Дорогі українці, проявіть врешті-решт характер, – Олег Чорногуз

Олег ЧОРНОГУЗ, для Волі народу

oleg-chornoguz.gif

Дорогі Українці!

Сьогодні нам знову кинули рукавичку. Кинули виклик у черговий раз у нашій історії. Нам знову нав’язують мову вчорашнього окупанта, новоявлені валуєви і муравйови. Ми сьогодні змушені прийняти цей страшний виклик і відповісти взаємністю: як ви з нами, так і ми з вами! Ми маємо вголос про це сказати перед усім цивілізованим світом: ви у себе, в Російській Федерації, забороняєте українську мову, українські організації, ми маємо про це заявити і в себе: як ви з нами, так ми і з вами. Ви вбили понад 30 мов малих народів Московської імперії. Ви не ратифікували Європейську хартію у Держдумі, бо тоді розсиплеться на національні шматки ваша Федерація. Тому ви це вирішили зробити з нами, опираючись на колісніченків, медведчуків та інший національний перегній. Не вийде. Ви уже цим займалися, ділили „по-братньому” нас, продавали „по-братньому» нас і „по-братньому” владарювали.

Згадаймо трохи історію.1627 рік. Ми ще не були в союзі з Московією. Тільки наші книжки перетинали кордони у майбутню імперії, до майбутнього претендента на Третій Рим, як Московський князь Олексій Михайлович видав указ: українські книжки спалювати, як і видавців, і друкарів.
Звичайно, ми не азіати. І ми не гітлерівці і ми ніколи собі не дозволимо палити російські книжки, російські бібліотеки, як москалі це робили упродовж так званої нашої „дружби» з 1627 року по 1964 рік.
Так Московія народжувалася з маленького Московського улусу(1270 року) у велику імперію. З вогню народжувалися усі імперії. У вогні вони і вмирали! Така доля усіх імперій.

Наша Україна вчора відродилися з попелу і , якщо ми сьогодні повноцінна нація, якщо ми себе поважаємо і хочемо, щоб поважали нас, господарів цієї землі, на якій проживає 77 відсотків корінного етносу, незважаючи на голодомори і розстріли влаштовані Московськими імперіями, то ми маємо відповісти взаємністю Кремлю, якщо він не залишить нас, як Тузлу, у спокої. Ми завжди маємо пам’ятати, що жодна імперія так нас не нищила, як та, що претендує на спільну „колиску трьох братів”, не маючи для цього, ані стелі, ані підлоги, до якої б ту колиску повішати, чи б на яку та міфічна колиска краще б упала, Тому я прошу, як письменник, як громадянин: дорогі мої українці, проявіть врешті-решт характер:

1. Ніколи не переходьте на мову московську , живучи в Україні. Учіться в москалів – вони навіть на чужій території примушують вас розмовляти їхньою мовою.
2. Не втягуйтесь з ними в розмову і не показуйте їм, що й до чого. Хай беруть розмовники, як це роблять їдучи до інших держав, і поважають нас, а не зневажають, як досі.
3. Не купуйте сучасних російських книжок. Читайте російську класику, як й іншу світову літературу, і збагачуйтесь інтелектуально.
4. Вам соромно має бути перед сином чи батьком, матір’ю чи донькою, внуком чи правнуком, якщо ви в Україні передплачуєте російські газети, журнали і цим самим підтримуєте того, хто вас зневажає і нищить вашу мову. Підтримуючи їх, ми, українці, самі своїми руками знищуємо свою мову і свою рідну державу.
5. Передплачуйте українську пресу, купуйте тільки українські книжки і товари. Не купуйте російських.
6. Ігноруйте московських гастролерів: театри, естраду, співаків і клоунів „95 кварталу”, які працюючи на сцені нашій, виконують „хохми раші” і висміюють нас з вами, а ми ще матеріально підтримуючи їх, бездумно плещемо в долоні.
7. Забудьте дорогу до московської церкви, яка не молиться за нас, за мир у нашій державі і змушує цілувати „канонізованих ворогів наших” , яких Москва оголосила „святими”: Андрія Боголюбського, Миколу ІІ Кривавого тощо. І постійно влаштовує „хрестові походи” нашій землі в ім’я побудови „русскага міра” на українській землі.
8. Протестуйте проти двох ведучих на українському телебаченні, якщо воно тільки українське.
9. Не дивіться фільмів на мові того, хто хоче завтра нас окупувати і показує українців у тих фільмах, як зрадників, дебілів, неповноцінних типів. Невже нам не соромно це дивитися у власному домі?!
10. Хай рука всохне у того, хто подасть руку зраднику типу КАлісниченка. Цієї найбільшої нікчеми і ганьби в нашій історії ХХІ віку.

