Межигір’я-2. Що насправді будують біля Маріїнського парку? (ФОТО)

В інтернет потрапили фотокопії креслень вертольотного майданчика для Януковича в центрі Києва.

Як розповів один з учасників будівництва (через побоювання за свій заробіток і здоров’я дітей він побажав залишитися невідомим), чутки щодо вертолітного майданчику виявились вірними. Судячи з наданих секретних кресленням на останньому поверсі й справді будуть розміщуватись два гелікоптери. Але чи тільки вони?
13.jpg
2.jpg

3.jpg

Сам об’єкт має доволі нейтральну назву, мабуть щоб не викликати справедливого народного гніву на випадок витоку інформації. Зверніть увагу на фразу “Об’єкт № 1″. Яка цинічна назва, ніби зійшла зі сталінських директив про секретні військові об’єкти!
4.jpg

5.jpg
6.jpg

Залишається тільки дивуватися, як вистачає нахабства щоб втиснути цього бетонно-скляного монстра посеред незайманого парку на дорогих серцям усіх киян дніпровських схилах!
7.jpg
Заборонивши народу шукати єдину втіху в безрадісному життя через примарну можливість виграшу, вищі чиновники самі не гребують розважатися азартними іграми.
8.jpg

9.jpg

10.jpg

11.jpg
Дискотека, ресторан, лаунж-бар, сигарний зал – чи це потрібно будувати за кошти держбюджету, при тому що мільйони дітей туляться в тісних дитячих садках, мерзнуть в неопалюваних школах, недоїдають в дитячих будинках?
121.jpg
Зверніть увагу на машини, що наведено на кресленнях цього урядового гаражу – такі автомобілі можуть дозволити тільки вони, можновладці, при всьому тому що такий автомобіль коштує як тисяча зарплат простого українця!

На ТВі обіцяють Новий рік без Януковича

91.jpgНа ТВі не покажуть привітання Президента України. У канала інші плани. Про це у Фейсбуці написав директор ТВі Микола Княжицький.
«Коли інші будуть чекати 31 січня на привітання президента і іноземну попсу,ви перемкнете на ТВІ. У нас о 00.00- своє неповторне привітання,а потім-повна версія кращого українського рок-концерту року!», – повідомив директор ТВі Микола Княжицький на персональній сторінці у Фейсбуці.
Далі на сторінці Директора ТВі розміщено посилання на уривок відео з концерту пам’яті лідера гурту «Брати Гадюкіни» Сергія Кузьменка.
«Це буде чесне, відверте привітання. На всіх каналах буде Гарант Конституції, а у нас буде свій гарант», – повідомила «МедіаБізнесу» по телефону заступник директора ТВі Наталка Катеринчук. Втім пояснити «гарант» ЧОГО буде на ТВі вона не захотіла та порадила дивитися новорічний ефір.

Чому так ненавидять нинішню владу?

