“Остаточне вирішення української проблеми в Польщі”

Операція “Вісла” стала реалізацією бажань як польських комуністів, так і радянської влади. Виселяючи 150 тисяч українців, комуністи хотіли збутися іміджу “ставлеників Москви”. Москва ж таким чином позбавлялася бази УПА.

28 березня 1947 року у засідці українських повстанців із сотень “Хріна” та “Стаха” загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевський.

Смерть однієї з ключових осіб польського комуністичного пантеону (учасника Жовтневої революції, громадянських воєн в Росії та Іспанії, одного з творців польської армії на теренах СРСР під час Другої світової) була використана як привід для початку масової депортації українців із східних теренів відновленої після війни держави.

Хоча акція під кодовою назвою “Вісла”, що почалася 28 квітня, рівно через місяць після смерті генерала, готувалася задовго до повстанської засідки.
37e9309-1.jpg

Кароль Свєрчевський на купюрі в 50 злотих соціалістичної Польщі. 1988 рік

В листівці, поширюваній польськими вояками серед українського населення після початку операції, зазначалося:

“З метою остаточної ліквідації вогнища бандитизму на південно-східних територіях уряд Речі Посполитої постановив, згідно з законом про прикордонну смугу, переселити українське населення з теренів, охоплених бандитизмом.

Ці акції проводить державний репатріаційний уряд. Українське населення має зрозуміти, що переселення є наслідком дій УПА.

Це важке, але необхідне рішення, котре забезпечить переселеному населенню спокійне життя в нових оселях, приготовлених урядом на інших теренах Речі Посполитої. Ті, хто не підпорядкується наказу і залишаться в околицях, охоплених переселенчою акцією, будуть трактовані як бандити УПА”.

Насправді масштабна акція мала й іншу мету, про яку не розповідала пропаганда.

Ще в першому варіанті плану операції (її тодішня назва була “Схід”) дуже чітко вказана інша, важливіша, її ціль: “Остаточне вирішення української проблеми в Польщі”.

Схоже, польські посадовці, які писали цей документ, надихалися формулюванням про “Endlösung der Judenfrage”і геть не соромилися запозичень термінології у нацистів.

Українська проблема в Польщі мала довгу і драматичну історію, тож “остаточне вирішення” визрівало тривалий час. У міжвоєнній Другій Речі Посполитій українці були найбільшою національною меншиною і найбільшою проблемою.

Польська держава, на відміну від СРСР, залишала можливості політичної репрезентації для українців, їхньої активної громадської та національно-культурної роботи. Рівень можливостей періодично то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був достатнім для українців.

Незадоволення умовами для самореалізації штовхало молодих українців у радикальний націоналістичний рух, очолюваний ОУН, активісти якого проводили підпільну боротьбу проти державного апарату. Їхні дії, в свою чергу, радикалізували поведінку влади, яка вдавалася до жорстоких репресій по відношенню до діячів українського національного руху.

Ескалація напруження призвела до того, що в 1939 році на державному рівні готуються брутальні плани “зміцнення польського елементу в Східній Малопольщі” за рахунок жорстокої дискримінації українців.

Врешті під час Другої світової війни розгоряється справжня війна між українським та польськими підпільними рухами за контроль над територіями, на які претендували обидва – війна, в ході якої обидві сторони вдавалися до етнічних чисток, чинили військові злочини.

Значну роль у розростанні конфлікту відіграла “третя сторона”, чи то у вигляді німецької окупаційної системи чи то радянської влади.

Остання на завершальному етапі війни у вересні 1944 року зініціювала підписання угоди з новим комуністичним керівництвом Польщі щодо взаємного переселення поляків, які мешкали на теренах УРСР та українців, що опинилися в межах відновленої після війни і суттєво скороченої територіально польської держави.
Офіційно переселення оголошувалося добровільним. Але вже незабаром на теренах Польщі воно зупинилося — українці, які вважали ці території своїми відвічними землями, не збиралися їх полишати.

c92ee91-0.jpg

Карта депортації

Для того, аби “простимулювати” їхнє бажання виселятися, польська влада у вересні 1945 року підключає до депортації військові частини.

