Наша влада – пряме віддзеркалення постгеноцидного суспільства

Наша влада є прямим віддзеркаленням постгеноцидного суспільства. Свідченням справедливості такого висновку є те, що, по-перше, ми ту владу на всіх її щаблях самі обираємо і, по-друге, що нас, українців, у нашій країні значна більшість. Навіть на Донбасі та у всіх інших південно-східних регіонах України, окрім Криму, українці становлять більшість населення. А значить, витоки наших вельми специфічних виборчих симпатій нам треба шукати передусім у собі. 51ae1359-9911-449e-8553-842d107d5c08_w268_r1_cx0_cy3_cw0.jpg

І якщо ми їх знайдемо, ми принаймні шукатимемо шляхи, як нам її позбутися в майбутньому, та не будемо такими вже невиліковними оптимістами стосовно цьогорічних парламентських виборів, якими є деякі наші політики.
Але тут відразу виникає питання: чому з такою ж проблемою не стикаються сьогодні поляки, чехи, литовці та всі інші нації посткомуністичних країн Європи? Адже, здавалося б, у них мали бути ті самі суспільно-політичні проблеми, що і в нас. Але вся справа в тому, що в ментальність жодної з посткомуністичних європейських націй бацила тоталітаризму не в’їлася так глибоко, як у ментальність українців, унаслідок того, що вони пережили такий специфічний різновид геноциду, як Голодомор, який докорінно змінив світогляд нашої нації.

Для тих, хто сумнівається в цьому, раджу проїхатися по кількох селах так званої Великої України і запитати в їхніх найстарших мешканців: де знаходиться та яма, куди навесні 1933-го вкидали їхніх померлих від голоду односельців? У більшості випадків вам покажуть поросле травою або добряче втоптане місце без будь-яких ознак людського поховання.

А це означає, що кілька поколінь селян ходили там по кістках своїх сусідів і навіть близьких родичів (батьків, дітей, братів, сестер, дружин, чоловіків, коханих), не відчуваючи при цьому ніяких докорів сумління. Навряд чи такі люди можуть уважатися адекватними у плані елементарної людяності та моральності. І дарма при такій анестезії совісті можна сподіватись на збереження національних почуттів у цих живих жертв Голодомору. Але саме вони складали переважну більшість населення довоєнної України, а виховані в такій байдужості нащадки тих неадекватних людей складають (унаслідок індустріалізації) більшість населення вже України сучасної.

Постгеноцидні метаморфози української нації дуже влучно схарактеризував американський учений з українським серцем Джеймс Мейс: «В умовах масового винищення українського народу такі споконвічні риси його етики, як привітність, доброзичливість, ввічливість, чуйність залишилися в минулому. Натомість запанували байдужість та жорстокість».

Жоден із балтійських та центральноєвропейських народів таких згубних ментальних трансформацій не зазнав. Саме звідси й походить та разюча відмінність у результатах розбудови власних демократій між ними та нами.

Янукович зобов’язаний своїм президентством саме Голодомору

Будь-який народ відбиває власні ментальні цінності у своїх прислів’ях. Тут показовим може бути скорочений постгеноцидними українцями варіант такого відомого ще з козацьких часів вислову, як «Моя хата з краю – перший ворога стрічаю». Погодьтеся, що без своєї другої частини це прислів’я перетворюється за змістом на свою повну протилежність. Але сама ця куца та гидка за змістом його редакція є настільки панівною в сучасній Україні, що про її початковий варіант ми дізналися лише нещодавно від фахівців із філології та історії.

А от фразеологізм, дуже популярний, за спостереженнями вітчизняних соціологів, саме на місцевих виборах і переважно в сільській місцевості: «Оберемо найбагатшого – менше красти буде». Це вельми сумнівне пояснення для тих самих українців до 1933 року. Ось яке ставлення до багатіїв зафіксоване в традиційному українському фольклорі: «Багач чуже загрібає, бо своєму ліку не знає» або: «Багач – як собака: на своєму лежить, а хвіст перекинув на чуже». Тобто бачимо настільки протилежне ставлення до одного й того самого соціального прошарку населення, що мимоволі складається враження, що то ставлення двох зовсім різних народів.

Невипадково деякі радянські та пострадянські політики та ідеологи дуже ефективно користуються цими постгеноцидними ментальними вадами українського народу саме в тих південно-східних регіонах України, де Голодомор був найбільш жорстоким і де ті ментальні трансформації його жертв були найбільш глибокими.

Так, абсолютна більшість українців Донбасу люблять свій регіон, завдяки чітко скерованій спрямованості місцевих ЗМІ, значно більше, ніж Україну в цілому. Відповідно й довіра до своїх регіональних політиків у них значно вища, ніж до будь-яких політиків з інших регіонів. Ось саме звідки походить вже сакраментальне донбасівське: «Він хоч і злодій, але це наш злодій!»

А ось як ставилися до злодіїв ті ж українці Донбасу до 1933 року: «Лучче в латанім, ніж в хапанім» або ж: «Пожартував злодій, що в четвер умер, а в п’ятницю встав та й коня вкрав!» Так що коли Віктор Федорович на весь світ заявляє, що ніякого такого особливого українського Голодомору-геноциду не було (а разом з тим заперечує й існування в Україні постгеноцидного суспільства), він це робить не лише на догоду Росії, але й, свідомо чи підсвідомо, – для власного спокою та політичного благополуччя.

Відбиття постгеноцидних трансформацій у фольклорі

Дехто з читачів, напевне, зауважить, що всі ці метаморфози української ментальності пов’язані не з Голодомором, а з нашим дикунським капіталізмом, який, на відміну від радянської доби, не спонукає до дотримання та сповідування будь-яких моральних чеснот.

Мушу розчарувати і їх. Ось деякі з «перлин» тогочасного українського фольклору, зібрані мною власноруч під час фольклорно-діалектологічної експедиції по селах південно-східної Слобожанщини на Луганщині:

Бригадира я любила, на роботу не ходила.
Ніч гуляла, день пила та й стахановка була.

