тому виборча кампанія в нас називається «війна», ми ділимось на фронти, ми вживаємо мілітарну термінологію. А політика – це всього лише змагання, де є два партнери, до речі, обидва українці, чи три, чи чотири, чи п’ять. І не хотілося б, щоб з-за кута українець нищив українця, але для цього треба сісти за стіл. У нас немає кордону по Дніпру, зрозумійте! На жаль, політика тепер визначається двома регіональними силами, одна – Партія Регіонів, друга – Батьківщина, і вони будуть моделювати протистояння і нестабільність, бо це спосіб їхнього життя.

Тепер по мові. Хоч одна нація в 21 столітті, та й навіть у 20-му опустилася до такого рівня полеміки, щодо місії материнської мови, як ми себе довели? Зверніть увагу, кожна з націй вирішила тему мови і спілкування таким чином: чим більше ти знаєш мов, тим ти більш конкурентній, кращий, тим більш сильнішою ти стаєш людиною. Але жодна нація не переплутала: статус мови – це клей, це кров, це та річ, за якою ви ідентифікуєтесь як українці. Ні валовий продукт, ні дефіцит бюджету, ні пенсії, ні зарплати не ідентифікують. 2/3 вашої ідентифікації – це мова. Ви торгуєте зараз своєю неповторністю, ідентифікацією. Дискусія, на мій погляд, по цьому питанню просто мало інтелектуальна. Нас витягують на поле брудних політтехнології. І коли я дивився позавчора рейтинг Партії Регіонів, плюс 4%. У них зросло. Але це, я думаю, колосальна поразка українців. Чому я про українську націю кажу, як про політичну націю, бо разом з євреями, з росіянами, з болгарами ми є єдина політична українська нація. Так от, дорогі мої українці, ми за два місяці з вами програли через беззубу владу і беззубу опозицію.

Геополітичне питання. Чи залишиться Україна в нинішніх кордонів, скажімо, станом на 2015 рік?

Я навіть не збираюся розмірковувати про такі речі!

«Конституцію треба змінювати»

Повернімося до внутрішньої політики. Вікторе Андрійовичу, ми говорили про популізм і його ціну. І хоча я не дуже добре знайома з методами роботи команди Януковича, але з того, що можна спостерігати, мені видається, що його всі на якомусь фізичному рівні бояться. Тобто, я не думаю, що може прийти Азаров чи Арбузов, чи хтось ще і сказати: «Вікторе Федоровичу, в нас є проблема, треба змінювати політичний курс, економічний. Те, що ми робимо, – це неправильно. Припиняємо красти! Відміняємо популізм». Вони просто фізично не можуть це зробити, так збудована система. І, я думаю, що ніхто з них не може сказати Віктору Федоровичу, що може так трапитися, що 2015 рік стане не половиною його терміну і не чвертю, а кінцем. Ваше відчуття: 2015 рік стане для Януковича таким, як для вас 2010?
o-00031125-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

Якщо не буде змінено політичний курс, якщо не буде проведена його досить серйозна корекція, то прогнози, які ви малюєте в кольорах темніших, на мій погляд, будуть реальні.

Конституційна Асамблея, в яку вас також запросили – це шлях вирішення проблеми 2015 року?

Не знаю. Треба зрозуміти мотив, яка місія Конституційної Асамблеї.

Ви ж ходите туди. Ви сприймаєте це як фахову дискусію?

Я там один раз був, і потім ще, мабуть, днів 15 описували кореспонденти, так сказати і свідомо, і несвідомо, що б те значило? Але я розкажу свої мотиви. Ви звернули увагу, що кожний президент з 1991 року у нас формулював пакет, який можна назвати «Конституційні ініціативи»? Але колись волі не вистачало політичної, колись не готова була публіка, колись не готова була аудиторія, колись воно здавалось не таким актуальним. Але факт: Конституцію треба змінювати. От візьміть відкрийте діючу Конституцію і подивіться розділ «Місцеве самоуправління», ви його не знайдете.

Зате там є розділ про безкоштовну медицину, освіту…

Абсолютно вірно. Подивіться, будь ласка, на європейську пересічну конституцію. Місцеве самоврядування – базовий розділ формування суспільних відносин. Ми ж не можемо жити таким чином, як зараз. Бо цей транзит ресурсів, який є сьогодні, коли спочатку в центр, а потім з центру, я не кажу, що крадеться, але витрачається нераціонально. Ми входимо в таку модель розподілу, яку можна назвати криміналізованою. Нам треба приходити до того, що зробили поляки або чехи? Очевидно, що треба. Але мова йде про конституційні підвалини. Я пам’ятаю, що ми двічі збиралися в Українському домі, щоб зробити регіональну реформу – 2/3 проти.