З довідки народного комісара внутрішніх справ УРСР В. Рясного дізнаємося про радянську участь у прийнятті такого рішення.

“За клопотанням НКВД УРСР, ― читаємо тут, ― через товариша Л. П. Берію Тимчасовий Польський уряд виділив дві дивізії Війська польського для боротьби з бандами УПА і забезпечення евакуації українського населення на території Польщі”.

Тобто з цього документа випливає: ініціатива залучення військ для виселення належала радянській владі. Її результатом стали численні військові злочини, вчинені вояками польської армії проти мирного українського населення. Не обійшлося без такої ж ініціативи й весною 1947-го, коли почалася депортація останніх 150 тисяч українців.

Акція “Вісла” стала реалізацією як бажань польських комуністів, так і радянської влади. Для перших вона була способом здобути симпатії польського населення, серед якого панували антиукраїнські настрої — результат жорстокого конфлікту в роки війни.

Взявшись за “остаточне вирішення української проблеми”, польські комуністи намагалися позбавитися іміджу “чужих” та “ставлеників Москви”. Таким чином вони виступали в ролі захисників національних інтересів поляків, ролі месників за тисячі загиблих їхніх родичів.

Радянська влада таким чином позбавлялася небезпеки існування неконтрольованої нею доволі великої групи українців, яка активно підтримувала повстанський рух.

Відомий польський історик Ришард Тожецький вважав, що рішення про проведення операції було ухвалене в Москві в лютому 1947 року, підготовкою її плану займався нарком внутрішніх справ УРСР Сергій Савченко. Лише після того було відповідне рішення польських комуністів.
0fb7df6-1.jpg

Депортація українського населення в рамках акції “Вісла”. Фото з архіву СБУ

Цю версію підтримує і Ґжеґож Мотика, наводячи як аргумент цікавий факт: перша назва акції “Вісла” ― “Схід”, а в жовтні 1947 року в УРСР відбулася інша масова депортація ― операція “Захід”.

Ще одним аргументом на доказ даної версії є документ, нещодавно віднайдений в архіві СБУ. Це лист міністра безпеки УРСР Савченка своєму керівникові міністру Абакумову від 20 лютого 1947 року:

“Товариш Хрущов, ― читаємо тут, ― запропонував нашими оперативними і військовими силами підготувати і провести операцію з ліквідації банд у прикордонних районах Польщі.

Зі свого боку вважаю доцільним проведення таких операцій, оскільки банди, що діють у польському прикордонні, чинять шкоду не тільки населенню Польщі, але й нерідко переходять кордон на наші території і здійснюють бандитські напади. Разом із тим вважаю, що в операції мають взяти участь і прикордонні війська МВД”.

Відповіді Абакумова, як і інших документів, що стосувалися цього сюжету, поки не виявлено. Натомість відомим є факт співпраці польської армії з радянськими військами під час самої акції “Вісла”.

Безпосереднім виконавцем брутальної операції, під час якої викинено з рідних домівок майже 150 тисяч українців, стала польська комуністична влада, її військові та поліційні структури.

Можливо, кремлівське керівництво свідомо делегувало польським підопічним повноваження для її проведення. Таким чином виховували їх залежність, не тільки ідеологічну, але й значно міцнішу — оперту на причетність до спільного злочину.

П.С.: Про акцію “Вісла” — одну з найбільших трагедій українців минулого століття — в сучасній Україні знають і пам’ятають дуже мало. Про неї згадують лише ті, хто постраждали тоді в 1947 році, або їхні найближчі родичі. Яскравим прикладом відвертого нехтування пам’яттю є позиція нинішньої влади.

