Антифашист Колесніченко проти антифашистської конференції

 Роман Круцик
директор Музею совєтської окупації, голова Київського товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса

Нещодавно деякі засоби масової інформації оприлюднили заяву народного депутата України, співголови міжнародної організації “Міжнародний антифашистський фронт” Вадима Колесніченка. У ній він назвав міжнародну наукову конференцію “Співпраця між СРСР і Німеччиною у міжвоєнний період та в роки Другої світової війни: причини і наслідки”, що відбувається в ці дні в Києві, “заходами з фальсифікації історії”.

На нашу думку, зміст, тон і навіть термінологія заяви Колесніченка витримані в дусі указу президента Російської Федерації від 15 травня 2009 р. № 549 “Про Комісію при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії”.

Цей указ свого часу викликав бурю протестів демократичної громадськості як у самій Росії, так і за її межами.

Зокрема відомий російський журналіст Леонід Парфьонов висловився так: “Из названия комиссии следует, что фальсифицировать историю в пользу интересов можно. А зная воззрения некоторых участников комиссии, даже нужно. Ну ладно, докажут опять что на Финляндию в 1939 году мы правильно напали. И про добровольное вступление прибалтов в СССР, и про соцлагерь как веление времени. Но неужели и коллективизация не в ущерб интересам России была? Найдется бесстыжий сказать такое? Нечего тут истории терпеть — к науке это все не относится, только к пропаганде”.

У свою чергу знаний російський історик Рой Медвєдєв зазначив: “Это не исторический указ, которым он по идее должен был стать, а бездарная канцелярская бумага. А состав нашей комиссии поверг меня в шок. Там всего лишь три историка, да и то не имеющих авторитета среди профессионалов”.

Його стурбованість поділяє німецький історик Леонід Люкс – професор католицького університету в Айхштеті, керівник кафедри новітньої історії країн центральної і східної Європи: “Меня удивляет состав этой комиссии. Ответственным секретарем является Иван Демидов, который является поклонником одного из самых одиозных российских публицистов Александра Дугина. Дугин принадлежит к тем публицистам, которые не раз довольно положительно отзывались и о “третьем рейхе”, и о нацистских идеологах”.

А видатний історик Росії Юрий Афанасьєв, представив цю затію Кремля в більш широкому контексті: “В том же ряду и думская инициатива создать трибунал по борьбе с нацистами, и законопроект об уголовной ответственности за искажение постановлений Нюрнбергского трибунала, и создание пособий для учителей по истории России ХХ века — пособий, которые писались и внедрялись под патронатом администрации президента”.

“Наша власть обретает новое качество — русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности”. Це теж слова професора Афанасьєва.

Представники російської та світової громадськості зазначали, що “Настоящей борьбой с фальсификацией российской истории в ХХ веке стало бы создание мемориалов жертвам коммунистических репрессий, наподобие тех, которые посвящены Холокосту и существуют в Польше, Германии, США и Израиле. Необходимы серьезные и объемные курсы среднего школьного и высшего образования по той же тематике, высококлассные документальные и художественные фильмы. И самое главное – покаяние страны и госаппарата, в том числе и спецслужб, за ту большую кровь”.

Однак, як сказано в заяві Московського бюро з прав людини у зв’язку з створенням Комісії при Президенті Російської Федерації з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії:

“Многие архивы в России так и не рассекречены. Никак не способствует сохранению исторической памяти и то обстоятельство, что до сих пор не известны все захоронения павших в Первой и Второй мировой войнах. Не увековечены их имена; посвященные им мемориалы и музеи находятся в плачевном состоянии. До сих пор ветераны войны, жертвы сталинских репрессий не получают должной поддержки от государства.

В Москве не только до сих пор нет масштабного мемориала жертв тоталитарного режима, но и сам сталинизм еще не развенчан в полной мере, не произведена сопоставительная оценка двух режимов – сталинского и нацистского, не осмыслен пакт Молотова-Риббентропа. С начала перестройки в стране так и не состоялся свой Нюрнбергский процесс над тоталитарным режимом.

Все эти пробелы и перекосы в исторических оценках способствуют торжеству полуправды, политическому авантюризму под прикрытием исторической “истины”.

І це в Росії, на думку демократичних публіцистів, ще триватиме, бо: “Первая главная проблема истории, той истории, которую мы знаем по школьным курсам, историческим романам и художественным фильмам, состоит в том, что она страдает одним неустранимым (пока) дефектом: историю пишут победители”. Вони, читаємо далі, “…заражают историю, если можно так выразиться, своего рода “сифилисом мифологий”.