Вражає не тільки сам зміст, але й форма цієї народної пісеньки. Це типова частівка – фольклорна форма, яка з’явилася на Слобожанщині під впливом російської народної творчості. Відомо, що до 1933 року в українському фольклорі частівок взагалі не було. Очевидно, їх занесли сюди російські селяни, яких більшовицький уряд СРСР у масовому порядку переселяв у спорожнілі після Голодомору українські села.

А ось ще один вельми промовистий приклад народної колгоспної пісеньки:

Убирала бурячок, а де красний – у мішок.
Принесла його додому, наварила самогону,
Самогонки наварила, все правління пригласила.
Бригадир і голова, ще з району було два.
Вони пили, випивали, мою ланку вихваляли.

Важко повірити в те, що, можливо, хтось із пращурів тієї небезталанної жінки-авторки склав колись такий шедевр української народної пісні, як «Ой чий то кінь стоїть», «Чорнії брови, карії очі», «За туманом нічого не видно» або «Чом ти не прийшов». Важко повірити і в те, що все це фольклор одного й того ж самого народу…

А висновок із цього порівняння напрошується вельми сумний: Голодомор призвів не тільки до морального занепаду української нації – він убив її розум і душу. І світ має знати про це!

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Як зупинити вирубку у Києві

Дослідник київських вирубок Микола Кузін розповів щойно, шо нарешті кількість протестів проти нищення зелених зон перейшла в якість.

Несанкціонована вирубка соснового лісу поблизу вул. Ушакова потягнула за собою не лише мирний протест. Акції небайдужих громадян, котрі 21 березня о третій годині дня зібрались висловити незадоволення діями забудовників, передувала акція прямої дії з боку радикально налаштованої молоді.

Близько тридцяти молодих людей, що представилися націоналістами, о пів на третю організованою колоною підійшли до місця проведення будівельних робіт. Робочі саме почали встановлювати будівельний паркан довкола території майбутнього будівництва. Єдина одиниця встановленої на будівельному майданчику техніки, екскаватор, вирівнював ґрунт.
94435-sm600×45001332343526.jpg

Буквально за 10 хвилин після появи народних месників екскаватор вже палав, паркан був повалений, а дехто з робітників вибрав за краще видертися на будівельний контейнер, щоб краще бачити. Нікого не били.

Натомість, потрощивши все, що мало вигляд будівельного інструментарію, молоді люди пішли.

Разом із міліцією, що прибула о третій годині, з’явились і “цивільні” протестанти із листівками.

Активістка “Репортерів без кордонів” та член громадської мережі САМ Оксана Романюк не шкодувала слів: “Кореспонденти плакали від щастя. Буквально перед самою акцією по захисту Святошинського лісопарку, 20 бетменів в чорних масках кинули коктейль Молотова в бульдозер, побили вікна в будках і зникли. Ніяк себе не ідентифікувавши. Коли ми підійшли з плакатами, застали розкурочений і розбитий бульдозер, розвалений і попиляний ліс, робітників, які з матами бігали навколо всього цього, і міліцію”.

За словами Романюк, пізніше ще приїхав “якийсь депутат від київради, став на фоні бульдозера, як квіточка, і наобіцяв народу сім мішків гречаної вовни”.

Причиною такою різнопланової активності громадян стала нахабна діяльність забудовників, котрі 20 березня без абияких дозвільних документів вирізали ділянку лісу на місці звичного відпочинку киян.

Народ, здається, готовий до радикальних дій.

На смерть Дем’янюка. Його промова “Я звинувачую”

“…Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах нацистів були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини…”
51b6574-300-k.jpg
17 березня помер Джон (Іван) Дем’янюк – перший іноземець, якого судили в Німеччині за нацистські злочини.

Колишній радянський солдат, він вимушено пішов працювати на німців – в охорону одного з концтаборів, а потім половину життя спокутував той гріх.

Він не був ні українським націоналістом, ні останнім “нацистським злочинцем Європи”, як про це пише європейська преса. В його долі можна прочитати історію його нещасної батьківщини середини ХХ ст. – кожен із варіантів вибору був поганий.

Його судили в США, Ізраїлі та Німеччині. Тільки Україна як держава ніколи не звернула ані найменшої уваги на свого сина…

Більшість свого життя Дем’янюк був американським громадянином (1952-1986 і 2001-2004), але народився він на Вінничині. У віці 22 роки боєць Червоної армії Іван Дем’янюк потрапляє в нацистський полон у Криму, звідти – в табір для військовополонених у Польщі.

Саме там колишній червоноармієць згоджується стати на службу Третьому рейху. Ми не знаємо, що змусило його вибрати цей ганебний шлях.

Навряд чи йдеться про ідеологію: американський історик Тимоті Снайдер у тексті на ІП “В Україні було два Голодомори – радянський і нацистський” стверджує: “Факт колаборації не означає, що люди у цій частині світу є менш принципові… Часто в них не було іншого вибору – або колаборація, або смерть”.

В 1951 році Дем’янюк емігрував до США, працював на автомобільному заводі в Огайо. Він отримав американське громадянство, але був його позбавлений у 2004-му.

Дем’янюк провів 8 років (1986-1994) під вартою в Ізраїлі у 80-х роках. У 1988-му його було засуджено до смерті в Ізраїлі за злочини в таборі “Треблінка”, але той вирок було скасовано після того, як з’явилися нові докази, які підтвердили причетність до цих злочинів іншої людини.

6354ec0-1.jpg

Джон Дем’янюк під час суду в Ізраїлі. Фото: unian.net

У 2011 році Дем’янюк був засуджений у Німеччині до п’яти років в’язниці за “співучасть у вбивстві” 28 тисяч людей під час служби охоронцем у нацистському таборі смерті Собібор в березні-вересні 1943 року.

Суд також відкинув вимогу адвокатів про те, що має бути подано більше доказів на процесі, який тривав майже півтора роки.

Прокуратура базувала свої обвинувачення на посвідченні, згідно з яким пан Дем’янюк належав до підрозділу СС “Травники”, члени якого працювали в таборах охоронцями. Свідків, які б бачили пана Дем’янюка у таборі в ролі охоронця, не було.

Адвокати підсудного твердили, що посвідчення було підробкою КГБ. Але фахівці на процесі визнали документ справжнім.

9bd97d6-3.jpg

Те саме посвідчення.

