Прививка беспамятством

Метеоцентр, в последнее время почти утративший прогностические способности, этого, конечно, не предскажет, но всяк сущий в Украине знает: 23 февраля в конце рабочего дня воздух, особенно в городах, будет сбивать с ног алкогольным угаром. 
48818.jpg
Украинцы будут отмечать День защитника Отечества. Все — и мал, и стар. Чиновники отложат все важные дела и понесут венки к памятникам павшим во Второй мировой. Ветеранов ВСУ в который раз безосновательно назовут ветеранами войны и вручат им по красной гвоздичке и ценному подарку (а в этом году, возможно, и по конверту с деньгами — выборы ведь на носу). Начальство, которое, как правило, не служило в армии и на пушечный выстрел не подпустило туда своих детей, пригласит ветеранов на «фронтовые сто грамм» и охотно покажет пример.

«Силовики» будут считать этот день почти профессиональным праздником с соответствующими мероприятиями «на службе» и дома. Да и в совсем гражданских офисах и трудовых коллективах женщины будут накрывать столы для коллег-мужчин и с удовольствием составят им компанию. «Срочники» советской армии вообще будут чувствовать себя именинниками и «достанут» всех присутствующих воспоминаниями об армейских буднях.

Но больше всего «торжеств» будет в образовательных учреждениях. В школах, вузах и даже детсадах девочки сбросятся на подарки ровесникам, надеясь на «симметричный», как водится теперь, ответ 8 Марта. В этот день уроки и пары будут чем-то побочным, а главным — «праздник мальчиков», как говорят безнадежно русифицированные эссэсэром мамы, самые активные организаторы праздничных действ.

Да и, в конце концов, все законно — праздник ведь есть во всех календарях.

Да, это правда: 23 февраля у нас традиционно привыкли считать мужским праздником. При советской власти в этот день отмечали «День Советской армии и Военно-морского флота». Хотя никакого отношения к истории указанных военных формирований дата не имеет. Но это выяснилось тогда, когда уже постсоветские историки стали искать следы «первой победы в 1918 году новообразованной рабоче-крестьянской красной армии над войсками кайзеровской Германии под Нарвой и Псковом». Именно так пафосно в «Краткой истории ВКП(б)» в 1938 году объяснял появление праздника товарищ Сталин. Следы нашли — но только сокрушительных поражений красных в этот день.

На самом же деле происхождение праздника было типичным для страны, в которой историю заменили пропагандой. В 1919 году в большевистском правительстве родилась идея отметить день Красной армии: 28 января, когда — в 1918 году — был подписан декрет о ее создании. И пока все документально оформляли, организовать праздничные мероприятия уже не успевали. Больше всего для этого подошел воскресный день 23 февраля. Отметили и забыли — вплоть до 1922 года! А тогда вспомнили и начали отмечать каждый год — аж до распада СССР.

С развалом империи, казалось бы, должен был исчезнуть и праздник. Однако в 1995 году правительство РФ восстановило «день мужчин» в календаре знаменательных дат как День защитников Отечества. Причем с лживой, зато героической, сталинской формулировкой — не важно, что аргументированно опровергнутой историками.

В Украине на то время уже появилась другая традиция: поздравлять мужчин 6 декабря, в день создания национальных Вооруженных сил. Но в 1999 году президент Леонид Кучма, в поисках электоральной поддержки перед очередными президентскими выборами, праздник 23 февраля реанимировал, полностью скопировав российский аналог: День защитника Отечества.

Хотя этих дней — реальных и детально конкретизированных — Победы, партизан, героев Крут, Вооруженных сил и т.д. — в отечественных святцах чуть ли не через страницу. А вот кто, когда и чье отечество защищал 23 февраля так самоотверженно и победно? Наше точно — никто.

Но кто спрашивает? А если и поинтересуется, то услышит в ответ: «А мы так привыкли».

И некому объяснить, что эта привычка — крайне вредная для государственного и общественного организма. Это то же самое, что отмечать как свой день рождения именины соседской тещи, отравившей вашего пса…

Да вот же — отмечают. И на высшем государственном уровне, и на личном тоже. Еще можно понять, когда придерживаются этого праздника люди, выросшие в СССР и до сих пор денационализированные имперскими ориентирами: «Мой адрес — не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Это словно рудиментарный хвостик на копчике, от которого можно избавиться только хирургическим путем. Но когда этот атавизм скусственно вживляют поколениям, подрастающим в независимой Украине, то иначе как сознательным издевательством и калечением нации такое не назовешь.

А именно это и происходит сейчас в Украине. Более того — возводится в ранг государственной политики. Реальное исследование истории нации, объединение ее вокруг настоящих незабываемых побед и выдающихся героических фигур — это возвращение исторической памяти и воспитание патриотизма, без чего не состоится ни одно государство, — в сегодняшней Украине цинично и нагло подменяется чужими историей и ценностями. Они навязываются постоянно, целеустремленно и через все возможные источники: систему дошкольного и школьного образования, СМИ, кинематограф, возвращение советских традиций и т.п.

Украинское — в Украинском государстве! — или замалчивается, или пренебрегается и высмеивается. И все это под градом обвинений в безжалостной украинизации «русскоязычного населения». Периоды, когда государственная политика развивалась в национальном русле, непродолжительны — 1991—1995 и 2005—2010 годы. Поэтому вместо того, чтобы приобрести необратимый характер, она снова и снова бессильно отступает перед беспощадным катком, в корне уничтожающим слабые ростки национального возрождения и развития. Народ, лишенный национального сознания и человеческого достоинства, созерцает это безразлично, как посторонний наблюдатель, не сопротивляясь и не защищая свое.

По большому счету, он и не знает, что на самом деле — его. В течение столетий лишенный собственной государственности он привык быть вторичной расой. Чужие империи не только оккупировали украинские земли, но и присваивали украинских героев, украинский интеллект, таланты и красоту. Так, крестьянин Петр Кишка стал бесстрашным русским матросом, изобретатель космической ракеты Николай Кибальчич — выдающимся русским ученым, сын гетмана Пылыпа Орлика — маршалом, о заслугах которого перед Францией напоминает название аэропорта Орли, правнучка гетмана Дорошенко Наталия Гончарова вошла в российскую историю как супруга Александра Пушкина и первая красавица того времени. И даже графиня София Перовская, правнучка последнего украинского гетмана Кирилла Разумовского, которая была повешена за убийство царя Александра ІІ и возведена в ранг героев в СССР, во всех документах записана как «русская».