Очевидно, що рівень всезагальної ненависті народу до нинішньої влади уже перевищив всі допустимі норми і продовжує зростати. Все те, що говорять, кричать і навіть співають на всіляких вимушених і невимушених зібраннях прості і не дуже люди достойне пера як мінімум Остапа Вишні.
СБУ до таких речей підходить суто аналітично і звичайно відкидає при цьому саме емоційно-амбіційну сутність проблеми. Однак саме в ній, на мою думку, і криються причини всіх сучасних революцій, які потрясають на наших очах світ.
Нинішня ж влада звикла вимірювати все в “бабках” і тому повністю ігнорує не просто думку суспільства, а, перш за все, його національні емоції, гордість, любов і ненависть, страх і мужність.
Пригадую, як не так давно потрапив на одні парламентські слухання. Сидів у Верховній Раді на місці якогось “депутата-комуніста” і з саркастичною посмішкою гортав якийсь порнографічний журнал з депутатської шухляди з голими “тьолками”.
Зала була повністю заповнена різними людьми, які навколо мене гомоніли хто українською, хто російською мовами. Виступали різні промовці-експерти, а також народні депутати.
Представники Угорщини і Польщі намагалися говорити українською, що народ зустрів оплесками. І раптом на трибуну “виліз” “український депутат” пан Болдирєв і заговорив російською мовою Що тут почалося! Зала одностайно повстала. Люди свистіли, тупали ногами, плескали в долоні, кричали “геть з трибуни”.
Присутній на слуханнях брат колишнього президента Ющенка намагався втихомирити людей у своїй улюбленій манері: та дайте ж людині висловитися. Двічі він звертався до аудиторії, Але виступити Болдирєву так і не дали. Характерно, що найбільше нетерпимо зустріли виступ російською мовою саме російськомовні запрошені на парламентські слухання.
Це абсолютно нове, ще не досліджене явище в нашому житті. Я можу говорити як завгодно, а ось українська влада має виступати тільки українською і ніякою іншою.
Таким чином, реакція на Болдирєва в ніякій мірі не пов’язана з грошима, пенсіями, комунальними виплатами і такими іншими матеріальними речами. І це найстрашніше для нинішньої влади. Ще страшніше для неї те, що вона цього не розуміє.
На цих парламентських слуханнях молодих людей майже не було. Отже ми можемо говорити про реакцію на регіонала Болдирєва людей середнього віку і, так би мовити, апроксимувати її на все суспільство.
А ось на відкритті стадіону в Києві, куди незрозуміло за порадою яких “спеціалістів” пішов пан Янукович була присутня в основному молодь, якій і належить майбутнє.
Такого абсолютного неприйняття керівника держави, яке виразилося в страшному свисті і суцільному улюлюканні я за своє життя не пригадую. Потім це повторилося у Львові, коли освистали вже не саму особу, а її зображення і голос. Чому ж свистіли ці хлопці і дівчата? Хотіли зниження ціни на білети? Ні. Вони прийшли туди безкоштовно.
Їх турбувала в ту мить інфляція, корупція, відсутність перспектив у подальшому житті, клановість суспільства чи його нестримне розшарування? Теж ні.
Реакція була суто емоційна. Люди ображаються за свою державу, свою націю. Вони не хочуть щоб влада торгувала національними інтересами, здавала газотранспортну систему, хочуть вигнати геть імперіалістичну іноземну військову базу з Севастополя, міста української слави.
Вони хочуть потурити Табачника і не хочуть другої державної мови, бо в Німеччині – німецька, у Франції – французька, в Росії – російська, в Португалії – португальська, а в Польщі польська. Все логічно. Чому ж з нас намагається влада зробити алогічних ідіотів?
Складається враження, що влада просто не здатна нічого второпати сама. А підказати їй з тих чи інших міркувань ніхто не може чи не хоче.
Що говорять про наше керівництво вчителі, які навчають дітей, в цьому опусі цензурними словами описати не можна. Президент повністю ігнорує думку освітян і всіляко пролонгує цього незамінного “вченого-історика”. А може просто не має повноважень для його звільнення?
Я не знаю. Але на прикладі пана Табачника саме найяскравіше проглядається гасло нинішніх правителів: ви там собі що хочете про нас думайте, а ми будемо робити що захочемо.
Історія однозначно вказує на те, що це ілюзія. Всі без винятку правителі. які намагалися в своїй діяльності ігнорувати думку народних мас закінчили дуже погано. Чим довше – тим гірше.
Петро Масляк

Амністія за вбивство студента, довічне – за міліціонера

Прокуратура вимагає довічного ув’язнення для мешканця села Семиполки Віталія Запорожця, який із мисливської рушниці застрелив майора міліції. Хоча односельці кажуть, що міліціонер тероризував їх. Справа навіть не в тому, що вони кажуть, а в тому що роблять: збирають гроші на адвокатів, пікетують суд. Схоже, міліціонер їх таки справді дістав. Сподіваюся, ніхто, крім працівників прокуратури, не буде казати, що міліціонерові дісталося якесь неправильне, бандитське село?..

Водночас, одного з міліціонерів, винних у загибелі в Шевченківському райвідділі столиці в травні 2010-го студента Ігоря Індила, вже амністували. Цей так би мовити правоохоронець не перевірив, на підставі чого був запроторений до «мавпятнику» хлопець, не викликав швидку, коли той кілька годин помирав на його очах. Саме в цю ніч Ігорю мало виповнитися 20 років.

Ми живемо в державі, де репресивний апарат в рази чисельніший та дорожчий за армію (за словами Степана Гавриша, на різноманітних правоохоронців з держбюджету пішло 22 млрд. грн.., тоді як на оборону – 8,2).
При цьому, за даними правозахисників, за десять місяців цього року в райвідділах міліції загинули 32 особи, минулого – 19. І за таких умов амністують міліціонера-вбивцю, а вбивці міліціонера хочуть дати довічне! І хтось після цього вірить у те, що влада справді хоче щось змінити?! Навпаки, подібним чином влада дає зрозуміти: в подібній ситуації вона на боці репресивних органів, а не громадян.

Дмитро Шурхало

Українськомовнi громадяни: чи варто боротися з порушенням їхніх прав?

Київ – Багато хто вважає, що українськомовним боротися за свої мовні права в Україні – це щось на зразок Сізіфової праці або ж донкіхотства. Мовляв, нахил до шляхетних, але нездійсненних ідеалів уперті, але позбавлені сенсу зусилля результату не дадуть. Часто такі скептичні міркування мають під собою ґрунт. Та не завжди. Про це свідчать численні приклади захисту своїх мовних прав десятками громадян України, зокрема й у судах.
a5919844-852c-47ee-8e92-5e85a9f5b8a8_w268_r1_cx0_cy19_cw0.jpg
Якщо проаналізувати дії різних судових інстанцій за останні приблизно десять років – від районного і до Верховного судів, – то спільним у діях суддів є те, що вони, по-перше, дуже нерадо беруться за такі справи, «не розуміють», у чому проблема, а з усього законодавства з цього питання покликаються на те, що в Україні, мовляв, російська мова є мовою міжнаціонального спілкування. Хоча насправді, відповідно до статті 4 Закону України «Про мови в Українській РСР», ухваленого 28 жовтня 1989 (!) року, «мовами міжнаціонального спілкування в Українській РСР є українська, російська та інші мови». Але ця норма вже застаріла і є, фактично, антиконституційною. В Конституції України немає згадки про мови міжнаціонального спілкування. Натомість стаття 10 дає такий перелік: державна мова, мови національних меншин, мови міжнародного спілкування.