“Процес над Дем’янюком – спроба поділити провину, – сказала для ІП посол України в Німеччині Наталія Зарудна. – Але при цьому німецька преса не забувала вказувати на невідповідність ситуації: адже в 1950-х в Німеччині було виправдано багатьох солдат та офіцерів, які служили в таборах – якраз із формулюванням, що вони тільки виконували накази. А от щодо Дем’янюка така формула спрацювала тільки частково”.

Дем’янюк тоді заперечив обвинування, заявивиши, що його силоміць депортували до Німеччини під час війни. Судова влада Німеччини дозволила людині без громадянства залишитися на свободі до завершення апеляції в його справі.

Але Джон Дем’янюк помер, не дочекавшись рішення апеляції. Він тепер не зможе відповісти.
7353b3d-21.jpg

Джон Дем’янюк. Колаж: tsn.ua

“Історична Правда” стежила за цим резонансним процесом. З нагоди такого його завершення ІП передруковує промову Івана Дем’янюка у німецькому суді.

Ми нікого не засуджуємо і не схвалюємо. Це просто історичний документ.

—————————

“За дорученням Джона Дем’янюка, ця заява була зачитана німецькою мовою його адвокатом, доктором Ульріхом Бушем, під час публічного судового засідання в Мюнхені 13 квітня 2010 року.

Я вдячний усім людям, які допомагають мені в безнадійному становищі дуже хворого – як у в’язниці, так і в залі суду. Тому я особливо дякую медичному персоналу, який полегшує мої болі і допомагає мені пережити це випробування, яке є для мене катуванням.

Насправді ж я хочу вказати на таке:

1. Німеччина винна в тому, що через її війну на знищення проти Радянського Союзу я втратив свій дім і свою батьківщину.

2. Німеччина винна в тому, що через неї я став військовополоненим.

3. Німеччина винна у створенні таборів для військовополонених, де через цілеспрямоване обмеження харчування я та мільйони інших полонених червоноармійців були засуджені до голодної смерті, і тільки з Божою допомогою я вижив.

4. Німеччина винна в тому, що змусила мене стати рабом німців у таборі для військовополонених.

5. Німеччина винна в розв’язуванні війни, в якій 11 мільйонів моїх земляків-українців були вбиті німцями і ще більше мільйонів – у тому числі моя кохана дружина Віра – були вивезені в Німеччину для примусової праці і рабства.

6. Німеччина винна, що примусила тисячі й сотні тисяч моїх співвітчизників без їхньої згоди стати співучасниками німців у диких планах геноциду євреїв, ромів, циган, слов’ян, українців, поляків і росіян.

Вона зробила це, погрожуючи смертю тим сотням і тисячам, хто не хотів брати в цьому участь і хто був убитий за це німцями. Ба більше, сотні тисяч людей були депортовані і страчені Сталіним або мучилися десятиліттями у сибірському ГУЛАЗі і працювали як раби для комуністів.

7. Німеччина винна в тому, що змусила мене до жалюгідного існування у таборі переміщених осіб ще роки після війни.

8. Німеччина винна в моїй примусовій депортації до Німеччини на схилі життя у 90 років. І це після 30 років судового переслідування в Ізраїлі, США і Польщі – а також після 10 років ув’язнення, 5 із яких я провів у камері смертників в Ізраїлі.

9. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона висунула проти мене фальшиві звинувачення у співучасті в убивстві, і ці звинувачення були подані наприкінці мого життя і сил – в порушення закону про позови до осіб, старших 65 років, і в порушення Європейської конвенції про права людини.

10. Я звинувачую Німеччину в тому, що вона змусила мене животіти більше 9 місяців у тюрмі Штадельгайм – ув’язненого, хоч і не визнаного винним.

11. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив мою другу батьківщину – США – без шансу на повернення.

12. Я звинувачую Німеччину в тому, що я назавжди втратив сенс свого життя, свою родину, своє щастя та будь-яку надію на майбутнє.

Щохвилини, щогодини, щодня і щомісяця я почуваюся як військовополонений у Німеччині. Я відчуваю цей процес як продовження моїх страшних спогадів про німців, як продовження невимовної неправди, заподіяної мені німцями. Я знову стаю невинною жертвою німців.

17f0aec-3demjaniuk.jpg

Оголошення про збір коштів на допомогу захисту Іванові Дем’янюку. Газета “Свобода” (Нью-Джерсі), 1987

Мені здається надзвичайно несправедливим, що Німеччина за допомогою цього суду перетворює мене з військовополоненого на військового злочинця.

Нестерпною є зарозумілість Німеччини, яка використовує мене, щоб відвернути увагу від військових злочинів, учинених німцями, щоб ці злочини було забуто і щоб неправдиво проголосити – мовляв, справжніми злочинцями у злочинах наці були я, українці та інші європейські сусіди нацистської Німеччини.

Я вважаю, що цей суд, який провадиться винятково наді мною, іноземцем у таборі Травники у порушення принципів однакового поводження з німцями-членами СС та безліччю інших німців у Травниках, не має нічого спільного з принципами справедливості і права.

Мені вже доводилося захищати себе в Ізраїлі – від обвинувачень мюнхенського прокурора. В Ізраїлі мене звинувачували в причетності до нацистських злочинів у таборі Собібор.

Верховний суд Ізраїлю визнав, що звинувачення ізраїльських прокурорів не доведені – при винесенні цього вироку враховувалося, що я був заарештований більше, ніж 7,5 років. З них п’ять років я провів у камері смертників.

Я відчуваю несумісним із справедливістю і людяністю, що більше 35 років я був змушений захищати себе як постійно переслідуваний Управлінням спеціальних розслідувань Міністерства юстиції США і Всесвітнім єврейським конгресом та Центром Симона Візенталя.

Тепер в кінці свого життя і сил, проводиться 30-ий чи 40-ий судовий розгляд тієї ж справи – і в мене немає сил боротися. Я безпомічний проти цієї судової війни, яку тепер в Управління спеціальних розслідувань США перехопила Німеччина.

Моя кохана дружина, Віра Дем’янюк, з якою я прожив у шлюбі 50 років, теж страждала в Німеччині. Саме німці позбавили мою дружину її юності, забравши силоміць у Німеччину для багаторічної примусової праці.