Схоже, Вадим Колесніченко давно “хворіє” на цю “свого роду” невиліковну сороміцьку заразу, і в її гарячці, очевидно, не здатний, хоч і є професійним “антифашистом”, дати об’єктивну оцінку майбутньому міжнародному, дійсно антифашистському і антитоталітарному форуму.

Його учасники безсумнівно розвінчають ще не один із сталінських міфів і зроблять свій внесок у вирішення багатьох задавнених проблем історичної пам’яті.

Однак виникає запитання: чим пояснити дії Колесніченка, людини з владних структур, а не з наукових кіл?

Можливо, ця б відповідь підійшла: “Параноидальный страх заставлял Сталина внедрять мифы, возвеличивавшие Ивана Грозного (замученные соратники), Петра Великого (изничтожавшееся население) или (самый смешной и далекий от реальности миф) Александра Невского (личный страх поражения).

Нынешняя власть преисполнена страхом за содеянное в прошлом, от кризиса в настоящем и от неопределенности в будущем.

Она не очень понимает, что ей нужно от прошлого, но точно также, как она хочет контролировать все вокруг себя в настоящем, она стремится, на всякий случай, взять под контроль прошлое, поскольку не может контролировать будущее.

Ничего у них не получится”.

Антифашист Колесніченко проти антифашистської конференції: Один коментар

  1. Суддям Вищого спеціалізованого суду Конституція України не потрібна

    Ми всі давно чекали цього зізнання від суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, але такої відвертої зневаги до Конституції України не очікували. Але промовити це, сидячи на місці, де відправляється правосуддя, вголос та з посмішкою – це вже ганьба.

    Щоб зрозуміти цей момент істини – трохи передісторії. У 2008 році двадцятидворічна дівчина Анна Савенкова, яка жила самостійно, працюючи продавцем в спортивному магазині, познайомилася з Валерієм Джамбієвим. Валера був дуже добрий до Анни, витрачав на неї гроші, дарував щедрі подарунки, запропонував руку і серце. Звідки Валера брав гроші, Анні було невідомо, та хіба дівчина в її віці замислювалася про такі речі?! Згодом Валера оселився в квартирі Анни і переніс до неї власні речі. Але жити разом не судилося. В сумці, яку приніс Джамбієв, виявилися речі схожі на наркотики. В середу, 29 квітня 2009 року, Анна зателефонувала Валері та почала вимагати пояснень. Той спокійно погодився пояснити все що завгодно, але не по телефону, а на вулиці. Аня вийшла на зупинку, де її чекав Валера. Він дав їй пачку сигарет, які вона просила купити і відійшов начебто поговорити, бо хтось йому зателефонував, сів в маршрутку і поїхав. А що ж Аня? На неї накинулися перевдягнені міліціонери, заарештували, побили і повезли до райвідділку. У підсумку – обвинувачення у розповсюдженні наркотиків в особливо великих розмірах. До речі, не зважаючи на вказані обставини, Джамбієва ніколи не називали співучасником цього злочину, він зник і ніхто про нього не згадував, наче й не було. Лише через певний час Валерія Джамбієва посадять за контрабанду наркотиків, а згодом на лаві підсудних опиняться й міліціонери, які попалися на продажу конфіскованих наркотиків… Але всі вони відмовляються давати свідчення в суді з приводу затримання Анни Савенкової і кажуть, що не причетні до передачі наркотиків і затримання.

    Здавалося б невинуватість Анни очевидна – навіть суд першої інстанції не втримався і визнав дії міліонерів незаконними, так само як і обшук, і вилучення наркотиків. Але суддя Трусова Дарницького районного суду визнала Аню винною у скоєнні злочині та приговорила її до восьми з половиною років позбавлення волі. У вироку зазначалося, що при відсутності законних, належних і допустимих доказів у справі, суд не має сумнівів, що Анна – справжній наркодилер і дуже небезпечна для суспільства.

    Саме так в Україні робиться статистика розкриття злочинів у сфері незаконного обігу наркотиків: справжні наркодилери відчувають себе безпечно, бо годують міліцію, а міліціонери разом з наркодилерами підставляють невинних і отримують нагороди за хорошу роботу і великі пенсії. Чи не тому в Україні рівень наркотрафіку і кількість наркоманів зашкалює?!!!