Дещо з історії питання

В 2003 році молодий киянин Олексій Середюк придбав у крамниці «Госптовари київські» вироблений в Україні хімічний товар із супровідною інформацією російською мовою. З огляду на те, що продавець відмовився надати інформацію українською мовою, він звернувся в Святошинський районний суд Києва з позовною заявою до цього закладу торгівлі, в якій вимагав надати йому необхідну інформацію про товар. Підстава – закон «Про захист прав споживачів», стаття 36 закону «Про мови в Українській РСР», постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 року, у пункті 12 якої зазначено: «Надання інформації в технічній документації, на етикетці, тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації».

Незважаючи на обґрунтованість вимог, позивач одержав відмови від районного та апеляційного судів. При цьому суддя першої інстанції втручалася в його особисте життя, цікавилася, чи володіє він російською мовою, і змусила його надати документи про одержання освіти, де було засвідчено відсутність вивчення російської мови. Середюк дійшов до Верховного Суду, але нічого не добився.

Схожими були позови мешканця Львова Михайла Павлишина і ще одного киянина Володимира Богайчука. Щоб відстояти своє конституційне право на інформацію в рекламі і на етикетках товарів українською мовою, Павлишин судився впродовж 2000-2005 років. Один позов він подав до Залізничного районного суду міста Львова, інший – до журналу «Галицькі контракти», однак безуспішно. Не підтримав його позову і суд другої інстанції, і Верховний суд України, причому найвища судова інстанція не поінформувала вчасно про своє рішення, тому він не зміг подати скаргу до Європейського суду з прав людини.

У 2003 році Богайчук придбав автомобіль, вироблений в Україні, із супровідною документацією російською мовою. Виробник – Запорізький автомобілебудівний завод – відмовився надавати інформацію про автомобіль українською мовою, мотивуючи відмову складністю перекладу: «Вказані у листі документи «руководство» та «сервисная книга» містять технічну інформацію, що подекуди є складною в перекладі українською мовою».

А висновок суду про те, що позивач має інтелект і йому, як споживачеві, інформація українською мовою не потрібна, було відвертим глузуванням над законодавством України і самим Богайчуком за абсурдним принципом: розумним російська мова, а людям з недостатнім інтелектом – українська.

Різні судові інстанції проігнорували не лише чинне законодавство і «Загальну декларацію прав людини», в статті 29 якої зазначено: «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом», але й висновок комплексної психолого-лінгвістичної експертизи, проведеної Інститутом психології Національної академії педагогічних наук. Тож Богайчук у липні 2008 року подав заяву до Європейського суду з прав людини.

Вимогу мешканця Миколаєва Анатолія Ільченка обслуговувати його українською мовою, а після відмови – надати йому книгу скарг – працівники одного з відділень Ощадбанку розцінили як «хуліганство». Внаслідок цього суд Ленінського району Миколаєва прислухався до представників державного банку (філія якого в Києві відновила барельєф Сталіна) і за блокування роботи банку присудив Ільченку сплатити штраф у сумі 51 гривні.

Це далеко неповна розповідь про те, як не позбавлені почуття власної і національної гідности громадяни обстоюють свої природні права.

Моніторинг ВГО «Громадський рух «Не будь байдужим!»

В 2010-2011 році волонтери Всеукраїнської громадської організації «Громадський рух «Не будь байдужим!» провели два піврічних моніторинги кафе-барів-ресторанів на предмет дотримання прав українськомовних громадян. В 2010 році вони відвідали 182 закладів громадського харчування в Дніпропетровську, Донецьку, Запоріжжі, Кіровограді, Луганську, Одесі, Полтаві, Сумах, Херсоні, Хмельницькому та Києві, з яких порушення були виявлені в 131 об’єкті перевірки (72%). Моніторинг 2011 року стосувався лише Києва. З 95 проінспектованих закладів харчування порушення були зафіксовані в 63 з них (66% ).

Успішні приклади боротьби за мовні права

Луганчанин Сергій Мельничук вже не один рік виборює своє право навчатися українською мовою в Східноукраїнському національному університеті іменi Даля. На його користь було не одне рішення суду. А 26 жовтня 2011 року прокурор Жовтневого району Луганська у відповідь на звернення Мельничука вніс припис навчальному закладові щодо відновлення його конституційного права одержувати освіту державною мовою. До речі, свій досвід численних позовів, скарг і звернень Мельничук зібрав у книжці «Моя боротьба за мову». Нині він готує її друге, розширене видання.

