Що ми святкуємо 23 лютого?

Свято 23 лютого в нас люблять. І бучно відзначають! А цього року це святкування майже ювілейне. Ніби виповнюється 95 років із часу створення Радянської армії. Бо 23 лютого в часи СРСР трактувалося як день Радянської армії. Зараз воно в нас, як і в деяких державах пострадянського простору, відзначається як «день захисника вітчизни». Правда, виникає питаннячко, яка вітчизна мається на увазі? Чи не радянська?..
07fb41fc-d42e-4464-a0ea-8acbd12306cf_w268_r1_cx0_cy6_cw0.jpg
Якби хтось зараз провів соціологічне дослідження, поцікавившись, які реальні історичні події послужили для встановлення «дня захисника вітчизни», то впевнений: абсолютна більшість опитаних взагалі нічого б не сказала з цього приводу.

Та саме цікаве те, що коли ви звернетеся до авторитетних джерел радянського періоду (до енциклопедичних видань чи до шеститомної «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу») і спробуєте з’ясувати, чому це радянські люди святкували 23 лютого як день Радянської армії, то отримаєте дуже плутану інформацію. Ви так і не з’ясуєте, де конкретно в цей день 1918 року велися бої Червоною армією (предтечею армії Радянської), які були залучені частини, зрештою, які були результати цих боїв.

Що відбулося 23 лютого 1918 року?

«Події 23 лютого» були наслідком переговорів у Бресті між більшовиками й кайзерівською Німеччиною та їхніми союзниками. Хоча, як на мене, ці переговори були таким собі цирком. Адже більшовики прийшли до влади не без допомоги німців. Останнім важливо було вивести Росію з війни – що й зробили більшовицькі лідери. Тепер треба було домовлятися, «ділити пиріг із німцями». Але німецькі апетити виявилися дуже великими: від Росії зажадали відмовитися від колишніх західних території площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів (Польщі, Балтики, частини Білорусі) та сплатити 3 мільйони карбованців за утримання військовополонених.

Абсолютна більшість росіян сприйняли б такі умови миру як несправедливі й грабіжницькі. Тому більшовицькі лідери на позір не могли сприйняти таких умов, принаймні мусили зберегти хороше обличчя при поганій грі. Лев Троцький, який очолював більшовицьку делегацію на переговорах у Бресті, 9 лютого 1918 року, відмовився підписувати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Німці, зі свого боку, заявили, що відновлять воєнні дії 18 лютого, що й було зроблено. Правда, широкомасштабних дій вони не вели, наступаючи невеликими загонами чисельністю 100-200 осіб. Без особливих зусиль був ними взятий Двінськ та деякі інші міста.

Щодо більшовиків, то ніякого супротиву ті не чинили – ні під Псковом, ні під Нарвою, де, за словами радянських пропагандистів, у героїчних боях зародилася Червона армія. Обороняти Петроград були послані пробільшовицьки налаштовані моряки Балтійського флоту на чолі з головою Центробалта Павлом Дибенком. Правда, останній зі своїми матросами чомусь опиняється далеко від російської столиці – аж у Самарі. Чесно кажучи, сумнівно, що він покинув позиції по своїй волі. Дибенку більшовицьке керівництво доручало відповідальні й делікатні завдання. Завдяки балтійським матросам, якими керував Дибенко, більшовики захопили владу в жовтні 1917 року. Відразу ж після «Жовтневої революції», точніше жовтневого перевороту (так, до речі, цю подію спочатку іменували більшовицькі теоретики), Дибенко зупинив наступ військ Керенського-Краснова на Петроград, а також під його керівництвом «люди з гвинтівками» розігнали Установчі збори. Виконував він відповідальні завдання під час «громадянської війни». А в 1921 році командував Збірною дивізією, яка придушила Кронштадтське повстання. За те, що Дибенко втік зі своїм військом з-під Петрограда в лютому 1918 року, він був виключений із більшовицької партії (і то тимчасово). Хоча, здавалося, за такі дії мали б розстріляти!