На офіційному сайті президента України Януковича В.Ф. можемо знайти доручення “Щодо 65-их роковин операції “Вісла”. Чільник України вимагає:

“Забезпечити організацію та проведення заходів, пов’язаних із 65-ми роковинами примусового переселення етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі, зокрема жалобних заходів біля пам’ятників та пам’ятних знаків українцям, які стали жертвами депортацій у XX столітті, передбачивши впорядкування відповідних пам’ятних знаків та пам’ятних місць. Термін – квітень 2012 року.

Забезпечити за участю Національної академії наук України організацію тематичної міжнародної наукової конференції, присвяченої 65-м роковинам операції “Вісла”, наступну публікацію матеріалів конференції, а також проведення круглих столів, інших науково-просвітницьких заходів, виставок фото- та архівних документів на тему депортації у 1947 році етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі. Термін – травень 2012 року.

Опрацювати разом із польською стороною питання щодо надання Президентами України та Республіки Польща підтримки у здійсненні заходів за ініціативою українців у Республіці Польща, зокрема проведення міжнародної конференції, присвяченої 65-м роковинам операції “Вісла”, інших тематичних заходів з питань примусового переселення етнічних українців із південно-східних регіонів Польщі, а також сприяння українській громаді в Республіці Польща. Термін – квітень 2012 року”.

Прочитавши таку велику кількість доручень, мало не повірив у те, що український гарант таки перейнявся українською історією і робить все від нього залежне для вшанування пам’яті жертв акції “Вісла”.

Проте все звела нанівець дата видання доручення — 17 квітня 2012 року. Очевидно, що за десять днів до сумних роковин ніхто не підготує жодних меморіальних заходів, тим більше не відкриє пам’ятників та не проведе міжнародні конференції. Зате Адміністрація президента скаже: “Ми намагалися…”

Володимир В’ятрович, ТСН.ua

Мій Москаль

Саме так, із великої літери, я називаю свого друга.

І ще зовсім недавно він був для мене звичайнісіньким москалем. Він і зараз українською не розмовляє, але чудово розуміє. Співає: «Я Крук, чорний сотник УПА», «Там, під львівським замком». Цікавиться історією. Давно не іронізує щодо незалежності України, газу і приїздить, зрештою, вже не «на Окраїну». У Києві прожив кілька років, а цієї зими вперше потрапив у Карпати. На вокзалі в Славському не міг наважитись самостійно скупитись у крамниці, бо там йому було «неприятно на русском разговаривать…». Цей Москаль міг би бути прикладом для багатьох моїх співгромадян.

Канадського українця звинувачують у розстрілах Хатині

В Канаді розгортається черговий скандал, пов’язаний із українськими колаборантами у нацистських лавах. Звинувачують пасічника з-під Монреалю Володимира Катрюка. Центр Симона Візенталя помістив його на 4 місце в топ-10 підозрюваних у причетності до злочинів наці. Про це повідомляє канадська CBC.

Єврейські правозахисні організації стверджують, що 91-річний Катрюк – одним із найрозшукуваніших людей, причетних до військових злочинів нацистів.

Центр Сімона Візенталя каже, що в 1943 році людина з таким же ім’ям розстрілювала з кулемета мирних жителів, які намагалися втекти з підпаленого хліва у знищеному німецькими карателями селі Хатинь у Білорусі.

Такі дані знайшов шведський історик Пер Андерс Рудлінґ, вивчаючи протоколи допитів КГБ, вперше оприлюднені у 2008 році. Він опублікував їх весною цього року в оксфордському журналі “Holocaust and Genocide Studies”.

Раніше канадський українець уже звинувачувався у співпраці з нацистами. Федеральний суд Канади у 1999 році постановив, що Катрюк з метою отримати канадське громадянство не сказав правди про свою добровільну службу для німців під час Другої світової війни.

Суд прийшов до висновку, що Володимир Катрюк був членом українського батальйону, причетного до злочинів в Україні і смерті тисяч євреїв у Білорусі між 1941 і 1944 рр.