Страждання, яких ми зазнали через німецьку війну на винищення слов’ян, важко описати словами. Чому Німеччина знову і знову вирішує мучити мене і мою родину – є для мене незбагненним.”

Урок ювілею Шевченка

Володимир Жаботинський

За цими містами гойдається суцільне тридцятимільйонне українське море. Є села, де по один бік річки живуть “хохли”, по інший – “кацапи”. Живуть споконвіку і не змішуються. Кожен бік розмовляє по-своєму і зберігає свій звичай: одружуються тільки на своїх, цураються одне одного, не розуміють і не шукають взаєморозуміння. (рос)
db5d82a-300-k.jpg
9 березня 1814 року народився Тарас Шевченко. Нижче наведений текст ідеолога і практика сіонізму, одесита Володимира Жаботинського, написаний напередодні 100-річчя з дня народження поета, в 1911 році.

————————–

Удивительно, до чего люди непоследовательны. Когда мы произносим А, то по большей части и не думаем о том, что надо же в таком случае произнести и Б. Подходим к общественному факту так. как будто он изолирован, вырван из жизни и за собою никаких последствий не влечет.

Вот теперь мы чествуем память Шевченко или, по крайней мере. откликаемся на чествование. Но при этом – никаких выводов. Не только у слушающих и у читающих, но иногда у самих пишущих незаметно, чтобы они хорошо вдумались, к чему обязывает признание этого юбилея.

Ведь одно из двух: или Шевченко есть культурное недоразумение, филологический курьез и раритет, и тогда нет никакого смысла устраивать ему юбилеи; или Шевченко есть закономерное и характерное явление развивающейся жизни, симптом чего-то грядущего, и тогда каждому из нас необходимо. сказав А, произнести и Б, т. е., признав этот юбилей. определить свое отношение к тому огромному явлению, о неизбежности которого пророчествует нам этот юбилей. А об этом, кажется, мало кто думает.

Может быть, объясняется это тем, что внутренне еще многие, многие из нас и впрямь потихоньку считают Шевченко за филологический курьез.

Что греха таить, многие так рассуждают. Им это кажется причудой, капризом: знал человек прекрасно по-русски, мог писать те же самые стихи на “общем” языке, а вот заупрямился и писал по-хохлацки.

Другие идут еще дальше и спрашивают: да разве есть какая-нибудь серьезная разница между обоими языками? Одно упрямство, одно мелочное цепляние за отдельные буквы.

Что за причуда – писать непременно так: “Думы мои, думы мои, лыхо мини з вамы! Чому сталы на папери сумнымы рядамы?” – Когда можно было с таким же успехом написать вот как:

Ах вы думы мои, думы,
Ах, беда мне с вами!
Что стоите на бумаге
Грустными рядами?

Один господин недавно взял при мне в руки томик стихов Олеся и стал доказывать наглядно, что стихи эти можно читать сразу по-русски и выйдет почти все в полном порядке: и размер не изменится. и почти все рифмы сохранятся.

Может быть. он и был прав: я его не дослушал до конца и. пока он декламировал на московский лад: “Ой, на що ж малу дитину доручала ти степам?” – я задумался о другом. Я вспомнил, что Шевченко писал что-то такое и по-русски.

Литераторы из газеты “Киевлянин” ставят ему это в великую заслугу и стыдят теперешних мазепинцев: видите, он не то. что вы, он “не чуждался общерусского языка”! Допустим: но за то странным образом “общерусский” язык чуждался украинского поэта, и не склеилось у него ничего путного на этом языке.

И Шевченко – не единичное явление. В [18]40-х годах жил в Риме большой поэт Белли: о нем. кажется. есть где-то упоминание у Гоголя. Он писал главным образом на римском диалекте.

Римский диалект, не в пример другим местным наречиям Италии, почти совершенно совпадает с итальянским языком: если бы не скучно было для читателя, я бы взялся исчерпать все различие ровно в пятнадцати строчках.

Но Белли писал на диалекте великолепные вещи, а на итальянском языке – вещи совершенно бездарные. Его сонеты на romanesko изумительны, его итальянские элегии водянисты, риторичны и позабыты.

Тоже, очевидно, крепко заупрямился человек: так заупрямился. что и сам Бог его покидал, как только он в своем творческом порыве переступал через какую-то едва заметную межу – и Белли, по сю сторону межи большой поэт милостию Божией, по ту сторону внезапно превращался в жалкого писаку…

Родной язык! Нужна вся наша российская наивность, неопытность, социальная необразованность, вся наша пегасовщина, весь грубо эмпирический площадной практицизм, исповедуемый нами по отношению ко многим священным вопросам духа, чтобы так делать большие глаза и недоумевать. зачем это нормальному человеку, при пол ном уме и здравой памяти, непременно упираться и настаивать на том. что говорится “свiт”, а не “свет”.

Дурь, причуда! Мадьяры сколько лет ведут борьбу за мадьярскую команду в венгерской армии, а всего-то язык команды состоит ровным счетом из 70 слов. Из-за 70 слов падают министерства, откладываются важнейшие реформы, трещит по шву реки Лейты политическая карта Европы.

В венгерском парламенте, среди четырехсот с лишком мадьяр, сидят сорок депутатов из Кроации и свято хранят свое право говорить с трибуны по-хорватски, т.е. на языке, которого никто, кроме них, не понимает и употребление которого в парламенте поэтому, казалось бы, не только бесполезно, но даже вредно для самого хорватского дела.

Эти же хорваты подняли бунт, когда венгерское начальство попыталось завести в некоторых правительственных учреждениях Загреба, рядом с хорватскими вывесками, также и мадьярские: были уличные демонстрации, столкновения с войсками, лилась кровь…

Дурь, причуда! – говорим мы, мы, захолустные обыватели захолустной страны, мы, с высоты нашего политического ума и опыта. А не гораздо ли правильнее было бы взглянуть на дело с другой стороны и понять, что с фактами не спорят?

Ведь тут пред нами целый ряд ярких фактов, то массовых, то еще более характерных, индивидуальных. Вот беснуются чуть ли не целые на роды из-за семидесяти слов или десяти вывесок на чужом языке: вот большие поэты, мгновенно теряющие дар Божий, как только попытаются сделать внутри себя маленький, крохотный, невинный подлог: сказать “свет” вместо “свiт”, “buona sera” вместо “bоna sera”.