Эти имена, как и имена многих других украинцев, украшают пантеоны славы других народов. Украинцам же империи оставляли только имена предателей — и клеймили украинцев как предателей. И украинцы послушно проклинали Мазепу, петлюровцев, махновцев, кулаков, бандеровцев, других — как десятилетиями вдалбливали им — бандитов, которых так щедро растила богатая украинская земля. Настолько щедро, что в СССР, где украинцы составляли 16% населения, среди политзаключенных их было 50%, а с 1950 года — еще больше. И их соотечественники, в дурмане добросовестно

подпитываемых действующей властью советских стереотипов, еще и теперь полностью не осознали: те, кто вызвал такую ненависть империй, потому что выступал против этих империй, и являются настоящими украинскими героями, боровшимися за Украину не на жизнь, а на смерть. Легендарные победители, выдающиеся государственники, бесстрашные патриоты — по подлому приказу и большому лукавству врагов Украины по сей день забыты, унижены…

Украина станет по-настоящему независимой только тогда, когда украинцы вспомнят их имена, вернут их славу и будут воспитывать на их примерах детей. Не «праздниками мальчиков», чужими и бессмысленными, — а образцами жизней великих мужей, отданных за нашу Родину.

Светлана Кабачинская «Зеркало недели. Украина»

Убирайся назад в свою Америку!

Ірена Карпа, письменниця
43b5fcf-135.jpg
Виходжу вчора з переходу метро коло “Арсенальної”. На стіні, по той бік, де зупинка тролейбуса до Лаври, пише щось таке зворушливим маркером, почерком трієчника:
“В Жопу, Антихрист, убирайся назад в свою Америку!” Потім, правда, хтось із богомольних, букву “о” в слові “жопа” задряпав. А про Антихриста й Америку лишив.

Якого-небудь інопланетянина б, може, й здивувала, як то пропаганда однієї країни з такою швидкістю поглинає свідомість громадян іншої, цілком відмінної країни з її 20- річною історією Незалежності. Інопланетянин би, правда, теж здивувався, як то в одній столиці спокійно можуть співіснувати меморіал жертв Голодомору з цитатами головного вбивці мільйонів людей і пам’ятник цьому ж вбивці на одному з центральних бульварів.

Чи, подумав би інопланетянин, якого біса по телевізорі нормальний фільм надибаєш, хіба як досидиш до трьох ночі, зате в прайм-таймі скільки завгодно дешевих російських серіалів про те, як доблесні фсб-шники рятують нас усіх від терористів…

Найліпші ілюстрації до впливу масованої інформаційної атаки на вразливий розум середньовічної людини ХХІ-го століття, як завжди, вигулькують випадково і з життя. Моє улюблене метро, підземки, черги на касах супермаркетів, і, звісно ж, таксі. Де ще так близько стикнешся з народною мудрістю rough віч-на віч?

Здається, до цього таки допер кожен порядний антрополог, соціолог і політолог, їздять, падлюки, зі своїми блокнотиками й олівцями у таксі цілодобово, а порядній людині дочекатися викликаної машини годі… Ізвінітє, пишуть, в вашем районє свабоднай машини нєт. І повсякчас норовлять мою вулицю Мазепи зробити, прости Господи, якимось Январскім васстанієм.

Інша справа, коли пасажир таксі – іноземець, і таксі впіймано на вулиці.

Після безуспішних спроб взяти з іноземця 180 гривень замість закономірних 40 (іноземець має посвідку постійного проживання, українську родину й уявлення, що тут у нас і як), можна взяти бодай емоційний реванш. І проявити неабияку чутливість до проблем ближнього… Ближнього зарубіжжя.

Приміром, якщо Путіну напередодні виборів вигідно “погнати” на Америку (а що, перевірений спосіб агітації савєцького врємєні, популярні ж і в нас “продукти Білорусії” з брендом “СССР”), то цьому київському таксистові аж із вух лізе натхнення допомагати цьому… героєві свіжого лозунгу “Норкі протів молі”.

А надто, коли після довгого монологу про те, що рускіє шини самиє лучшиє на снєг, патаму шта в сібірі мінус сорок, ну і шо шо крівиє, зато лучше чєм нокіан, тє японци ніхрєна нє умієют, а на рускіх я он как дарогу дєржу, дізнається, що його пасажир американець.

Та і шо та ваша Амєріка? – питає він майже поетично. – Смарєл ваши шоу там тіпа істарічєскіє, всьо там брєхня.

(Норману тим часом все вже почало нагадувати шоу “Наша Раша”).

Вот, – продовжував чолов’яга, напрімєр, єслі би нє Расія, Амєрікі би нє била! Вам же Японія вєсь флот разбамбіла ва втарой міравой вайнє! Гітлєр за нєдєлю б захватіл Амєріку, єслі б нє Савєцкая армія.

Зазвичай я від таких монологів просто тихо шизію і не втручаюся, а от Норман щось там спробував казати “соваку” (так на Заході ще й досі називають людей із певним культурним кодом) про те, що американська армія власне самотужки справилась із японською і таким чином вберегла від захоплення, окрім велетенської частини іншої Азії, весь схід СССР, тільки хто ж йому повірить.

І вабщє, – зробив висновок фанат історії, – ета всьо била брєхня, шо Амєріка била супєрдєржава. Ета тєпєрь ана супєрдєржава, кагда Савєцкій Саюз развалілі, а тагда ета проста міф бил.

(На цьому місці чоловікової розповіді мені згадуються канонічні пасажири потягу “Берлін-Київ”, котрі вже бозна-скільки років живуть у Німеччині “по єврєйскай лінії”, і щоразу, незалежно від теми розмови, канонічно, з тією ж інтонацією, зітхають: “Какую страну развалілі…”)

Но ти ж нє абіжайся... – спам’ятався раптом таксист. – Но ти патріот сваєй страни, а я сваєй.

(!!!) тут з-за куліс виходить Франкенштайн з табличкою ” ноу коментс”).

Хоча ні, як комент наведу історію, почуту від іншого таксиста: про його недавню пасажирку, підібрану в аеропорту після відвідин Еміратів.

Горопашна дівчина, не володіючи англійською й маючи з якогось приводу критичну потребу з кимось поговорити, запеленгувала в натовпі відпочиваючих дядька 2 на 2, лисого, з голим торсом і золотим ланцюгом на шиї.

Ізвінітє, – горлицею кинулась вона до нього як до останнього пристанища надії, – Ви же рускій?..

Ета я рускій?! – заревів він обурено. – Да я із Данєцка!!!

В цьому місці в мене з ока скотилася скупа чоловіча сльоза. Це при тому, що я жінка.

…В результаті водій-ерудит довіз мого чоловіка зовсім не в те місце, куди той просив, і з’ясувалося це вже після того, як його автомобіль зник за рогом. Добре таки, коли іноземець володіє мовою країни, в котрій перебуває. А то уявіть собі пересічного американця вночі у спальному районі київського Лівого берега.

Нормана так чогось вразив цей кінематографічний епізод, що він аж смс-ити мені почав про всю оказію гарячим слідом…

Дядьковий майже-джип “КІА” теж, очевидно, було куплено з огляду на те, що сильно змахував на російську “Ниву”.