З адміністративною реформою зрозуміло. Але мова про інше. Дивіться, в 2004 році політреформа Медведчука, проти якої боролася з 2002 року «Наша Україна», стала таким компромісним виходом з ситуації Майдану. Тоді перехід повноважень від президента до прем’єра сприймався як зло. Але період 2004-2010 показав, що, можливо, це не так і погано, коли влада не в одних руках, як, наприклад, зараз. У вас для себе є відповідь на питання, якою все-таки має бути Україна: президентською, парламентською?

Є. В перехідному періоді, коли не зроблені ключові політичні, економічні та інші реформи, очевидно, що більш оперативною моделлю управління є система політичної влади, яка базується на владі Президента. Те, що в нас було при Кучмі, коли Віктор Володимирович підготував Указ Президента і воно через три дні виходить. Не треба до парламенту, не треба якихось процедурних складних речей.

Це досить дискусійна позиція. Наприклад, Саакашвілі використав свою владу на реформи. Але є й більш ганебні історії, наприклад, Лукашенка…

Так, тут породжуються ризики, які можна назвати фатальними, бо вони можуть заважати демократії і, кінець кінцем, виборами на найближчі 15-20 років. Ми можемо з такої моделі легко переступити до моделі авторитарної чи моделі диктатури. Важко прогнозувати, як людина, що представляє вищу посаду в країні, поведе себе, наприклад, на 11-му році своєї каденції: чи вона буде вважати це другим терміном, чи третім терміном, чи вона сконцентрує силові інститути біля себе, звузить Конституцію, і так далі. Ось це та червона картка, яку демократи постійно підіймають: майте на увазі, ви ставите за мету, як виграти 5-6 років, чи ви ставите за мету, як зробити уклад, який не допускає відступу від законності і демократії? Абсолютна більшість держав іде по другому варіанту – не допустити відступу від законності, від демократії. Бо вони важливіші будь-яких реформ.
o-00031127-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

Що стосується 2004 року, я почав би з того, чи можете пригадати починаючи з 1999 року по 2004 рік хоча б один місяць, коли в нас не було національних страйків з будь-якого приводу? Ми звикли, що на Хрещатику палатки, під урядом шахтарі, педагоги страйкують. Не було категорії, яка б не протестувала. Апогеєм був листопад-грудень 2004 року, коли через політичні маніпуляції українці зійшлися з одної і з іншої сторони, і з нас хотіли зробити супротивників, щоб ми були готові до соціального протистояння. Ми мали б втравитися в ті бої, в які нас втягувала влада і деяка частина опозиції. І рахунку жертвам немає в таких ситуаціях. Тому яка була мотивація у прибічників Кучми? Чого боялися? Того, що не дай Бог, те, що робилося при повноваженнях Кучми, ще в нас продовжиться на 5-10 років. Безвідносно яке прізвище в нашого Президента, наїлися! Повноваження Президента обговорювалися тільки в контексті їх пониження. Та сторона, яка тоді ще була владою, вона боялася, щоб у мене були такі повноваження, які були у Кучми.

Це фактично були гарантії?

Так, бо вони бачили найбільший ризик майбуття свого у моїх повноваженнях. Але так само думали й з іншого боку. Можете згадати регулярні монологи Мороза, чому нам потрібна конституційна реформа, чому нам потрібен Президент із слабкими повноваженнями?

Тому, що зростають повноваження Голови Верховної Влади…

Автоматично. Тому, що демократія розвивається від монархії, царя, конституційної монархії, потім президентської, потім парламентської, потім вже працює самоврядна модель. І треба рухатися цими шляхами, інших немає. І не треба нічого видумувати, повертатися до імператора чи царя, чи до президентської конституційної держави, в тому розумінні, яка в нас була ще в 1991, 1993 чи 1995 роках. Ми вже маємо інший розвиток політичної системи. Тому для мене в 2004-му політреформа не була трагедією. І в мене не було сумнівів і щодо шляху, яким піде Україна: або Україна піде сирійським варіантом або єгипетським, чи вона піде європейським, тобто сяде за круглий стіл, якого не хотів ні Кучма, ні Янукович, до речі. І тому було необхідно Квасневського, і тому було необхідно Адамкуса запрошувати, і європейських друзів тільки щоб просто сіли за стіл і сказали, що це не стадіон, і нам не треба сила і протистояння…

Хоча й на самому Майдані цей компроміс – політреформа – не дуже сприймався.