Это все факты, непреложные явления жизни, которые не изменятся оттого, что мы будем их порицать или одобрять. Не порицать и не одобрять их надо, не ставить двойки или пятерки мировому порядку и его проявлениям, а скромненько учиться из них уму-разуму: брать жизнь такою, какой она есть в основе своей, и на этой основе строить наше мировоззрение.
c8b3733-1.jpg

Тарас Шевченко на першому варіанті дизайну купюри у 100 гривень
Мимо факта шевченковского юбилея мы проходим с почтительным поклоном, и нам даже не приходит в голову, что это – факт исключительной симптоматической важности, пред лицом которого, если бы мы были разумны, опытны и предусмотрительны. следовало бы пересмотреть некоторые существенные элементы нашего мировоззрения.

Что такое Шевченко? Одно из двух.

Или надо смотреть на него как на курьезную игру природы, нечто вроде безрукого художника или акробата с одной ногою, нечто вроде редкостного допотопного экспоната в археологическом музее. Или надо смотреть на него как на яркий симптом национально-культурной жизнеспособности украинства, и тогда надо открыть пошире глаза и хорошо всмотреться в выводы, которые отсюда проистекают.

Мы сами здесь на юге так усердно и так наивно насаждали в городах обрусительные начала, наша печать столько хлопотала здесь о русском театре и распространении русской книги, что мы под конец совершенно потеряли из виду настоящую, осязательную, арифметическую действительность, как она “выглядит” за пределами нашего куриного кругозора.

За этими городами колышется сплошное, почти тридцатимиллионное украинское море. Загляните когда-нибудь не только в центр его, в какой-нибудь Миргородский или Васильковский уезд: загляните в его окраины, в Харьковскую или Воронежскую губернию, у самой межи, за которой начинается великорусская речь, – и вы поразитесь, до чего нетронутым и беспримесным осталось это сплошное украинское море.

Есть на этой меже села, где по сю сторону речки живут “хохлы”, по ту сторону – “кацапы”. Живут испокон веков рядом и не смешиваются. Каждая сторона говорит по своему, одевается по-своему, хранит особый свой обычай: женятся только на своих; чуждаются друг друга, не понимают и не ищут взаимного понимания.

Съездил бы туда П.Б. Струве, автор теории о “национальных отталкиваниях”, прежде чем говорить о единой трансцендентной “общерусской” сущности. Такого выразительного “отталкивания” нет, говорят, даже на польско-литовской или польско-белорусской этнографической границе. Знал свой народ украинский поэт, когда читал мораль неразумным дивчатам:

Кохайтеся, любитеся,
Та не з москалями,
Бо москалi – чужи люде…

Я не разделяю теории П. В. Струве и не думаю, чтобы “отталкивания” принадлежали к необходимым и нормальным жизнепроявлениям национальности; во всяком случае полагаю, что легализировать (в научном смысле) эти “отталкивания” следовало бы только с большими и суровыми оговорками.

Я не считаю ни нормальным, ни вечным явлением тот антагонизм между великороссом и малороссом, который окристаллизован в простонародных кличках “хохол” и особенно “кацап”; уверен, напротив, что при улучшении внешних условий не только украинство, но и вообще все народности России прекрасно уживутся с великороссами на почве равенства и взаимного признания; даже верю, что большую и благотворную роль в этом сыграет именно великорусская демократическая интеллигенция – и недавно, в одной киевской лекции, подчеркнул эту веру настолько резко, что встретил даже несочувствие со стороны некоторых украинских слушателей.

Но нельзя отрицать, что “отталкивание” от инородца есть один из признаков присутствия национального инстинкта, особенно там, где национальная индивидуальность, из-за внешнего гнета, ни в чем ином, ни в чем положительном выразиться не может.

В таких случаях “отталкивание”, наблюдаемое на этнографических границах, остается поневоле лучшим доказательством того, что угнетенная народность стихийно противится перелицовке своего естества, что истинные пути ее нормального развития тянутся в другом направлении.

Таково стихийное настроение всякой большой и однородной массы; таково и стихийное настроение тридцатимиллионного украинского простонародия, сколько бы ни лжесвидетельствовали о противном разные эксперты из национальных оборотней. Эксперты этого рода столько же компетентны в оценке национальных чувств того народа, от которого они отстали, сколько компетентен дезертир в оценке патриотизма и боевого духа той армии, из которой он сбежал.

Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души: деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в сплошную родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами.

Мужик все вынесет, все переживет, всех переспорит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок – и еще больше.

Вот что значит юбилей Шевченко для всякого, кто умеет последовательно мыслить и заглядывать в завтрашний день. Мы, к сожалению, этими талантами не богаты. Украинское движение, растущее у нас под носом, считается у нас чем-то вроде спорта: мы его игнорируем, игнорировали до этого юбилея и будем. вероятно, игнорировать и после юбилея.

Не то слепота самодовольства, не то косность человеческой мысли руководит нашими действиями, и в результате мы допускаем грубую, непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, – мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию к либеральному и радикальному обществу.

Роста движения это не остановит, но исковеркать этот рост, направить его по самому нежелательному руслу – вот что нетрудно, и вот чего следовало бы остерегаться.

Самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном этом юге России могут отсюда родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности того массового феномена, о котором напоминает нам юбилей Шевченко, и не сообразуем с ним всей нашей позиции, все нашей тактики в делах местных и государственных.

Выскажу одно соображение, которое давно у меня сложилось и подкреплено изучением западно-европейского опыта, но в ответ на которое читатель, должно быть, пожмет плечами.

Наш юг стал излюбленной ареной черносотенства, и подвизается у нас оно, особенно в городах и местечках, с солидным успехом. И до сих пор мы себе не дали отчета, можно ли бороться против этого явления, и если можно, то как, каким оружием.

А между тем вопрос этот имел бы право на всяческое наше внимание, потому что при нынешних настроениях не впрок нашему краю ни городское самоуправление, ни даже право посылать депутатов в Государственную Думу. Депутаты юга – главная опора реакции, и так было еще до изменения избирательного закона, до третьей Думы.