Але чогось цей експерт в питаннях американських військових поразок проплескав, що абревіатура “КІА” значить у тамтешній армії “Killed In Action”, себто “вбитий під час бою”, і нею маркують особисті справи полеглих солдатів і повідомлення про смерть у газетах. А в корейців-виробників, вочевидь, все добре з чорним гумором…

Як і в радянських геніїв автомобільного будівництва – назвати гордим словом “запорожець” найганебнішого вигляду пародію на авто.

Так що так, мої любі імперолизи, історія у нас, канєшно общая, і комплекс меншовартості сформований історично, тільки ж невже не ясно, що вивести його в собі самому деколи не важче, ніж позбутись чиряка на сраці?.. Якщо вам тільки, звісно, не комфортно жити з цим коханим чиряком.

Табачня хоче ліквідувати історію України. Ну і що тепер скаже “Ганка-запродАнка”?

Режим Януковича вирішив ліквідувати історію України. Як шкільний предмет. Її хочуть зробити частиною курсу всесвітньої історії. Можливо, для сталих і розвинених націй такий підхід цілком прийнятний. Але не для українців, де цей предмет повноцінно викладається лише 20 років, а формування сучасної нації лише починається.

Табачник як апологет “Русского мира” знає що робить. Шкільний предмет історії України, який є базовим для формування національної свідомості, досі контролюється українською державою, більше того Табачнику не вдалося примусити українських істориків до ревізії цього курсу на догоду Росії. Щодо інших каналів, якими поширюються історія та історичні міфи, то всі вони, від телебачення до книжкового ринку – давно в московських лапищах. За таких умов розчинити курс історії Україні у всесвітній – значить, ще більше погіршити умови для формування національної свідомості дітей. Всі нації починалися з національного історичного гранднаративу. Українці не виключення, але у нас цей процес хочуть придушити майже у зародку.

Зрозумілим є і технологічний смисл скорочення викладання української мови та літератури. Саме уроки з цих предметів в російсьомовних школах Сходу та Півдня – це єдині місце та час, де діти причащаються мови. Замість того, щоб збільшувати кількість годин, табачня їх скорочує. Вони знають, що роблять, бо добре розуміються на цих питаннях. “Табачнікі” та всілякі “вадікікаліснічєнкі” лише прикриваються теревенями про захист російської мови та російськомовних, насправді ж вони технологічно займаються тим, аби перекрити всі канали, якими ще живляться українська національна свідомість та мовно-культурне середовище.

Роман Шпорлюк: “Модерна нація починається зі слів: “Ми різні, але всі – українці”

“…Царська Росія трактувала великоросів значно гірше, ніж українців. Формування імперії було нищенням історичної географічної російської нації. Українські регіони мали значно більше свобод, ніж великоросійські в самій імперії…”
3e83310-shporliuk.jpg
Наведена нижче розмова з професором Гарвардського університету Романом ШПОРЛЮКОМ, який узимку відвідав Київ, є запрошенням до дискусії, пропозицією по-новому подивитися на історію України та Східної Європи модерного часу, порозумітися стосовно якої українському суспільству, на жаль, не вдається й досі.

———————–

– Пане Романе, у Києво-Могилянській академії відбулася ваша публічна лекція “Звичайна схема української історії 19-20 століть і справа раціонального викладу модерної історії Східної Європи”. Розкрийте, будь ласка, головні ідеї і тези доповіді.
– Цей виступ мав на меті привернути увагу до потреби критичного переосмислення модерної історії України від другої половини 18-го століття до 1914 року. Я прийшов до висновку, що історію України в 19-му столітті ми щойно, тільки наприкінці 20-го століття, змогли зрозуміти.

Моя провідна теза полягає в тому, що загальноприйнята “звичайна” схема історії України 19-го століття, яка каже, що тоді Україна була під двома імперіями – Австрійською і Російською – є помилковою. Українські землі перебували у сфері не тільки економічного і соціального, а й культурного домінування Польщі.

Йдеться не лише про Галичину, а й про Правобережжя в цілому включно з Києвом, хоча поляки втратили його ще у 1667-1686 роках, і до якого повернулися економічно і культурно після 1795 року.

“Звичайна” схема приймає, що є така собі магістральна залізнична лінія – східна Україна під Російською імперією, а поруч вузька, європейська – Україна під Австрійською імперією, і врешті бічна залізниця – Закарпатська Україна (теж у складі Австрійської імперії).

Один з найбільших міфів у загально прийнятій історії модерної України є той, що греко-католицька церква була національною інституцією під Австрією. Греко-католицька церква після 1772 року сприяла полонізації, хоча це не була свідома мета її керівників і священників.

Замість того, аби говорити про церковні реформи, треба звернути увагу на найважливішу зміну, яку внесла Австрія – це була ліквідація у 1772 році Воєводства Руського, історичної Русі Червоної.

Українська Галичина протягом більш як 400 років зберігала свій окремий статус як Воєводство Руське [адміністративна одиниця Речі Посполитої з центром у Львові – ІП]. Австрія ліквідувала цю адміністративну одиницю, об’єднуючи її з етнічно польськими регіонами під назвою Галіція.

Ця “Галіція” сягала на захід від Кракова. Зрозуміло, що це посилило польський елемент. Ми так вдячні Австрії за ті церковні реформи, але вона “деполітизувала” русинів, перенесши їх з історичної руської ідентичності на рівень релігійної ідентичності.

Освічені греко-католики ставали поляками. Серед провідних діячів польської культури, науки і політики 18 і 19 століть були випускники василіанських шкіл і сини греко-католицьких священників, як от Маврицій Мохнацький – син і внук греко-католицьких священників.

Перший професор історії польської літератури у Львівському університеті (1820 рік) був, по-сучасному мовлячи, етнічним українцем. Перепис населення 1900 року виявив, що у Львові більшість греко-католиків декларували польську мову як рідну, а лише меншість такою вважала українську.

Австрія, яку так сильно люблять на Галичині, і досі ідеалізують, завдала гіршого удару руській справі, ніж те, що зробила Польща за 400 років.

Існує ще один великий міф про підстави національного відродження. Чеський історик Мірослав Грох сказав, що національне відродження малих націй (малі нації можуть мати 40 мільйонів людей, вони малі, тому що не є історичними) проходить декілька стадій – академічну, культурну і політичну.

На мою думку, коли люди пишуть “академічну” історію своєї нації, яка не має держави, вони тим самим стверджують, що вони вже не є такими самими росіянами, якими були, допоки думали, що не мають власної історії. Таким чином вони починають розформування панівної системи. Те саме стосується й мови.

Отже, формування модерної України є процесом деформування, трансформування і “розформування” одночасно російської історичної імперської та польської ідентичностей. Перед тим, ніж народ може мати декларацію незалежності, йому потрібна декларація залежності – такою декларацією є твердження, що “ми є інакші”.

