Юрко Винничук: «Убий підараса» (ВІРШ)

Через те, що не всі українці, на жаль, були на пам’ятному заході «НЕП» (Ніч Еротичної Поезії) під час осіннього «Медвіна», а тому, на відміну від Володимира Бондаренка, не могли чути вірш Юрка Винничука «Убий підараса!», біля якого зараз почався скандал, «ДЧ» заповнює цей пробіл і дає вам можливість ознайомитися з повним текстом вірша. (Але на майбутнє робіть висновки і ходіть на книжкові виставки, щоб не пропустити найцікавішого).

Убий підараса

Настала пора, коли кожен із нас
Постав перед вибором часу:
До влади прийшли бандюки й брехуни,
Наперсточники й свинопаси.

Здолали державу і склали до ніг,
П’ючи нашу кров як вампіри,
А їхній пахан, ледь прибитий яйцем,
Веде нас до прірви.

Бандитом він був і бандитом зоставсь
Тепер уже вищого класу.
Бо вже не шапки, а мільйони краде –
Убий підараса.

За те що Вкраїну продав ворогам
І заповіти Тараса,
Привів табачню і московських попів –
Убий підараса.

Табачніки правлять свій відьомський бал,
Зійшла, мов зоря, їхня раса.
Ми знову раби й малороси-хохли –
Убий підараса.

Тебе не забуде Вкраїна коли,
Шахтарю з Донбасу,
Ти візьмеш у руки сталеве кайло
І вб’єш підараса.

Нема в нас святішої більше мети
Чи іншого спасу!
У бога прощення піди попроси
І вбий підараса.

Коли на тарілочці нас подадуть
Кремлю, що вже плямкає ласо,
То буде запізно, повстань і убий!
Убий підараса!

.404385_327557430600959_100000401131651_1116199_27975176_n.jpg

Юрко Винничук
Дякуємо авторові за дозвіл на публікацію цього історичного тексту.

http://vsiknygy.net.ua/news/16415/

Відкритий лист губернатору Харківської області Михайлу Добкіну

Дорогий Михайле Марковичу.

Завжди з непідробним інтересом слідкую за вашими публічними висловлюваннями, щоразу знаходячи в них неабияку насолоду та джерело натхнення. Ось і тепер, прочитавши ваші роздуми про українську інтелігенцію, не зміг пройти повз.

По-перше, приємно, що ви тепер вживаєте моє прізвище в множині («вопреки обработке умов жаданами…»). Очевидно, це свідчить про новий етап стосунків між владою та літераторами. Саме ж написання прізвищ письменників із маленької літери я, з вашого дозволу, сприймаю все таки як стилістичний прийом, а не як припущені вами вкотре помилки.

Ось ви запитуєте, «сколько вреда для будущего страны наносит шипящий ненавистью к власти интеллигент… отрабатывая грантовые вливания». Можна лише позаздрити тому оптимізму, з яким ви ставите поряд майбутнє цієї країни й майбутнє вашої влади. Я би особисто радив вам дещо обережніше ототожнювати ваші особисті кар’єрні шляхи зі шляхами нашої з вами країни. Що ж стосується шкоди, задіяної інтелігентами тому образу країни, який ваша влада намагається нам нав’язати, то тут цілком згоден – її важко переоцінити. Тому цілком розумію вашу стурбованість із цього приводу – інтелігенція напевне не ваш союзник, оскільки бути союзником вашій команді реформаторів просто соромно й непристойно. І найпростіше в цій ситуації, звісно, розцінювати загрозливе «шипіння» на вашу адресу як «відпрацювання грантових вливань».

Цілком згоден також із вашим занепокоєнням «плесенью ненормативной лексики, сдобренными желчными авторскими неологизмами-фекалиями (до речі, суто по-письменницьки, не можу не відзначити барвистість та місткість ваших висловів, особливо там, де йдеться про «желчные фекалии»). «Что узнают о нашем времени наши дети?» – питаєтесь ви, і тут справді є над чим подумати. Гадаю, наші діти, дізнаючись згодом про наш час, ту ж таки харківську владу, хочете ви того чи ні, будуть асоціювати з відомим вам передвиборним роликом середини 2000-х, два головних герої якого активно користуються згаданими вами «плесенью» та «желчными неологизмами».