Чем же можно бороться против этого настроения мещанских масс юга? Чистый, отвлеченный либерализм какой угодно марки им недоступен: мещанство не идет за либералами, если те не догадаются дать ему в придачу еще нечто.

На социалистическую пропаганду мещанство органически не способно откликнуться: экономические идеалы этой среды всегда неизбежно реакционны и вращаются в лучшем случае вокруг средневековых идеалов цехового строя, в худшем – это мы видим в Вене, в Варшаве, на последнем ремесленном съезде – вокруг хозяйственного и правового вытеснения инородцев.

Единственный идеальный лозунг, который, в данных условиях, способен поднять городские мещанские массы, очистить и облагородить их мировоззрение, – это лозунг национальный.

Если они идут теперь за правыми, то ведь не потому, что правые проповедуют бараний рог и ежевые рукавицы, а только потому, что правые сумели задеть в них националистическую струнку. Но не струнку творческого, положительного национализма, а струнку “отталкиваний” от инородца.

И никакие на свете яркие знамена не отвлекут наше южное мещанство от лозунгов ненависти, кроме одного знамени: собственного национального протеста. Я не компетентен судить о том, насколько готова какая-нибудь Слободка-Романовка к восприятию украинского национального сознания: утверждаю только одно: выжить оттуда союзников удастся или украинскому движению, или никому.

Повторяю: все это так далеко от сегодняшнего положения вещей, что читатель, я знаю, пожмет плечами и скажет: гадания, фантазии. Я же думаю, что гадают и фантазируют те, которые видят только то, что торчит на переднем плане, и не заглядывают ни в статистику, ни в историю, ни в опыт мудрого Запада. Поживем – увидим. А может быть, если не изменится вовремя наша тактика, то и почувствуем…

Когда приходится, по долгу службы, чествовать юбилей Шевченко, мы стыдливо рассказываем друг другу, что покойник, видите ли, был “народный” поэт, пел о горестях простого бедного люда, и в этом, видите ли, вся его ценность. Нет-с, не в этом.

“Народничество” Шевченко есть дело десятое, и если бы он все это написал по-русски, то не имел бы ни в чьих глазах того огромного значения, какое со всех сторон придают ему теперь.

Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. Он национальный поэт и в субъективном смысле, т.е. поэт-националист, даже со всеми недостатками националиста, со взрывами дикой вражды к поляку, к еврею, к другим соседям…

0fb1bdb-2.jpg

Володимир Жаботинський на купюрі в 100 шекелів

Но еще важнее то, что он – национальный поэт по своему объективному значению. Он дал и своему народу, и всему миру яркое, незыблемое доказательство, что украинская душа способна к самым высшим полетам самобытного культурного творчества. За то его так любят одни, и за то его так боятся другие, и эта любовь и этот страх были бы ни чуть не меньше, если бы Шевченко был в свое время не народником, а аристократом в стиле Гете или Пушкина.

Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) – и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса. Это значение хорошо уразумели реакционеры, когда подняли накануне юбилея такой визг о сепаратизме, государственной измене и близости столпотворения.

До столпотворения и прочих ужасов далеко, но что правда, то правда: чествовать Шевченко просто как талантливого российского литератора № такой-то нельзя, чествовать его значит признать все то, что связано с этим именем.

Чествовать Шевченко – значит понять и признать, что нет и не может быть единой культуры в стране, где живет сто и больше народов: понять, признать, потесниться и дать законное место могучему собрату, второму по силе в этой империи.

[1911]
c4e4469-zhab.jpg
Володимир Жаботинський
Уродженець Одеси (1880). Журналіст, публіцист, поет. Писав російською та на івриті. Лідер правого сіонізму, співтворець Єврейського легіону, організацій “Бейтар” і “Іргун”. Помер 1940 р. у Нью-Йорку, перепохований у Єрусалимі.

Архітектурні форми історичної пам’яті

1249626.jpg

У Старому місті Єрусалима ( Єрусалем, Єршалаїм, як називають його мешканці) сім брам. Тільки одна з них – Золота – зачинена, власне, замурована. Брама для Месії.

Брама для Месії

Євреї вважають, що правдивий Месія пройде й через таку. Надто багато лже-Месій заходило через Золоту Браму й щоразу вони викликали розчарування. Немає нічого сумнішого, ніж розчарування народу у своїх провідниках. Що ми особливо відчуваємо у себе в Україні, де кожного разу, пройшовши крізь браму парламенту, маленькі месії миттю перетворюються на захланних і корумпованих божків. Знову і знову. І кінця не видно. Тому наша щедра й багата земля дедалі більше виглядає на незатишний притулок зневірених злидарів, для яких патріотичні гасла і сам патріотизм –порожні слова. А народ, у якого відсутнє почуття патріотизму, легко втрачає землю під ногами – власні території.

Ізраїль – це місце, де не соромно бути євреєм. За кілька десятиліть ідея, яка здавалась божевільною – відновлення держави – стала реальністю, хоча ще в 19 ст. письменник Григорій Богров у «Записках єврея» гірко констатував:

Бути євреєм – найтяжчий злочин: це провина, яку нічим не спокутуєш, це пляма, яку нічим не змиєш, це тавро, яке припечатане долею в першу мить народження, це закличний сигнал для всіх звинувачень, це ганебний знак на чолі невинної, але наперед засудженої людини.
1249626_1254847.jpg

І ось після всіх поневірянь, погромів, Голокосту єврейський народ отримав усе те, що український народ зараз по суті втрачає: державу, мову, громадянські права, землю. І якщо народ Ізраїлю знову все це втратить, він ніколи не забуде про Браму для Месії. Євреї не розчинились у інших народах завдяки чіпкій історичній пам’яті, якою наповнені всі їхні релігійні ритуали, які іншим народам видаються дивними й застарілими. Перебування в Єгипті, вавилонський полон, зруйнування Другого Храму – усе це ніби сталося вчора. Історія стала для євреїв частиною їхньої релігії, а відтак не може померти чи зазнати змін.