Але у 2007 році канадський уряд скасував раніше ухвалене рішення про позбавлення Катрюка громадянства у зв’язку з браком доказів щодо його колаборації з німцями.
e224696-1.jpg

Володимир Катрюк зараз займається переважно пасікою в селі під Монреалем
Катрюк тоді відкидав усі звинувачення. Зараз він відмовився коментувати чергові закиди на свою адресу. “Якщо мова піде про бджіл, нема питань, – сказав він журналістам. – Щодо всього іншого, мені нічого сказати”.

Тим часом канадська філія єврейської громадської організації “Бней Бріт” закликала канадський уряд переглянути свою позицію щодо Катрюка. Представники “Бней Бріту” пообіцяли підняти це питання на запланованій зустрічі з прем’єр-міністром Канади.

Нагадаємо, у 2011 році німецький суд засудив колишнього червоноармійця Івана Дем’янюка (американського українця) до п’яти років в’язниці за “співучасть у вбивстві” 28 тисяч людей під час служби охоронцем у нацистському таборі смерті Собібор.

Дем’янюк помер у березні 2012 року, не дочекавшись розгляду апеляції у своїй справі.

Джон (Iван) Дем’янюк. In memoriam

«Помер нацистський злочинець Дем’янюк» — такими заголовками відгукнулася на цю подію світова преса. А що тут дивного? Суд відбувся. І ще коли він тривав у Мюнхені, я попереджав читачів: якщо хворий на рак Дем’янюк не доживе до його кінця, все одно можна буде гучно оголосити, що «нацистський злочинець не дожив до справедливого вироку». Встигли — й вирок винесли. Тоді цю новину Бі-Бі-Сі видало під заголовком «Джон Дем’янюк визнаний винним за нацистський табір смерті». Себто, вважай, він цей табір організував і керував ним. Якщо років за 10 його називатимуть «головним нацистським злочинцем», не буде чому дивуватися. От Польща зараз офіційно просить американські установи не вживати вислову «польські табори смерті», мовляв, не обтяжені історичними знаннями американці (а таких, що гріха таїти, переважна більшість) сприймають це як польський злочин, а не німецький…
x610.jpg
Утім, щодо вироку Дем’янюкові. Його визнали винним у «співучасті у вбивстві 28 тис. 60 в’язнів табору Собібор». Проста арифметика показує, що із дня потрапляння в табір і до самого кінця його існування Дем’янюк щогодини брав участь у вбивстві двох в’язнів — без перерви. Безвідмовна «машина вбивств»! Але не арифметикою керувалося німецьке правосуддя. Воно вигадало нову юридичну доктрину доказу вини — увага! — «за відсутності доказів, що він скоїв конкретний злочин». Тобто якщо був у таборі охоронцем, значить, винний у всьому тому, що там було скоєно. До цієї формули німецький суд дійшов важкою працею. Двоє уцілілих в’язнів концтабору Собібор не змогли впізнати Дем’янюка як охоронця табору. Ще 23 заявлених обвинуваченням свідків, як виявилося на суді, померли. Головний свідок Ігнат Данильченко, який був оголошений німецькою прокуратурою «новим свідком», виявився не лише давно померлим, а й таким, чиї передсмертні свідчення фігурували на суді проти Дем’янюка ще в Ізраїлі. Нагадаємо, в 1993 році Дем’янюка виправдали там, де перед тим засудили до повішення як «Івана Грозного» із концтабору Треблінка. Дем’янюк тоді повернувся до США, йому поновили громадянство, а сам він (на свою біду?) почав судитися з міністерством юстиції за несправедливе обвинувачення. В 2001 році міністерство вдарило у відповідь, розпочавши друге коло переслідування.
10222410m.jpg
Дем’янюк завжди стверджував, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі й Травниках, а потрапивши 1942 року в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще в 1966 році. П’ятьох обвинувачених німців на чолі з начальником охорони Еріхом Ліхманом… звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті!