Ще один міф – це вигадування того, що я називаю філологічним детермінізмом. Він полягає у тому, що на факти мовознавства, філології накладаються факти політичної історії. Історія східних слов’ян має сенс, якщо це історія мови і її діалектів, які можна порівнювати: білоруси кажуть по-одному, великороси – по іншому, українці – ще якось інакше.

Що таке політична історія східних слов’ян? Великороси мають спільну історію з різними фінськими та угорськими племенами, литовці і білоруси – це є спільна історія тисяч років, поляки ж не є східними слов’янами, але вони з Україною, Білорусією, Литвою мають багато спільного.

Ніхто не вигадує історії західних слов’ян. Нікому не спало б на думку казати, що поляки, словаки та чехи мають спільну історію, тому що вони всі є слов’янами.

Політична історія не є відбиттям філології. Історія України є історією зв’язків з Польщею, Росією, греками, молдаванами, татарами, турками та іншими народами.

Також можна побачити, якою фікцією є історичний російський міф, про династичне “собирание земель русских” і династичні зв’язки. Що це міф, бачимо на прикладі Польщі. Полякам на думку не спало у 14-му столітті про те, аби “збирати” етнічні польські землі в Сілезії чи Померанії. Їх насправді більше цікавило Поділля, ніж Cілезія.

Ще одна помилка, коли кажуть про формування модерної нації, це аналогія з біологією – мовляв, народи пробуджуються, сплять, ростуть з паростка і виростають у велике дерево. Ні, це соціальний, а не біологічний процес, це історія їхньої інтеракції, контактів, зв’язків.

Зворотній бік формування модерної української нації – це процес “перетворювання” одночасно історичного народу Речі Посполитої і формування модерної російської нації.

Після поділів Польщі наприкінці 18-го століття на місці польської історичної нації почала формуватися модерна польська нація. Поляків за часів історичної Польщі зовсім не цікавило, що етнічні поляки живуть у Сілезії чи в Померанії. Це вже пізніше новий польський націоналізм, який виходить на місце старого, тим зацікавиться.

Отже, сюжет української історії 19-го століття – це п’єса, в якій український національний проект воює з польськими і російськими претензіями до нього, і одночасно бореться за те, аби дійти до селян і навчити їх, що вони українці.

Головна теза моєї доповіді і тієї книжки, над якою я працюю вже багато років – це те, що ми маємо процес конфронтації, “трикутника”, коли йдеться про формування нової України.

Катерина ІІ дуже б здивувалася, що її рідні місця біля Штеттіна є частиною Польщі, яку вона ліквідувала в 1795 році, що існує самостійна Україна, яка включає і Правобережжя, і Крим. Ще більше вона здивувалася б, якби дізналася, що на місце Російської імперії прийшла російська національна держава.

– Українська модерна політична нація – нація європейська… Навіть нинішніми українцями це не завжди легко сприймається, оскільки не всі з них мислять себе як представників однієї з націй Європи.

– Для розуміння феномену української нації треба пам’ятати, що етнічних українців одночасно вважали своїми співвітчизниками поляки та росіяни. Поляки казали: “Ви насправді є поляки. Ми готові вас прийняти. Насправді жодного значення не має, хто ви є за релігійною належністю”.

Я зараз говорю про початок модерного часу, формування модерної польської нації від кінця 18 – протягом 19 століть. У 1780-х роках у Варшаві відкрили греко-католицьку церкву, і польський король схвалив це рішення, оскільки для поляків українці були земляками, хоча й інакшими. Цей польський проект тривав довго. Навіть у 19-му столітті серед польських патріотів було багато етнічних українців. Серед них були політики, письменники, науковці.

Можемо собі уявити, що якби новостворена Росія почала європеїзуватися після Переяслава – зокрема за часів Петра І та далі – освіченні українці увійшли б до когорти визначних російських діячів, стали б будівниками нової нації.

Ця нація не була би великоруською і не була би українською, але в ній українці – через те, що вони були більш європейські, ніж великороси – були би провідними учасниками державного та культурного будівництва якоїсь спільної російсько-української нації.

Але цар Петро І вважав, що європеїзація – це заведення військової техніки, промисловості, будівництво каналів тощо, проте він був проти юридичної європеїзації. Він створив Санкт-Петербург, але в ньому не було міської ради, не було самоуправління у місті.

Можна ж було взяти приклад з Амстердаму чи з Лондона, інших міст Європи. Всі вони мали свої виборні органи, чіткий юридичний статус. Для Петра європеїзація не включала конституційної системи – того, що називають правовою державою. А Україна в складі Російської імперії, тобто Гетьманська держава, такі правові європейські ідеї мала.

– Якщо царат блокував формування російської нації, то чи можемо говорити про існування російської політичної нації модерного типу?

– Ми всі говоримо, які погані були ті “росіяни”, як вони утискали та переслідували українців, але коли подумати, царська Росія трактувала великоросів значно гірше, ніж українців. Москва вчинила геноцид на російській півночі, коли об’єднувала російські землі – у Новгороді, Пскові, інших містах.

Формування царської держави було нищенням історичної географічної великоросійської нації. Українці дуже скаржаться на те, як погано царська Росія після Переяславської ради 1654 року і далі трактувала Україну, яка залишилася на російському боці, але і тоді українські регіони мали значно більше свобод, ніж великоросійські в самій імперії.

Формування російської нації як незалежної від самодержавної монархії стало дійсністю – так тоді здавалося – у 1917 році. Але більшовики знищили демократичну Росію.

У 1990 році Росія заявила про свій суверенітет. Потім президент Росії їде з державним візитом до Києва, і взаємно з українським лідером підтримує договір про дружбу і добросусідські стосунки. І в 1991 році розпуск імперії відбувається через Акт російсько-українсько-білоруської угоди.

Отже, в моїй інтерпретації царат ліквідував Великоросію, тобто корінну частину Росії. Є дуже славетний вислів: “Британія мала імперію, Росія була імперією”. Це значить, що в складі імперії не було центру, тобто Росії як такої – в той час як у Британській імперії була Англія як окрема юридична одиниця, і була Британія, юридично окрема від Індії чи Канади.

Петро І завершив ліквідацію Великоросії, бо саме він створив цю “офшорну” столицю Петербург. Подумайте: місто з німецькою чи голландською назвою, поза межами історичної Великоросії.

Творення столиці в такому місці було декларацією того, що корінна Росія не має своєї столиці. Це підкреслює, що самодержавна монархія панує також і над Росією, а Росія сама по собі не має свого юридичного статусу.

У 1930-х роках, вже як емігрант, Петро Струве казав, що “у 1917 році: Росія вчинила самогубство”. Раніше він вважав, що український проект є проектом знищення російської нації, а тим часом російську націю знищили більшовики.

