Российским свидомым урапатриотам посвещается. Первый сон Вани Павлова.

Стоит патриот на базаре, продаёт за доляры газ, очередь стоит, торговля бойко идёт, кому ведро, кому два. Все такие покупатели солидные, Яуропа не лапотники, культурнаи, бульбаши, чухонцы всякаи. И хохол окала них с наглой мордой вертится, то подойдёт то папрубает, отойдёт то снова повертится, сматрю а он газ берёт с лавки и по карманам тырит, туды т его в качель.
Я его даганять, дагнал схватил и руку и кричу криком, люди, мол, добрые, православные и бусармане меня абокрали, по миру послали, хахол увесь газ украл По карманам у хохла, а газа то нету а воняет, значит был. Кричу плати нечисть хохлятская, а он мне, мол, отсоси у себя тогда заплачу, и ваще мая ничего не брала, брехня и подлый наговор.
Разозлился круче некуда, думаю яйца откручу, хвать за энто место, а яиц то нету, тока манда ванючая, а передо мной не хохол, а ведьма с косой, ухмыляется и говорит, что лохом ты был, морда козлиная, лохом и помрешь, а деньги за газ отдам, половину, потом и если захочу Не выдержал я такого глумления и начал душить хохла, да бить хохла руками и ногами. Бил со всей пролетарской ненавистью и …проснулся.
Проснулся патриот в холодном поту, напердел густым туманом, хоть топор вешай, жена с постели свалилась, сидит на полу очумевшая и подпухший гзаз открыть пытается, вопит благим матом на чём свет стоит. Так вот значит, сидит Маруся на полу, плачет, ушибленные места трёт и говорит
– Что ж ты за человек такой, ну выпил, понятно праздники. Сначала храпел, спать не давал, напердел так что дышать не чем, а потом с криком проклятые хохлы начал меня душить, бить да и глаз коленкой подбил. При этом вопил, как резаный всякие проклятия. Какая я тебе хохлушка, я ж вологодская, и газ твой не крала, а только нюхала.. Бросай Вань пить запоем, а то снова заберёт скорая и будешь в палате с Путиным, Наполеоном и Сталиным возглавлять «Газпром» и на бронепоезде Майдан разгонять, бросай пить, Вань.

Хто там співає по нєрусскі?

6596f-kap135.jpg

Брати Капранови.

Пробачте – закипіли. Тому обійдемося без китайських церемоній та української ввічливості. Адже те, що роблять на “Радіо Рокс” пан Сергій Кузін та пані Соня Сотник інакше як паскудством не назвеш. Ідеться про програму “9-45”, в якій вже другий день поспіль висміюються мови українських нацменшин: вчора – чехів, сьогодні – угорців.

Пан Кузін, як йому здається, дуже дотепно, перекривлює складні і незрозумілі слова відповідно чеських та угорських рок-груп, а пані Сотник голосно йому підгигикує. Пафос програми звучить приблизно так: “сматрі, какіє смєшниє еті нерусскіє”.

Звісно, чужа мова часто звучить дивно, іноді й справді смішно, і на цю тему часто жартують в побуті. Особливо популярними були подібні жарти в радянські часи, коли “неруські” поділялися на “чурок”, “хохлів”, “чухонців” та “чукчів”. Але почути подібне у ХХІ столітті у незалежній Україні та ще й на адресу народів, які живуть з нами пліч-о-пліч – це вже просто безприділ.

Уявляємо, яку реакцію викликала б подібна передача, де б висміювалася російська мова! Як би назвали ведучих і господарів такої радіостанції? Фашистами? І мали б рацію. Бо це – звичайний фашизм, а точніше, його радянська версія.

Не будемо зайве згадувати, що угорська і чеська мови захищені Хартією мов нацменшин – ви й самі знаєте, що на практиці у нас захищають тільки й виключно російську мову. Але згадаємо, що частина угорців та чехів – це громадяни України, з якими завтра нам доведеться вітатися, працювати, чаркувати – так само, як із болгарами, кримськими татарами, гагаузами, євреями, греками… Я ми будемо дивитися їм в очі?

Ну, з паном Кузіним зрозуміло – людина виросла в Білорусі, але не володіє білоруською, живе в Україні, але не володіє українською. Хто не знає – він свого часу закінчив Львівське політичне училище і радянський варіант фашизму в’ївся в його організм на клітинному рівні. До речі, досить типове явище – англійську пан Кузін знає. Він пишається знанням англійської точно так, як пишається незнанням чеської, угорської, білоруської та української та неповагою до них. Пишатися незнанням – це взагалі дуже характерно для радянських людей.