Не Майдан повинен вирішувати те, що повинно вирішуватися через компроміс, на базі якого стоїть діалог. Ось і все.

Зважте також, що я був переконаний, що ми переможемо. Розумів, що ціна безкровної перемоги – мої повноваження. Я був переконаний, що мій партнер буде прем’єр-міністром. Насправді я передавав повноваження президента через парламент прем’єр-міністру, який з моєї команди. І скажіть, будь ласка, хіба це означало, йти не тим курсом, який вибрав народ? Ні, не означало. Тому це відповідало національним інтересам. Як інакше було вийти у грудні 2004 року з ситуації, яка склалася? Є рішення Верховного Суду, яке не визнає друга сторона, стоїть Майдан з протистоянням одної частини суспільства і другої, і, мені кожен день доповідають, у яких санаторіях під Києвом розмістилися ешелони із Донецької області, Криму, Харкова, Луганська, Херсона і так далі. Тобто, або ми входимо в фазу громадянської війни, не чуємо один одного, або ми йдемо другим шляхом. Я вибрав правильний шлях.

«Проголосували за Януковича на останніх виборах 13 з чим-то мільйонів людей – це всього одна третина виборців. Це найменша підтримка Президенту»

Я пам’ятаю, як ви зайшли в парламент в день своєї інавгурації і я пам’ятаю обличчя членів фракції Партії Регіонів: це була тиша, вони встали, частина з них почала аплодувати. Ви точно знаєте, що в 2005 році ви мали можливість повернути собі повноваження Кучми через парламент. Ви б знайшли 300 голосів на підтримку такого рішення. Або оголосили б дострокові вибори.

Нема сумнівів, що я міг мати будь-які повноваження. Але й нема доцільності.

Чому? Ви б мали час на реформи.

Але я не мав би на них права. Ви не звернули увагу, що, починаючи із 1993 року, різниця в голосах між суперниками на президентських виборах десь 300-400 тисяч. Це говорить про те, що, в нас є дві України, одна «за», друга «проти». Проголосували за Януковича на останніх виборах 13 з чим-то мільйонів людей – це всього одна третина виборців. Це найменша підтримка Президенту, яка коли-небудь давалася в Україні. Але це легітимна підтримка, відповідно до закону. Що робити із тими двома третинами, які не поділяють його курс? Якби ця підтримка була 10 мільйонів або 8, чи ми глибоко б так зайшли в тему мови чи Криму, чи про орієнтації в стосунках із європейськими інститутами, чи у відносинах з Росією? Переконаний, що ні. Мандат дуже важливий, чи від імені 13 мільйонів, чи від імені 10, чи, навіть, від 6.

А від імені 226 народних депутатів?

Так, це міцно (сміється). Я про цю історію вже говорив, але нагадаю. Пріснопам’ятний 2008 рік, приблизно десь 18 серпня. Мені прем’єр-міністр Тимошенко приносить текст нової Конституції, написаний Медведчуком, до речі, за межами України. Каже, що краще всього буде, щоб я це вніс до парламенту. Не хочу говорити навіть про зміст цього антинаціонального, антидержавного документу! Там все було виписано – як формується Міністерство внутрішній справ, Служба безпеки, хто призначає Прокурора, хто призначає Президента, хто призначає Прем’єр-міністра. Я стверджую, що за усі п’ять років це була найбільша небезпека українському існуванню! І я відчув, що вже перемовини, які відбулися між Партією Регіонів і Батьківщиною, настільки лагідні і братські, що моє тут може важити тільки виключно в контексті ініціативі законодавчої. В мене тоді вже партнерів не було. Я не міг апелювати ні в одну сторону, ні в іншу. Я бачив, що вони кратно сильніші, бо це модель для двох. А за цим стоять команди приймаків, які у вишитих сорочках чи ні підуть у тому табуні. Я тоді передав окремим каналом свою позицію обом сторонам: якщо тільки цей проект з’явиться в стінах Верховної Ради, я на другий день оголошу проведення дострокових президентських виборів. «Я вам даю слово, одній і другій стороні, я свято вам не влаштую, виборів президента в парламенті не буде, – передав їм. – Вам даю слово, що я заплачу всім, що в мене є, щоб цього свята в вас не було, щоб ви пройшли через всенародні вибори, і вам дали належну кількість мандатів». І наступного дня, пригадуєте, здається у Лаврі, Віктор Федорович Янукович, на другий чи на третій день після нашої розмови, начебто прийшовши до переоцінки, з такими наполовину жартівливими словами, сказав, що на «ширку» не піде. Іншими словами, відмежувався дуже чітко від тих, хто ініціював цей процес. Я знав, що якби вони зійшлися, то було б гірко всім.

