Марш вишиванок – це круто! Варто його проводити частіше.

20 травня в Києві відбулася справді грандіозна подія – вже традиційний Марш вишиванок. Близько тисячі людей, переважно молодь, продефілювала центральними вулицями столиці, даруючи киянам пісні, усмішки та інший позитив. Правда, не всі щасливо усміхалися, бо біля Софійського і Михайлівського соборів стояло по кілька десятків розцяцькованих клоунів з шевронами якогось там чергового дво-порожньо-голового казачєства, які просто таки шипіли від люті, але в очах їхніх чітко проглядався страх. Так і має бути – зайда, який прийшов не з миром, має боятися!

Але свято відбулося, і, на мою думку, його треба проводити кілька разів на рік. Вишиванка, нехай і трохи модернізована, має знову стати нашим повсякденним одягом. І респект усім молодим хлопцям і дівчатам, які зорганізували і втілили цей захід. Так тримати.

Ось фото. тут усе добре видно:

b14c7-00000000000000.jpg

Як українці стають росіянами

За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі.
44b.jpg
Тиждень вже писав про безпрецедентно швидкий процес асиміляції українців у Росії. За останні два десятиріччя кількість людей, які визнають себе українцями, та їхня частка серед населення Росії зменшилася більш ніж удвічі. Причому аналіз переписів населення 1989, 2002 та 2010 років свідчить про те, що найпершими від своєї національної ідентичності відмовляються ті, хто раніше відмовився від її засад, насамперед рідної мови. Наведений нижче лист москвича з українським корінням промовисто розкриває внутрішню мотивацію та особливості соціального контексту, які, власне, і забезпечують безпрецедентний за своєю інтенсивністю процес асиміляції українців у сучасній Росії. Це передусім вплив російського оточення: зневага до української мови, як до кумедного «коверканья» їхньої, зверхнє ставлення до інших народів колишньої Російської імперії, що змушує приховувати власне походження, примітивність уявлень про ознаки української ідентичності (сало, національний костюм тощо), що випливає з усталеного сприйняття українців як лише етнотериторіальної групи, представники якої в усьому іншому «ті самі росіяни». Тривале перебування у чужому мовнокультурному середовищі, брак доступу до україномовного продукту – все це також робить свою справу. Зрештою, є чимало суб’єктивного у відмові від української ідентичності, зокрема, небажання (або неспроможність) батьків навчати дітей рідної мови та поваги до свого народу.

ПОШУК ІДЕНТИЧНОСТІ
Денис Дунас, Москва

Моя мама переїхала з міста Пирятин, що в Полтавській області, до Москви, коли їй було 25 років. Батько перебрався туди із селища міського типу Чечельник, що на Вінниччині, у віці 27 років. Я виріс і народився в Білокам’яній і вважаю себе москвичем, росіянином.
ukr_tijden_45.jpg
Щоліта аж до першого курсу університету я проводив час в Україні. Свіжі фрукти та овочі, купання в річці, збір яблук, годування поросят і нутрій – цим не можна було здивувати моїх однокласників. Навіть історія про те, як я упав у туалет, – той, який на вулиці з викопаною ямою, – не мала такої популяр¬ності в Москві, як дещо інше – українська мова. За літні місяці мені вдавалося її непогано опанувати. Небагато що може розсмішити справжнього москвича так, як сказане українською речення чи хоча б слово.

Напередодні отримання паспорта громадянина РФ баба Ніна під час мого чергового приїзду до України запитала: «Яку національність я волію занести в документ: росіянин чи українець?» На що їй відповів: «Звісно ж, росіянин! Я ж виріс і живу в Москві». – «Батьки твої украiнці і сра… ти, а не москвич! Ти хохол!». У підсумку я отримав паспорт громадянина РФ, де не було графи «національність».

Якось цілий рік я був вегетаріанцем. Зірвався саме того дня, коли моя мама привезла з України кров’янку і сало. Поїдаючи їх, я переконував себе, що кров і жир – це ж не м’ясо, і як же не пощастило мусульманам, які ніколи не дізнаються, яке смачне українське сало з часником. Мені нелегко далось усвідомлення того, що ніякий я не вегетаріанець і що, можливо, навіть трохи хохол.

Недавно моя українська подружка пояснила мені, що бувають хохли, а бувають українці. Що «хохол» позбавляє особистість права на гідність. Згоден, коли мене так називають, трохи образливо. Але тут, у Москві, «українець» звучить так само, як «молдаванин» чи «білорус», а для декого і як «таджик». Зате один відомий у Білокам’яній професор МДУ ніколи не втрачає нагоду назвати себе хохлом. З його вуст це звучить навіть гордо.

Я бачу, що для деяких народів, наприклад кавказьких, коріння справді дає про себе знати. Кілька разів мені доводилося спостерігати, як чеченці танцювали лезгинку навпроти Кремля. Зате я жодного разу не бачив українців, які танцювали б «люлі-люлі» під зірками башт. Мабуть, у бінарній опозиції «росіянин – кавказець» опозиції більше, ніж у дихотомії «росіянин – українець».

Я дуже люблю звучання західної української мови. Вважаю, що вона гарна і схожа на польську. Але ніколи не думав про те, щоб почати її вивчати. Опанувати б англійську. Мені не подобається та «сільська» українська, якою говорять родичі зі Східної України і мої батьки одне з одним. Схоже на якесь перекручування російської. До мене я їх прошу звертатися російською або ж літературною українською, як я називаю мову міста Львова.

Ніколи не задумувався й над тим, чи є в Москві українська діаспора. Але навіть якби й був якийсь клуб українських знайомств, кружок рукоділля чи вільний майстер-клас із приготування вареників, навряд чи туди пішов би. Я не звик вибирати інтереси або друзів за ознакою національності та походження. Особливо мене дратувало б, якби мене змусили туди піти або наклали моральне зобов’язання шанувати коріння.

У меню ліцензійних dvd-дисків є опція вибору української мови. Якось ми з матір’ю переглядали мультик про папугу українською, і мені це подобалося. Але в мами розболілася голова. Вона сказала, що їй доводиться напружуватися. «Ти ж українка», – зауважив я. – «То й що, мені тепер одягти національний костюм, заплести колосок і ходити в ньому по квартирі? Борщ із пампушками готую, і вистачить».

На мою думку, ніщо не формує людину більше, ніж соціальний контекст. Повторюся, я виріс і народився в Москві і вважаю себе москвичем, росіянином. Не знаю, чи правильно це і логічно, але знаю точно: це природно. Вимовити «я українець» не штучно не зможу.

Моя мама, коли скучає за Батьківщиною, каже: «Рiдна Украiна!» – і мріє разом із батьком зустріти там старість. Якщо я не назбираю грошей на будиночок у Швейцарії, то теж віддам перевагу Україні над Москвою.

Фальшиві ветерани. Кремль організував загін “ряжених”? ФОТО

Очевидно, є розпорядження організувати певну кількість “героїв-ветеранів”. Справжніх ветеранів скоро не залишиться зовсім, будуть тільки такі – ряжені. Дивно, що це московське ноу-хау досі не запозичила українська влада. (рос)

Наткнулся тут на омерзительное…
75a45d5-0.jpg
Фото сделано в 2010 году:

Загвоздка в следующем. Единственной женщиной, трехкратно награждённой орденом Отечественной войны, есть Попова Надежда Васильевна (1921 р.) – заместитель командира эскадрильи 46-го гвардейского женского полка ночных бомбардировщиков 4-й Воздушной армии 2-го Белорусского фронта, Герой Советского Союза, гвардии майор -3 ордена I степени, но она служила в авиации (то есть не может носить пехотную форму).

Все остальные многократные (от 3-х и выше) кавалеры ордена Отечественной войны – исключительно мужчины. Но, возможно, третий орден был получен в 1985 г., когда к 40-летию Победы этим орденом награждались все живые участники Великой Отечественной войны. Однако…

…вот фото 2011 года:
b03547f-1.jpg

Давно находясь на заслуженном отдыхе, в преклонных годах бабуля за год успела получить(судя по погонам) звание генерал-майора. Мало того – рядом со звездой Героя Советского Союза преспокойно устроилась звезда Героя Социалистического труда.

Вернитесь назад и ещё раз посмотрите на прошлогодний снимок – одно лицо и одна звезда. А какая карьера за год! Однако. Последнее награждение званием ГСТ состоялось 21 декабря 1991 г. (оперная певица из Казахстана Бибигуль Тулегенова).

Была в Советском Союзе такая лётчица Гризодубова Валентина Степановна (1909-1993). Так вот она была ЕДИНСТВЕННАЯ женщина за всю историю СССР, удостоенная двух высших званий (Герой Советского Союза и Герой Социалистического Труда).

Тем не менее, ничто не мешает стоять поддельному ветерану на параде, приложив руку к непокрытой голове:
04ddfe0-2.jpg
А вот еще “ветеран”:
1281744-3.jpg
Судя по ведомственным знакам на правой стороне груди, этот генерал – чекист. Один знак “Ветеран” с профилем Дзержинского, другой – “Особые отделы КГБ СССР”.

За всю историю СССР дважды Героев Советского Союза было 154 человека. По опубликованным современным данным, в живых 27 человек – из них 24 космонавта СССР и трое авиаторов.

За всю историю СССР одиннадцать Героев Социалистического Труда были также и Героями Советского Союза. Единственный из них оставшийся в живых – Головченко Василий Иванович – старшина-фронтовик, директор совхоза. Соответственно, на генерала армии он не тянет.

Под звёздами располагается обширная орденская колодка. Первая награда, как и положено по старшинству – орден “Ленина”. Их 7 штук (!!!).

Однако по семь раз орденом Ленина были награждены:

– министр общего машиностроения Сергей Александрович Афанасьев;
– маршал Советского Союза Иван Христофорович Баграмян;
– маршал Советского Союза Семён Михайлович Будённый.

Следующий орден “Александра Невского”. По статуту ордена им награждаются только командиры Красной Армии-дивизий, бригад, полков, батальонов, рот и взводов и всё.

Следующие три ордена – “Октябрьской революции”. Известны имена двукратных кавалеров этого ордена, а вот про ТРЁХкратного кавалера источники молчат.