Два роки тому згадуваний вже Богайчук подав у Головне Київське міське управління в справах захисту прав споживачів скаргу на автосалон з реалізації автомобілів «Шкода», що розташований біля метро «Нивки» в Києві, на те, що експлуатаційна документація там – не українською мовою. Замість перевірки скарги чиновники управління надсилали відписки. Тоді Богайчук подав у суд, щоб примусити Головне Київське міське управління у справах захисту прав споживачів здійснити свої функції, і на стадії апеляційного розгляду виграв його. 25 лютого 2011 року виконавча служба Головного управління юстиції у місті Києві винесла постанову про відкриття виконавчого провадження, але досі зволікає з виконанням рішення суду. А тим часом виробник автомобілів «Шкода» вже півтора року як виправився і має всю експлуатаційну документацію українською мовою.

Отож на запитання, поставлене в заголовку статті, логічна відповідь – «Варто».

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Вандалізм у с. Воронькові над пам”ятним знаком “Козакам Вороньківської сотні”.

Про минуле Вороньківської сотні ще щось залишилось в публікаціях, більше в архівах…

На сьогодні архіви вивезені, знищені, недоступні. Виникає запитання: “Чому влада в Україні нищить українську історію?” На сьогодні відповідь вже відома – ця влада є окупаційною. А боротися проти окупанта – св”ятий обов”язок поневоленого народу. Бо інакше – поневолення, асиміляція, знищення… Чи ми усвідомлюємо, що коли немає історії – немає й народу? Зрозуміло, чому влада в Україні судить і знищує наших героїв в минулому і сьогодні.

Невідомо інше – коли ми продовжимо цю боротьбу – організовано і безкомпромісно. Бо тільки тоді ми переможемо і матимемо українську владу в своїй державі .

А боротьба проти нашої історії продовжується. Приклад – вандалізм у с. Воронькові над пам”ятним знаком “Козакам Вороньківської сотні”. На протязі року після втановлення його громадою села, пам”ятник вже два рази піддавали вандалізму (обливали фарбою та малювали фашистську свастику).

Сотенний Вороньківської сотні Іван Черпак (Штурба) з побратимами - братами Михайлом та Яковом Кленками

Але набагато цікавішою була наступна історія. Напередодні дня Незалежності один із ветеранів 2-ї світової війни з пізвищем Куленко звернувся до голови сільської ради з питанням: “Як він дозволив на території меморіального комплексу, де є символічний пам”ятник солдатам Радянської армії,  встановити пам”ятний знак оцим бандитам – козакам  Вороньківської сотні?” Йому показали фото на якому є три козаки – сотник Черпак і два козаки – родичі з прізвищем Кленки. І запитали: “Чи це не його родичі?” У ветерана було прізвище Куленко. Він впізнав свого батька і рідного дядька. На його обличі був страх і сльози радості. Потім на запитання: “чи вони також були бандитами?” – він не знав що відповісти…

Пригадалися слова з повстаньської пісні 20-х років :

Чорна гречка, білі кінці.

Єднаймося, українці!

Як не будемо єднатися –

Будуть люди сміятися.

Вороженьки утішатися…

Слава Героям.

Бій на Трубежі 90 років тому козаки Вороньківської, Бориспільської й Баришівської сотень своїми життями прикрили евакуацію українського уряду

 22555.gif

Бій відбувся 4–5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району, біля залізничного мосту через річку Трубіж. Про цю живу сторінку нашої історії ми не знали б, якби не допитливий розум світлої пам’яті Андрія Олександровича Свирида з села Іванків, відомого на Бориспільщині краєзнавця. Про бій своїх земляків він чув ще в дитинстві, на початку 1930–х років, від свого батька. Серед загиблих героїв був його близький родич. Радянська пропаганда називала всіх, хто боровся проти неї, бандитами. Тому навіть вдови й матері загиблих боялися розповідати своїм дітям та онукам правду про їхніх батьків. Ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Більшовики теж не задокументували подробиць: в архівах поки що не вдалося знайти документів про бій на Трубежі. Досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Однак майже через 70 років, на схилі віку, Андрій Свирид зібрав спогади про бій на Трубежі в деяких його учасників.

Сотні добровольців

Із розмов з найстарішими мешканцями сіл Іванків, Вороньків, Рогозів, Глибоке Андрій Олександрович з’ясував таке. Після падіння самодержавства і проголошення тимчасовим урядом демократичних свобод, створення в Києві Центральної Ради в українців з’явилася надія на відновлення своєї держави. Жителі Воронькова, Борисполя й Баришівки, в яких діяли колись козацькі сотні Переяславського полку, пригадали, чиї вони нащадки, і почали згуртовуватися в козацькі загони–сотні. Військова агресія зі сходу витісняла армію Української Народної Республіки спочатку з Лівобережжя, а згодом і з Києва. Український уряд переїхав до Вінниці. На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак одержав наказ зайняти оборону на лівому березі річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити хід червоних військ до Києва, поки звідти евакуюються на захід українські установи.