«Цей дуалізм дестабілізує країну»

Не зважаючи на те, що Юлія Володимирівна знаходиться у в’язниці сьогодні можна констатувати, що влада і опозиція – як сіамські близнюки. Ситуація, яка зараз є в Україні, вона вигідна всім сторонам і може тривати безкінечно довго.

Абсолютно вірно. Є колосальний міжнародний інтерес до того, щоб такий тип формування політичний відносин в Україні зберігався якомога довше. Що небезпечно в цій ситуації? Такий тип політичних відносин дестабілізує країну. Цей дуалізм – це може бути тільки чужий проект, патріотом-українцем він не народжений.
o-00031126-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

Ми почали нашу розмову з того, як ми хочемо лікувати українську ситуацію. Як вирішити увесь цей масив усіх соціальних проблем? Починаючи від пенсій, зарплат, соціальних програм.

От дивіться, беремо 2005-2009 роки і беремо те, що було до 2004 року (креслить на аркуші лінію – «Главком») В 2005 році приріст внутрішнього валового продукту найменше – 7%, середнє – 7,5%, були квартали навіть по 14%, але в цілому можна взяти 7,5% – це те, що називається «Руїна». 7,5% – це найвищі темпи економічного приросту в Європі і вище, ніж в Росії. Підкреслюю, що російська економіка базується на двох трубах, українська економіка складніша, її механіка і підйом набагато складніший, бо в своїй основі вона має не ресурсний багаж, а технологічний. І тому, підняти одне довше і важче, ніж підняти інше. Це так, для об’єктивності. Далі, коли ми беремо бюджет, то бюджет України в 2004 році був 90 мільярдів, в 2009 році бюджет країни був 270 мільярдів. Валютні резерви здається біля 9 мільярдів було у 2004-му, коли починали ми, закінчили 37 мільярдів. Іноземні інвестиції – 6,7 мільярди це за всі 15 років української незалежності з 1991 року по 2004, в 2009 році – 37 мільярдів, або чисто – плюс 30 мільярдів. Що таке 30 мільярдів, якщо 2009 рік, якщо рік кризи відняти і півріччя 2008 року? Ви легко вийдете на відповідь. Це приблизно 1 мільярд 200 мільйонів ми отримували кожного місяця, починаючи з 2005 року в національну економіку. Можна далі стверджувати, що економіка – це така леді, яка може творити велику віддачу при одній умові, що перед цим ти адекватно вклав. Ми в національну економіку тільки в прямих іноземних уклали 30 мільярдів, що в п’ять разів більше, ніж за 15 попередніх років. Робочі місця – 1,2 мільйона середньостатистично на рік. Тут і до бабки не треба ходить: якщо ви вкладаєте інвестиції, то з’являється економіка, робочі місця, зарплати, пенсії. Ми прийшли – 50 гривень мінімальна пенсія, ми пішли – 500. Десятикратно! Середня зарплата кожний рік піднімалася на 100%, кожні із п’яти років з 2005 до 2009. Отака «Руїна»…

Бачите, Азаров на це каже, що вони будували-будували до 2004, а ви пожинали плоди…

Будували вони. Що? Собі заводи? Для будівництва потрібні ресурси. Ми довели економіку до 7,5% зростання валового продукту, а зараз прогнозують 0,8. А чого вони тоді нашими плодами не скористались?

Та я не хотів би, щоб ось так велася дискусія – «чиєсь», «наше – не наше», – ми ж говоримо про спадкоємність великої держави. Але такий тип економіки призвів до того, що з 2006 року у нас вперше за 15 років поняття «прожитковий мінімум» і «мінімальна пенсія» стали тотожними. Я був глибоко переконаний, якщо твоя пенсія, як основний чи єдиний дохід, не покриває прожитковий мінімум, ти знаходишся за лінією бідності, до тебе не відноситься держава як до людини. Якщо ти своєю мінімальною зарплатою не можеш покривати свій прожитковий мінімум, ми творимо тоді країну бідних. А це вже категорія морально-етична.