Насправді, ні німці, ні більшовики не збиралися воювати між собою. Першим треба було показати, що вони наступають. Другим – що вони не здатні обороняти російську столицю. А тому мусять іти на підписання принизливого мирного договору. Те, що жодних боїв з німцями під Петроградом не велося, підтверджує більшовицький вождь Володимир Ленін у своїй статті «Тяжкий, але необхідний урок», опублікованій у вечірньому випуску «Правди» 25 лютого 1918 року. Про народження Червоної армії, яке буцімто відбулося два дні тому, він навіть не згадує. Чи то не дійшло до вождя повідомлення про «героїчні бої», чи то він не оцінив цієї епохальної події. Зате в цій статті постійно акцентувалася увага на безпорадності більшовиків при обороні Петрограда.

Правда, це не значить, що більшовики були такі безпорадні. Вони мали свої бойові загони, так звану Червону гвардію. Але використовували її не для війни з німцями, а для більш «важливих» завдань – для «тріумфальної ходи радянської влади», тобто для встановлення свого контролю над територіями, які не хотіли їм коритись. Так, на початку 1918 року більшовицькі війська ринули в Україну, захопили Крим. До речі, саме 23 лютого (!) 1918 року більшовицькі сатрапи без суду розстріляли в Криму очільника Кримської національної директорії, одного з керівників кримськотатарського національного руху Номана Челебіджіхана.

А що відбулося в Петрограді 23 лютого 1918 року? Саме в цей день, коли нібито в «героїчних боях» зародилася Червона армія, більшовицький ЦК ухвалив рішення підписати мирний договір із Німеччиною та її союзниками. Згідно з цим договором, Росія втрачала Естляндію, Курляндію, Ліфляндію, Литву та Польщу. У Закавказзі під владу турків відходили Карс, Ардаган та Батумі. Більшовики зобов’язані були вивести свої військові частини з Фінляндії, України та Аландських островів. Радянська Росія зобов’язана була демобілізувати свою армію, перевести її на становище мирного часу. Так що можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період Першої світової війни.

Щодо Червоної армії, то її творцем був Лев Троцький, який 14 березня 1918 року став народним комісаром військових справ уряду більшовицької Росії. 10 липня 1918 року 5-й Всеросійський з’їзд Совєтов ухвалив постанову «Про організацію Червоної армії». Цей день можна було б вважати днем її заснування.

Чому «батько Сталін» захотів відзначати 23 лютого як день Червоної армії?

Ні в 20-х, ні на початку 30-х років ХХ століття ніхто в СРСР не відав, що Червона армія була створена 23 лютого 1918 року. Цю міфічну дату, схоже, вигадав «батько Сталін» чи хтось із його оточення. Бо відзначати почали її тоді, коли остаточно утвердилася сталінська диктатура. 23 лютого 1938 року в СРСР помпезно відзначили 20-ліття Червоної армії.

Звісно, призначення сталіністами 23 лютого днем народження Червоної (Радянської) армії не було випадковістю. Тут маємо справу з класичним пропагандистським прийомом, коли відбувається приховування негативної інформації з допомогою позитивної. Більшовикам важливо було приховати, що 23 лютого 1918 року вони фактично капітулювали перед німцями та їхніми союзниками. Сталіну також важливо було показати, що Червона армія «виникла» ще перед тим, як її почав створювати Троцький – його основний суперник у боротьбі за владу в СРСР.

Міф про 23 лютого як «день Радянської армії» нав’язувався упродовж кількох поколінь. З часом радянські люди до нього звикли, не особливо переймаючись тим, що вони святкують. Для них це було «армійське» чи «чоловіче» свято, що служило серйозним приводом для не менш серйозних застіль.