Про відбиття наступу, тим паче про «другі Фермопіли», не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів, могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепоїзди й гармати? Серед патріотів, які вирішили ціною свого життя затримати більшовиків на підступах до столиці, було близько трьох сотень (точна кількість невідома) жителів лівобережних містечок Бориспіль, Баришівка, Вороньків і декількох довколишніх сіл.
Зрада не спинила

Перед самою річкою повстанці вивели з ладу залізницю: познімали рейки з насипу і з мосту з надією, що машиніст цього не помітить і перший ворожий потяг, на великій швидкості зійшовши з колії, впаде у воду, а вагони поскочуються в болота, й таким чином на декілька днів буде перекрито шлях на Київ наступним поїздам. Але серед оборонців знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку. Червоний бронепоїзд зупинився перед мостом і став обстрілювати українців із гармат.

Два дні тривав нерівний бій, більшість оборонців загинули або були поранені. Скориставшись нічною темрявою, вцілілі козаки відступили, забравши поранених і, по можливості, загиблих товаришів. Як з’ясував Андрій Олександрович, вістку про розгром сотні приніс в Іванків молодий гімназист, мабуть, учасник бою, бо його вишиванка під кожушком була закривавлена. На запитання дружини одного з повстанців, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа».

А далі було таке. 7 лютого 1919 року до столиці України увійшли більшовики. Як і під час свого першого приходу до Києва, за рік перед тим, вони позбавили життя кількох тисяч людей. За сім місяців окупації було знищено або пограбовано й вивезено до Москви багато безцінних пам’яток історії й культури.
Віднайдення отамана

Після публікацій Андрія Свирида у місцевій пресі відомий український поет Микола Карпенко, уродженець Воронькова, написав поему «Отаман Черпак» про подвиг козаків у бою на Трубежі. Він згадував, що в дитинстві чув розповіді земляків про цей бій та звитягу Івана Черпака і його побратимів. Ці історії підтверджували також поетова сестра Катерина й інші вороньківці старшого віку.

1990 року після закінчення одного з мітингів на підтримку незалежності України, поважного віку борисполець розповів мені, що 1920 року його батько був розстріляний за участь у протибільшовицькому повстанні в нашому місті. За його словами, повстанців очолював отаман Іван Черпак. Ще він повідав, що на одному з міських кладовищ досі збереглися могили розстріляних того дня батька й сина.

Під час досліджень Андрій Свирид відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останній період життя Івана Черпака і показали місце його поховання. Вдалося роздобути давню фотокартку, де він разом із побратимами. Уже за незалежної України вороньківці й бориспільці впорядкували могилу і встановили на ній дубовий хрест. Священики відспівали панахиду за отаманом.
Буде пам’ятник?

Пам’ятний знак загиблим на Трубежі вирішили спорудити на одній із центральних вулиць Баришівки. Бориспільський під­приємець Віктор Швагрун за власний кошт виготовив мармурову плиту з написом–посвятою землякам, загиблим у бою з загарбниками. Андрій Свирид разом із бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном зустрілися з головою Баришівської райдержадміністрації Сергієм Васильківським. За словами бориспільців, керівник виконавчої влади Баришівки у відповідь на прохання посприяти заявив: «Нікому не дозволю встановлювати пам’ятник петлюрівцям. Мої дід і батько були більшовиками, і я — більшовик!».

Утім ініціатори увічнення зверталися до тодішнього голови облдержадміністрації, до центральної влади. Звідусіль надходили відписки. Лише з обласного центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва повідомили, що не заперечують проти встановлення плити з відповідним текстом на території селища Баришівки. Згодом було вирішено, що найліпше місце для пам’ятного знака — привокзальний майданчик Баришівської залізничної станції. Київська дирекція залізничних перевезень, до складу якої входить станція Баришівка, своїм листом від 6 лютого 2007 року повідомила, що не заперечує проти встановлення на території станції пам’ятного знака героям бою за незалежність України. Підтримував цю ідею колишній заступник голови Баришівської райдержадміністрації, дід котрого також брав участь у бою на Трубежі. Але виникла ще одна перешкода. Проти пам’ятного знака виступила місцева рада ветеранів Червоної армії…
* * *

4 лютого цього року вперше за 90 літ представники демократичних організацій Київщини вшанують пам’ять героїв Трубежа на місці бою. А наступного року на Зелену неділю жителі Борисполя відзначатимуть 90–річчя повстання їхніх прадідів проти більшовицьких окупантів. Під час його придушення ворожий бронепоїзд обстріляв місто запалюючими снарядами. Тоді в пожежі згоріло кілька сотень будинків. Оточивши Бориспіль, більшовицькі загони зігнали на майдани чоловіків та юнаків і без суду й слідства розстріляли кожного десятого, а подекуди — кожного п’ятого.