Але ж Соня Сотник? Шановна Сонечко, невже ви не розумієте, що ви – точно такая “нєрусская”? Невже ви не розумієте, що угорці та чехи – брати нам? Невже ви не розумієте, що точно так завтра будуть сміятися з вашої “хохляцької”? А якщо розумієте, то чому не зупинили вашого боса? Чи в контракті є зобов’язання підгигикувати всьому, що б він не сказав?

Ксенофобія – заразна. Коли міністру торгівлі освітою можна ображати галичан – то чому б радіоведучим не образити угорців? Якщо міністр внутрішніх справ не приховує своєї ненависті до кримських татар, то чи можна мати претензії до якоїсь там радіостанції?

І що тут дивуватися, що угорська спільнота має відчутні сепаратистські настрої – зокрема піднімає угорські прапори над офіційними установами і перейменовує міста? Як їм жити в країні, в якій з них знущаються?

В Україні існують органи, які мають впливати ЗМІ з метою недопущення подібних явищ. Але самі розумієте – вони зараз зайняті боротьбою з ТВі та іншими незалежними мовниками. А “Радіо Рокс” – це цілком лояльна та багата організація, не кажучи вже про те що сам пан Кузін впливовою людиною і не вилазить з майданчиків найпопулярніших телешоу. Тому офіційної реакції чекати годі.

Але є ще громадяни України. І в першу чергу – українці. Люди! Це наша країна! Невже ми дозволимо, що у ній принижували людей за національною ознакою? Хто, як не ми, які були точно у такій ситуації в радянські часи, знаємо, наскільки це образливо і несправедливо?

Хто, як не ми, повинні дати по руках, а може, й по морді фашистам, які окопалися у владі та на радіо?

Саме тому ми вимагаємо від “Радіо Рокс” офіційних вибачень на адресу угорців та чехів. Ні, ми не будемо подавати до суду – адже усі знають, що таке українські суди. У нас знайдуться інші методи, щоб захистити братні народи від радянсько-фашистської ідеології, яка, на жаль, сьогодні панує не тільки на Радіо Рокс, але й вцілому в українській владі.

Ми розуміємо також, що після цієї публікації на “Радіо Рокс” для нас дорога закрита – але, слава Богу, ми не музиканти.

Ми розуміємо, що деякі телеканали внесуть нас до списку небажаних гостей – адже ефірна мафія насправді існує. Але ми не можемо терпіти, коли принижують людей за національною ознакою.

Ми не можемо мовчати, коли знущаються з наших братів, користуючись монополією на ефір та правом говорити у мікрофон.

Фашизм в Україні не пройде. Навіть не сподівайтеся.

Под Киевом почтят память членов ОУН

2.jpg15-го октября, в городе Богуслав (Киевская область) будет проходить мероприятие, на котором потят память членов ОУН.

Во дворе Свято-Николаевского мужского монастыря Украинской Православной Церкви будет установлен монумент “В память о подпольщиках ОУН Богуславского района”.

Инициатива сооружения такого памятника принадлежит всем местным жителям, которые собрали деньги для реализации данного проекта.

Запланированное мероприятие начнется в 12:00.

Геббельс у 1935-му: “Голодомор був”. Навіть нацисти визнали

5ab6284-300-k.jpg

Майбутній міністр Геббельс виступає на мітингу у Берліні. Літо 1932 року

Ще в 1935 році Німеччина визнала Голодомор в Україні – задовго до нападу Гітлера на СРСР, появи “плану Барбаросса” і так званого “вигадування голоду в Україні” міністром пропаганди Третього рейху Йозефом Геббельсом.

У промові Геббельса прямо написано: “Голодомор був”.

Два роки тому парламентська асамблея ОБСЄ прирівняла два злочинні тоталітарні режими – Гітлера та Сталіна, й закликала відзначати 23 серпня – річницю укладання пакту Молотова-Ріббентропа як день скорботи за жертвами тоталітарних режимів у Європі.

Аналогічно вважали європейці ще 60 років тому. В середині 30-х років у Старому Світі без особливих вагань ставили знак рівності між звірствами Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна. Що на той час викликало обурення … нацистів, які вважали себе на порядок людянішими за більшовиків.

У 1935 році одна з найвпливовіших англійських газет вийшла під заголовком на першій сторінці – “Дві диктатури”. В статті журналісти провели аналогії між тим, як поводять себе прихильники двох злочинних режимів – нацистського та більшовицького.

Німцям це зовсім не сподобалося. На з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, як відповідь, міністр освіти та пропаганди Йозеф Геббельс виголосив славнозвісну промову “Комунізм без маски”. Ну, промова як промова, одна із сотень запальних вистав Геббельса, на що він був мастаком.

Було там “чергове викривання єврейської всесвітньої змови, більшовицької чуми і тому подібних речей. Проте, якщо добре в неї вчитатись, то можна побачити, що насправді тоді зачепило нацистів за живе. Німців поставили на один щабель з більшовиками, а на той момент, на думку представників Третього рейху, таких підстав не було.