Але задумаймося, що святкують росіяни в цей день? Для них 23 лютого далекого 1918 року став днем національної ганьби, коли більшовики погодилися підписати принизливий договір із Німеччиною та її союзниками. А який історичний сенс це свято має для нас, українців? Невже нам треба щорічно відзначати неіснуючі перемоги неіснуючої Червоної армії під столицею іноземної держави? Адже в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визначали європейські країни. А збройні більшовицькі загони, на основі яких з часом сформувалася Червона армія, в ті дні намагалися знищити нашу незалежність.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

День Соборності. Харків 2013

Щасливі ми, що народилися й живемо на чудовій, багатій землі, у славній Україні.
dscn0039-300×225.jpg
22 січня Український народ святкує День Соборності. В усіх містах проходять заходи, метою яких є відобразити єдність українців, попри регіональні відмінності.Наймасовіші заходи,звичайно проходять в Києві на мосту Патона, де дві колони людей з прапорами, стрічками та іншими атрибутами, символічно йдуть на зустріч одна одній, символізуючи УНР і ЗУНР. Потім вони з`єднуються в однин величезний ланцюг.

Харків також традиційно проводить заходи з вишукуванням в живий ланцюг вздовж головної вулиці міста-Сумської. Ще з 9-ї ранку біля пам`ятника Шевченка грала музика і стояли міліціянти ( в т.ч. полковники) охороняючи якихось міських чиновників, котрі приїхали відзначитись для галочки поклfданням квітів. Що дуже смішно виглядало, так це студенти з прапорами партії районів, які точно не знали чого їх сюди пригнали і що сьогодні за день.
zkjeq.jpg

Але справжнє святкування відбувалось пізніше. Організована «Молодою Просвітою» акція була назначена на 11:30. Робочий день і жахлива погода (дощ, температура -1С,ожеледиця) внесли свої корективи в кількість учасників, у зрівнянні з минулим роком., але близько 200 чоловік знайшли можливість створити «живий ланцюг». Сюрпризом для харків`ян стало прибуття полку Чорних Запорожців (запрошених активісткою «МП»-Оленою Красилею), у повному обмундированні і з величезним тулумбасом.Звуки козацького інструменту внесли позитив у акцію, люди збирались біля цих вусатих мужчин, спілкувались, фотографувались. Хотілось би додати, що козаки приїхали з різних куточків України і навіть з земель нинішньої Польщі.
laxgd.jpg
wtemt.jpg
tsjv2.jpg
axrzl.jpg
wbqj7.jpg
dyt0w.jpg
ljhec.jpg

Говорити про типову піар-акцію ВО «Свободи» мабуть нема сенсу, як завжди розставили з десяток прапороносців в натовпі, пару палаток і людей які всовують всім свої газетки, і от тобі крута світлина де всі «свободівці» (Про «феєричний» момент для початку співання гімну, не хочеться і писати…). Але ближче до 12:30 на майданчику перед пам»ятником Шевченку можно було побачити прапори усіляких партій від опозиції, що в такий день не дуже личить…
ekanm.jpg

Після урочистих заходів, ми з Чорними Запорожцями вирушили поїсти до «Пузатої хати», і дуже вчасно потрапили на привітання Президента з Дня Соборності в прямому етері на «Першому Національному» (Чесно кажучі, я вражен!,В.Ф. читав без помилок хвилин 10-ть! Може і Азірова можна навчити української?!). Після обіду, пані Вікторія Склярова повела нас на екскурсію центральною частиною міста і в Історичний Музей. Дорогою з нашими гостями фотографувались городяни і навіть хлопці з Туреччини і Аргентини!
ruj9d.jpg
egzvh.jpg
kwc7k.jpg

Козаки завітали в Харків не одні, а з зі своїм історико-політичним консультантом Сергієм Коваленком- автором нової книжки про полк УНР «Чорні Запорожці: історія полку», яку вся делегація повинна була представити в Книгарні «Є» о шостій вечора. Але перед цим пан Коваленко повинен був відвідати радіостанцію, і студію місцевого телеканала з презентацією книги для широкого загалу. Тому повечерявши після екскурсії знов таки в «Пузатій Хаті» ми з гостями вирушили до книгарні, де чекали на прибуття автора книги. Презентація відбулась з музичними вкрапленнями на бандурах нашіх харківських кобзарів. Після козацтво вирушило по домівках просвітян переночувати,щоб вже завтра вирушити до Сум.
nwnm5.jpg
ovomb.jpg
ykjzx.jpg

Отже День Соборності був дуже насиченим і веселим, на настрій не змогла вплинути навіть така пАкращенна погода, а знайомство з такими характерними українцями, як Чорні Запорожці надає ще більшої приємності.