Вот еще один “морской волк” в 2010 году:
9543edf-4.jpg
Во первых: награды расположены как попало, вперемешку ордена и значки. Ордена “Отечественной войны” и “Красной Звезды” находятся слева, а должны быть справа и т.д. Каждый служивший знает порядок расположения наград

Левее ордена Сталина – самопальный орден “Адмирал Ушаков”. Настоящий орден – пятилучевой, а здесь – восьмилучевой. Но дело даже не в этом. Настоящим орденом награждался только командный состав военно-морского флота (офицеры), но не матросы. На фото – персонаж в форме матроса.

В третьих: самое интересное. На фото виден Георгиевский крест, хоть и боком, но видно (на правой стороне груди, левее медали “За боевые заслуги”).

Насколько известно, в России не осталось в живых награждённых этим царским орденом ( Знак Отличия Военного ордена Св. Георгия для нижних чинов). Награждали им до 1917 г. Позже, до 1920 г., только белогвардейцев Врангеля, Колчака, которые (кто выжил) ушли за кордон в эмиграцию и служить в РККА не могли. Последний Георгиевский кавалер Фёдоров Н.В. скончался в США в 2003 г. в возрасте 102 г.

Но самое прекрасное, что этот морячок за год сделал сумасшедшую карьеру и в мае 2011 года выглядел так:
da6234e-5.jpg
Разницу между матросом и капитаном первого ранга думаю все понимают.

Понятно, что это не самодеятельность данных товарищей, а спланированная акция. По всей видимости, есть распоряжение организовать определенное количество “героев-ветеранов”.

Власти нужны такие верные “ветераны”, они не будут жаловаться на нищенские пенсии и дорогие лекарства, они слова не скажут про то, что обещания власти все сильнее, а ветеранов все меньше и меньше.

А скоро их не останется совсем. Останутся только вот такие, как эти, ряженые. Поддельные ветераны будут символизировать нашу победу.


Українські демотиватори та мотиватори. Наколоті апєльсінкі в кожен дім! Гумор Батьківщини.

Еріх Кох. До річниці 9 травня

eff828ac-d5d8-4deb-acb7-3abdc28d80eb_w268_r1.jpg

Ще навіть не встигло минути 1 травня, свято пролетарської солідарності, як на деяких ніби українських телеканалах відразу взялися рекламувати чергове комуністичне свято – 9 травня. Рекламують, звісно, і російські серіали, які продовжують розвивати радянський міф про «Велику Вітчизняну». Надивившись цих рекламок і передчуваючи хвилю чергового тріумфу посткомуністичної міфології, подумав: може, мені теж треба якось відзначити річницю 9 травня, створивши свій інформаційний продукт. А ще подумав: чи не зробити героєм цього інформаційного продукту Еріха Коха (1896-1986). Бо цей чоловік для цієї річниці дуже підходящий.
Чому Еріх Кох?

Із Кохом у мене «особливі стосунки». Коли буваю в Рівному (а буваю там часто), то проходжуся біля будинку, де була резиденція «другого Сталіна» – так Коха називали партайґеносе по націонал-соціалістичній партії. І називали недаремно. Адже цей нацистський діяч відзначався винятковою жорстокістю. Хоча, так думається мені, в цьому іменуванні міг бути й інший, прихований сенс. Може, товариші по партії знали про «другого Сталіна» щось таке, чого не знаємо ми.

Отож, Кох народився в Східній Пруссії. Власне, з цією землею було багато що пов’язано в його житті. Тут він «виріс» як націонал-соціалістичний діяч. Керував націонал-соціалістами в цьому краї. Займався евакуацією населення Східної Пруссії, коли цю землю займали радянські війська. Зрештою, прусська земля його й «порятувала».
169-21.jpg
Правда, слава (чи безслав’я?) Коха пов’язана не з Пруссією. Коли постало питання про призначення рейхкомісарів для завойованих німцями земель Радянського Союзу, Альфред Розенберґ, який відповідав у нацистському керівництві за «східну політику», рекомендував призначити «другого Сталіна» рейхскомісаром Росії. Але чомусь Коха призначили керувати рейхкомісаріатом Україна. Чи то сам він постарався, чи хтось підказав цю ідею «великому фюреру» – важко сказати.

Призначення відбулося 9 травня (чи не символічно?) 1942 року. І був «другий Сталін» на цій посаді до 10 листопада 1944 року. За трохи більш ніж два роки свого господарювання в Україні Кох встиг лишити кривавий слід. Для нього українці були унтерменші, яких треба просто знищувати. Відомий політолог Богдан Осадчук згадував: «Редактор Коротич із Москви розповів мені про такий випадок. Він поїхав брати інтерв’ю, коли Еріх Кох, колишній Рейхкомісар в Україні, перебував ще в довічному ув’язненні у польській в’язниці в Барчеві. Зрештою, хтось із Комісії розслідування гітлерівських злочинів у Варшаві також оповідав мені, що часом приїжджали працівники КГБ і розмовляли з Кохом. Отож, приїхав Коротич і хотів узяти в Коха інтерв’ю, а Кох запитує начальника: «Хто це? Українець? Я з живими українцями не розмовляю, мені подобаються тільки мертві». Думаю: коментарі не потрібні.
250px-bundesarchiv_bild_183-h13717_erich_koch.jpg
Так ось, за часів рейхкомісарювання Еріха Коха в Україні був встановлений винятково жорстокий окупаційний режим. Результатами цього режиму стали 4 мільйони загиблих і 2,5 мільйони вивезених на роботу в Німеччину. Частина останніх, які працювали в промисловості, через недоїдання та важкі умови праці фактично були приречені на смерть. Не дивно, що коли в перші місяці німецької окупації в Україні українські діячі ладні були йти на співпрацю з німцями, сподіваючись на створення Української держави під протекторатом Німеччини, то після призначення Коха рейхкомісаром ці сподівання швидко зникли. Зрештою українські націоналісти взяли курс на збройну боротьбу проти німецьких окупантів.

Гуманне ставлення комуністів до ката України

Після падіння нацистської Німеччини Кох опинився в англійській зоні окупації. Відомо, що радянські спецслужби полювали за різного роду ворогами СРСР на теренах зон окупації своїх союзників. Однак, схоже, за Кохом ніхто не полював. Але у травні 1949 року його виявила британська розвідка. Наївні англійці передали ката України радянській адміністрації.

І тут почалися дива. Коха раптом радянська сторона передала Польщі, щоб там його судили «за злочини, які він скоїв як гауляйтер Східної Пруссії». Річ у тім, що частина Східної Пруссії відійшла до «народної Польщі». Але ж частина цієї землі відійшла також до СРСР (зараз це Калінінградська область Російської Федерації). Тобто з таким же успіхом гауляйтера Східної Пруссії можна було судити в Радянському Союзі. Але чомусь судили у Польщі.

Власне, до суду справа йшла довго – хоча з іншими нацистськими керівниками розбиралися миттєво. Лише в 1958 році над Кохом почався суд. Під час судового засідання нацистський злочинець демонстрував свої симпатії до СРСР і ставив собі в заслугу те, що… протидіяв створенню Української держави.

Зрештою, 9 травня (знову цей день!) 1959 року Коха засудили до страти. Проте вирок не виконали (подумати тільки!)… через слабке здоров’я засудженого. Якою ж гуманною була комуністична влада!

Незважаючи на нібито слабке здоров’я, Кох прожив ще 27 з половиною літ. Помер на дев’яносто першому році життя. Утримувався він у польській в’язниці в Барчево у винятково гуманних умовах. У його камері був телевізор, йому давали газети, журнали, навіть для лікування виписували ліки із-за кордону. Не тюрма – а комфортабельний будинок для престарілих.

Як пояснити таке гуманне ставлення до одного з найбільших нацистських злочинців? Є підозри, що Кох був радянським агентом. Але ні довести, ні заперечити цього не можемо. Багато радянських архівів, які стосуються Другої світової війни, і далі залишаються під замком. Однак логіка речей підказує: «другий Сталін» працював на Сталіна «першого» – за що й отримав нагороду у вигляді комфортабельної в’язничної камери.

Завдяки таким, як Кох, радянська влада під час Другої світової війни боролася з українським національним рухом, ширше – зі всіма українцями. З допомогою німецьких рук влаштовувалися масові знищення українського населення. На жаль, ця сторінка і далі залишається в тіні. Про неї якщо й говорять, то дуже обережно.

Ну а на завершення задамо собі таке питаннячко: то що ж ми, українці, святкуємо 9 травня? Адже акт капітуляції нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року. Правда, це сталося пізно ввечері. Ніби в цей час у Москві вже було за північ і настав інший день, 9 травня. Але ж акт капітуляції підписувався не в столиці СРСР! Та і ми зараз живемо не за московським часом.

Чи, може, ми святкуємо 9 травня річницю призначення Коха рейхскомісаром України? Або річницю винесення йому смертного вироку, який так і не був виконаний?

Словом, із праздніком, дарагіє таваріщі!

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Російські козаки на службі у німецьких нацистів

Георгіївські стрічки під час Другої світової носили хіба що “козаки, які служили Великій Німеччині”. Зараз із цих людей за сприяння влади Луганщини створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило “родному отечеству”.

Цими днями в Україні ми святкуємо перемогу над лютим ворогом людства – гітлерівською Німеччиною. Вшановуємо тих, хто не шкодуючи власного життя, зробив свій внесок у цю перемогу. Але мусимо знати й тих “борцов за отечество”, участь яких у цій війні свідомо не оприлюднюється.

За сприяння колишніх секретарів комуністичної партії та комсомолу, теперішніх можновладців, на Луганщині наполегливо створюється героїчний образ Донського козацтва, яке завжди віддано служило “родному отечеству”. Водночас ретельно замовчується служба дончаків гітлерівській Німеччині під час Другої Світової війни.

А розповісти є про що. Адже у складі Вермахту та Військ СС воювали численні козацькі полки, дивізії та навіть корпуси.

На окупованих німцями територіях діяли козацькі поліцейські батальйони, що мали головним завданням боротьбу з партизанами. Козаки цих батальйонів часто служили наглядачами військовополонених червоноармійців.