Бачите, це комусь треба – країна бідних.

Я не хочу бачити мою націю бідною і глупою! А ви подивіться: з 2006 року у нас більше повернулося людей з-за кордону, ніж виїхало по трудовій міграції. Іншими словами, 2005-2009 рік з точки зору економічної, соціальної політики був найбільш вдалий за 21 рік нашого модерного існування. Це я стверджую. Ні один Президент не приніс стільки, скільки було привнесено мною через той політичний курс 2005-2009 років. Тепер в мене запитання: як ви думаєте, оце все наслідком чого стало?

Демократії?

Політичного курсу. І коли ми говоримо сьогодні, як лікувати ситуацію, у мене відповідь: змініть політичний курс. Друге: змініть політичний курс. Третє: змініть політичний курс. Все, іншого не дано.

«З нації глузують, а вона того не помічає»

Нинішня команда навряд чи це зробить. І ми можемо contra spem spero. Та я б хотіла поговорити про політичний дуалізм. В українського суспільства є внутрішнє відчуття, потреба нового героя. З’являються умовно нові люди: Яценюк, Кличко, Королевська. Хтось з них милий вашому серцю? Ви відчуваєте в ньому потенціал для змін?

Вони мені всі комфортні. В українській інтелігенції, в українській еліті це люди, безумовно, не останні. Але зараз я би хотів говорить про дещо інше. Бо це буде дуже легковажно, якщо ми почнемо формувати рецепт вилікування українських проблем, персоніфікувавши ситуацію…

Така Україна. Вона мислить казковими стереотипами, ій потрібен Герой.

Оце — фатальний момент… Нам не треба молоде обличчя, нам не треба нове обличчя — нам потрібний новий курс. От дайте відповідь, будь ласка: як ви уявляєте сьогодні ключову національну проблему? Чому в нас так мало реформування? Чому в нас результати не такі гарні, навіть в порівнянні з тими п’ятьма роками, про які я говорив? Чому у нас так багато взагалі песимізму? Чому нація 46 мільйонів, найбільша територія в Європі, так слабко реалізує свій потенціал?

Я б сказала, що в нас є країна, але нема держави. В нас нема діалогу між людьми і владою.

Майже десятка! У нас дуже слабка внутрішня інтеграція. Ми знаходимося по дорозі від населення (а населення — це «одіночєства», тільки арифметично з’єднані) до нації. Бо нація — це спільнота. Вище спільноти нема ніякої — ні партійної, ні релігійної. Зверніть увагу на назву: Ліга націй. Не Ліга народів. І Ліга націй формувалася із спільнот, а не з статистичної кількості якогось там населення. Чи Організація Об’єднаних Націй. Об’єднаних Націй! Не об’єднаних держав, а націй. Нація як спільнота – це знаменник.

Так от, коли ми приходимо до нашої ситуації, то повторю слова однієї людини: «У нас є держава, тепер нам залишилося створити націю». У нас слабка єдність. Нас дуже легко розвести. І багато політиків, особливо за межами України, коли аналізують політичну українську ситуацію, в коментарях кажуть: «Ну що таке Україна? Це — одні випадковості. Це країна комплекту протиріч: у них різні мови — на жаль, це правда; у них різні церкви — якщо ми говоримо про православну частину нашого вибору, це правда; у них різні історії: є донецька історія — з Артемом, з Леніним на чолі, – у них є кримська історія, у них є галицька історія, у них є київська академічна історія. У них різні герої». І якщо ви хочете забрати у нації потенціал — заберіть перших 50 героїв в неї. У вас не буде пам’яті.

Вікторе Андрійовичу, в цій країні дуже мало людей, які назвуть аж 50 героїв України. З різних її частин.

Це правда. Але я кажу до чого: ми дійсно різні. І це треба прийнять як виклик, як параграф національної політики номер один. От як 46 мільйонів консолідувати в одне? Це не докір своїй нації я роблю, і собі в тому числі. Я знаю, що ми 350 років жили варшавськими, московськими, другими планами, ми не мали своєї державності. У нас 172 рази забирали нашу мову: починаючи від літургії, абетки, закінчуючи Біблією, і так далі. У нас, повторюю, Валуєвських указів було 172. Я говорю це і про польську частину, там, і румунську частину, угорську частину й так далі. І російську. Найбільше ми жили за ці 350 років у своїй державі — ну, якщо не рахувати 1990-х років, – 6 років при гетьману Скоропадському.