Вороньківці – проти!

Через медичну реформу бунт на Київщині. В селі Воронькові з 1-го квітня мають зачинити лікарню, що обслуговує 6 населених пунктів. Про це днями попередили працівників закладу. Місцеві мешканці обурені: тепер у них буде лиш амбулаторія сімейної медицини. Ані стаціонару, ані рентген-кабінету, ані акушерки. І фахівці, й швидка допомога буде аж у Борисполі.

Вороньківська дільнична лікарня. Нині тут 15 ліжок стаціонару, втім зараз 20 пацієнтів. Переважно – пенсіонери. Більшість каже: якби в селі не було свого медзакладу, до райцентру не доїжджали б – помирали вдома.

Ольга Дроз, пацієнтка Вороньківської лікарні:

– Мене принесли на руках, врач прийшов, спасібо, узяв на руки, виніс в машину свою і я оце пролежала 6 днів, своїми харчами кормимося, своїми ліками лікуємось, усе своїми, не государственими, ну хай хоть зданіє останеться для людей.

Мешканці Воронькова обурюються: навіщо руйнувати те, що добре працює. Адже в багатьох селах медиків немає взагалі. А в них – є лікарня! І її чомусь закривають.

Віктор Карпенко, мешканець с. Воронькова:

– Якщо закриють в нас лікарню нашу, куди людям звертаться? То, шо говорить наше правітельство – що за 10 хвилин приїде скора, то ви проїдьте по дорозі, приїде хотя б з Борисполя, не говоря шо нам предлогають з Яготина і прочєє?

Валерій Литвинчук, мешканець с. Воронькова:

– Я б хотів дуже побачить тут того чиновника, який цю глупость придумав, козла того, він вийде і скаже людям: це я таке придумав. Назвіть мені фамілію, хто це придумав.

Придумали таке в Міністерстві охорони здоров’я. Бо, мовляв, у селах людям мають надавати лише первинну допомогу, а стаціонари та вузькоспеціалізовані медики працюватимуть лише в районних центрах. ТомУ вже з 1 квітня лікарні у Воронькові не буде.

Ганна Ільчишина, керівник Вороньківської дільничної лікарні:

– В нас не буде денного стаціонару, стоматслужби, стоматологів, у нас їх зараз два, не буде лабораторії, не буде фізкабінету, не буде акушерки і фельдшера. залишаються в штаті тільки сімейні лікарі і сімейні медсестри.

Усіх цих фахівців скоротять. Що буде з приміщенням – поки невідомо. Втім, керівництво Бориспільської районної лікарні, яка обслуговуватиме пацієнтів із сіл, запевняє: подобаються новації людям чи ні, чинити опір реформуванню вони не можуть. Тому надія лише на депутатів, які можуть порушити це питання в парламенті.

Володимир Ляшенко, заступник керівника Бориспільської районної лікарні:

– Розгляньте питання медичної реформи на рівні Верховної Ради, і можливо те, що ми виконуємо зараз, я повинен виконати, може, воно відмінеться або щось змінеться.

Люди ж сподіваються, що їх почують і лікарні не чіпатимуть. А свої реформи урядники запроваджуватимуть де-інде – не в їхньому селі.

95 років!

9 лютого 1918 року, у селі Гнатівка під Києвом, було створено Окремий Запорозький загін на чолі з генералом Костянтином Прісовським. Це була перша регулярна частина армії УНР. Яка невдовзі звільнила Київ від московських окупантів,а потім здійснила переможні походи на схід України і Крим. В його творенні брали участь Всеволод Петрів, Євген Коновалець, Петро Болбочан та інші