Як показали події 1917-1921 років, всередині самої Росії не виникло громадянське суспільство, яке могло постати і проти царату, і проти більшовиків.

Світ би набрав інших форм, якби у 1825 році в Петербурзі перемогли декабристи. Історія Росії та україно-російських стосунків пішла б інакше, якби за Олександра ІІ в Росії було би створено конституційну монархію.

Річ у тім, що дуже багато українців були готові бути росіянами, якби Росія стала європейською конституційною державою. Російські реформаторські ліберальні напрями особливо багато прихильників мали в колишній Гетьманщині. Не всі українці ставали “сепаратистами”. Українці вибирали. Різні люди вибирали різні батьківщини, одні казали, що будуть українцями, інші – що будуть росіянами чи поляками.

– Сучасні українці впевнені, що їхня нація є дуже давньою. Виявляється, що їй всього лише років 250… Тобто існування України від часів трипільців, скіфів тощо – це чистої води історичний міф?

– Щодо скіфів і трипільців – це міф. Скажімо, модерна німецька нація почала формуватися наприкінці 18-го століття, а німецька національна держава була створена у 19-му столітті під проводом Бісмарка. Але це не був кінець “німецького питання”: поза межами Німеччини лишалася Австрія.

Німці погодилися з тим, що їхня країна не буде включати Австрії, лише після 1945 року. Не забуваймо, що в 1938-1945 роках існувала “Велика Німеччина” – здійснення мрій німецького національного руху від 1848 року.

Модерна італійська держава створена у той самий час, але модерна італійська нація – це ще й досі проект. Модерна польська нація – це продукт нової історії. Та нація, яка думала, що Польща – це Вільнюс і Львів, і Київ, перестала існувати у 19-му столітті, а на початку 20-го століття виникла нова нація в новій формі етнічної модерної нації. Казати ж, що вона існує понад тисячу років, не має жодного сенсу.

Для українців не є жодною образою казати, що модерна українська нація почала формуватися 200-250 років тому, в останні десятиліття існування Гетьманщини. Малоросійська, гетьманська нація – це була українська домодерна, історична нація. Українці можуть вважати її одним зі своїх попередників.

Але це не була сучасна українська нація: подумайте, хто в Гетьманщині турбувався долею Львова? А у Львові – долею Гетьманщини? Ніхто. Одні були православними, а інші – уніатами. Будьмо щирі: це ж українці різали українців у 18-му столітті за те, що хтось був православним або уніатом, так само як німці воювали з німцями і так далі.

Німцям свого часу також було дуже важко подумати, що католики і протестанти – це одна нація. Остання німецько-німецька війна відбулася 1866 року між Австрією і Пруссією.

Модерна українська нація починається тоді, коли кажуть: один з нас – уніат, інший – православний, але ми всі – українці.

– Для американців творення їхньої політичної нації міцно пов’язано з іменами Вашингтона, Джефферсона, Франкліна, Адамса. Для німців це Бісмарк, для італійців – Кавур. Хто вони – батьки-засновники України модерної?

– Це дуже спрощена формула – американці насправді дуже поважають Вашингтона та інших згаданих осіб, але не вважають їх творцями своєї нації. До того ж поняття “Батьків-засновників” нації – це романтична метафора, добра для дітей у початковій школі.

Батьком і матір’ю сучасної американської нації є революція 1776 року та американська конституція, а батьками сучасної американської нації є громадянська війна 1861-1865 років, яка ліквідувала рабство та боротьба за права афроамериканців у 60-х роках ХХ століття. До цього ще треба додати й боротьбу за права жінок та інші рухи.

Якщо йдеться про початок формування модерної німецької нації, то треба говорити про Гердера наприкінці 18 століття. Я написав книжку про Фрідріха Ліста, який у першій половині ХІХ століття став автором концепції економічної єдності Німеччини, яка виявляла себе у формі будівництва залізниці, розбудови національної промисловості, розвитку німецької науки тощо. Тоді ж існували десятки німецьких держав. А Бісмарк – це прусак, який приходить до німецької ідеї тоді, коли він бачить, що час самостійної Пруссії закінчується, і що треба погодитися з новими ідеями.

Коли йдеться про Італію, можна говорити і про Мадзіні, і про Гарібальді, і про Кавура, але масового італійського руху тоді не було. Як на мене, українцям було би добре більше знати більше про італійську історію. Різниця між Флоренцією, Неаполем та Міланом, Венецією та Римом була величезна.

Італія як одна держава існувала тільки в часах Римської імперії, а після того це були різні держави. Італії ототожнювати з якимось одним “батьком” не можна.

Я повторюю: формування модерної нації – це сучасність. Щодо України можемо говорити і про Котляревського, Шевченка та різних інших людей, але це не є один індивід в жодному разі.

– Тобто для українців так само, як і для італійців, певного уособлення батька нації немає? Чому?

– Коли говорити серйозно, жодна сучасна нація не вважає одного індивіда своїм творцем. Нація творить себе, обирає собі лідерів. Думати інакше – це думати по-самодержавному.

– Минулого року в Україні світ побачило декілька видань, присвячених першому президенту Чехословаччини Томашу Гаригу Масарику, “новій людині” “нової Європи”. Чи є він батьком чеської нації?

– Чехи вважають батьком своєї нації Франтішека Палацького, а не Масарика. Томаш Гаріг Масарик стверджував, що існує не чеська, а чехословацька нація. Палацький ще у середині 19-го століття у своїй історії Чехії довів, що “чехи ще понад 1000 років тому були культурним народом”.

Про політичну думку Масарика я 30 років тому опублікував монографію (а до того написав дисертацію в Оксфорді, присвячену цьому питанню). Він мене цікавив як людина, що боролася супроти національних пересудів, фанатизму, екстремізму.

Ще молодим вченим Масарик виступив з критикою нібито середньовічних текстів чеської літератури, що складали частину чеської історичної міфології. На його думку, це були фальсифікати першої половини 19-го століття. Томаш Масарик казав про те, що нації не можна будувати на брехні, а треба бути чесними, не будувати нову демократичну державу на основі середньовічних фантазій.

Масарик виступав за цілком сучасні нам ідеї, наприклад за те, що повинні існувати свобода думки, слова, що не треба дискримінувати меншостей. Всіх людей, на його переконання, треба трактувати без упереджень незалежно від їхньої національності та релігійної належності.

Чехи мирилися і перемагали, а поляки боролися і програвали. Що краще?

Ще коли він був депутатом австрійського парламенту, то виступив з великою промовою, де йшлося про те, що українці – це нація, яка має право на свободу. Але Масарик багато в чому помилявся: чехословацької нації не було за його часів, і такої нації не вдалося створити й потім – чехи і словаки створили окремі держави у 1993 році.