Ще ви пишете: «А вы были в Харькове, когда сотни тысяч человек приходят на главную площадь города, чтобы низко поклониться настоящим героям – освободителям, принесшим Великую Победу?». Відповідаю – аякже. Були. Бачили напівоголену Настю Каменських на сцені під орденом Великої Вітчизняної війни. Якщо це і є згадане вами «формирование того уже невидимого культурного слоя», можна лише уявити собі цей культурний шар у фазі повної сформованості.

А на ваше питання, коли ж нарешті «лжепатриоты перестанут раскалывать нашу страну», хочеться сказати таке: можна, звісно, вишуковувати ворогів серед інтелігенції, переймаючись питаннями її продажності й шкідливості для країни. Проте ось я, скажімо, поділяю ту думку, що більших «лжепатріотів», аніж у сьогоднішній владі, годі знайти. Підозрюю, думку цю поділяю не я один. Тому, перш ніж викривати «шкідників», варто можливо пройтися власними партійними списками?

І наостанок, з приводу Бориса Олексійовича Чичибабіна. Розумію – ніщо так не приховує відсутність власного авторитету, як посилання на авторитет іншого. Крім того, ніщо так не виказує вашого справжнього ставлення до розколу країни, як бажання протиставляти одних письменників іншим. Дивно було бачити рядки Чичибабіна поряд із вашими словами про «слиз на моніторах комп’ютерів». Ви хоча б посоромились, чи що.

З побажаннями успішного формування культурного шару,
1276591906.jpg
Сергій Жадан.

Харків, 25 січня 2012 року

Крутянська трагедія – героїчний чин нації та непрощений гріх еліти

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України.
000kqd9a777.jpg
Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

000krtts777.jpg

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків, що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача, в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св. Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка вже 14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські документи. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.

Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні втрати склали близько 150 чоловік, більшовики втратили вдвічі більше.
000kqd9a7771.jpg

Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.

На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців. На перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді близько 2,5 тис. делегатів представляли 1.732.444 українських військовиків. З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольних змаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще за українську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах.

Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин. Визнав Центральну раду, розробив план створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

000p0fy677.jpg

Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта», дорвавшись до влади, використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Уже нинішньою владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%, потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%, в останні роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

Міліція? Поліція? Жандармерія?

«…а вы, друзья, как не садитесь,

Всё в музыканты не годитесь»

(з байки Крилова «Квартет»)

Існує такий вислів: «як корабель назвеш-так він і попливе».

Одразу, після жовтневого перевороту, в Росії було створено міліцію. Пам’ятаєте оте Ленінське: «…всякая революція только тогда чєгото стоіт, когда она умєєт защіщатся». Ото ж для захисту «комуністичної революції» й було створено міліцію. Тобто для захисту верхівки заколотників.

За визначенням словника: – міліція – це тимчасові збройні формування. Тимчасовість радянської міліції затягнулася майже на сотню років. Поліцією (так звуться правоохоронні органи у більшості демократичних країн)- радянська міліція так і не стала з тієї простої причини, що вона слугувала не захисту прав та свобод радянського народу, а була карально-репресивним органом та органом захисту комуністичної влади. Після проголошення Незалежності – в Україні влада залишилася комуністичною. Тому й міліція залишилася – міліцією. У державах, які зуміли позбутися комуністичного правління, міліцію замінили поліцією (яскравим прикладом можна вважати Грузію) Саме замінили, а не перейменували, як у Росії. Перейменування не змінило сутності – міліція так і залишилася каральним органом та захисником правлячої верхівки.