При німецьких комендатурах були козацькі сотні, які виконували поліцейські завдання. Дві такі сотні донські козаки мали у станиці Луганській та ще дві – у Краснодоні. Чимало лиха від них зазнало цивільне населення Луганської області, а також місцеві партизани та підпільники, які чинили спротив гітлерівцям.

12 серпня 1942 року, біля хутора Пшеничного Станично-Луганського району, козаки-поліцаї разом із німцями погромили партизанський загін, яким командував І.М.Яковенко.
ca09172-1.jpg

Козаки з нацистськими нашивками

Наприкінці вересня 1942 року в місті Краснодоні на Луганщині створено підпільну молодіжну організацію “Молода гвардія”, яка розпочала боротьбу з німецькими загарбниками. А 24 жовтня 1942 року у Краснодоні, відбувся “казачий парад”, яким донські козаки засвідчили свою відданість гітлерівському командуванню та німецькій адміністрації.

“На торжестве присутствовали 20 представителей немецкого военного командования и местных органов управления. С патриотическими речами перед казаками выступили бургомистр Краснодона П.А.Черников, атаман Гундоровской станицы Ф.Г.Власов, старый казак Г.Г. Сухоруков и немецкий офицер.

Все выступавшие были единодушны в своем призыве к казакам – установить тесное сотрудничество с немцами – освободителями и объединить усилия в борьбе против Советов, большевизма и войск Красной Армии.

После молебна за здравие казаков и скорую победу германской армии было зачитано и принято приветственное письмо Адольфу Гитлеру”.

Ось уривок із цього листа:

“Мы, донские казаки, остатки уцелевших от жидовско-сталинского жестокого террора своих соотечественников, отцы и внуки, сыновья и братья погибших в ожесточенной борьбе с большевиками и замученных в сырых подвалах и мрачных застенках кровожадными палачами Сталина, шлем Вам, Великому Полководцу, Гениальному Государственному Деятелю, Строителю Новой Европы, освободителю и другу донского казачества, свой горячий донской казачий привет!

Смерть Сталину и его опричникам! Хайль Гитлер! Да здравствует Гитлер! Да здравствует наш организатор и полководец казак-генерал Пётр Краснов! За окончательную победу над нашим общим врагом!

За Тихий Дон и донских казаков! За германскую и союзные Армии! За вождя Новой Европы Адольфа Гитлера – наше могучее, сердечное казачье “ура!”.

Приклад старших наслідували “молодые казачата”.

“В газете “Новая жизнь” № 54 от 20 декабря 1942 года опубликовано письмо Адольфу Гитлеру, “вождю великого немецкого народа” от учеников Станицы Луганской: “Мы, ученики специальной сельскохозяйственной школы Станицы Луганской, шлем горячий привет нашему освободителю Адольфу Гитлеру”.

В продолжении письма говорилось об обязательстве учеников этой школы стать такими культурными как немецкий народ”.

Від грудня 1942 року поруч із Краснодоном, у місті Кам’янську-Шахтинському Ростовської області, козачою конвойною сотнею при німецькій комендатурі командував Т.Н.Доманов, який згодом обійняв посаду “Походного Атамана донского казачества” – по загибелі С.В.Павлова в 1944 році.

Цей козацькій підрозділ створено ще наприкінці липня 1942 року. В його складі було чимало вихідців із Гундоровської станиці (зараз місто Донецьк Ростовської області).

“Казаки конвойной казачьей сотни принимали участие в охране железной дороги, несли дозорную службу, прочесывали лес на левом берегу Северского Донца в поисках бежавших советских военнопленных. В январе-феврале 1943 года эти же казаки рыскали по станице Гундоровской и по хуторам в поисках подпольщиков из разгромленной краснодонской “Молодой гвардии”.

“…В июле 1942 года в Урывский лес у города Каменска-Шахтинского зашел один из артиллерийских полков Красной Армии, чтобы укрыться днем от “мессеров”. Житель хутора Урывского, будущий полицай, выдал немцам советских артиллеристов.

Немцы, жалея живую силу своих войск, развернули орудия и танки в сторону леса и стали методически вести огонь по притаившимся в лесу красноармейцам. Это был не бой, а полное уничтожение всего живого в этом лесу.

Эта история очень схожа с историей Ерохинской балки в том же районе и в тот же период – июль 1942, такое же предательство казака-полицая из хутора Ерохина. Там немцы поставили на пригорке орудия и минометы и стали методически уничтожать все живое, что находилось в районе балки. Потом в район балки пошли легкие танки и с пулеметов расстреливали разбегающихся по полю красноармейцев”.

Багато німецьких колаборантів було і серед кубанських, терських, уральських, сибірських, астраханських та інших козаків – але в усіх козацьких формуваннях, що служили гітлерівській Німеччині, переважну більшість вояків складали саме донські козаки.
Колаборантство серед донського козацтва було масовим.28d878b-2.jpg

Козаки біля прапора в кольорах Донського козачого війська. 1942 рік

“Первоначально справа на груди у всех казаков красовались специально разработанные для “воинов с Востока” эмблемы в форме вписанной в ромб свастики-коловрата с горизонтальными “крылышками”, но с 1943 года они перешли на ношение стандартного вермахтовского орла со свастикой-коловратом в когтях.

Казаки 5-го Донского конного полка И.Н.Кононова носили на головных уборах серебряную “мертвую голову” (от нем. “Тотенкопф”) так называемого “прусского типа” – символ верности до гроба.

У казаков караульных эскадронов на рукавах мундиров и шинелей ниже локтя были георгиевские черно-оранжевые шевроны “углы” острием вверх.”

Формування козацьких частин здійснювалося під керівництвом начальника Головного управління козацьких військ Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини генерала Вермахту Пєтра Ніколаєвіча Краснова.

За складеною ним присягою козаки, як і він сам, клялися на вірність “Фюреру германского народа Адольфу Гитлеру”. А ось деякі висловлювання П.Н.Краснова:

“Здравствуй, фюрер, в Великой Германии, а мы казаки на Тихом Дону. Казаки! Помните, вы не русские, вы казаки, самостоятельный народ. Русские враждебны Вам.

Москва всегда была врагом казаков, давила их и эксплуатировала. Теперь настал час, когда мы, казаки, можем создать свою независимую от Москвы жизнь.

Русских необходимо запереть в рамки старого Московского княжества, откуда началось продвижение московского империализма. Да поможет Господь немецкому оружию и Гитлеру!”.

30 березня 1944 року Головне управління козацьких військ переведено з Імперського Міністерства Східних окупованих територій Німеччини до Головного управління СС Третього Рейху.
446d6d0-0.jpg

Пам’ятник генералу Краснову у станиці Єланській Ростовської області. 2010 рік

До відома читацького загалу пропоную один з наказів П.Н.Краснова, які він розсилав із Берліну. 20 червня 1944 року цей “казак-генерал” написав:

“Майор Миллер телеграммой от 19-го сего июня сообщил мне, что Походный Атаман полковник Павлов в бою с партизанами западнее Городища, 17-го сего июня, пал смертью храбрых.

Полковник Павлов с самых первых дней соединения Донских казаков с Германской армией для общей борьбы с большевиками, с лета 1942-го года, то-есть, в течение двух лет мужественно и доблестно, все время ведя непрерывные бои с врагами казачества, создал казачьи части, воспитывал их и обучал. Смерть его невознаградимая потеря для казачества и для родного его Донского Войска.

Скорбя с родными мне Донцами над могилой павшего героя великой войны с большевиками, горжусь тем, что Войско имело его в своих рядах в такие трудные боевые времена. Его вдове Феоне Андреевне Павловой приношу мои глубочайшие соболезнования в постигнутой ее утрате. Пусть будет ей и ее дочери утешением, что их муж и отец умер такою почетной, настоящей казачьей смертью.

За подвиги, совершенные во время долгого похода в боях казаков, предводительствуемых Походным Атаманом Павловым посмертно произвожу его в генерал-майоры, что внести в его послужной список”.

Як зазначив П.Н.Краснов, широку співпрацю з гітлерівцями козаки розпочали влітку 1942 року, проте кілька козацьких частин з’явилися у складі німецького війська вже в 1941 році:

“102-я добровольческая казачья часть И.Н.Кононова при штабе командующего тыловым районом группы армий “Центр”, казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса, казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка, казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО”.

22 серпня 1941 року на службу до гітлерівців перейшов командир 436-го полку 155-ої стрілецької дивізії Червоної Армії І.Н.Кононов. Разом із ним до німців прийшов великий гурт бійців і командирів цього полку. Відразу по цьому Кононов запропонував їм створити добровольчу козацьку частину для боротьби проти Червоної Армії.

Одержавши на це згоду від німецького командування, він сформував її вже до 28 жовтня 1941 року, під номером 102, у складі двох кавалерійських ескадронів, двох ескадронів самокатників, одного гарматного взводу на кінній тязі та одного взводу протитанкових гармат. Ця військова частина започаткувала створення 5-го Донського козачого кінного полку.

“Когда в середине октября 1941 года части 14-го немецкого танкового корпуса подошли к реке Миус, за линией фронта, в тылу Красной Армии, уже шло сражение. Будучи уверенными в том, что бой ведут немецкие подразделения воздушных десантников или моторизированные части, каким-то образом попавшие в окружение, танкисты поспешили на помощь.

Каково же было их удивление, когда они обнаружили, что “немецкими десантниками”, атаковавшими оборонительные порядки Советской армии с тыла, оказалась казачья сотня под командованием потомственного донского казака – старшего лейтенанта Николая Назаренко. В середине октября эта группа в качестве маршевого батальона была направлена на реку Миус, где заняла позицию в тылу советской 9-й армии.

Сам отряд к тому времени представлял собой довольно внушительную силу, в Таганроге все бойцы были полностью экипированы стрелковым оружием и достаточным количеством боеприпасов, а также продовольствием и медикаментами. К тому же по прибытии на место в качестве усиления отряду были приданы 5 артиллерийских орудий.

Дождавшись удобного момента, Назаренко принял решение “нанести удар в спину” советским подразделениям и прорваться навстречу наступающим немецким танковым частям.

К несчастью для казаков, за несколько часов до атаки была проведена перегруппировка войск, и сразу несколько советских полков оказались в тылу отряда мятежников. Взяв “добровольцев” в кольцо, они принялись методично их уничтожать, но тут-то и подоспела долгожданная помощь с немецкой стороны, спасшая отряд казаков-коллаборационистов.