Дорогі російськомовні незалежно від національності!
Можливою, ви й справді не вдатні до мов. Можливо, тільки поневоленим народам легко вивчати чужі мови, щоб пристосуватися до сильнішого і вижити. Так, було з нами, українцями, упродовж віків. Так було і з євреями. Українці і євреї легко вивчають мову своїх окупантів, загарбників чи хазяїв. Називайте їх як хочете.
Українцям не властивий дух окупанта. Він ним ніколи не був. Він толерантний, наївний, романтичний і добрий, поки його не доведуть до відчаю, до крайнощів.
Ви , росіяни, які пов’язали себе з нашої державою, Україною, і прибули сюди чи то ви, чи то ваші батьки , чи діди після наших розстрілів, голодоморів, депортації , репатріацій, що вчиняла ваша біла чи червона імперія, і тому ми вас ні в чому нині не звинувачуємо. Ви нове покоління і більшість із вас народилося вже на нашій споконвічній землі. То ж будьте і ви толерантними до нас. Дайте відбій своїм кровним братам – шовіністам, україножерам, як це трапилося під час замаху на острів Тузла і ви усім нам, українцями, будете миліші, аніж колісніченки, медведчуки, коновалюки чи єлени бондаренки. Ми їх зневажаємо. Це українсько – половяний ( від полови, а не зерна) національний відсів.
Посилайте своїх дітей у дитячі українські садочки, українські школи, українські виші і вивчайте державну мову, щоб вашим дітям, якщо вони стануть нашими міністрами чи прем’єрами, не стати всеукраїнським посміховиськом, як нині є деякі міністри в уряді Азарова і сам Азаров.
Скажіть самі собі чесно, що вас тут, в Україні, ніхто і ніколи не ображав, не змушував насильно розмовляти українською мовою. Скажіть чесно світові, що за 20 років незалежності трапилося так, що не російська, а українська мова вимагає захисту усіх Хартій світу. Що її вчорашні і сьогоднішні холуї Кремля довели до статусу мови, яка відмирає чого не було навіть у роки сусловщини, коли творили „єдиний совєтський народ” у московській мовній обгортці.

Дорогі українські євреї!
Мені дуже хочеться вам усім російськомовним, які досі на нашу мову називають наріччям(особливо – вассермани, векслери, друзі, фельдмани й інша малоосвічена філологічна шушваль) прочитати публіцистичні статті одного із основоположників сіонізму Володимира (Зєєва) Жаботинського, якого я дуже поважаю і люблю, як десятки своїх єврейських і російських друзів, які розділяють мої погляди і вважають їх чесними перед собою та історією.
Володимир Жаботинський у збірці „До національного питання”, застерігає дуже запопадливих євреїв перед тимчасово сильнішими, як у своїх творах і Едуард Ходос, що „ми, євреї, частенько потрапляємо в дражливі ситуації.” Далі я перекажу своїми словами для тих, хто полінується почитати Жаботинського. Ми, євреї, записавшись австрійцями, довгий час нахабно і дружно кричали чехам на чеській землі : „Геть з наших шкіл вашу мужицьку мову! Геть з наших театрів ваші мужицькі п’єси!”. Це тяглося доти, поки Австро – Угорщина не розпалася. Як тільки розпалася імперія, ми вічно зорієнтовані євреї на політичну ситуацію, пише далі В. Жаботинський, швиденько перехрестилися і стали вже не австрійцями, а… чехами. І тепер потрапили ще в більш дражливу ситуацію: австрійці нас зненавиділи, що ми їх зрадили, а чехи не могли нам вибачити, пам’ятаючи, як ми, євреї, зневажали чеську мову, називаючи її мужицької, телячою.
Може, час васерманам, табачникам, фельдманам і векслерам кінчати з філологією і провокацією – прислужництвом, живучи в Україні, а зайнятися справою, а не словесною діареєю на сайтах інтернетів і сторінках російськомовних газет, що виходять у нашій , не їхній, державі.

Гадаю, від цього виграють усі. І може, нарешті, настане мир у нашій Україні. Головне, щоб з нашої землі щезли проімперські зрадники і провокатори. Проклянімо їх! Проклянімо, усі гуртом незалежно від національності і віросповідань! Проклянімо! Дружно і одностайно. Як кажуть західні українці, піднімаючи чарку – Хай вони виздихають! І буде спокій на землі! Як настав у щасливій Чехії, яка нині розмовляє „мужицькою мовою” і її ніхто більше очей не коле. Бо держава любляча й самодостатня.