В нинішніх межах – ніколи.

Безумовно, не в цих межах. Кілька місяців при Директорії прожили. Декілька місяців прожили умовно в державі Симона Петлюри. За двадцяте століття ми шість разів оголошували суверенітет. П’ять разів ми його втрачали. От пригадайте: Карпатська Україна Августина Волошина прожила, здається, 12 годин. І червоне поле на другий день, знищила агресія зовнішня наш суверенітет. Де сьогодні Августин Волошин? Ніхто не знає. Так, як не знають, де Богдан Хмельницький. Та й ніхто не знає, де Мазепа. Або як Петлюра десь за кордоном, як Бандера. Кожний, хто брався за українську національну справу, закінчував дуже складно своє життя. Дуже складно. Бо є настільки колосальні ризики — і внутрішні, і міжнародні. У нас скільки є кочубеїв, як Шевченко казав: «Як ярмо навчилися носити, воно їм не муляє». Тому тема української єдності — заглавне питання. От зверніть увагу: яка нація має високі економічні стандарти, соціальні стандарти? Це нація, цільна як моноліт..
o-00031128-a-00008092.jpg
Віктор Ющенко

В скандинавських країнах, наприклад, високі соціальні стандарти, але немає такої уваги до національних проблем.

Бо шведу не потрібно щодня доводити, що він – швед. Немає громадянських протистоянь всередині у щасливих націй! Там ви відноситесь один до одного як брат, ставите великі задачі. І ви не промахнетеся в цю ціль. Друге: потрібна демократія. Бо не тільки важливо мати консолідовану масу, бо диктаторський режим може це зробить. Диктаторський режим не може зробить іншого: самий ефективний індивідуум — це вільний.

Ну, якщо він готовий таким бути.

Так. Диктатура і авторитарний режим приносять голод і низькі стандарти. Це аксіома! І, навпаки, демократія дає відповідь на те, як добути хліб, як бути вільним і прогресивним. В цьому контексті хотів тільки нагадати тему мови. Коли ви приходите в поліклініку, у вас беруть матеріал біологічний, виходять на код і кажуть: оце — розписка вашої ідентичності. Коли приходить питання до нації, 46 мільйонів українців чи 80 мільйонів німців, чи 140 мільйонів росіян, є один ідентифікаційний критерій – мова. Тому приведу ряд цитат. Не буду називати людей, які це говорили. Фраза «где заканчивается русский язык, там заканчивается Россия» – підписуюсь. Правильно та жінка сказала. Вживайте цю фразу по відношенню до своєї мови, і ви також будете праві. Фраза друга: «національною мовою не спілкуються окупанти, раби і дурні». Це класик, на якому ви вчились і я вчився, так сказав років 150 назад. І це мені особливо чутливо, бо ти сам так думав десятки разів, але не зміг сформулювати. А ще слова Чингіза Айтматова. Ситуація з його національною мовою приблизно така, як з українською. Він сказав: «Якби я знав, що киргизька мова помре завтра, я готовий померти сьогодні». Від себе добавляю: якщо ви не бороните мову, у вас немає сутності вашого буття. Ви втрачаєте все, вам Богом дане, і залишаєте собі тільки тваринні рефлекси. Я не хочу такого життя. Воно мене не тішить.

Вікторе Андрійовичу, так ми дійдемо до піраміди Маслоу…

…Бог людині дав інстинкт, який починається з того, що ти живеш один раз на світі. Бери з світу все, що ти можеш, дбай тільки про себе, живи ситно, в теплі, менше працюй. Отак створений так званий раціональний світ: жорстко, прагматично і неморально.

А Бог людині дав ще, окрім цих інстинктів тваринних, душу і духовність. Вони вчать нас: ти можеш бути голодний, але зроби, щоб твої діти не голодні були чи твоя нація. Ти можеш бути в холоді, наприклад, замерзати, але роби все, щоб тепло твоїй нації було. Другими словами, це жертовна політика. Насправді ти не в центрі світу, насправді ти пилинка цього світу. Присвяти себе більшому. Це те, що нас відрізняє від скотини.

Є давня дискусія: чи ми матимемо рослинну інтелігенцію, яка випиває національні соки і нічого нації не дає, чи будемо мати інтелігенцію жертовну, яка дивитиметься в корінь державності і національного відродження. Бо якщо ти тільки відчув себе носієм національної культури, перше бажання – захистити національні інтереси. Бо чужа держава цього ніколи не зробить. Мазепі снилася вільна Україна, Шевченкові снилася вільна Україна, Франкові снилася, Лесі, Скоропадському, Грушевському, моєму батькові, моєму дідові — снилася вільна Україна.