В немецких документах отряд Назаренко значился как “казачий разведывательный батальон 14-го танкового корпуса Вермахта”. Все казаки получили со склада немецкую униформу и стрелковое оружие. Единственным их отличием от немецких солдат стали большие белые нарукавные повязки с нашитой на них черной буквой “К”, а у Назаренко на немецкой офицерской фуражке была сине-красная кокарда донского войска”.

“…В ноябре 1941 года казаки станицы Синявской при подходе немецких войск перебили местную власть, забрали все имеющееся в наличии оружие и ушли в Донские плавни, где и дождались прихода немецких войск.

Обратившись к освободителям с речью, они попросили посодействовать им в создании казачьей сотни. Немцы удовлетворили их просьбу и снабдили казаков лошадьми и оружием.

Вскоре советские войска нанесли контрудар и отбросили противника к Таганрогу. Казаки отступали вместе со своими новыми союзниками, причем уже под официальным названием: казачий разведывательный эскадрон 4-го охранного самокатного полка Вермахта”.

Опріч цього наприкінці 1941 року у складі німецького війська створені й інші козацькі частини:

“444-я казачья сотня в составе 444-й охранной дивизии, 1-я казачья сотня в составе 1-го армейского корпуса 18-й армии, 2-я казачья сотня в составе 2-го армейского корпуса 16-й армии, 38-я казачья сотня в составе 38-го армейского корпуса 18-й армии, 50-я казачья сотня в составе 50-го армейского корпуса 18-й армии”.

А у травні 1942 року по одній козацькій сотні створено в усіх армійських корпусах 17-ої польової армії Вермахту та ще дві козацькі сотні – при штабі цієї армії.

Влітку 1942 року співпраця козаків з гітлерівцями набула іншої якості. Відтоді у складі військ Третього Рейху створювалися вже не козацькі сотні, а козацькі полки та дивізії.

Сучасна російська влада та її холуї в Україні нещадно таврують німецьких колаборантів у всьому світі, але ніколи не згадують російських козаків-колаборантів.

У місті Москві, біля храму Всіх Святих, споруджено меморіальну плиту П.Н.Краснову, козацьким генералам, отаманам і воякам 15-го козацького кавалерійського корпусу Військ СС, які служили гітлерівській Німеччині. Напис на цій плиті приголомшує: “Казакам павшим за веру и отечество”.
e3e1647-3.jpg

За веру, отечество і фюрера

У станиці Єланській Шолоховського району Ростовскої області бовваніє пам’ятник генералові П.Н.Краснову. На додаток до цього в Луганську, на вулиці імені Карла Маркса, стоїть пам’ятний знак на якому написано: “Казакам, отдавшим жизнь за отечество”. Напис майже такий, як у Москві. Йдеться за царських жандармів, білогвардійців і німецьких прислужників? Так, ними й були донські козаки, ці непрохані зайди в Луганську!

За часів Російської імперії місто Луганськ було у складі Єкатеринославської губернії, а станиця Луганська належала до Області Війська Донського. Проте розташовані вони майже поруч – за два десятки кілометрів одне від одної.

Вислужуючись перед царською владою, дончаки неодноразово приходили до Луганська для придушення страйків і заворушень серед робітників міста. У травні 1919 року донські козаки, у складі білогвардійської армії Денікіна, вдерлися до Луганська, здолавши опір його оборонців.

Зараз від середмістя Луганська до Гострої Могили на його південному передмісті простягається вулиця Оборонна. Свою назву ця вулиця дістала на честь оборонців міста, які чинили тоді опір денікінській армії.

Бої на Гострій Могилі тривали від 21 по 30 квітня 1919 року. Там споруджено величні пам’ятники оборонцям міста в 1919 році. Луганськ ще раз побачив донських козаків, коли в січні 1943 року, вони, у складі війська “Великой Германии”, тікали на захід від Червоної Армії.

На підступах до міста й, зокрема, на Гострій Могилі, цю втечу тоді прикривали військові частини Третього рейху – визволителі Донського козацтва. В боях за Луганськ проти Червоної Армії донські козаки “особенно не отличились”, проте незабаром надолужили це на Міус-фронті.

Бодай би хтось зі згаданих луганських можновладців та численних місцевих “борцов с фашизмом” обурився з цього. “На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує!”. Не мають вони й бажання споруджувати пам’ятники бійцям Червоної Армії та цивільним особам, які загинули на теренах Луганської області від рук вояків козацьких формувань гітлерівської Німеччини.

Ось як на початку 1943 року донські козаки воювали “за отечество” на відстані ста кілометрів на схід від Луганська, в сусідній Ростовській області.

“Казаки 1-го Синегорского полка войскового старшины Журавлева в январе 1943 года вместе с немецкими войсками держали оборону на правом берегу реки Северский Донец.

Здесь, у хутора Ясиновский, особенно отличилась отдельная сотня под командованием сотника Рыковского, которой удалось в одной из контратак отбросить прорвавшиеся советские войска обратно за реку.
48cca46-1.jpg

Прапор 1-го Синегорського козачого полку. Фото: elan-kazak.ru

Последних бегущих назад красноармейцев вырубил конный взвод казаков прямо у Донца. Из 800 человек спаслись менее двух десятков. При переформировании казачьих соединений войсковому старшине Рыковскому доверили полк. Есть сведения, что он проучал и красных “казаков” 5-го корпуса – набраных и одетых в казачью форму кацапов Воронежской, Тамбовской и Ростовской областей”. 

Зауважимо, що 5-й кавалерійський корпус Червоної Армії мав назву “Донской казачий”.

В лютому 1943 року 112-а Башкирська кавалерійська дивізія (згодом 16-а гвардійська Башкирська кавалерійська дивізія) Червоної Армії взяла участь у поході в запілля гітлерівських військ до вузлової залізничної станції Дебальцеве.

Внаслідок цього зупинився рух німецьких потягів залізничними гілками, що сполучають Дебальцеве зі станціями Микитівка, Алчевськ і Петровеньки. Чималих втрат гітлерівці зазнали тоді в живій силі та військовій техніці.

На прорив із ворожого запілля дивізія рушила 23 лютого 1943 року. Під час жорстокого бою біля села Юліне (між селищем Петровським і Штерівкою на Луганщині), командир цієї дивізії генерал М.М.Шаймуратов зазнав важкого поранення та потрапив до брану.

“Його схопили німці й донські козаки, що перебували на службі в окупантів. Вони втягли генерала в одну з хат, господарів вигнали. Замість того, щоб проявити великодушність до пораненого ворога, як вимагають правила і звичаї війни, ці люди розпочали криваву оргію, багнетом виколовши йому очі, на плечах вирізавши погони, а на спині – “зірку”.

Знівечене тіло поховали полонені кавалеристи, серед яких був і ад’ютант комдива – у присутності господарки хати вони закопали його під стіною стайні”.

Мешканцям Луганщини добре відомо, що від лютого до серпня 1943 року Червона Армія вела запеклі бої на Міус-фронті.

Але небагато луганців знають, що тут проти неї, у складі 29-го корпусу 6-ї армії Вермахту, воювала “казачья группировка: 1-й Донской казачий полк имени атамана М.И.Платова, 17-й Донской казачий пластунский полк Т.Г.Бударина, Отдельный казачий конный полк Шведова, 6-й Семигорьевский казачий пластунский полк, Шахтинский казачий батальон городской полиции”.

В цих частинах було близько восьми тисяч козаків. Понад півроку вони завзято нищили тут бійців армії “родного отечества”. У складі інших німецьких частин на Міус-фронті воювали ще й І/454-й, ІІ/454-й, ІІІ/454-й, ІV/454-й та 403-й “казачьи дивизионы”.

Бої біля Ростова на Дону описані у спогадах “Дон, Кубань и Терек во Второй мировой войне” іншого “казачьего ветерана” – П. Н. Донскова.

“В бою под Батайском в начале февраля 1943 года, при поддержке самолетов германской военной авиации “Люфтваффе”, казаки остановили танковый рейд красных силами противотанковой артиллерии, казачьей пехоты, конницы (в том числе конной казачьей полиции), отряда казаков истребителей-танков, вооруженных “противотанковыми кулаками (гранатометами-“панцерфаустами”, известными в русскоязычной литературе также под названием “фаустпатронов”) и бутылками с горючей жидкостью.

Оборона города Новочеркасска также была упорной. Казакам удалось разгромить передовые части 2-й гвардейской армии красных и захватить 360 пленных, чем они немало удивили видавших виды немецких офицеров”.

При відступі німців в 1943 році разом із військом “Великой Германии” рушили сотні тисяч козаків і членів їхніх родин, тобто “изменников Родины”. Серед цих зрадників було 135 850 донських козаків. З теренів Луганської області та тутешніх кінних заводів вони погнали на захід величезну кількість коней і худоби.

Від Червоної Армії козаки тікали тоді двома шляхами. Перший шлях пролягав північним узбережжям Азовського моря, а другий – з Таманського півострова через Керченську протоку до Криму.

На півдні України і у Криму з числа цих нацистських прихвоснів німцями тоді були сформовані “Сводно-Казачья кавалерийская дивизия полевой полиции “Фон Шуленбург” и Казачья пластунская бригада полевой полиции генерала Духопельникова”.

Під час Другої Світової війни вояками німецького війська “опікувалася” польова жандармерія. Натомість польова поліція відповідала за дотримання окупаційного режиму, а при відступі німців вона перетворювала прифронтову смугу на “Зону выжженой земли”.
6e78e67-0.jpg

Варшава, серпень 1944 року. Нацистські колаборанти придушують польське повстання. В центрі – майор Іван Фролов разом із іншими офіцерами. Солдат праворуч, судячи з нашивки, належить до Російської Визвольної Армії (РОА) генерала Власова.

Бригада польової поліції була не першим козацьким формуванням, яке гітлерівці створили у Криму. Ще у грудні 1941 року в містечку Тавель Сімферопольського району вони сформували “казачий разведовательно-диверсионный отряд разведывательной абверкоманды НБО (от нем. “Нахрихтенбеобахтер”)”.