Я зумисне наголошую зараз на національній приналежності обвинувачених, бо це відігравало на мюнхенському процесі вагому роль. Той же свідок Блатт, як виявилося, геть не пам’ятав німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них «фабрика смерті» не могла б функціонувати». Це дає підстави для сумнівів, а чи не будував цей свідок свої свідчення на популярному американському художньому фільмі «Втеча із Собібора» (1987 р.), де охоронці табору зображені українцями у кошлатих шапках. До речі, я дивився дві версії фільму — американську, для власного споживача, та другу — розраховану на іноземну аудиторію, й у ній охоронці — це українці, а от у власній американській версії вони заявлені «російськими козаками». Можливо, це зумовлене острахом перед тодішнім упливовим українським лобі у США — спробуй скласти наклеп на українців, і отримаєш відповідь під дих стотисячними демонстраціями, виступами конгресменів і бойкотом товару. Колись так і було. Але вже не сьогодні — українське лобі почило в бозі…
52c4fcb7_1.jpg
Адвокат Дем’янюка Ульріхт Буш так тоді прокоментував цей «наїзд на українців»: «Німці вбили у таборах 3 млн слов’ян. І це теж голокост. Дем’янюк теж став жертвою геноциду. Можна згадати і колабораціонізм самих євреїв у концтаборах. Але ж ця тема — табу!»
Дійсно, колабораціонізм і співучасть у вбивствах не знали національних меж. Починаючи з 1960-х в Україні неодноразово перевидавалася книжка колишнього в’язня концтабору Освенцім Вадима Бойка «Слово після страти». Під час окупації його ще підлітком вивезли зі Сквири на рабську працю до Німеччини. За кілька спроб утечі його заточили в Освенцім, де він став активним учасником підпілля, а згодом — повстання. У своїй книжці Бойко заперечував аргументи тих, хто пропонував поблажливо ставитися до волонтерів, які йшли працювати в зондеркоманди, аби отримати шанс вижити. Він писав: «Не менше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають, що вони робили в Освенцімі, як душили газом, як спалювали цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок…» Колишній в’язень наводив конкретні прізвища і вказував, де їх шукати: «Головний дантист» Фельдман — у його обов’язки входило виривати золоті зуби в живих і мертвих. У живих, які «капризували» й добровільно не хотіли прощатися з зубами, Фельдман вибивав їх одним тренованим ударом. Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження. Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана… Він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді».
1dbab73-300.jpg
Як на процесі в Ізраїлі, так і на суді в Мюнхені головним документальним доказом проти Дем’янюка служило його буцімто посвідчення охоронця, який пройшов відповідну підготовку у таборі Травнікі, з фотографією, але без указаної дати й місця видачі. Проте експерти ще на ізраїльському суді встановили, що посвідчення є фальшивим. Колишній комендант табору Карл Штрайбель засвідчив адвокатам Дем’янюка, що аж ніяк не міг би підписати таке посвідчення без дати й місця видачі. Не знайшли й особової справи Дем’янюка — всіх інших знайшли, а от його справи — ні! Але мюнхенський суд і це проігнорував.

У цьому контексті, як виглядає, зовсім не випадковою була позитивна реакція Росії на суд над Дем’янюком у Мюнхені. Російське МЗС називало процес «знаковою подією» й вихваляло суд за «об’єктивне розслідування всіх діянь Дем’янюка», таким чином начхавши на презумпцію невинуватості. У Москві хвалилися і передачею Німеччині «копій документів у справі Дем’янюка», які так ніхто й не побачив. Пояснення просте: Москва й до суду кілька років звинувачувала Україну й країни Балтії у «виправданні й героїзації нацистських поплічників». Пропагандистська кампанія, слід визнати, велася вміло й за повної безпорадності влади української. Тільки 22 червня 2011 р., як повідомлялося, у ПАРЄ українська депутат Юлія Льовочкіна дала гідного відкоша російському колезі Олександрові Починку, який узявся протягнути чергову резолюцію із згадкою України серед тих країн, «в яких нацистські військові злочинці досі не притягнуті до кримінальної відповідальності, а їхні злочини не розслідуються з правових або ідеологічних мотивів». І домоглася виключення цієї резолюції.