Від імені демократичної громадськості звертаюся до бориспільської громади з пропозицією вже зараз розпочати підготовку: створити оргкомітет, розробити план заходів, передбачити встановлення пам’ятного знака на міському майдані. Упевнений, його виготовлення не потребуватиме коштів із міського бюджету, адже є достатньо патріотів серед бориспільських підприємців.
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
краєзнавець, голова Бориспільського об’єднання «Просвіта»

ГЕОГРАФІЯ
Трубіж — річка на Придніпровській низовині, ліва притока Дніпра. Замерзає у грудні, скресає в березні. Протікає в Козелецькому районі Чернігівської області та Броварському, Баришівському і Переяслав–Хмельницькому районах Київщини. Бере початок з болітця поблизу с. Петрівського, тече Придніпровською низовиною. Найбільша притока — Недра (ліва), права притока — Ільтиця.

ДОВІДКА «УМ»
Декретом Тимчасового робітничо–селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця».

5 лютого Червона армія захопила Київ. У лютому–березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд із Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам’янця–Подільського. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід із Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об’єднання її армії з армією Денікіна.

Героїка України:1919 рік,бій на річці Трубіж.

5 лютого, українська громадськість відзначила річницю героїчної сторінки української нації в боротьбі за незалежність України в ХХ столітті.

Цього дня, 92 років тому,козацька сотня зі славного старинного села Вороньків, що зараз у Бориспільському районі,повторили подвиг Героїв Крут. Вони невеличким загоном утримували впродовж двох діб наступ загарбницького війська московських окупантів й цим дали змогу евакуації українського уряду з Києва до Житомира.

Тоді, на заклик місцевого отамана Івана Черпака,піднялося місцеве козацтво й вийшло на річку Трубіж де мали проїхати більшовицькі війська бронепоїздами на Київ. Біля мосту через річку вони розібрали залізничну колію,замінували міст та зайняли обороні позиції.

По прибутті московських загарбників безстрашна сотня Івана Черпака,до якої долучилися мешканці навколишніх сіл, зустріла ворогів Вітчизни. Але сили були нерівні. Та героїзм й відвага українських козаків стримувала просування окупантів впродовж двох діб.

Понад 70 українських героїв загинули в цьому бою, але не відступили й пали смертю хоробрих за волю своєї Батьківщини.

Окупаційна більшовицька влада зробила все,щоб стерти пам’ять у нашого народу про цю героїчну сторінку в історії української нації. Але місцеві старожили пам’ятали ті буремні дні й зберегли пам’ять про цю подію. Славної пам’яті Андрій Свирид зберіг подробиці цього бою, які йому розповів у деталях його батько, один з небагатьох уцілілих з козацької сотні та який загинув за вашу і нашу свободу в рядах легендарної Української Повстанської Армії в 1942 році в боях проти фашистських окупантів на Галичині.

Натхненну працю зі збору матеріалу про цю героїчну битву на річці Трубежі зібрав та упорядкував бориспільчанин пан Анатолій Ковальчук – відомий громадський діяч Київщини. Завдяки його старанням подвиг Героїв Нації не канув у Лету й зараз українська громадськість має можливість достойно вшанувати славних синів українського народу.

На заклик пана Анатолія Ковальчука Вороньківський сільський голова пан Ігор Михайлович Заборний разом з місцевими депутатами та за підтримки Бориспільської районної держадміністрації віднайшли можливість встановити меморіальний пам’ятник у центрі села Вороньків поряд з пам’ятником воїнам-односельцям, які загинули в боях з нацисткою Німеччиною. На меморіалі викарбувані такі слова: Борцям з більшовизмом за волю України. Та ще: Померти за Батьківщину значить – жити!

У цей день численні делегації політичних та громадських організацій з Києва, Борисполя й місцеві мешканці з села Вороньків та прилеглих поселень зібралися біля меморіалу, щоб вшанувати світлу пам’ять українських героїв,які полягли в бою на річці Трубежі.

Делегацію Спілки офіцерів України очолив народний депутат України, капітан І рангу Євген Лупаков, який у своїй палкій промові закликав громадськість пам’ятати звитягу українського козацтва в усі буремні часи історії нашого народу.

Серед делегацій також були представники ВО «Свобода», Конгресу Українських Націоналістів, Української Народної Партії та інші.

Опісля делегації відвідали місце бою на річці Трубіж де священик УАПЦ протоієрей Михайло Леськів та священик з Київського Патріархату отець Віктор, настоятель Свято-Миколаївського храму в Борисполі, він же й отаман місцевого козацького підрозділу, під приспущеними численними національними та організаційними прапорами відслужили панахиду за загиблими. Протоієрей Михайло у своєму напутньому слові сказав, що українці мають відстоювати свою Батьківщину всіма засобами, в тому числі й мечем, бо це богоугодна справа.

Учасники цього громадського заходу пообіцяли, що наступного літа в цьому місті, біля річки, буде насипаний курган, увінчаний козацьким хрестом ,як те водиться в традиції нашого народу.

Потім делегації відвідали кладовище де упокоїться славної пам’яті Андрій Свирид й протоієрей Михайло Леськів відправив панахиду на могилі цього неординарного українця, який зберіг пам’ять про бій на річці Трубіж взимку 1919-го року.

Серед учасників заходу було чимало молоді з Борисполя, що свідчить про небайдужість молодого покоління до пам’яті українського народу.

Слава Україні!, Слава Нації! – лунало цього дня на Бориспільщині.