Щодо Української міліції. Приклад Грузії звісно надихає. Але є маленький суттєвий нюанс. Президент Грузії – «не був, не має, не притягувався». За роки Незалежності було декілька спроб змінити назву міліції в Україні. Які тільки аргументи не приводили проти назви – поліція. Головним аргументом було те,що народ не сприйме такої назви тому, що в нього поліція асоціюється з добою війни, німецької окупації та поліцаями. Повнісінький абсурд. Народу, по великому рахунку, глибоко «начхати» на назву органу, який його буде захищати від злочинців. Аби він був ЗАХИСНИМ, а не каральним та наскрізь корумпованим. Бо ні для кого не секрет, що самими корумпованими органами в нашій державі є правоохоронні, контролюючі та органи управління. Ще з часів президентства Кравчука й по сьогоднішній день, періодично правоохоронцям суттєво підвищують зарплати . Аргумент для підвищення «вбивчий» – щоби не брали хабарі! І що не беруть? Боротьбу з корупцією в Україні ведуть найкорумпованіші органи. Тому й відповідний результат. Сучасний Український правоохоронний «корабель», як не перейменовуй, залишиться карально-репресивним, корумпованим органом на службі правлячої верхівки. Нещодавні події є яскравим тому прикладом. Боротися зі злочинністю постійно, щось заважає. Зате для боротьби з опозиціонерами – «завжди готові» Дивує лише заповзятість з якою вони це роблять. Хоча, мабуть за ЦЕ їм і підвищують зарплати.

Для реформування міліції потрібні кошти й не маленькі. Заміна уніформи, посвідчень тощо. Навіщо витрачати силу силенну грошей, якщо результат буде нульовий. Знову реформи заради реформ? Чи чергова піар – акція? А «нові» ініціативи нового Міністра Внутрішних Справ схожі на звичайнісіньке намагання надати позитивного іміджу його відомству. Всілякі гарячі лінії, телефони довіри і т.ін. – вже проходили. Тільки повна заміна особового складу МВС могла би щось змінити на краще. А яку назву матиме реформоване відомство і як будуть називатися охоронці правопорядку – не суттєво.

Але все це стане можливим лише за умови зміни влади на демократичну.

Олександр Денисов, голова Харківської обласної (крайової) організації Народного Руху України

Как Путин Россию от гражданской войны спас

В конце прошлого года президент Грузии Михаил Саакашвили в Бишкеке говорил о том, чего добилась Грузия за последние 9 лет.

«Грузинская бюрократия — вторая самая эффективная и прозрачная в мире после Новой Зеландии, — сказал Саакашвили. — Когда я стал президентом, у нас крали 50 машин в день, в прошлом году украли одну. Мы начинали в 2003 году с ВВП 800 долларов на человека, сейчас это 3700 долларов. 98% грузин заявляли, что давали взятки. А сейчас меньше полпроцента».

На этой неделе премьер Путин тоже отчитался об успехах — в предвыборной статье в газете «Известия»: «За последние годы мы все, народ России, многого добились в решении первоочередных, самых неотложных задач», «созданы все предпосылки для движения вперед», «нашу задачу на предстоящие годы вижу в том, чтобы убрать с дороги национального развития все то, что мешает нам идти вперед».

Чувствуете разницу? Саакашвили: «У нас крали 50 машин в день, теперь угоняют одну за год». Путин: «Мы многого добились в решении первоочередных задач». Саакашвили: «Взятки давали 98% грузин, сейчас меньше полпроцента». Путин: «Мы создали все предпосылки для движения вперед».

Согласно Путину, его команда «вывела Россию из тупика гражданской войны, переломила хребет терроризму, восстановила территориальную целостность страны и конституционный порядок, возродила экономику и обеспечила на протяжении 10 лет один из самых высоких в мире темпов экономического роста».

Мне не совсем понятно: какая именно гражданская война бушевала в России в 1999-м? Воронеж с Тверью сражались? Если же речь идет о войне на Кавказе, то она как-то не кончилась. Она, увы, только начинается.

«Переломила хребет терроризму?» По-моему, после взрывов в метро и «Домодедове» говорить об этом не очень прилично. Ситуация ровно обратная. В 1999 году, когда ваххабиты подняли восстание в Дагестане, они проиграли потому, что оказались маргиналами. Через двенадцать лет правления Путина ваххабиты стали в Дагестане системообразующей силой.