– Під час виступу ви зауважили, що національна інтелігенція – як 250 років тому, так і нині – належить до переліку ключових факторів нормального функціонування модерної нації. Яким є історично вагомий внесок першого покоління українських інтелігентів?

– Нова українська інтелігенція, яка цікавить мене, виникла наприкінці 18-го століття на Лівобережжі України. Подумайте: Котляревський пише свої твори, але йому потрібні ті, що будуть його читати, друзі, однодумці, що його друкуватимуть. Дехто з тих друзів мусить дати хабара цензорові, щоб написане ним пропустили до друку, інші – подбати про книжку, аби її надрукували і розповсюджували у книгарнях.

Це є перше покоління української інтелігенції, яка за професією є поміщиками, державними службовцями, лікарями, інженерами. Саме вони починають творити структури, в яких українська література може існувати, видаватися, продаватися так, щоб в неї з’явилися читачі.

Щоб існувала національна буржуазія, наперед має існувати національна інтелігенція. Початкова українська інтелігенція починає творити собі історичну концепцію, яка показує, що Україна не є Росією тому, що вона має традицію демократичного порядку, виборів, конституції та свобод. Про це йдеться в тих текстах, які собі вигадують ці люди.

Видаються хроніки, тексти. В “Розмові Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича йдеться про те, що Україна не є Росією, оскільки вона має свої закони, традиції, і вона вільно прийняла владу російського царя. Свобідний вибір монарха – це є європейська ідея.

Українські інтелігенти першого покоління – це ті перші будівники української нації, які думають по-європейськи. Вони думають, можна сказати, за формою по-польськи, бо для українців Європа була безпосередньо відома як Польща, але за змістом їхні ідеї є європейськими.

Ось та єдина Європа, яка їх виховала, але вони не хочуть бути поляками, і не хочуть бути росіянами. Вони вважають себе європейцями, і вони називають себе українцями, тому що для них Малоросія – це не досить.

Через поділи Польщі вони пригадують, що Правобережжя теж колись належало до України. Саме вони компонують карту України, яка включатиме ці землі. Перший такий опис України – це “Топографическое описание Харьковского наместничества”, книга, видана у Москві 1788 року, автором розділу про історію вважається Перевєрзєв.

Він наголошує на тому, що ця країна, яку він називає Південною Росією, ділиться релігійно, але це є одна нація під Росією, Австрією і Польщею. Саме ця рання українська інтелігенція думає політично, історично, проводить свою історичну лінію політичними аргументами.

Перші свідомі українці не казали, що вони є окремою нацією, відмінною від росіян, через те, що росіяни, на приклад, кажуть “хлєб”, а українці – “хліб”. Вони відштовхувалися не від власної окремої мови, а від власної окремої політичної історії.

– Поперемінне панування народних демократів, комуністів, інтегральних націоналістів та їхня боротьба між собою – ось що маркує історію України 20 століття. Чи правомірно вважати, що на українських теренах лібералізму фактично не було?

– Це дуже складне питання. Я би почав з того, що некоректно ототожнювати соціалізм із комунізмом чи марксизмом. Бачите, так сталося, що в центральній та східній Європі учні та послідовники Маркса стали демократичними соціалістами. Так було серед поляків і чехів.

Мені здається, що у ХІХ – на початку ХХ століття будівники української нації – в тому числі демократичні соціалісти, українські націоналісти – також приймали демократично-ліберальні принципи держави, незалежних судів, виборів тощо.

В Росії теж були марксисти, яких можна вважати демократами. Це були меньшовики. Але екстремісти типу Леніна стали репрезентувати російський марксизм. Я б не сказав, що в українській політиці лібералізм був відсутній, але він себе не називав лібералізмом.

Дивіться: в Галичині було громадянське суспільство, були масові жіночі, кооперативні, спортивні організації, ще за польських часів існували українські бізнесмени, видавництва, мас-медіа, спортивні клуби. Галицькі політичні партії були принципово демократичними.

Ми думаємо про західноукраїнську політику, що це були націоналісти – тобто ОУН проти комуністів. Фактично більшість українського суспільства функціонувала в тому, що ви називаєте ліберальним світом плюралістичного, демократичного, конституційного суспільства. І такі партії, як УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання), були політичними партіями європейського типу.

Через те, що українці в царській Росії та СРСР не функціонували в межах нормальної держави, мови не було про такі речі. В Польщі було важко бути лібералом та демократом, бо сама Польща мала переворот Пілсудського, який створив своєрідну диктатуру. Але і це була специфічна диктатура: можна було критикувати уряд, видавалися опозиційні газети та існували опозиційні партії. У 1930-х роках видавалося три щоденні газети українською мовою – всі вони були незалежні від польської влади.

Говорити про конфлікт між соціалізмом (марксизмом) і націоналізмом – це є спрощення проблеми в ідеологічному значенні. В історії є більше сюжетів. Тут треба дбати про термінологію. В розумінні будівників модерної нації “націоналістами” були і клерикали, і ліберали, і консерватори.

– Початок минулого року позначився таким явищем, як арабські та африканські революції. Майже 100 років тому відбулася Жовтнева революція. Чи можна говорити про певну історичну циклічність у виникненні революційних спалахів в різних країнах світу?

– Жовтневу революцію я не вважаю оновленням. Це є акт самознищення російської європейської нації та громадянського суспільства. До жовтня 1917 року російське громадянське суспільство вже існувало – були політичні партії, добровільні товариства, наукові громади, видавництва, медіа, самоврядування, земські управління тощо.

Більшовицька революція 1917 перш за все знищила буржуазію, потім клас землевласників, але цим не обмежилося. Події Громадянської війни важко вдарили по пролетаріату, а потім і по селянству. Голодомор 1932-1933 був продовженням політики “Великого Жовтня” крок за кроком знищити українську націю, незалежне суспільство, тих економічних, громадських сил, що його живлять. Це було одержавлення всіх людей. Всі стали державними службовцями.

Ленінська революція була катастрофою як для російської демократії, так і для української. Грушевський був геніальним істориком, але він не був політологом ХХ століття.

Він через несприйняття усього польського думав, що вже краще хай буде Ленін, Дзержинський. Але він мусив знати, коли в 1920 році підтримував совєтів, а в 1924 році їхав на радянську Україну, подалі від Петлюри та Пілсудського, що існує така річ, як ГПУ. Однак він не розумів, що ХХ століття буде віком Леніна, Сталіна, Гітлера. І це вже інший світ.

Грушевський знав, що його народ перетривав татарську навалу, польське панування, і думав, що таким самим чином він переживе совєтів. Але він не бачив, що совєти – це не татари, не польські пани, а щось у сто разів гірше.