Як не дивно це зараз звучить, але нацисти в 1935 році образилися на те, що їх порівняли з… “нелюдами та вбивцями мирних жителів – більшовиками”.

До масових розстрілів, тотальних репресій та Голокосту в Німеччині ще треба було еволюціонувати кілька років. Тому Геббельс щиро плакався на аналогію з більшовиками, які “віроломно вбивають” своїх громадян, нищать священнослужителів, і найголовніше – застосовують найбрудніший в історії інструмент боротьби з народом – голод.

У своїй промові Геббельс усіляко намагався пройтись по більшовиках, показати їх такими собі нелюдами, які без розбору розстрілюють громадян, вбивають селян, а головне, і до чого, за словами Геббельса, нацисти ніколи не дійдуть – мільйонами нищити своїх громадян штучним голодом.

Зараз мало кого здивуєш тим, що нацисти використовували тему голоду в Україні у своїх політичних цілях. Тільки дуже ледачий критик “концепції Голодомору” не писав, що в 1941 році відомство Геббельса розкидало тисячі листівок над СРСР, в яких закликало українців до боротьби з більшовиками. І одним з головних резонів був саме великий голод 1932-33 років, від якого, за словами авторів агітпропу, померло 7,9 мільйонів людей.

Є люди, які щиро вірять, що тему Голодомору вигадали нацисти, коли розробляли план Барбаросса. Ніби хотіли, щоб українці в це повірили і охочіше співпрацювали з загарбниками.

Проте, прочитавши промову Геббельса 1935 року, кожен може пересвідчитись, що вже тоді Німеччина визнавала страшний злочин більшовицького режиму стосовно українського народу.

На початку своєї промови Геббельс згадує слова глави Англіканської церкви Архієпископа Кентерберійського Гордона Ланга, виголошені перед Палатою лордів 25 липня 1934 року про майже 6 мільйонів померлих від голоду в “Південній Росії” в 1932-1933 роках (деякі англійські джерела стверджують, що Архієпископ говорив про 5 мільйонів, але стенограма виступів в Палаті лордів показує, що мова таки йшла про “майже 6”).

А вже в кінці виступу Геббельс підсумовує: “Чи повторяться наступної голодної весни події, аналогічні тим, що мали місце в 1933 році, коли від голоду померло безліч невинних людей в Україні, на Поволжі та Північному Кавказі й інших областях?”

“Організації, що тут підписалися, до сьогодні вважали, що питання людяності й гуманітарної допомоги мають розглядатися незалежно від політичних та соціальних інтересів. Вони вважають своїм обов’язком, з елементарної людяної точки зору, не мовчати про ті події та дати можливість заговорити голосу совісті. Заради голодних та тих, хто при смерті, для не повторення катастрофи 1933 року вони вимагають повністю прояснити ситуацію та вжити всіх необхідних заходів для надання гуманітарної допомоги”, – йшлося в промові Йозефа Геббельса.

Зрозуміло, що до слів цієї людини важко ставитися об’єктивно, враховуючи всі його “заслуги” у чорних справах Третього рейху. Але це був 1935 рік, стосунки з СРСР у Німеччини були пречудові. Гудеріан щойно їздив з інспекцією в Казань, глянути, як там німецькі танкісти тренуються на радянських полігонах.

А скільки Німеччина продасть комуністам техніки, технологій й обладнання в наступні роки – і порахувати важко. Про продовольчі поставки Союзу нацистам навіть 22 червня 1941 року згадувати соромно.

План нападу на СРСР тоді ще навіть не починав зріти, тим більше, ще не було потреби в жодних ідеологічних міфах, якими треба годувати населення завойованої землі на Сході.

І тим не менше, Геббельс значну частину своєї доповіді партійцям, навіть не простим громадянам, присвячує страшній трагедії в Україні – голоду. Він цей голод визнає, і вважає його цілеспрямованою акцією більшовиків, яка вкладається (на думку Геббельса) в практику нищення власного ж народу владою СРСР.

Зрозуміло, коли через кілька років в Німеччину ешелонами пішло радянське зерно, німці своїм партнерам про голод вже не нагадували. Навіщо, чим більше винищать, тим легше буде завоювати. Проте з пісні слів не викинеш – в 1935-му Голодомор в Україні навіть нацисти визнали.

Хто знає, чи не в більшовиків німецькі націонал-соціалісти навчились, як замучувати голодною смертю мільйони людей в таборах для військовополонених? А що – якщо Сталіну можна було, то чим нацисти гірші?

Можливо, навіть ідея втілення Голокосту в голови нацистів прийшла після того, як вони побачили можливості винищення мільйонів селян України за дуже короткий проміжок часу?