«Восстановил территориальную целостность страны» — это о чем? О Чечне? Ха! Не точнее ли сказать: «Стал платить Чечне дань».

Ну и, наконец, о возрождении экономики.

Что именно выросло в российской экономике, кроме доходов от экспорта нефти и газа, а также взяток чиновникам? Производство мобильников? Телевизоров? Микросхем? Самолетов? Обоев? Выключателей? Тканей? Игрушек? Чайников? Поднимитесь со стула, любой из моих читателей, и просто оглядите комнату, в которой вы сидите. Если в ней есть вещь, купленная за последние двенадцать лет, — от лампы на столе до ручки в стаканчике — сделана ли эта вещь в России? Мы экспортируем нефть и газ и импортируем все остальное.

Экономика СССР была на 80% завязана на оборонку. Она рухнула и хорошо ли, плохо ли, но перестроилась к концу 90-х — без всякой на то заслуги Путина. Цены на нефть и газ действительно выросли — но опять-таки при чем тут Путин?

За время правления Путина из России уехало более миллиона человек. За время правления Путина Россия получила полтора триллиона нефтедолларов и не построила ни одной крупной автомагистрали. Зато у Путина есть 26 дворцов. За время правления Путина все члены кооператива «Озеро» стали миллиардерами, и, что еще более поразительно, — я не знаю в стране ни одного бизнесмена, который не входит в ближний круг Путина и чье состояние росло сходными темпами. За время правления Путина количество граждан, доверяющих милиции, стало меньше количества граждан, носящих погоны. За время правления Путина не был наказан ни один чиновник или крупный бизнесмен, задавивший человека на улице прямо на глазах свидетелей и телекамер.

Как это называется в программной статье кандидата в президенты? Ах да, — он спас Россию от гражданской войны. И от метеорита, наверное, тоже спас — ведь на Россию за время правления Путина не упал метеорит, и в этом, без сомнения, есть его личная заслуга.

Король Бельгии будет ремонтировать дворец за личный счёт

Пресс-служба двора сообщила, что Альберт II решил внести добровольный вклад в оздоровление государственных финансов в ближайшие два года.
46398.jpg
Так монарх отреагировал на критику фламандских сепаратистов, которые обвиняют федеральный центр в чрезмерных расходах в период кризиса.

По закону, государственные дотации на содержание королевской семьи должны повышаться пропорционально инфляции. В прошлом году они составили 11 миллионов евро и должны быть увеличены в нынешнем году на 3 процента.

Именно это повышение король вызвался компенсировать, взяв на себя эквивалентные расходы по ремонту дворцовой недвижимости.

МАРАЗМ КРЕПЧАЕТ: Протоиерей Чаплин призвал Россию не бояться войны

О необходимости наращивания мощного военного присутствия России во всех регионах, где “люди просят защиты от оранжевых экспериментов, от разного рода цветных революций”, заявил в эфире Русской службы новостей глава синодального Отдела по взаимоотношениям Церкви и общества, протоиерей Всеволод Чаплин.
445001.jpg
По его мнению, не нужно бояться боевых действий. “Даже если России нужно будет участвовать в боевых действиях, этого не нужно сегодня бояться. Армии нужно, наконец, дать настоящую работу. Сетевых хомячков вполне можно было бы отправить в действующие войска. Те из них, кто выживут, наверное, станут людьми”, – сказал Чаплин. Он пояснил, что под хомячками подразумевает “людей, которые лучшее время своей жизни проводят в виртуальных войнах”.

“Россия теряет свою политическую волю именно потому, что она не участвует в полную силу в мировых политических процессах. Мы сейчас отправили корабли к берегам Сирии – это хорошо, но это должно быть только начало. Во всех тех местах, где люди озабочены опасностью цветных экспериментов над теми или иными народами, Россия вполне может присутствовать, в том числе военным образом, полномасштабно, даже если это будет означать участие в боевых действиях. И вот в этих действиях должен участвовать, по крайней мере, весь мужской элемент нашего народа, включая тех самых несчастных хомячков, которые очевидно могут исправиться только тогда, когда они столкнутся с реальной мужской работой, с военной работой”, – считает протоиерей.