Але подивіться на політичну карту, минулого століття: де Україна? Немає. Подивіться на карту XIX століття — немає, XVIII — немає. Наша територія порізана десятками кордонів чужих держав. В мене запитання до себе і до аудиторії: це ми себе різали? Це ми такі недолугі, безтямні, непатріотичні? Це ми себе батогом по спині лупасили? Ні. Це нас ділили. У нас забирали свою мову і давали чужу мову. У нас забирали своїх героїв, і ми виросли на Павліках Морозових, на бандитах Котовських, Чапаєвих, Щорсах, на муміях тих Ленінів, Сталінів, з чужою культурою, з чужою місією. І це було не 100 років і не 200 років. Повертатися назад можна тільки одним шляхом — шляхом національного відродження. Це політика цільності. І це політика демократії. Авторитарний режим і диктаторський режим нас можуть привести тільки до колонії, бо будуть гребувати національними інтересами і оплачувати свою владу будь-якими по глибині залежності міжнародними відносинами. І третє — це те, що можна назвати європейськість. Взагалі цей континентальний клуб, в якому я б хотів би, щоб Україна була інтегрована, щоб вона навчилася там відстоювати свої інтереси. І тому є сум, що політична дискусія, яка лунає за два місяці до виборів, опускає до плінтуса: з мудрою нацією так не говорять. Так говорять з лакеями, з люмпенами. Так говорять про раціоналістичне: знижуємо податки, добавимо пенсію, що там ще? Робочий день скоротимо, там, до двох годин, і так далі… З нації глузують, а вона того не помічає.

«Мене не влаштовує така простенька пластикова політика»

Вікторе Андрійовичу, у вас є образа на націю, бо ви не зрозуміли один одного?

Ні. І ніколи думки не було навіть! Я вам продовжу думку: мене не влаштовує така простенька пластикова політика, яка дає швидкі рецепти: біле-чорне, одного-двох фігурантів змінить — і рай. Це велика брехня, це не підготовлює націю до праці. Як В’ячеслав Максимович Чорновіл казав: «Україна починається з тебе». Не з Президента, не з голови сільської ради, не з твого шефа — з тебе. І дай Бог, щоб це засвоїли 46 мільйонів людей.

Але тут ще інше. От кажуть, наприклад, негідник Табачник? Який він недолугий, скільки він зла приніс, наприклад, у мовній політиці. Давайте ми замінимо трьох-чотирьох-п’ятьох політичних діячів, ми вирішимо проблему. Але чому себе так Табачник веде? Не дурна ж людина. Але так ведуть себе по відношенню до нашої мови приблизно 10 чи 12 мільйонів людей. Табачник спирається на них. Що нам робить? У нас є два варіанти: бити по голоблі батогом і вищать — що, в принципі, також треба робить, – або бити по коню. Другими словами, ми будемо боротися з причиною цього явища чи маніпулювати наслідками? І хоча не треба владі давати спокій в цьому питанні, але найбільш результативне — розпочати діалог з тими 12 мільйонами людей, які є також українці. Пам’ятаєте, коли де Голлю дорікали (хоч він і витребував конституцію радикального типу на перехідний період), що він сюсюкається з опозицією, він сказав: «Це також Франція». Ну не вороги ж нам українці!

Я сам родом з східної України, в інституті мене називали «москалем». Приїжджаю з інституту додому, іду в клуб — мене називають «бендерою». Насправді я знаю і переконаний в цьому, що у східного українця є найбільший брат українець західний, і навпаки. Ми різні, ми відмінні, але найближчі. І тому печально, що сьогодні політична мозаїка складається з двох гравців, які грають на спрощенні. От це страшно. І не дай Бог вони ввійдуть в ширку, не дай Бог такий тип регіональної політики на сході чи на заході стане домінуючим, не дай Бог ми не отримаємо силу, яка сформує панукраїнську політику в широкому виборі. Це може привести до великої трагедії.

Кличко може бути альтернативою?

Тест «може чи не може» будь-хто з названих чи не названих проходить через вимір: людина повинна бути носієм політики національного творення. Я економіст, але говорю вам словами Чорновола, Мазепи й інших. Бо тут відповідь на ваше запитання. А ще вона у політиці демократизації та свободі.