Загін був у підпорядкуванні командувача німецькими військово-морськими силами південно-східного басейну, спеціалізуючись на військово-морській розвідці на Чорному, Азовському морях, диверсійній роботі проти Північно-Кавказького та 3-го Українського фронтів і боротьбі з радянськими партизанами.

Ця козацька частина розташовувалася в Сімферополі до жовтня 1943 року. В лютому 1942 року в місті Сімферополі створено один із ескадронів “казачьего кавалерийского полка “Юнгшульц”. Нарешті в серпні того ж 1942 року з донських і кубанських козаків сімферопольського табору військовополонених німцями сформована “1-я Андреевская сотня казачьего полка особого назначения Абвергруппы-201”.

Командував цією сотнею німець – лейтенант Гірш. Вона використовувалася при розвідці ближнього запілля радянських військ. Окремих козаків засилали до радянського запілля з диверсійно-розвідувальними завданнями. Мабуть сучасні “крымские казаки” є спадкоємцями цих покидьків, бо інших попередників у них у Криму не було.

Загальна кількість козаків, що воювали на боці Третього Рейху в 1941-1945 роках, сягала ста тисяч. Ці “борцы за отечество сражались” разом із гітлерівцями проти Червоної Армії до останніх днів війни. Кривавий слід за собою вони залишили від Сталінграду до Польщі, Австрії та Югославії.

Викладені вище історичні відомості луганські чиновники не оприлюднюють. Вони виявляють неабияку обізнаність стосовно тих німецьких колаборантів, які воювали за тисячі кілометрів від Луганщини, але нічого не знають, чи не хочуть знати, за козаків-колаборантів Гітлера на місцевих та сусідніх теренах.

Кілька слів стосовно “георгиевских ленточек”, які зараз чіпляють на честь перемоги над гітлерівською Німеччиною у Другій Світовій війні. Жоден вояк Червоної Армії під час цієї війни не одержав будь-якої відзнаки чи нагороди із назвою “георгиевская”:

“Георгиевские кресты, наградное оружие и шевроны получали тогда казаки, которые служили Великой Германии”.

Щороку 9 травня на Луганщині і, зокрема, на Гострій Могилі, у Краснодоні та на Міус-фронті, під час урочистостей і святкувань з нагоди Дня Перемоги, представники влади промовляють: “Мы чтим нашу историю и никому не позволим…”.

На почесному місці біля них зазвичай стовбичать донські козаки з “георгиевскими” відзнаками. Бракує лише портретів Краснова, Павлова, Доманова, Кононова та інших ватажків донського козацтва. “А братія мовчить собі, витріщивши очі! Нехай, каже, може так і треба”. І слухняно й собі скрізь чіпляє “георгиевские ленточки”.

Ігор САЄНКО (Луганськ)

На порозі геостратегічного переформатування

Фашистсько-радянський парад 1939 року приносить все нові плоди!
0b82b-tsybulko60.jpg
Те, що у політики завжди навіть не подвійна, а потрійна мораль відомо давно. Особливо, це видно на німецькому політикумові, котрий після травня 1945 увібрав в себе всі комплекси світу, починаючи зі стокгольмського синдрому, але не позбавився мрії про світову велич. Тепер світову велич ні зброєю, ні технологіями окремішньо не здобути, а людського ресурсу для геостратегічних фанта змів замалувато, тож єдиний спосіб – приробити мізки до якогось заліза. Це говорячи мовою програмістів. В якості заліза німецький політикум спробував був спочатку використовувати Францію, через той самий пакт вугілля й заліза, проте французи весь час намагалися самі бути мізками для німецького заліза,тож підтвердивши що два мізки напевне що не виживуть разом в одному залізі, кожна з еліт – чи то французька, чи німецька вирішили побавитися у самодостатність, допоки американська військова парасолька їх таких амбітно-самодостатніх прикриває, і частину видатків можна перерозподілити на пропаганду власної величі. Тим більше що й американська сторона дещо стомилася від ігр в самодостатність як Німеччини, так і Франції. До того ж, ігри в паралельну самодостатність упиралися в національну пам’ять в першу чергу французів.Тому питання франко-німецького вугілля з металом почало збоїти тільки но почалося розширення ЄС. Треба було ділитися з новими членами не ЄС не стільки бюджетом, скільки виробничими квотами. Та ж Польща в ЄС фактично перетворилася в аграрну країну, і на ринках чи то електроніки чи автомобілебудування просто відсутня. Питання навіть не в ринках – питання в статусності, німці почали нав’язувати таку ієрархічність у ЄС, коли майже всі нові члени ЄС перетворилися в ізгоїв, другорядних невдах, фактично в баласт ЄС. Особливою стала політика Німеччини з обранням на канцлерство Ангели Меркель. Фактично була розіграна подвійна комбінація – працевлаштування екс-канцлера Шредера деморалізувало виборця соціал-демократів як мінімум на два терміни. То ж Ангела Меркель, фізик і шанувальник російської отримувала цілий ряд преференцій, дивіденди від котрих очевидно треба було розділяти з Москвою. Особливою виявилась місія Ангели Меркель у цинічному подавлянні будь-яких євроінтеграційних намірів України. Пригадаймо як напередодні Бухарестського саміту раптом різко змінилася позиція Німеччини щодо ПДЧ для України і Грузії. З оперативних джерел стало зрозуміло що стало предметом домовленості між Німеччиною і Російською Федерацією. Напередодні 9 травня про це варто нагадати.

Вільна економічна зона “Німан”.

Цукерка, якою засолодили позицію Німеччини виявилася такою, що загиблі у Великій Вітчизняній війні, напевне, мільйонами перевертаються в землі. РФ розвела Меркель, і в її особі всю німецьку еліту на Пруссію. Тільки, щоб не злити росіян, а Калінінградська область заселена навіть не росіянами, а “совєцкімі людьмі”, відверта передача її назад Німеччині у котрих викликала б як мінімум люте неприйняття, передачу Пруссії Німеччині замаскували в певну евфемістичну формулу – вільна економічна зона “Німан”, спільне управління котрої мало настати у 2012 році. Судячи з того, що Путін повернувся до кормила РФ, проект не просто призупинився, він зараз набуватиме іншого забарвлення. Пруссія стала морквинкою перед носом німецького віслюка, і РФ дуже вправно цією морквинкою, власне як і “Норд Стрімом” виводитиме не лише Меркель а за нею і всю німецьку еліту. Враження таке що спільний парад фашистських і совєцьких військ у Бресті нарешті почав приносити свої плоди. ЄС, із котрим носилось не одне покоління і німців і французів,у яуому вже визріло нове покоління поляків, і чехів зі словаками, починає демонтуватися самими батьками засновниками. Французи голосують за президента-соціаліста, напевне, що не з великої любові, але й з відвертої зневаги до маніпуляцій Саркозі-Меркель. Французам виявилося забагато німецької пихи, вони її пам’ятають з часів окупації. Але самому ЄС виявилося забагато егоцентризму Німеччини – частина Європи почала пригадувати комплекси часі Другої світової війни – перший сорт – Великий Рейх, а решта всього лиш челядь. Ця пиха почала розтікатися з Берліна саме за роки канцлерства Ангели Меркель. Німеччина ввійшла в друге десятиліття третього тисячоліття з новою амбіцією, і шукає нове залізо щоб його наповнити власними мізками. Новим залізом стає вже не Європа а Росія, і німецько-російський союз разом з вже пристебнутими до РФ Казахстаном, Білорусією і Вірменією можуть виформувати абсолютно нове геополітичне утворення, гарантований ринок збуту для німецьких товарів і нові родовища корисних копалин для німецьких виробництв. Тільки ці території поза Німеччиною так поза спеціалізацію первинної обробки копалин до рівня напівфабрикату ніколи й не вийдуть. Інакше діло – долучити до цього непропорційного союзу ще й Україну. Тепер та лють, з якою що Росія, що Німеччина стараються загнати Україну в євразійське політичне утворення цілком пояснима. Виживання обох, виявляється, полягає у пожиранні України. Так це вже було в 1939 році, і в 1941році. То виходить плани Гітлера живуть і перемагають?

Східна Європа чи вже знову Центрально-Східна?

В такому геополітичному сценарії починає по інакшому переписуватися місце і місія України. Адже неприєднання України до німецько-російського союзу залишає нам лиш старий-новий сценарій, той про який свого часу активно говорив і писав, наприклад, Єжи Гедройць. Здається делікатний термін – Центрально-Східна Європа у котрій саме і має знайти себе Україна належить перу саме Гедройця.

З відходом Німеччини Західна Європа швидше за все почне власний геополітичний проект і Франція спробує свої сили в цьому об’єднанні. Основою ж Центрально-Східної Європи стає Вишеградська четвірка, країни Балтії та Україна, а в більшому форматі ГУАМ. Таке об’єднання не зазіхатиме ні на економічний суверенітет кожного із учасників, ні тим більше на політичний суверенітет. Бо це для Росії існування України – геополітична помилка, а для Польщі існування України – гарантія її незалежності і безпеки. Навіть у момент істерії останніх днів, коли цілий ряд президентів відмовилися їхати на саміт в Україну, найпрагматичніші лідери, котрі розуміють природу спільних німецько-російських сценаріїв виявилися досить коректними в оцінці української ситуації. В розумінні того, що особиста драма Юлії Тимошенко, стала інструментом зовсім інших гравців, з цілями далекими від українського інтересу, чи навіть інтересу самої Тимошенко. Тож Ялтинський саміт, котрий перенесли на невизначений термін ватро починати готувати вже з врахуванням нових обставин, для кожного з лідерів, котрі відмовилися від участі в відкладеному саміті варто оцінити перспективи власної країни, з огляду на ту роль, котру може відіграти Україна у їхніх власних внутріполітичних сценаріях.

Хтось колись чув, наприклад, щоб український істеблішмент, як би його не картав простий українець висловлювався, наприклад, проти проведення чи то чемпіонату світу в з гокею в Білорусі, чи то проти Олімпіади в Сочі, попри агресію Росії проти Грузії. А хтось колись чув висловлювання німецького істеблішменту проти Олімпіади в Сочі? А чому ж тоді з’явилися висловлювання проти Євро-2012. Може ситуація з правами людини в Білорусії чи Росії краща, зі свободою слова краща?