Шукайте та читайте поему-роздум “Отаман Черпак”.

…На Аскольдовій Могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? –
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад все вони любили
Свій коханий край…

Павло Тичина
(1918)

00097850_n21.jpg

Андрію Свириду
і Віктору Карпенку
присвячую

…Вороньківська сотня Івана Черпака… Старші мої односельці щось чули про неї, щось пам’ятали. Та минали літа – і їх ставало все менше, давні події забувалися або й свідомо замовчувались – “аби далі від гріха…” І ось раптом – згадки, розмови, суперечки! І перша газетна публікація “То були ще одні Крути” Андрія Олександровича Свирида, учителя-пенсіонера з Іванкова на Бориспільщині. Його батько був у сотні, в боях на Трубежі загинув дядько Опанас…
До цих повідомлень додалися спогади Віктора Степановича Карпенка – мого двоюрідного брата. Від батька і матері він чув про Івана Черпака… Дядько Степан, ще підлітком, возив вояків сотні до Трубежа, де так трагічно склалася їх доля… Не з власної волі возив: кожна військова сила, що владарювала тоді в селі, вдавалася, при потребі, до “мобілізації гужтранспорту”. Вцілів дивом. Тож опісля й розповідав дещо в родині, обережно й скупо, бо мав перед собою гірку засторогу: його молодшого брата, а мого батька Івана, у пекельному 38-му арештували за “антирадянські висловлювання” – десь під Соловками він і загинув…
Пригадалися й мені поодинокі, десь до слова мовлені, згадки про отамана Черпака – суперечливі, неоднозначні. А тепер минуле поста-вало зриміше… І я не міг не написати. Не для того, аби вершити “суди-присуди”: їх звершило саме життя, хоч мало чому нас навчило… Хотілося пильніше придивитися до людей і подій, поміркувати над трагічними сторінками з життя села в далеку вже громадянську, якось “вписати” їх в таку ж складну й трагічну українську історію періоду Центральної Ради, Гетьманату і Директорії…Адже минуле не зникає безслідно – воно з нами і в нас…
Так народилася поема-роздум. Праглося “поміркувати” не лише розумом, а й серцем, бо як серце не дивиться – то й очі не бачать. Бо людям, як відомо, “треба хліба – треба й неба”. Хліб насущний дає нам дбайливо доглянута земля; небо ж наше, окрім сонячно-зоряного небозводу, то наші ідеали, надії-мрії і вірування. Вони ж, небо й земля, хоч і розділені, а роблять одне святе діло: творять життя та оберігають його. Про це варто пам’ятати усім нам – і тим, хто зліва, і тим, хто справа, – виборюючи для України кращу долю.

Микола КАРПЕНКО

Живучий міф про «Молоду гвардію»

У Києві нещодавно опублікували чергову парламентську постанову. Ось повідомлення: «Верховна Рада вирішила відсвяткувати у вересні наступного року 70-річчя від дня створення підпільної комсомольської організації «Молода гвардія», що вела боротьбу з німцями під час Другої світової війни. Рада рекомендує Кабінетові міністрів створити організаційний комітет з підготовки й проведення відповідних святкових заходів».

На перший погляд, ніби все на місці. «Молода гвардія» здавна набула міфологічного ореолу. Офіційна історіографія описує виникнення на Донбасі у перші роки війни підпільної комсомольської організації «Молода гвардія». Сталін нагородив молодогвардійців посмертно зірками й орденами. Він також присудив Сталінську премію за роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». А був ще й кінофільм «Молода гвардія» і опера Мейтуса на лібретто Андрія Малишка. Одне слово, за повною програмою. З молодших класів дітей закликали брати приклад із молодогвардійців. Не кажучи вже про пісню про те, як «комсомольское подполье поднялось за честь страны…».

Авжеж піднялось, бо ж армія не піднімалася. У той час, коли мільйони червоноармійців здавалися німцям, у той час, коли залишали нацистам місто за містом, коли армія безупинно відступала, Сталін видав знаменитий наказ номер 227 під гаслом: «Ні кроку назад!». Батько народів наказував створити штрафні батальйони і так звані «заград-отряды». Ті каральні загони йшли позаду військ і розстрілювали тих, хто відступав. Нічого подібного не було у збройних силах жодної іншої країни світу.

Кіномитці швидко випустили фільм «Секретар обкому», де солдати, які потрапили в оточення, у відповідь на пропозицію німців «Рус, здавайся!» вигукували «Русские не сдаются!» і кидали гранати.

То був прямий натяк на наказ номер 227, де Сталін стверджував, що армія, яка панічно відступала і здавалася у полон, «вкрила свої прапори ганьбою». Там ще говорилося таке: «Населення нашої країни, яке з любов’ю й повагою ставилося до Червоної армії, починає розчаровуватися в ній, втрачає віру у Червону армію, а багато хто з них проклинають Червону армію за те, що вона віддає наш народ під ярмо німецьких пригнічувачів, а сама тікає на схід».