Українським історикам досить важко говорити про те, чи насправді Грушевський міг собі уявити, що більшовикам вдасться зліквідувати селянство як клас. В його системі понять еліти приходять і відходять, експлуатують народ, але народ все триває. Можна було знищити буржуазію, поміщиків, але коли він їхав на Радянську Україну, чи міг він собі уявити, що селянство буде знищене також?

Жовтнева революція нічого доброго не внесла. Порівнювати її з сучасними арабськими революціями зовсім помилково.

Сучасні арабські революції можна порівнювати з європейськими 1848 року. Метою та ідеалом арабських революцій є демократизація, лібералізація, послаблення монархізму, фанатизму тощо. Отже, вони споріднені з революціями Парижа, Неаполя, Відня, Праги та Львова наприкінці 40-х років ХІХ століття.

– Чи є, на Ваш погляд, революції “арабської весни” природним для початку ХХІ століття явищем?

– Це закономірно. Ми живемо тепер у глобалізованому світі, де молоде покоління знає про те, що діється у світі. Молодь Лівії та Єгипту, Сирії знає про те, що є країни, де існує свобода слова, пересування, переконань.

Закономірно, що вони собі думають, що якщо американцям вільно, якщо італійцям та французам дозволено, то чому їм не дозволено? Тепер ми маємо свого роду універсалізацію поняття прав людини в різних частинах світу. Молоді люди і в Каїрі, і в Москві думають на одній хвилі.

– Чи не могли б ви наостанок більше розповісти про книжку “The making of modern Ukraine: An Inter-National History”, яка, сподіватимемось, скоро побачить світ і в англійському, і в українському варіантах?

– Я почав дивитися на формування модерної України як процес, що відбувався у зв’язку з формуванням модерної Польщі і модерної Росії під впливом моїх студентів. 20 років тому, коли я почав викладати історію у Гарвардському університеті, я читав курс історії України, а пізніше – курс історії України, Росії та Польщі разом.

У першому семестрі викладання я роздав своїм студентам анкету, в яких я питав про те, які теми я не пояснив у цьому курсі, що лишилося нерозкритим, а вони вважають гідним уваги. Один студент написав: “Ви нам пояснили, чому деякі українці вирішили, що не хочуть бути росіянами, а також те, чому інші українці вирішили, що не хочуть бути поляками. Поясніть, чому ті, що не хотіли бути разом з поляками, і ті, що не хотіли бути з росіянами, захотіли бути однією, українською нацією?”.

Над пошуком відповіді на це, здавалося б, просте питання я працював багато років. Одне з пояснень є таким, що одні і другі були в сфері “полонізму”.

Гетьманська держава Лівобережної України, що пішла під Росію після Андрусова, була дитиною Речі Посполитої, хоч такою дитиною, яку Річ Посполита відмовилася визнавати собі рівною. Свого часу були проекти реформувати Річ Посполиту в польсько-литовсько-руську державу. Цього не сталося.

Росія (тоді ще царство Московське) ж визнала державну самототожність Гетьманату, який мав більше прав та свобод, ніж корінна Великоросія. Коли перші модерні українці починають думати політично, модерно, вони згадують, що їхня країна колись була в світі Польщі, тобто в Європі.

Нам постійно треба пам’ятати, що Польща перед поділами 1772-1795 років, яка б вона бідна не була в порівнянні із Францією, Голландією, Англією, це все-таки була європейська країна. Польська шляхта мала принцип: “Nic o nas bez nas!” [Можна перекласти як “Що стосується нас, без нас не вирішується” – ІП]. Зрозуміло, що права мала меншість, тобто тільки шляхта, але так було і деінде.

Українська ідея нації – цілком європейська. Але аби не обмежуватися рамками Малоросії, доводиться йти на конфлікт і з Росією, і з Польщею. Тому історія України від кінця 18-го століття до половини 20-го століття (до 1945 року) – це історія “трикутника”.

Коли в Галичині українці починають розуміти свою інакшість, вони звертають увагу на Котляревського, а згодом і на Шевченка. Вони розуміють, що аби протистояти тій культурі, яку репрезентує Міцкевич, потрібний поет його рівня, якого на Галичині немає, але Шевченко цілком пасує на цю роль. Саме в такий спосіб пригадується історія і конструюється українська єдність.

Ян Кєнєвіч написав дуже цікаву працю про те, що свого часу український національний рух був у конфлікті з Польщею, але це відбувалося в системі спільних європейських вартостей. За суттю згаданий конфлікт відрізнявся від конфлікту з Росією, де український національний рух не конкурував з російською нацією, бо російська нація була заборонена царизмом.

У випадку з Росією українці боролися проти самодержавства, а з Польщею конкурували шляхом альтернативної демократії. Поляки мали шляхту, верству великих землевласників, а українці хотіли бути не лише вільною європейською нацією, але хотіли й землі, і в тому полягала потенційна перевага української справи, що полякам від свої землевласників було важко брати землю.

Тобто, як я вже говорив, існує великий польсько-україно-російський трикутник геополітичної напруги, яка завершується тільки у Другій Світовій війні, коли українсько-польський конфлікт скінчиться – трагічно, але скінчиться. Це була остання польсько-українська війна.

Після 1945 року створюється україно-польський альянс супроти імперії, яка звалася СРСР. Згаданий трикутник показує виміри тієї міжнародної історії (inter-national history), про яку йдеться у підзаголовку книжки. Замість польсько-російської боротьби за українські землі виник польсько-український союз проти спільного ворога.

Генрі Кісенджер свого часу написав: якби Москва була мудріша, вона б дозволила Польщі бути свого роду Фінляндією, тоді б Польща не підтримувала інших національних рухів у боротьбі проти радянської комуністичної системи.

Але йдеться не лише про неправильну оцінку ролі Польщі з боку Москви. Ще в 19-му столітті росіяни не розуміли, що Польща є дуже серйозною європейською нацією. Коли вони думали про Росію і Європу, вони думали про Францію, Англію, Італію.

Українці вже на початку 19-го століття бачили, що до Європи не обов’язково треба їхати через Петербург. До неї можна їхати прямо на захід до Кракова, Вільнюса і Варшави. Бєлінський того не розумів. Коли він критикував Шевченка та інших українців, він казав, що вони є провінціалами, вихідцями з недорозвиненої периферії. На його погляд, Росія є для українців шляхом до цивілізації.

Бєлінський не розумів, що українці мали безпосередній контакт з Європою ще до Петра І. А Шевченко знав польську мову, і у Вільнюсі на власні очі бачив Європу. У Вільнюсі ж був університет, серед студентів якого був і Адам Міцкевич. Не знаю, чи володів “цивілізатор” Бєлінський, який повчав Шевченка, як бути європейцем, хоча б якоюсь з європейських мов.

—————————————-

Роман ШПОРЛЮК – історик і політолог українського походження, доктор історичних наук.