Олег Чорногуз

Наша мовна війна

Роксана Харчук, письменниця, для УП.Життя
de8078a-135.jpg
Мовна війна, на відміну від боротьби з корупцією, бідністю, СНІДОМ тощо, характерна саме для України. Напевно, найкраще в Європі нас зрозуміють баски, а в силу спільних історичних обставин – наступу російського імперіалізму – литовці й латиші. Їхні мови також під загрозою.

Але саме українська, якщо буде прийнятий нинішній регіональний закон про мови, невдовзі може стати мертвою.

Я згадала про загрозу української мови з єдиною метою – наголосити на абсурдності свіжого мовного закону, який начебто покликаний врятувати російську мову від української експансії.

Я не нагадуватиму тут про надпотужний російський інформаційний простір, про те, що в українських росіян існує друга вітчизна, а в українців – ні.

Авторам закону, як і всім оборонцям російської мови, я радила б чесно зізнатися: їм просто не хочеться вчити українську, не хочеться опинитися на других ролях. Адже вони – історично так склалося – звикли до першої.

Через свою славетну “манію вєлічія” росіяни не розуміють, яким алогічним є їхнє прагнення, аби в Україні національною меншиною стала титульна нація.

Українська мова ображає російську гідність. Ось коріння нашої мовної війни.

Імперська нація ніколи не цікавиться тубільцями. Росіянин може все життя прожити в тій же Латвії, але не вивчити елементарних латиських слів. І це, за російською схибленою логікою, нормально, бо латиші для росіян – “історичєскоє нєдоразумєніє”; українці ж – “салоєди” і “бандьори”.

Загалом подібне бачення мовної проблеми свідчить, звичайно, про “високу культуру” росіян. Тому нема нічого дивного в тому, що виразниками російських культурних інтересів в Україні стала така “висококультурна” сила, як Партія регіонів.

Треба підкреслити, що жодна культурна людина в Україні, ким би вона не була за національністю, не може ідентифікувати себе з режимом Януковича, що несе загрозу будь-якій культурі й людяності загалом.

Отже, наша мовна війна почалася не цього літа. Їй сотні років. Якщо ж спинитися на найновіших її епізодах, то Український дім є другим, йому передували протести під Верховною Радою. Спостерігаючи за мовним протестом під Українським домом, читаючи інформацію та коментарі про мовне протистояння із блогами включно, можна зробити певні узагальнення.

1. Більшість погоджується, що мовна проблема є передвиборчою політтехнологією та останнім козирем ПР.

Це, грубо кажучи, гра. Тому чимало людей займає позицію стороннього спостерігача, не бажаючи виконувати роль статиста в передвиборчій боротьбі. З одного боку, це так, але з іншого, політтехнологія, якщо вона породжена самим життям, з віртуальної площини завжди переходить у площину реальну.

Про те, що наша мовна війна – реальність, свідчить вже той факт, що бандитське голосування за мову змушує українську людину глибоко страждати. Нині багато пишуть про те, що мовний закон не такий уже й важливий на тлі наступних грабіжницьких, проголосованих провладною більшістю, тому протестувати треба саме проти них. Можливо, у цьому є певна рація.

Але критики не враховують того факту, що мова – поняття ідеальне й духовне. Мова перетворила нас на духовних істот. Саме тому мова виступає найдієвішим консолідаційним чинником нації. Боротьба є дієвою, якщо вона спирається на емоції.

Повертаючись до політтехнології. Тих кількасот демонстрантів, що пікетували у вівторок Український дім перед конференцією Януковича, ОМОН міг легко розігнати – і не зробив цього. Бо політтехнологія вимагала продовження гри.

Одначе мені зовсім не соромно, що в той час я стояла в “ланцюгу” зі своєю 18-річною донькою й 17-річним Романом.

Так, я свідомо була статистом у грі. Проте все наше життя, як відомо, – гра, крім того, часто гра стає реальнішою самого життя. Нехай скептики про це пам’ятають.

2. Особливістю сьогоднішньої нашої мовної війни є те, що українські інтелектуали відмовилися, за висловом Андрія Куркова, “бути солдатами у війні слів”.

Ні вчителі, ні науковці, ні письменники, ні митці не підтримали масово акції під Українським домом. Туди приходили окремі люди, але організованими їхні виступи не були. Кажуть, директори шкіл пригрозили вчителям звільненням, якщо ті з’являться на мітингу. Кажуть, у наших гуманітарних академічних інститутів відберуть фінансування, якщо вони підтримають мовний протест.

Тому залишився особистий вибір кожного. Який у даній ситуації не дав ефекту.

Чому? Мені завжди здавалося, що в Україні з так званими інтелектуалами не склалося. Можливо, ці інтелектуали десь і є, але дуже вже вони мікроскопічні. Якщо в інтелектуалів забирають їхній основний професійний інструмент – мову, а вони не чинять цьому опору, чекаючи, що мову відборонить для них народ, то ніякі вони не інтелектуали й не професіонали.