    Апеляційний суд дещо змінив у формулюваннях, але в цілому залишив вирок без змін. Так і залишилися за межами вироку питання, для чого міліціонери цілий тиждень незаконно тримали Аню під вартою, катували, фальшували протоколи обшуку, надали адвоката, який умовляв Аню писати явку з повинною і про Валеру не згадувати. Але наше правосуддя зав’язує свої очі лише для того, щоб не бачити очі невинно засуджених…

    Вся надія на касаційну інстанцію – Вищий спеціалізований суд України, який замінив Верховний суд на стадії розгляду касаційних скарг. Суддям віддали приміщення, забезпечили авто та санаторним лікуванням. Але вони так захопилися власними потребами, що навіть забули про присягу і сумління. А їм варто б було пригадати, що відповідно до закону: «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України….». Український суддя складає присягу наступного змісту: «Я… вступаючи на посаду судді, урочисто присягаю об’єктивно, безсторонньо, неупереджено, незалежно та справедливо здійснювати правосуддя, підкоряючись лише закону та керуючись принципом верховенства права, чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді, дотримуватися морально-етичних принципів поведінки судді, не вчиняти дій, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади». Отже, начебто суддя має дбати, щоб всі бачили, як він підкорюється закону і сумлінно виконує вимоги Конституції.

    А от вам справжня ситуація, що відбулася 14.03.2013 року в Вищому спеціалізованому суді України на слуханні справи Анни Савенкової. У призначений час, судді на чолі з головуючим суддею Лагнюком Миколою Михайловичем вийшли і зайняли свої місця. Отже, почався суд, М.М. Лагнюк перевірив повноваження адвоката Миколи Ореховського, який був допущений до справи. Але тут виявилося, що в суді присутній захисник від правозахисної громадської організації Денис Ципін, якого всеукраїнська громадська організація «Об’єднання Богдана Хмельницького» у своєму клопотанні просила допустити в якості захисника Анни Савенкової. Ще у 2000 році судді Конституційного суду України записали в рішенні Конституційного суду України № 13-рп/2000 від 16.11.2000 року (справа про право вільного вибору захисника), що захисником може бути адвокат,а також фахівець в галузі права і представник громадської організації. Час від часу судді різних інстанцій все ж таки підкорювалися Конституції та допускали захисників від правозахисної організації у відповідності до старого КПК. Інколи відмовляли, але завжди соромилися своїх не законних рішень і всіляко виправдовувалися. Але суддям вищого суду нема чого соромитися, вони всього досягли і нічого не бояться, і ніхто їм не указ. Певно, саме тому суддя М.М. Лагнюк відмовив у допуску до участі в справі захисника, який не є адвокатом, а на зауваження адвоката Ореховського про те, що Конституція України дозволяє допускати захисників від правозахисної організації, дослівно відповів: «Залиште собі конституцію, у нас кодекс».

    Тепер про головне. Суддя Микола Лагнюк має розібратися, хто винний і не винний у справі Савенкової Анни. Для цього потрібний розум, досвід, професіоналізм і сумління, але добра половина цих цінних якостей у судді, схоже, відсутня. Він забув присягу і не пам’ятає, що його обов’язок «чесно і сумлінно виконувати обов’язки судді». Якщо суддя дозволяє собі «вчиняти дії, що порочать звання судді та принижують авторитет судової влади» привселюдно, яке він може постановити законне і справедливе рішення?! Звісно, що ця справа законно не вирішиться. На що сподіватися Анні, якщо скрізь «перевертні» в погонах і мантіях?

    Постає питання, чи то Анні так не щастить з правосуддям, чи це загальна, звичайна ситуація в країні? На наш погляд відповідь очевидна: суддя, який відчуває себе настільки безкарним, що висловлює зневагу до основного закону України, не може за будь-яких умов сумлінно і гідно представляти судову гілку української влади, не може судити, не може промовляти «ім’ям України». Ще два судді, що були присутні, не зробили головуючому зауваження, а це означає, що вони його підтримували. Отже, якого правосуддя чекати від суддів, які зневажають Конституцію України?

    Наступний суд відбудеться 28 березня 2013 року, і він стане останнім для Анни. Звісно, через роки, коли суддя Лагнюк вийде на пенсію, Європейський суд визнає, що судді всіх трьох інстанцій порушили право громадянки Савенкової Анни на справедливий суд. Потім можливо вирок відмінять, Анну виправдають, але все одно молоді роки її життя пройдуть в казематах зовсім непрозорої пенітенціарної системи України, де квітне рабська праця, антисанітарія, повальна корупція і зневага до життя і гідності засуджених. Допоможіть Анні, допоможіть Україні! Ваша присутність в суді, ваші щирі висловлювання на адресу кривдників Конституції, ваша увага до долі ще дуже молодої дівчини можуть поставити суддів на місце, замислитися над своїми прямими обов’язками і почати з повагою ставитися не тільки до Конституції і законів України, а й до людей, долі яких вони вирішують!

    Правозахисник Денис Ципін
    PS. модераторам прозьба не удолять по возможности перенести нужный раздел.

Залишити відповідь