В 1965-1991 роках – професор історії Східної Європи Мічиганського університету.
У 1996-2003 рр. — директор Українського наукового інституту Гарвардського університету.
З 1991 p. – професор історії України на факультеті історії Гарвардського університету.
Іноземний член-кореспондент НАН України.

Ганна Трегуб
Аспірантка Інституту філософії НАНУ (Київ)

Мережі й глиняний колос: перша велика тріщина режиму Януковича

Дивлюсь на те, що зараз відбувається з урядовими сайтами, і дякую Богу за те, що минулоріч прочитав книгу “Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій” Джона Арквілли та Девіда Ронфельдта. Вона дозволяє прекрасно зрозуміти, що зараз насправді відбувається в Україні.

f6ef686-cvet.jpg

Владна ієрархія виявилася неспроможною ефективно боротися з кардинально іншим типом системи – мережею. DDоS-атака такого масштабу дозволяє оцінити потужність мережевої війни.

Звісно, раніше в Україні чули про “арабську весну” з її Facebook’ом і Twitter’ом. Та це було далеко, “десь там”. Навіть російська Болотна площа, відносному успіху якої варто завдячувати соцмережам – була хоч близько, та все одно, за кордоном.

Тепер дійшла черга до нас.

Уперше режим Партії регіонів показав свою вразливість. Мабуть, днями відбулася найбільша й найуспішніша інтернет-атака сайтів української влади за всі роки незалежності.

“Впали” сайти самого Януковича, уряду, парламенту і Конституційного суду. “Впали” сайти “всесильних” МВС та СБУ – тих відомств, які забезпечували репресивну основу режиму. “Ліг” сайт Партії регіонів. Зі значними перебоями працює багато інших сайтів влади. Прем’єр Азаров вирішив прикрити свою “гордість” – персональну сторінку у Facebook. Через спам користувачів.

Словом, в інтернеті “впали” практично всі “кити” режиму Януковича.

У мережі нема лідерів. А тому навіть такі заходи, як ув’язнення окремих її активістів, не зупиняє її діяльність. Що вже говорити про такі заходи, як “моління й випрошування”, щоб українці припинили атакувати сайти, і “листи щастя” для інтернет-видань.

Влада вперше стала на коліна. Перед мережею, перед десятками тисяч звичайних українців.

Цього, мабуть, із часу перемоги Януковича не вдавалося жодній політичній партії, жодній іноземній країні.

Нещодавно читаючи журнал “Кореспондент”, зустрів цікаве твердження: на Заході дуже цінують українських програмістів, бо в нас класні хакери. Але особливістю цієї ситуації стало те, що тут задіяні не стільки професійні хакери, скільки звичайні користувачі, “юзери”. Очевидно, знаючі люди саме для них дали “вудочку” чи підказали, як їх знайти. І почала ловитися “рибка”.

“Хакером може стати кожен”, – напевне, таким буде відкриття для багатьох українців, що користуються інтернетом…

Один із прикладів: інтернет-бізнесмен Денис Олєйников, якого також влада “пресувала” буцімто за авторські права, написав простенький текст:

“Дорогие друзья, я из интернета, я могу сказать, что там происходит. Там просто фейсбуковый шабаш!

Значит, стоят ноутбуки рядами – все везде американское! От! И горы айпедов яблочных. И это на фоне ластэфэма буржуйского. От такое от!

Это просто… Это кошмар! И хочу вам сказать, шо эти ноутбуки не простые, а наколотые.

Люди нажимают

Пуск –> Выполнить –> ping -l 1400 -t -f president.gov.ua

Сделали – нажали еще. От! И она тянется и тянется – рука…”

Зрозуміло, що до таких слів у юридичному плані жодних претензій бути не може…

“Якби протестною дією проти закриття ex.ua зайнялися лідери опозиції, владні сайти почувалися б абсолютно захищеними. Весь успіх дос-атак зумовлений тим, що в справі нема вождів і партій. І моліться, щоб і не було”, – написав у “Facebook” Дмитро Корчинський. І саме тут я з ним цілком погоджуюсь.

Про впливовість фактору мережевості говорить і той факт, що, наприклад, публічна сторінка “СВОБОДУ EX.UA” у “Вконтакте” вже нараховує понад 32 тисячі підписників. Для прикладу – публічна сторінка Юлії Тимошенко має прихильників як мінімум на третину менше.

У найпопулярнішого інтернет-ЗМІ держави – “Української правди” – прихильників у “Facebook” також менше, майже 28 тисяч.

При цьому врахуйте, що як в УП, так і в Тимошенко – це результат кількарічної роботи. А сторінка “СВОБОДУ EX.UA” “Вконтакте” перевершила їх досягнення всього за кілька днів. Тобто ріст популярності лавиноподібний. За лічені хвилин кількість підписників збільшується на сотні.

Що вже говорити, за те, що “СВОБОДУ EX.UA” понад у 6 разів популярніша за офіційну фейсбук-сторінку самого EX.UA.

І це вказує на те, що закриття самого EX.UA – це не стільки причина, скільки привід для масових атак на урядові сайти. Прикметно, що був фактично проігнорований і заклик адміністрації офіційної сторінки EX.UA на Facebook: “Просьба не предпринимать никаких противозаконных действий в отношении госструктур, всё необходимо решать по уму.”

Щодо самої справи EX.UA, то силовики вже дали задню. “У зв’язку з тим, що досудове слідство по справі триває, а тому слідчий відділ Печерського РУ на даний момент відкликає подання в порядку ст.23-1 КПК України, направлене на вашу адресу 31.01.2012, та просить відмінити заблокування доменного імені ex.ua (www.ex.ua)”, – йдеться у листі начальника слідчого відділу Печерського райуправління МВС Євгена Гоцуляка на ім’я директора ТОВ “Інтернет Інвест” Павла Блоцького.

Парадоксально, але в статті Кримінально-Процесуального кодексу, на яку посилається міліція, взагалі не передбачено механізму відкликання подання. Та й зазначена причина відкликання – “у зв’язку з тим, що досудове слідство по справі триває”, виглядає доволі дивно.

Напевне, справжня причина криється зовсім у іншому.

Для порівняння згадайте справу чи справи Тимошенко: чи робили слідчі органи для неї якісь поблажки?

Режим у страху – за деякими даними, понад половина українців користується інтернетом. І реальних механізмів для протистояння фактору мереж ієрархія не має.

Навіть “просунута” влада такої країни, як США, здавалася під натиском мереж. Приклади описані у вищезгаданій книзі “Мережі і мережні війни”. Що вже тоді говорити за напівархаїчну державну систему України, від якої часто тхне душком феодалізму?

Українська влада зараз виявилася “колосом на глиняних ногах”. Першу солідну тріщину режим уже дав.

Коли він упаде, залежить від усіх громадян України.

P.S.: під час підготовки статті до публікації з’явилось повідомлення про розблокування Ex.ua.

Андрій Калахан