Відтепер так звані українські інтелектуали, а насправді нащадки комуністичної псевдо-інтелігенції – втратили право критикувати передусім народ і ЗМІ. Бо останні чинять бодай якийсь опір на тлі повного інтелектуального колапсу.

Виступи Андруховича й Забужко, демарш Драча й Ступки з Гуманітарної ради при президенті чи відозва Спілки письменників – цього мало! інтелектуалам треба було іти до Українського дому. Вони ж цього не зробили…

Також ми маємо усвідомити, що нічим не кращі від української політичної еліти. Нам потрібна мобілізація. Показувати дулю в кишені – не найкращий вихід із даної ситуації, принаймні це не шляхетно.

Коли в нас забирають хліб, то позбавляють життя, коли ж забирають мову – відбирають безсмертя.

Ці правдиві слова в сучасному цинічному світі з його споживацькими інтересами звучать не тільки надто пафосно, їм взагалі в цьому світі немає місця.

Ми не помічаємо, як поступово мова перестає в так званому цивілізованому світі бути “домом буття” нації.

Апокаліпсису, здається, не сталося. Однак Україна продовжує залишатися чи не найгарячішим мовним бастіоном Європи. Може, саме тому Європу ще не накрило хвилею цунамі.

Недолугі українські інтелектуали мусять боротися. Бо в цю хвилину ми відстоюємо не тільки українські, а й європейські цінності.

І нам ніяк не можна зовсім втратити лице.

Русскоговорящие украинские националисты…

слышали о таких?
Во время наших частых дискуссий о национальном вопросе и, в первую очередь, о государственном языке, наши оппоненты часто приводят довод о высоком проценте (часто слышу о “подавляющем большинстве”) русскоязычного населения Украины. Дескать, “дайте людям разговаривать на родном языке!”.

Таким образом мы, люди, живущие на Юго-Востоке страны (и не только) невольно зачисляемся в ряды противников украинизации, сторонников “дружбы с Россией”, противников “втягивания Украины в НАТО” и т.д. Постараюсь внести свою маленькую лепту в эту тему.

Не претендую на всестороннее раскрытие темы количества государственных языков, но хочу высказаться от имени определенной части русскоязычного населения. Уверен, что очень значительной части.

Сегодня на форуме сайта korrespondent.net прочитал интересный диалог. Обсуждали, как всегда, вопрос языка, а именно, украинского дубляжа. Большинство споров на коре проходят по-русски. Совершенно обосновано кто-то из России задал вопрос: “А почему же вы, все из себя такие про-украинские, а пишите тут по-русски? Давайте – на мову!”. На что его собеседник ответил: “Эх, не понять вам такого феномена, как русскоязычные украинские националисты”.

Мне кажется, что россиянам сложно воспринимать слово “национализм” без негативных оттенков. Очень многим хочется прилепить к нему ярлыки “шовинизм”, “ксенофобия” и “нацизм” для дискредитации идеи.

Если же воспринимать национализм в его изначальном значении, все становится на свои места. Давайте посмотрим, что на эту тему говорит русскоязычная Википедия. Не самый надежный источник, но все же.

Национали́зм (фр. nationalisme) – идеология и политика, базовым принципом которых является тезис о высшей ценности нации и её первичности в государствообразующем процессе. В своей основе национализм проповедует не вражду и ненависть к представителям иных наций и народов, а верность и преданность своей нации, политическую независимость и работу на благо собственного народа.

Кто же такие русскоязычные украинские националисты?

Это люди, часто всю жизнь говорящие по-русски, но считающие себя украинцами, а Украину своей Родиной.

Мы спокойно в разговоре переходим с одного языка на другой: у нас есть друзья во всех частях страны.

Заграницей на вопрос “Are you from Russia?” отвечаем “No! I’m from Ukraine.”
На другой вопрос: “What is your native language”, отвечаем: “I’m bilingual: Ukrainian and Russian”.

После просмотра фильма мучительно пытаемся вспомнить, на каком языке он был, на русском или украинском.
На клавиатуре у нас стоят три раскладки: Ї, Ы, S.

Мы с радостью смотрим на то, что наши дети ходят в украинские дет. садики и школы.

Попытки агрессивного навязывания украинского языка некоторыми нашими очень щепетильными чинушами нас пугает в первую очередь из-за того, что это может оттолкнуть людей от украинского.

На цьому зупиняюсь. Перепрошую, якщо дещо незграбно вийшло. Сподіваюся, ідея зрозуміла.
Звичайно в інтернеті пишу українською, але цю замітку – російською, самі розумієте чому…Передруковано з

http://narodna.pravda.com.ua/nation/4788131ac2ffe/