Вавилонська вежа зруйнована

Євреї, що наприкінці 19 ст. емігрували до Палестини з наміром вкорінитися назавжди на землі праотців, розмовляли різними мовами. Ідея об’єднати їх на мовному ґрунті виникла у скромного вчителя Еліазера Бен-Єгуди, який вирішив відродити в Палестині іврит, що уже багато століть був літургійною і писемною мовою. Він розробив три програми «Іврит вдома», «Іврит у школі» і «Словниковий запас». Його син Бен-Ціон був першою в новітній історії людиною, для якої іврит став рідною мовою. Відтоді виросло кілька поколінь євреїв, що вважають гебрейську мову рідною. Так була зруйнована Вавилонська вежа. По суті, це унікальний випадок в світовій культурі, коли мертва мова відродилась і стала не лише розмовною, а й державною. В Ізраїлі є ще одна державна мова – арабська, що дає привід декому ставити мовний досвід ізраїльтян у приклад українцям, хоча це зовсім різні речі. Ми з вами чудово знаємо, що ми за роки Незалежності зробили з українською мовою і з собою також. У радянські часи ніхто не посмів би привселюдно робити заяви про неповноцінність української мови, інтелігенція не принижувала її, не виштовхувала на узбіччя Європи, не безчестила ненормативною лексикою і не висміювала тих, хто намагався захистити мову від вторгнення варваризмів. Поняття укрсучліту як літератури маргіналів, що в основній масі, пишучи українською, не думають і не розмовляють нею в житті, виникло саме тепер і зараз буйно проростає бур’яном, який заглушує все ще живий голос класиків. Вибудовується, власне, та сама Вавилонська вежа, яка не має підвалин і головного архітектора, а кожен будує щось своє, аби лише піднятись вище за сусіда. Це стосується не лише літератури, культури, а й цілого нашого з вами буття, що стрімко деградує і не може спромогтися породити бодай лже-Месію, який хоча б на короткий час змусив би повернути нам гідність. Надто швидко купуються наші пророки посадами, теплими місцями і, звісно, грошима.

Питання канонічного українського правопису зависло в повітрі, що призвело до тотальної безграмотності населення, хоча це пряма загроза національній безпеці, як і укрсучліт та вкрай низький рівень музичної культури. Ще Конфуцій казав, що, коли в державі занепадає музика, то ця держава приречена на загибель.

Без підтримки меценатів, без розуміння важливості відновлення мовного простору Бен-Єгуда залишився б диваком і посміховиськом, який пописує статті до газет. Адже потрібні були чималі кошти на підручники, на вишкіл вчителів, на промоцію цієї грандіозної ідеї. І вони знайшлися. Тепер кожен, хто хоче знайти працю в Ізраїлі, змушений вивчити державну мову. У нас цього не трапилось, і ми потрохи асимілюємось з маргінальним прошарком, який не знає ні української, ні російської, послуговуючись лексиконом трохи більшим ніж у Еллочки-людоїдки. Може, ми й не заслуговуємо Месії, бо надто мало серед нас подвижників і альтруїстів, але забагато любителів швидкої наживи. І мало справді багатих людей, а сама «голота», як називає один мій знайомий невихованих і неосвічених людей незалежно від статку.

Я б ще зрозуміла, якби кандидати в депутати напередодні виборів вкладали гроші в закупівлю книжок для бібліотек, видання книг, реставрацію пам’яток історії та культури, а не в гречку чи гастролі третьосортної попси. Однак наївно на це сподіватись. Можливо, добре, що у більшості з нас не залишилось вже ілюзій щодо влади, але не треба це сприймати як особистий крах розуму й духу.

Світло у кінці тунелю

Чи не настане колись час, коли бути українцем вважатиметься соромом, або навіть злочином? Коли соромляться свого минулого, то починають боятися майбутнього. Коротка історична пам’ять – ознака безвідповідальності, яка починається від окремої особистості, поширюється на певну соціальну групу, далі покоління, і стає врешті покутою цілого народу. Так само й особливості певного народу в очах іншого стають вадою і джерелом ксенофобії, чим традиційно користаються політики, звалюючи на євреїв, росіян, татар чи китайців власні прорахунки.

Час перебування Віктора Ющенка на президентській посаді відзначився увагою до трагедії Голодомору, і дуже швидко українське суспільство «втомилось» від цієї уваги і навздогін за дискусіями на тему «правда-неправда»і «хто винен» повилазили чорнороті тролі. Їх звісно не назвеш голосом народу, народ все одно запалює свічки на підвіконнях 26 листопада і при Януковичі. Брутальна лайка і анекдоти на форумах показали цілому світові, що в українців історична пам’ять надто коротка або зовсім відсутня, чим негайно скористалась нова влада, припинивши фінансування досліджень на цю болісну тему. Але поміж тим це той випадок, коли суспільство не впоралось із надлишком історичної пам’яті, зазнавши травми. Особливо це стосується дітей, яким викладали цю тему неделікатно й грубо, у стилі радянської пропаганди. Найбільшу трагедію українського народу почали сприйматись як фарс, що значно полегшило роботу тим, кому вигідна лише одна тема – «Велика Вітчизняна війна», ясна річ, тільки в сяйві перемоги, без «заградотрядів», без зачистки територій перед відступом, без вимордовування ветеранів-інвалідів у перші повоєнні роки, коли всі безрукі й безногі вояки одного раптом зникли з вулиць міст. Останню тему, до речі, досі не порушують українські історики.

Споруда музею Голокосту в Єрусалимі у формі тунелю. Щоб вийти на світло, потрібно пройти тим шляхом, яким пройшли жертви Голокосту, назад повернутися неможливо. Навіть коли ти пройдеш ці зали, заплющивши очі, то чутимеш голоси свідків, уривки музики, звуки минулої війни. Дітям до 10 років заборонено вхід до меморіального комплексу. Про все вони дізнаються згодом, і я певна, що жоден президент Ізраїлю не накаже переписати підручники з історії на догоду сусідній державі чи змінити експозицію. Історія – не ідеологічний маятник. А от українські школярі пізнаватимуть історію своєї країни з купюрами і щораз в іншому трактуванні ще, мабуть, довго.