Тому то й розгорнута атака на єдність Євросоюзу, бо за умови остаточного приєднання України до ЄС, остаточної переорієнтації української зовнішньої політики в євросоюзівське русло Росії доведеться приходити туди ж на умовах,з точки зору російського постімперського его на умовах політичного карлика, як скажімо, приходили країни Балтії. Тільки Євросоюз тим і відрізняється від Євразійського недосоюзу, що у Євросоюзу немає політичних карликів, там всі рівні. Такими ж рівними будуть країни Центрально-Східної Європи, бо їм як ніяким іншим країнам довелося гоїти подвійні рани – спочатку рани фашизму, а потім рани комунізму. Для Центрально-Східної Європи ці два болючих досвіди не існують окремо і саме перед Днем Перемоги про це варто нагадати. Спільний біль і спільна пам’ять здатні Центрально-Східну Європу перетворити ще й у спільний успішний політичний союз – союз анти фашизму з антикомунізмом!

Володимир Цибулько

Почему Георгиевская лента не имеет никакого отношения к 9 мая

У меня тоже был дед, и спасибо ему за победу. Он был моряком, и зимой охранял Дорогу жизни в Ленинграде. У него были награды. Но ни разу он не говорил о Георгиевской ленте, да и вообще никогда не вспоминал об этой символике, никогда не ассоциировал эту ленту со Второй мировой войной.

Так почему же стало модным привязывать эту ленту на автомобильную антенну? (Кажется, что только там ей и место. Это странно. Очень напоминает моду на оранжевые ленты во время революции 2004 года.)

Между тем нетрудно выяснить, в чем тут дело.

Российское информационное агентство “Новости” и Региональная общественная организация социальной поддержки молодёжи Студенческая община в 2005 году придумали акцию по раздаче Георгиевских лент. Причем финансируется эта акция из бюджета России.

Если россияне так хотят отмечать День Победы, то нет проблем. Это их дело.

Но для меня лично, гражданина Украины, эта акция непонятна и неприемлема по двум причинам.

Во-первых, Георгиевская лента была составной частью Георгиевского креста, и с 1917 года эта символика не использовалась в Стране Советов. Более того, до 1945 года не было ни одной награды, где был бы намек на Георгиевскую ленту. Цвета этой ленты (просто цвета, ничего более) были использованы лишь потом на колодке ордена “За победу над Германией”. И, как оказалось, “с началом акций Георгиевская ленточка в 2005 году в российских СМИ советскую “гвардейскую ленту” стали также называть “георгиевской”, что неверно как с исторической, так и с геральдической точек зрения”.

Во-вторых, мне не хочется участвовать в акции, организованной РИА “Новости”, в силу личного недоверия к этому агентству, потому как его задача состоит в освещении деятельности российских президента и правительства. А я ценю независимые источники, а не пропаганду.

Таким образом, Георгиевская лента не имеет никакого отношения ко Второй мировой и Великой отечественной войне.

С другой стороны, я очень ценю и уважаю стремление простых людей выразить свою благодарность солдатам этой войны за победу над фашизмом. Если бы мой дед был сегодня жив, я бы просто его поздравил, не вдаваясь в глубины советской истории.

Андрій Черніков
Журналіст

Війна триває: «Велика Вітчизняна» проти української Вітчизни

Цього року 8 травня вкотре вже ініціативні групи молоді у кількох українських містах вшановуватимуть пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вестимуть мову про загальнонаціональне примирення і єднання. Йтиметься про те, що для українців війна де-факто розпочалася у березні 1939 року з окупації угорськими військами – союзниками нацистів – незалежної Карпатської України та тривала до середини 1950-х років, допоки УПА воювала проти радянського режиму. Тому ані трактування війни як «Великої Вітчизняної» (до речі, запроваджене Сталіним), ані ототожнення солдатського подвигу вояків Червоної армії з тоталітарним режимом, ані відзначення «Дня перемоги СРСР над Німеччиною» (де, цікаво, та держава-переможець?) для України неприйнятні. Ба більше: Акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини був підписаний 8 травня 1945 року о 23:43 за київським часом (й о 22:43 за середньоєвропейським), відтак 9 травня в Україні відзначається тільки тому, що цей день назвав той-таки Сталін, а зробив святковим і вихідним «бровеносний» сталінець Брежнєв…
7cc006fc-c289-41e6-800b-001441db3b8f_w268_r1_cx9_cy2_cw92.jpg
Утім, можна заздалегідь упевнено прогнозувати, що ця ініціатива, як і попередні – скажімо, щось подібне проводили 2005 року у Львові під гаслом «За примирення всіх фронтовиків Другої світової війни» – залишиться практично непоміченою у вирі червоних прапорів із радянською символікою та ревищі «патріотичних» пісень з гучномовців. А ще її прокоментують міцні сивочолі дідугани у військових кітелях з численними орденами на грудях та вгодовані депутати з провладної більшості з георгіївськими бантами на грудях – мовляв, ніхто не відбере у нас нашу Велику Перемогу, і крапка!

А тим часом ще в радянський час у популярній пісні (яку, до речі, заборонила було цензура, але відстояли справжні фронтовики, котрих тоді було ще чимало) Дев’яте травня звалося «святом зі сльозами на очах», а ветеран війни і знаний культуролог Григорій Померанц назвав ту перемогу «пірровою».

І справді: що ж продовжує відзначати вслід за покійним СРСР, який начебто самотужки виграв війну з Німеччиною, незалежна Україна? І про що згадує у ці травневі дні Європа – як та, яку Червона армія начебто «визволила», так і та, на землі якої вона так і не ступила?

Хто і як насправді переміг у Другій світовій війні

Найперше, що слід відзначити – ніяку «велику перемогу» Червона армія у війні не здобула, ба більше – здобути не могла. Перемогу над нацистами та їхніми союзниками у Європі здобули спільними зусиллями Об’єднані Нації. При цьому Радянський Союз приєднався до антигітлерівської коаліції майже через два роки після початку війни, а до цього де-факто виступав союзником нацистів, демонстративно підписавши з Німеччиною угоду про дружбу і кордон 28 вересня 1939 року, поділивши перед тим з нею польську державу і домовившись про «сфери інтересів» у Центрально-Східній Європі. Майже рік – із літа 1940-го по літо 1941 року – Велика Британія за військової допомоги своїх домініонів та економічної, політичної та військово-технічної підтримки США самотужки вела війну проти Німеччини з Італією, яким економічно та політично допомагав СРСР – і вистояла. А далі Гітлер перехитрував Сталіна, вдаривши по Червоній армії дещо раніше, ніж вона встигла розгорнутися для «визвольного походу» до Європи, й Радянський Союз перетворився за один момент на союзника демократичних держав. Це насправді і був той самий «другий фронт», відкриття якого Сталін лицемірно вимагав від західних держав, які воювали з нацизмом ще тоді, коли радянський прем’єр Молотов виголошував із офіційної трибуни на адресу Британії та Франції: «Не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за «знищення гітлеризму», прикриту фальшивим стягом боротьби за «демократію».

У 1941-45 роках більша частина сухопутних частин Німеччини була задіяна на Східному фронті, відповідно й найбільших втрат Вермахт зазнав там. Але чи означає це, що саме Червона армія «зламала хребет гітлерівській воєнній машині», як донині твердять нерадянські пропагандисти? Зовсім ні. Якщо на європейському театрі воєнних дій втрати Вермахту на Східному фронті становили 2/3 від його загальних втрат, то втрати Люфтваффе – 1/3 від загальних, а втрати Кріґсмаріне там були майже ніякими (тоді як броньової сталі, потоплених британцями найсучасніших німецьких лінкорів «Бісмарк» і «Тірпіц» вистачило б на спорядження бойовими машинами щонайменше двох танкових армій), а наприкінці 1942 року небо Німеччини від союзної авіації захищали 10 тисяч 88-міліметрових зеніток, які можна було використовувати і як протитанкові гармати і які легко прошивали наскрізь будь-який радянський танк; уявімо їх під Сталінградом – хіба міг би тоді бути успішним наступ Червоної армії?

І взагалі – цей наступ був би неможливим, якби не союзники. 1963 року голова КҐБ Володимир Семичасний подав тодішньому керівникові КПРС Микиті Хрущову донесення, в якому містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов маршала Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав те, що докорінно суперечило його офіційним «спогадам» (насправді написаним великим авторським колективом під контролем ЦК партії): «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви и не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі. Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю».

Ці слова сповна підтверджені документами, які в «буремних 90-х» Кремль і Луб’янка мали необережність розсекретити. Західна допомога включала приблизно половину використаного під час війни радянською промисловістю алюмінію (виробництво літаків і танкових двигунів), майже всі легуючі добавки, без яких не виробиш якісну броню, майже весь високооктановий авіабензин, більшу частину автопарку Червоної армії (у 1945 році аж 70% цього парку становили американські автомобілі, а ще ж були англійські та канадські), основну частину паровозів, вагонів, рейок, засобів зв’язку тощо. Зрештою, постачання продовольства західними союзниками не тільки порятувало СРСР від страшного голоду і дозволило нагодувати армію – воно дало змогу додатково мобілізувати 6-7 мільйонів чоловіків і жінок, без яких у Червоній армії просто б нікому було воювати…

А ще сама постановка питання про «велику перемогу у Вітчизняній війні» автоматично ділить українців на два ґатунки. Вищий ґатунок у цій системі координат – це ті, хто вважав і вважає СРСР своєю вітчизною, хто воював виключно у Червоній армії та інших радянських формуваннях (скажімо, військах НКВД та НКҐБ). Другий ґатунок, якого свято наче й не стосується – це не тільки ті, хто був в УПА чи інших національних формуваннях; це й ті українці, котрі вступили у бій з нацистами 1 вересня 1939 року у складі Війська Польського (тоді, коли Червона армія була союзницею Вермахту і між ними виникла, за словами Сталіна, «дружба, скріплена кров’ю») та пізніше воювали у польській армії на території Італії та Франції, а також у загонах Руху Опору в Європі. Загалом ідеться про сотні тисяч людей; ба, серед розстріляних у Катині польських офіцерів були десятки етнічних українців, котрі не спокусилися принадами сталінізму і до кінця залишилися вірними бойовому братерству. Виходить, що й вони – «другий ґатунок», а от ті, хто їх розстрілював, а пізніше тим чи іншим чином виявився причетним до війни з Німеччиною – то «справжні герої-переможці».