Громадянин чим відрізняється від статистичного члена населення?
o-00031129-a-00008092.jpg

Правами й обов’язками. 

Так, правами й обов’язками. Свобода дає право вибору, але й приносить відповідальність. Рабом ти можеш користуватися тільки правом, не несучи обов’язків. Такої національної дискусії я не чую, хоч я не глухий. І той, хто береться за такий тип політики, безальтернативної насправді, може програти багато битв, але виграє війну. І хочу сказати: «Українці, ну почніть бути громадянами! Від вас дійсно все це починається. Добре проаналізуйте те, що відбувається. Нікого не проклинайте. Це клініка всередині нас». І не виходьте з європейського клубу. Не розказуйте, яка мила Азія. Я чув, як Микола Янович з захватом говорив, як розкривається великий російський ринок. Це байки. Поряд знаходиться ринок, який в 12 разів об’ємніший. На російському ринку 33% нашої економіки лежить. Не будьте наївними — 35 не буде. І 38 не буде. Бо це вже межує з національними інтересами другої сторони. Це не докір — це констатація.

В другій частині інтерв’ю читайте про те, як Тимошенко в 2005 році обійшла Порошенка в змаганні за крісло прем’єра, і як президента Ющенка «ледь не роздягли як липку»

Чи політична реклама − це найкращий спосіб здобути прихильність виборців?

На повний хід іде виборча кампанія. На телебаченні, радіо, білбордах бачимо заклики до майбутніх виборців із запрошеннями віддати голос за певного кандидата чи політичну групу. Завдання вищезгаданих аудіо- та візуальних засобів − переконати слухача чи глядача, що такий вибір найбільш правильний. Таку акцію називають “політична реклама”.
2932448-135.jpg

Архиєпископ Любомир (Гузар)

У торгівлі реклама відіграє надзвичайно важливу роль. Вважають, що добра реклама − це половина успіху продажу, а отже, заробіток. Однак ставимо собі запитання: чи політична реклама − це найкращий і наймудріший спосіб здобути прихильність виборців?

Автор цих рядків, відвідуючи різні країни, мав нагоду бачити і чути прерізну рекламу. Сьогодні майже в усьому світі у різних засобах інформації типовою формою рекламування є переконання споживачів в ефективності чи корисності певного товару, бо ним користується популярна кінозірка чи відомий спортсмен.

Чи доцільним є такий формат для політичної реклами? Багато кандидатів, як показує практика, переконані, що так.

На мою думку, цього замало. Чому?

Популярна сьогодні політична реклама дуже вигідна кандидатам. Вона, здавалося б, звільняє їх від потреби спілкування з народом. Однак, вважаю, що наші минулі, сучасні і, можливо, майбутні політичні діячі допускають фатальну помилку, уникаючи безпосередньої зустрічі з тими, кому будуть служити.

Дехто з політиків обмежується “тихими”, можна сказати, популістськими зустрічами з населенням, відвідуючи школи, дитбудинки чи інші інституції та роздаючи подаруночки. Доводиться чути також, що кандидати відвідують виборчі округи.

Це гарно звучить, але треба реалістично оцінювати такі, заздалегідь організовані політтехнологами, “зустрічі”, що мають, як кажуть в народі, характер радше показухи, ніж відкритого, щирого спілкування.

Бажаючи поставити передвиборну діяльність на властивий рівень, слід подбати, щоб кандидати зустрічалися з громадянами, яким будуть служити, з ними відкрито говорили, пояснювали їм своє політичне “Вірую”, запевняли їх у відповідальній поведінці в служінні народові.

При цьому важливо, щоб ініціаторами організації таких зустрічей були самі кандидати. Проте у зустрічах повинні бути зацікавленні і виборці та їх домагатися. Громадяни мають цінувати можливість по-справжньому спілкуватися з майбутніми депутатами.

Автор цього матеріалу мав нагоду слухати на невеликій площі Нью-Йорка (США) презентації майбутнього Президента Америки Джона Кеннеді, який особисто пояснював свою візію майбутнього приблизно двомстам особам, котрі зібратися, щоб його почути.

Колись у США це був звичний спосіб передвиборчої пропаганди, згодом почали довіряти засобам масової інформації, зокрема телебаченню, але останнім часом починають повертатися до старих, випробуваних практик.

А практика така: ніщо не замінить безпосереднього спілкування, бо це найкращий спосіб пізнати людину, яка зобов’язується служити, та могти повірити їй.

+ Любомир