І от, уявіть собі, саме в той час, наприкінці липня 1942 року, на Донбасі «комсомольское подполье поднялось за честь страны». Але чи справді комсомольським було те підпілля? Чи «Молода гвардія» дійсно мала таку надихаючу назву? Я розмовляв на цю тему з Євгеном Стахівим – можливо, єдиним живим свідком і учасником тих подій.

Стахів проти Фадєєва

Євген Стахів, відомий український громадський діяч, один із засновників американського Товариства українсько-єврейської дружби, мешкає у штаті Нью-Джерсі, неподалік Нью-Йорка. Він довгі роки викривав брехню Олександра Фадєєва, який зобразив його у романі «Молода гвардія» під іменем Євгенія Стаховича – молодогвардійця-зрадника, який видав комсомольське підпілля гестапівцям.

Стахів спростував цей наклеп в українській пресі в Америці, намагався навіть притягнути Фадєєва до суду, але сталінський літературний начальник (Фадєєв був першим секретарем Спілки письменників СРСР, підписував розстрільні списки літераторів у роки терору) викрутився. Його адвокати заявили, що Стахович – це, мовляв, вигаданий персонаж. Між тим, Євген Стахів – цілком реальний герой. У 1942-му йому було 23 – комсомольський вік, але він не був ані комсомольцем, ані молодогвардійцем.

Стахів був українським патріотом, відрядженим на Донбас націоналістичним рухом із метою організувати там підпілля. Можна як завгодно ставитись до ОУН, але саме ця організація направила на Донбас Євгена Стахіва із завданням створити й очолити національний рух опору.

«Я прибув на Донбас у лютому 1942 року і перебував там до червня-липня 43-го року, – згадує Стахів. – Так що я упродовж півтора року організував підпілля на Донбасі, українське національне патріотичне підпілля, гаслом якого було «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну», підпілля націоналістичне, що боролося за українську самостійну, демократичну державу».

Очевидно, саме тому й знадобилося Фадєєву спаплюжити Євгена Стахіва, зробивши його у романі зрадником Євгенієм Стаховичем.

Треба сказати, що незалежна вільна Україна визнала діяльність лідера «Молодої гвардії», визначивши її як героїчну. Президент Леонід Кучма нагородив Євгена Стахіва орденом «За заслуги», а Президент Віктор Ющенко – двома орденами Ярослава Мудрого.

Стахів свідчить, що й сама назва «Молода гвардія» – це плід фантазії Фадєєва. Щодо Олега Кошового, то Стахів, який був організатором і лідером підпільної мережі, яка охоплювала декілька міст, посміхається, кажучи, що дурницею було б призначати лідером 16-річного хлопчика.

А згоріла організація по-дурному. Під Різдво 1942 року йшла колона німецьких вантажівок із подарунками для солдатів вермахту. У дорозі одна машина зламалася. Поки привезли ремонтників, хлопцям вдалося поцупити звідти кілька ящиків із подарунками. Там були солодощі й цигарки. Вони їх продавали на місцевому ринку, і там їх німці заарештували й стратили.

Якщо факти суперечать версіям, тим гірше для фактів

Та все ж міф «Молодої гвардії» «живе й перемагає», точнісінько так, як живуть і перемагають інші міфи радянської епохи. Такі, як, наприклад, фальшиве твердження радянської пропаганди про знищення гітлерівцями Успенського собору в Києво-Печерській лаврі, хоча відомо, що це була справа рук радянських підривників.

Іще приклад живучості міфу. Вже два десятки років минуло відтоді, як розпалася радянська імперія, але й досі у російських підручниках з історії описують подвиг 28 гвардійців-панфіловців, які на підмосковному роз’їзді Дубосєково, сидячи в окопах, гранатами зупинили наступ 50 німецьких танків на Москву. Вони всі загинули, включно з політруком Василем Клочковим, який нібито вигукнув: «Велика Россия, а отступать некуда – позади Москва».

Спливав час, виявилося, що загинули далеко не всі панфіловці, чудодійним чином вижили, дехто у штрафбаті опинився. А сам журналіст Олександр Кривицький, автор знаменитої статті в газеті «Красная звезда», визнав через багато років, що розповідь про бій була суцільно висмоктана з пальця, що треба було надихнути війська. І ніхто не додумався запитати Кривицького: якщо там усі загинули, то хто йому розповів про заклик політрука? Та й на яких дурників розраховували партійні журналісти, стверджуючи, що колону з 50 танків зупинила жменька солдатів? Але все одно, вигадка зажила власним життям, залишилася у підручниках з історії як справжня подія. Причина такої живучості міфу проста. Як то казав поет: «Тьмы горьких истин нам дороже нас возвышающий обман».

Напрошується, однак, запитання: а навіщо новій Україні молодогвардійський обман, хоч яким би «возвышающим» він не був?

«Я вмираю, бо мені вже 93 роки, щасливий, що я щось зробив для України і що лишилося в історії… Я воював не під червоними, а під синьо-жовтими прапорами», – каже Євген Стахів.

Юрій Дулерайн – журналіст Радіо Свобода