І під час суду, і після вироку українські посадовці мовчали. Лише один, пригадується, на пряме запитання журналіста почав вихваляти німецький суд мало не виразами Смердякова з відомого роману Достоєвського : «Зрозумійте, це ж європейський суд!» Можна зрозуміти пієтет цього відомого «євроінтегратора» до німецького суду. Але тут, даруйте, очевидна підміна понять. Німецький суд не є по суті судом європейським. Існує Європейський суд із прав людини у Страсбурзі, куди громадяни країн Європи скаржаться на несправедливі, як вони вважають, рішення національних судів, й зокрема німецького. І рішень, якими Європейський суд скасовував рішення національних, серед них і німецького, за роки існування вже греблю можна загатити. Зокрема, за порушення права на справедливий суд. Дем’янюку поважний вік такого шансу не дав.

Коли Дем’янюка в черговий раз позбавили американського громадянства й готували до депортації, ні Україна, ні Польща (де відбувалися злочини, в яких його звинувачували) не виявили бажання влаштувати суд у себе. Натомість зненацька виявила інтерес Німеччина (на прохання американського міністерства юстиції?), чия прокуратура перенесла «місце злочинів» Дем’янюка з концтабору Треблінка в концтабір Собібор. Така заповзятливість не може не викликати запитань, адже досвід ФРН у переслідуванні нацистських злочинців геть не взірцевий. Ще 1953 року там амністували тих, хто віддавав накази страчувати співгромадян, які відмовлялися воювати проти військ антигітлерівської коаліції. Коли 1960 року в Ізраїлі на слідстві горезвісний Ейхман згадав своїх 387 співучасників, виявилося, що багато хто з них займав керівні посади у ФРН. І тоді уряд ФРН подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. Спеціальний представник уряду ФРН зустрівся з тодішнім прем’єром Ізраїлю Бен Гуріоном, який пообіцяв з усіма матеріалами попередньо познайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найвідоміших нацистів ФРН. У 1965 році ФРН припинило порушення кримінальних справ за встановленим раніше строком давності. А в 1969 році взагалі оголосили амністію. Виходить, що мав рацію Пат Б’юкенен, коли писав таке: «Дем’янюк має послужити жертовним ягням, чия кров повинна змити плями гріхів Німеччини». А член Польського інституту мистецтв і науки, видавець батьківського щоденника в часи окупації (до речі, високо оцінений ізраїльським «Яд-Вашемом») Ян Чекаєвскі уточнив: «Хіба не іронія, що тепер німці (…) взяли на себе роль суддів. Чи не намагаються вони відвести увагу від власної відповідальності? Я не можу позбутися думки, що справа Дем’янюка не має нічого спільного із справедливістю. Це пропагандистський засіб».
288748_1_338.jpg
Дійсно, Німеччина вже тривалий час і послідовно веде лінію на те, щоб позбутися того комплексу «національної провини», за словами головного агітатора й живого класика Мартіна Вальзера — «припинити історичний садомазохізм», «відвести моральну довбню Освенціма, яка робить націю вразливою».

У цьому контексті зовсім не повинен дивувати недавній скандал із «лекціями» горе-аспіранта Россолінскі-Лібе. Це, знову ж таки, акція в багаторівневій німецькій публічній дипломатії на захоплення й формування чужого історичного дискурсу, визначення його контенту й меж. Показова відвертість публічної відповіді керівників Центру польських та європейських студій НаУКМА, які пручалися нав’язуванню цього «лектора»: «Ми не мали жодного впливу на вибір запрошуваних лекторів, тож довіряли це нашим партнерам (Німецькій службі академічних обмінів, Фонду Бьолля й посольству ФРН)».

Така довіра й улесливість може дорого обійтися.
47526380_1012030300.jpg
Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»