Що ж стосується взяття Берліну, то він опинився (ціною страшних втрат) у руках Червоної армії тільки тому, що Верховний головнокомандувач експедиційними силами союзників генерал Ейзенхауер заборонив генералу Паттону, який командував 3-ю армією США, штурмувати німецьку столицю.

«Ветерани» для параду чи вшанування ветеранів, живих і мертвих?

Та попри ці факти (і чимало інших), що відомі сьогодні всім, хто цікавиться справжньою історією Другої світової війни, щороку перед Дев’ятим травня в Україні (не в останню чергу завдяки впливу російських ЗМІ та заявам лідерів Росії) наростає прорадянська «патріотична» істерика. Прапори, телефільми, пісенні марафони, виступи державних діячів з осанною на честь «дружби радянських народів» (особливо, очевидно, під час депортацій десятка із цих народів…) тощо – враження таке, що ти потрапив якщо й не у сталінські, то у брежнєвські часи. А на додачу – традиційні вже провокації у Львові та грізні інвективи на адресу «поплічників фашистів» (тобто всіх тих українців, хто не бажає ставати під червоні прапори, хоча яка в цьому крамола – адже нацисти так само, як і більшовики, марширували під червоними стягами). І так далі, і таке інше. А тим часом реальний подвиг реальних фронтовиків залишається «за кадром» – у телекадрі ж останнє десятиліття перебувають здебільшого ті, хто свої ордени та військові звання здобув не на війні з Гітлером, а на війні з українським народом – адже законодавство України зараховує до «учасників війни» й тих, хто по 1954 рік включно у лавах внутрішніх військ чи підрозділів МҐБ воював із «українськими буржуазними націоналістами» і, ясна річ, сьогодні має і значно молодший вік, і значно краще здоров’я, ніж ветерани Другої світової, котрим у більшості вже за 85 та котрі не лікувалися у чекістських спецсанаторіях.

Ба більше – ті ветерани (значна частина яких не дотримується комуністичних поглядів, ба більше – ніколи не належала до сталіністів) ані схильній до тоталітарних цінностей нинішній владі, ані «захисникам Великої Перемоги», ані фахівцям з шоу-бізнесу, які щороку вправно «рубають бабло» у ці дні, не потрібні – від них у кращому разі відкупляться черговою подачкою. А от міфологеми, побудовані навколо 9 травня, конче потрібні. Бо ж нехай зараз погано, нехай народ у злиднях, нехай політичні та соціальні права утиснені – але ж «ми звільнили Європу», «ми порятували світ», «ми перемогли у найстрашнішій війні». Тому всі інші – це щось другорядне, а от «великий багатонаціональний радянський народ» – це унікальне явище, найвище досягнення людської цивілізації, і ним можна до скону пишатися…

За цих обставин ініціатива молоді вшановувати 8 травня (одночасно з усією Європою, крім Білорусі та Росії) пам’ять загиблих у Другій світовій війні та вести мову про загальнонаціональне примирення і єднання заслуговує на глибоку повагу і підтримку. Людське і людяне зрештою має здолати, хай не сьогодні, тоталітарну помпезність та неорадянську істерію. А без подолання досі живої сталінської міфології про «Велику Вітчизняну» Україна не стане вільною державою вільних людей.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Чому Блаженнішому Гузару нема про що говорити з Президентом України

У своїй недавній програмі-інтерв’ю «Сьогодні. Про головне» з Любомиром Гузаром на телеканалі ТВІ Мустафа Найєм поставив священнослужителеві запитання: про що б він говорив із Віктором Януковичем, якби той запросив його на бесіду. Відповідь Блаженнішого мене вразила. Гузар сказав, що йому нема про що говорити з Президентом.
89d1383b-ff32-4a5e-b807-4535a0c16c30_w268_r1.jpg
Як же, подумав я. Адже авторитетному священнослужителеві, як одному з модераторів ініціативи «Першого грудня», сам Бог велів сказати Віктору Януковичу і про необхідність звільнення з в’язниці Тимошенко, Луценка, Іващенка та інших опозиційних діячів. І про «Межигір’я». І про пануючу корупцію в його найближчому оточенні. І про непрофесіоналізм багатьох рішень, котрі ухвалює уряд Азарова. І про антинародний характер приватизації, що проводиться. І про беззаконня, що твориться українськими правоохоронними органами і судами. І про знищення придворними олігархами Януковича приватного бізнесу і будь-якої конкуренції в Україні. І ще багато про що інше.

Але почувши заяву нашого Президента, зроблену ним на прес-конференції 27 квітня в Криму, я раптом зрозумів всю мудрість вислову Блаженнішого Гузара. На ній один із журналістів запитав в Януковича: чи не вважає він встановлені розслідуванням «Української правди» факти, щодо компанії «Актів солар», яка побудувала і експлуатує сонячну електростанцію в автономії (причому за допомогою незаконного використання грошей ЄБРР), до котрої мають стосунки брати Клюєви, і яка має стосунок до «Межигір’я», проявом корупції. У відповідь Віктор Янукович сказав: «В даному випадку будується альтернативна електростанція, і при цьому хтось шукає тут якісь зворотні сторони, негативні. Це та багнюка, в якій звиклися купатися політикани і популісти, які багато разів були при владі, які багато разів обіймали різні посади. Але нічого, як люди говорять, путнього своїми руками в цій країні не зробили. І вони далі продовжують, отруювати життя не лише собі, насолоджуватися цим болем, але і всім іншим, суспільству. Але якщо їм це так приємно, будь ласка, як мовиться, це в їх руках. Якщо для них це спосіб життя – жити цим і дихати цим смородом».

Цей вислів Президента Януковича дозволив мені усвідомити, що він не лише дійсно не розуміє, що прихватизация його таємною фірмою «Межигір’я», будівництво там супердорогих наземних і водних апартаментів, устаткування їх «золотими» унітазами, раковинами і люстрами за державний рахунок є протизаконними, але і не здатний етично оцінити всю аморальність його спроб уникнути відповідей на запитання журналістів і опозиційних політиків з цього приводу. На перший погляд в це важко повірити, адже Янукович регулярно відвідує служби у православних храмах і позиціонує себе глибоко віруючою людиною. Бо одними з основоположних християнських постулатів є заповіді Нового Заповіту «не вкради» і «не бреши».

Мораль і Янукович

Але пояснення цьому феномену дає теорія етичного розвитку особи відомого американського психолога Лоренса Кольберга. Підтримуючи висунуту спочатку Л. Виготським, а потім Ж. Піаже ідею, що розвиток моральної свідомості дитини йде паралельно з її розумовим розвитком, і що в стислому вигляді повторює культурно-психологічну еволюцію цього феномену в історії людства, він виділив в ньому декілька фаз, кожна з яких відповідає певному рівню моральної свідомості.

1. На першій дитина оцінює вчинок як поганий або хороший, відповідно до правил, засвоєних нею від дорослих; вона схильна судити про вчинки по важливості їх наслідків, а не по намірах людини («гетерономна мораль»), думка виноситься залежно від тієї винагороди або покарання, яке може спричинити цей вчинок.

2. На другій стадії думка про вчинок виноситься відповідно до тієї користі, яку з нього можна мати, і дитина починає судити про вчинки по намірах, що зумовили їх, розуміючи, що останні важливіші за результати досконалого вчинку («автономна мораль»).

3. Думка ґрунтується на тому, чи отримає вчинок схвалення інших людей: чи ні.

4. На четвертій стадії думка виноситься відповідно до встановленого порядку і офіційних законів суспільства.

5. На п’ятій стадії виправдання вчинку ґрунтується на пошані прав людини або визнанні демократичного ухвалення рішення.

6. На шостій стадії вчинок кваліфікується як правильний, якщо він продиктований совістю, незалежно від його законності або думки інших людей.

Провівши зі своїми учнями численні практичні дослідження, Кольберг прийшов до висновку, що багато навіть дорослих людей так ніколи і не переходять на четвертую стадію, а шостої досягає менше ніж 10 відсотків людей у віці 16 років і старшого. Вищі стадії, на думку американського психолога, залежать, перш за все, від міри соціальної складності суспільства, в якому живе дитина. Таким чином, в теорії етичного розвитку Кольберга акцент зміщується з розумового розвитку дитина на соціально-структурні характеристики суспільства, макро- і мікросоціального середовища.

Як відомо, Президент Віктор Янукович виховувався без батька, в бідності і в маргінально-пролетарському середовищі. Завдяки своїм природним завдаткам, характеру і історичним обставинам він зробив блискучу соціальну кар’єру в українському суспільстві. Але при цьому в своєму етичному розвитку через ті макро- і мікросоціальні обставини, що склалися в його дитинстві і юності, він не піднявся вище за другу його фазу. Тому сьогодні Віктор Янукович чисто по об’єктивних обставинах не в змозі зрозуміти людей, які мислять і прагнуть діяти за етичними принципами 3-ї і 4-ї фаз, не говорячи вже про 5-ту і 6-ту фази морального розвитку свідомості людей.

Чи винен Янукович в такій ситуації, що не розуміє тих претензій, котрі висувають йому українські громадяни з приводу прихватизації «Межигір’я» і використання фінансів Державного бюджету України для задоволення його панських потреб? Мені здається, що ні. Винне суспільство, яке допустило обрання Президентом морально недорозвиненої людини. І саме ми повинні виправити цю помилку. І «Рубіконом» у її виправленні повинні стати жовтневі вибори до Верховної Ради, які покликані призвести до початку його імпічменту як Президента. Інакше всьому нашому суспільству загрожує небезпека деградувати до морального рівня Віктора Федоровича.

Володимир Ларцев – доктор філософських наук

Як донецькі “противсіхи” розтрощили Російську імперію

c541f98-300.jpg

Нині минає річниця становлення найвідомішого “противсіха” української історії. У травні 1919 року Нестор Махно починає війну на два фронти – проти білих військ російської імперії та проти червоної Москви.
У підручниках історії нині вивчають цілковито маріонеткову “Донецько-Криворізьку радянську республіку”, що була проголошена за наказом більшовицької Москви і так само за наказом згорнута.