У меморіалі Яд Вашем є кімната, присвячена Бруно Шульцу, з двома фресками, викраденими з будинку в Дрогобичі. Інші фрески знаходяться у краєзнавчому музеї в Дрогобичі. Якби не ця крадіжка і скандал, що закінчився нічим, ніхто б їх і не оцінив. Тепер від польських туристів вимагають 50 гривень у Дрогобицькому музеї за вхід до кімнатки з фресками. Принаймні, так було ще восени. Вхід у Яд Вашем безкоштовний завдяки спонсорам, чиї імена викарбувані золотом на кожній будівлі. Навіть багата держава не могла б утримувати такий музей із бюджету. Щедрі пожертви пливуть сюди з усього світу, і все це задля того, щоб Голокост більше не повторився, як і єврейські погроми.
1249626_1254846.jpg

Історія неминуче спотворюватиметься, якщо не вкладати в її дослідження коштів. Стипендії науковцям, викладання, видання книг, конференції, реставрація, поповнення музейних фондів – це все потребує грошей. Минулого року виповнилось 70 років трагедії в Саліні. Поляки провели наукову конференцію у себе, а в нас усе закінчилось заупокійною службою з палкими промовами представників політичних партій і перевиданням книги поетеси Марії Прокопець, яку, попри весь її пафос, не можна вважати науковим дослідженням. Тому й наші північні сусіди з повним правом можуть вимагати підтверджених документально фактів про злочини НКВС, а історична відлига вже минає, і невдовзі архіви можуть піти з димом, про що також подбала теперішня влада.

Парадоксально, але у всіх наших нещастях знову ж таки винні євреї, точніше, світова змова проти українського народу. Вперше ця маніакальна ідея виникла 1870 року: євреї світу, керовані Британською імперією, прагнуть знищити слов’янський світ. Тепер замість Британської імперії змовою керують Сполучені Штати Америки. З таким міфом на пострадянському просторі легше жити усім: тим, хто нічого не робить, щоб жити гідно, і тим, хто живе «по понятіях», вважаючи решту бидлом.

Просто стіни

Старе місто в Єрусалимі, оточене мурами, вміщує святині трьох найбільших світових релігій: юдаїзму, християнства і мусульманства. Євреї приходять до Стіни плачу оплакувати зруйнування Другого храму й передати послання Богові, християни – вклонитися Гробу Господньому і пройти дорогою до Голгофи, мусульмани приходять в мечеть Аль-Акси і до священного куполу над каменем, звідки пророк Магомет здійнявся в небо. Шляхи вірян перетинаються, у нас усіх є й спільна історична пам’ять, часто не надто зручна і приємна, але тут, у Святому місті, не виникає ворожнечі. Вузькі вулички з вичовганою бруківкою і вдень, і вночі безпечні. Тут люди живуть і працюють, не почуваючи себе декором музею під відкритим небом. Тут відчуваєш неперервність історії як перетікання минулого у сучасність, і ця історія не пригнічує, не викликає комплексу меншовартості. На плакаті-рекламі написано внизу: «Це мине, і це також мине». Реставрація проходить непомітно, ніби каміння само себе відновлює. Ніхто не прагне побудувати у цих мурах супермаркет чи хмародер, довівши до повної руїни старий дім. Ніхто не збирається віддавати Храм Гробу Господнього католикам, протестантам чи православним, тут кожен молиться так, як звик, або відвідує святі місця просто з цікавості. Прадавнє Старе Місто видається ідеальною моделлю співіснування народів і релігій, місцем миру і злагоди. Стіни тут для захисту, а не для відмежування. Лише сховані за крутими сходами приватні помешкання недоторканні, але то вже інша історія.
Джерело:
ZAXID.NET
Автор: Галина Пагутяк

Русские офицеры.

По сообщению сайта норвежского университета в Бергене På Høyden, в сентябре 2007 года русские офицеры украли данные норвежских исследователей в Баренцевом море и объявили их государственной тайной их недобитой России. Норвежские исследователи до сих пор не могут добиться возврата этих данных и оборудования стоимостью в 1 миллион норвежских крон.
forskerkonfiskering_lien226_inni.jpg
В сентяре 2007 ученые установили 5 пунктов океанографического наблюдения между землей Франца Иосифа и Новой землей в Баренцевом море в рамках сотрудничества между норвежским институтом

Havforskningsinstuttet (HI), Бергенским университетом и русскими учеными из Морского института в Мурманске(ПИНРО), грубо нарушив «золотое правило», что с русскими никогда нельзя ни в чем сотрудничать.

На борту норвежского судна был также русский офицер из пиратского русского «северного флота», который обеспечил возможность войти норвежскому судну в русские территориальные воды, то есть заманил их в ловушку. В следующем году приборы были сняты с моря. Согласно договоренности с русскими, норвежский ученый Видар С. Лиен должен был получить данные с них и сами приборы, забрать их на норвежском судне и доставить в Киркенес. Однако у русского офицера были другие планы. Оборудование (фото), данные и все вспомогательные приборы русские воры привезли к себе в Мурманск, заявив, что среди собранных данных находится информация, которой там быть не должно.

Русский офицер дал слово русского офицера, что через несколько месяцев его соотечественники все вернут норвежским ученых. Однако, оказалось, что русский офицер нагло соврал — на то он и русский офицер, а не какой другой. Через три с половиной года русские до сих пор не вернули краденое норвежским ученым. Более того, чтобы не возвращать краденое, русские присвоили ему высшую степень своей «секретности». Об этом русские сообщили норвежцам только через полтора года после кражи в письме от «коллег» из Морского института в Мурманске. Там говорилось:

«ПИНРО получило официальное письмо от Николая Макарова, первого заместителя МО РФ, в котором указывается, что МО РФ изучило данные, полученные в ходе осуществления проекта БИАК, и обнаружило, что они содержат информацию, которая является государственной тайной».

Руководитель экспедиции профессор Тор Гаммельсрёд из норвежского Геофизического института подтвердил, что русская офицерня – просто откровенное уголовное ворьё. Он заявил:

«Оборудование ни в коем случае не предназначалось дя слежения за подлодками или другими механическими средствами. Если бы вблизи наблюдательного пункта (фото) прошла подлодка, то были бы получены данные о наличии водяного столба, и только. Другими словами, мы не смогли бы отличить подлодку от косяка рыб».

http://kavkazcenter.com/russ/content/2012/01/19/88251.shtml