Та ця “республіка” закінчилася рівно тоді, коли війська кайзерівської Німеччини і УНР у 1918 році майже без опору доїхали залізницею до східних кордонів України.

Натомість реально існуючу “Південноукраїнську трудову федерацію” Махна, яка два роки відбивалася від переважаючих сил білих і червоних російських армій, спіткало незаслужене забуття.

При максимум 2 мільйонах населення підконтрольного Махнові району півдня і сходу України у 1919-21 роках, 60 тисяч у його армії і кількасот тисяч підпільників, більша частина місцевого українського населення Дніпропетровської, Запорізької, а також півдня Полтавської областей є нащадками махновців.

Чимало нащадків махновців є й на Донеччині, насамперед на півдні нинішньої області.

Зокрема, із села Новоспасівки Маріупольського повіту походили найвизначніші командири повстанців – Куриленко, Білаш, Бондарець, Гончаренко (Чуприна), Вдовиченко. Нині це схід Запорізької області на кордоні з Донецькою. Сильні позиції махновців були й на півночі нинішньої Луганської області.

Парадокс історії: виступаючи проти українських повстанців, чимало донеччан плюють у криницю, з якої пили їхні діди. Хоча, звичайно, з тих часів міграції кардинально змінили карту Донбасу, та не лише його.

Вождь російських більшовиків Ленін ще лише планував свій декрет про землю, як влітку 1917 року Махно вже ділив землю російських поміщиків та німецьких колоністів. На території, хоч на день-два зайнятій махновцями, руйнувалися всі в‘язниці. Усю захоплену у ворога здобич Махно ділив навпіл – 50% армії і 50% – місцевому селянству, на території якого відбувався бій.

І хоча махновці справді жорстоко розправлялися з “білими” командирами, “червоними” комісарами, учасниками продзагонів, ЧК та активістами радянських установ, за Махна були запроваджені розстріли на місці за самовільні обшуки, реквізиції, мародерство.

Головна особливість політики Махна полягала в його уявленні про державу як джерело зла і насильства, що він його здобув на прикладі сучасної йому Російської імперії.

Махно міг вступати у союзи із ким завгодно: із УНР, з іншими повстанськими командирами, червоними.

Від УНР Махно свого часу навіть отримав статус керівника Південно-Східної району. Але це рішення не вилилося в серйозну підтримку Махна з боку УНР, крім разової передачі йому зброї і боєприпасів та лікування махновців у шпиталях армії республіки.

Але ні за яких умов він не вступав у союзи з “білими”, які декларували відновлення “єдиної Росії”.

Наступ головного російського “недєлімщіка” генерала Антона Денікіна на Москву восени 1919 став апогеєм громадянської війни в Росії, який цілком міг призвести до перемоги “білих”. Долю війни вирішували лічені полки.

В Україні більшовикам тоді не було на кого спиратися. Село переживало вибух антибільшовицьких повстань.

“Одеський пролетаріат – це бандити-спекулянти, гниль. Можливо, ми потрапимо в найрозпачливіше становище й напередодні падіння Одеси залишимося без коштів, а в Одесі без грошей революція не рухається ні на крок”, – йшлося у повідомленні одеського підпільного обкому КП(б)У ЦК партії.

У цей час на знищення армії Махна, що бентежила тили “білих”, був кинутий 35-тисячний корпус білогвардійців. Махно з обозом, складеним з жінок і дітей повстанців, відступав аж до Умані, де уклав угоду з армією УНР. Залишивши лікарям армії УНР своїх поранених, вождь знесиленої армії раптом перейшов у наступ.

Українська повстанська армія у ході Уманського бою у вересні 1919 року розтрощила добірні російські офіцерські частини. Вирішила долю атака кінної “засадної сотні” на чолі з сапмим Махном.

Махновці знищили 1-й Сімферопольський, 2-й Феодосійський, Керченсько-Єнікальський, 51-й Литовський офіцерські полки, більшу частину кавалерійських бригад трьох білих генералів, а також захопили штаб денікінців.

Втрати білих склали 18 тисяч убитими і 5 тисяч полоненими, ті хто лишився, розбіглися по лісах, лічені з них повернулися до білих.

Далі армія Махна почала стрімкий наступ в тилу Денікіна, за пару тижнів захопивши територію аж до Маріуполя, Юзівки (нинішнього Донецька) і Перекопу. Російські білі частини, що наступали на Москву, виявилися відрізаними від своїх баз.

Історики переважно солідарні в тому, що головна причина, чому Денікін виявився в еміграції в Парижі, а не на троні в Москві, лежить саме в Махнові. Як писав сам російський генерал Денікін, “у руках повстанців опинилися Мелітополь, Бердянськ, де вони підірвали артилерійські склади, і Маріуполь – за 100 верст від Ставки (Таганрога).

Повстанці погрожували Волновасі – нашій артилерійській базі… Випадкові частини – місцеві гарнізони, запасні батальйони, загони Державної варти, виставлені спочатку проти Махна, легко розбивалися великими його бандами.

Для придушення повстання довелося, незважаючи на серйозне становище фронту, знімати з нього частини і використовувати всі резерви… Це повстання, що набуло таких широких розмірів, зруйнувало наш тил і послабило фронт у найбільш важкий для нього час”.

Звичайно, Російська імперія й до того зазнала цілої низки ударів, починаючи від Лютневої революції 1917-го. Але це був фінал.

Людина з однією легенею (інша в Махна була видалена в ув‘язненні), що отримала 12 важких поранень, могла по кілька діб не злазити з коня. У той час більшовик Лев Каменєв назвав Гуляйполе “картинкою українського XVII століття”.

Історик Запорізької Січі Дмитро Яворницький був вражений, раптом побачивши живу історію прямо перед собою. Яворницький отримав від Махна охоронну грамоту на свій музей запорізької старовини. Зіткнення з брутальною реальністю призвело до того, що Яворницький у пізніх своїх творах став менш ідеалістично ставитися до історії козаччини.
default.jpeg
Махно, попри радянські міфи, був байдужий до грошей і випивки. В останні роки свого життя в еміграції в Парижі він заробляв на хліб виробництвом декорацій. З цим ремеслом Махно познайомився в юності на роботі в українських театрах – тодішніх вогнищах українського життя.

Щоб пояснити успіхи Махна, радянська пропаганда навіть почала говорити про німецьких чи англійських військових радників. А насправді в результаті реквізицій тисяч “тачанок” на просторі Півдня України, Махно отримав мобільну армію, яка пересувалася швидше, ніж моторизовані армії часів ІІ Світової війни.

Махно зрозумів, що сотня вояків, які швидко рухаються, б‘ючи по вразливих місцях ворога, сильніша за нерухому тисячу.

Крім того, силоміць мобілізовані у червоні й білі загони бійці часто воювали проти Махна безініціативно, лише під страхом кари.

Хоча, ще в 1920-х роках ніхто в СРСР не ставив під сумнів суто український характер махновщини, згодом пропаганда спробувала вихолостити сам український характер махновського руху.

Мовляв, діяли якісь безнаціональні анархісти. У фільмі “Олександр Пархоменко” (1942 рік) прозвучала нібито пісня Махна “Любо, братцы, любо”. При цьому у фільмі текст пісні було спотворено у порівнянні з оригінальним текстом авторства Махна, і, що найголовніше, перекладено на російську з українського оригіналу.

Після одруження з діячкою Гуляйпільської “Просвіти” Кузьменко, відозви Махна до населення почали видаватися переважно українською мовою.

У передмові до своїх спогадів 1926 року Нестор Махно пише.: “Про одне лиш можу пошкодувати я, видаючи цей нарис: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою.

Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, у яких я перебуваю”.

Махновщина навпомацки йшла до природньої для себе ідеології українського патріотизму. І в цьому була вина не стільки селян, як незрілості української інтелігенції після двохсотлітнього імперського панування.

Ось як описував еволюцію Махна від анархізму до українського патріотизму радянський історик Кубанін у 1926 році, по свіжих слідах: “Тонка анархістська позолота стирається. Махновський штаб на чолі зі своїм керівником повертається обличчям до української інтелігенції… Махно починає сприяти петлюрівським загонам, укладає з ними перемир‘я, угоду про ненапад і спільні дії проти радянської влади.

Нападки махновських газет і самого Махна спрямовані проти “московських насильників”, відозви рясніють усе більше і більше такими перлами, як “визволення рідної України від російського гноблення”.

В інтересах Махна було підтримувати слабшого у війні між “білими” і “червоними”. Проте, за наказом Махна, навіть всупереч законам війни та й здорового глузду, було страчено посланців від білого генерала Врангеля, який пропонував Махнові спільний фронт проти червоних і був готовий визнати УНР.

Махно дав себе одурити делегації “Інтернаціоналу” на чолі з угорським комуністом Бела Куном. Огида до “старого режиму” часом проявлялася в повстанців досить гротескно, через їхнє строкате, обвішане зброєю вбрання. Так людська натура компенсувала попередні приниження.

У Махна явно бракувало стратегічного бачення. Він бачив у гетьмані Скоропадському прикриття для багатих німецьких колоністів, які, за словами Тараса Шевченка, “на Січі картопельку садили”. А ті замолоду засіли в печінці Махнові.

Грецький історик Фукідід у IV столітті до нашої ери дав таку характеристику землякам Махна: “За військовою потужністю й чисельністю війська з ними взагалі не може зрівнятися жоден народ. І не лише в Європі, але навіть і в Азії немає народу, який сам по собі міг би встояти проти них, якби вони були в єдності. Однак у сенсі здорового глузду та розуміння життєвих потреб вони не піднімаються до рівня інших народів”.
Сказано так, наче й не минало ніяких тисячоліть.

Найголовніший підсумок цього “противсіхства”: український національний рух було розділено на два потоки (державницький і повстанський), і розбито поодинці. Іноді справді доводиться обирати між гіршим і ще гіршим.

Але якщо взагалі утриматися від вибору, то можна отримати і найгірше.

Олександр Палій, історик, автор книг “Історія України” (2010), “Ключ до історії України”(2005)