Скоро країна відзначатиме чергову річницю трагедії Голодомору. Політики будуть сперечатися, чи це був геноцид, голодомор, чи просто голод у всьому Радянському Союзі. Всі надриватимуть горлянки на різноманітних ток-шоу, намагаючись заробити зайвий бал напередодні парламентських виборів.

Тільки соромно, що країна не може дійти до розуміння до того, що усвідомлював навіть такий покидьок, як Йозеф Геббельс ще далекого 1935 року.

Бути українцем

Українець – це довготерпивець і борець.

Українець витрачає життя на виживання і робить вигляд, що він самореалізується.

Бути українцем – це чути щодня, як Він “лажає”, а Вона – бреше. Бути українцем – це ходити косяками за сліпими поводирями. Заходити в нікуди і знову йти на манівці.

Бути українцем – це шкодувати “діячів” усіх мастей і вболівати за них як за футбольних зірок. Це бути глядачем – спостерігати як грають інші.

Це ганити американців або росіян за те, що ті голосно розмовляють на людях. Не висовуватися, не задавати питань після лекцій.

Бути українцем – це остерігатися, чи знатимуть, що Україна – це не Росія, і де ми знаходимося на карті.

Бути українцем – це сторонитися земляків за кордоном. Це – добивати одне одного всередині країни, але об’єднуватися з україно- та російськомовним в дискусіях проти “москалів”.

Бути українцем – це “в гробу бачити” усіх, хто зверху, і палець об палець не вдарити, аби їх спихнути.

Бути українцем – це шукати винних на стороні. Це до посиніння винаходити велосипед замість того, щоб їхати.

Бути українцем – це поки робиться ремонт змінювати по три бригади. Бо не якісно. І так само неякісно працювати на власному робочому місці. Це вірити, що працелюбність – це відчуття втоми від роботи, а не якісний результат.

Бути українцем – це дякувати картоплі за можливість виживання і проклинати її за те, що вона є.

Бути українцем – це знати, що посади купуються і пишатися, що ти не податківець, не митник, не “мент”. ДАІшник приїжджає на ДТП і вимагає хабара у обох сторін – винуватої та правої. Ще б пак: “я що, дарма сюди їхав?!”.

Діти вірять, що пожежники – це ті, хто бореться з вогнем. Дорослі думають, як відкупитися від перевірки.

Синдром Шарікова, принцип “я начальник – ти дурак” процвітають на взаємній неповазі, злиднях і традиції рабства.

Бути українцем – це коли мама виїздить на заробітки, щоб можна було не штопати колготи. Це коли вихованням підлітків займаються бабусі, а батьки розриваються: або виховувати дітей впроголодь, або нагодувати родину і перетворитися на сім’ю по листуванню.

Бути українцем – це раптом усвідомити, як багато твоїх френдів у соцмережі Фейсбук дописують з-за кордону.

Це коли можна купити диплом не лише для роботи на держслужбі, але й у лікарні. Це коли тітка лягає на операційний стіл і починається лотерея: заріжуть – не заріжуть.

Бути українцем – це виїздити з фірмового автосервісу на не прикручених колесах. Це читати на форумах обговорення про проплачені, але не виконані замовлення. І далі – статистику про те, що половина населення не готова боротися за свої права.

Це знати, що найякісніших виробів з розрекламованого асортименту у наявності нема, і коли буде – невідомо.

Це вгадувати, чи “кидануть”. Це платити за ще не отриману послугу або товар – “передоплата” називається.

Бути українцем – це постійно вирішувати: заплатити податки і мати додаткову сотню гривень до мізерної пенсії колись, чи жити поки молодий.

Пенсія – окрема тема. Бути українцем – це кожен день бачити зневажену старість.

Бути українцем – це сушити сухарі на горищі, пам’ятаючи про голодовки і репресії.

Це слухати, як одні патріоти вимагають України “від Сяну до Дону”, а інші – вкоротити ту саму Україну наполовину. Патріот патріоту вовк.

Бути українцем – це ганити владу за корупцію. А разом з тим обурюватися у компанії: “Чому не наш клан при кориті?!”.

Це зранку владу матюкати, а ввечері на форумі анонімно писати: “Я так само крав би!”. Це крити владу за кумівство і брати на держслужбу родичів і свояків.

Бути українцем – це складати гроші на хабарі для вступу дитини до інституту. Це все робити “для дітей”. Це дитину любити до нестями. Утримувати їх на своїй батьківській шиї до її передпенсійного віку і пишатися цим на все село. Інфантилізм і корупція у первинному сенсі (розклад, псування) – forever?

Бути українцем – це молитися, щоб якийсь мажор на джипі не збив на тротуарі дитину. І гнати від себе думку, що після цього з тим мажором зробити!

Бути українцем – це означає знати, що обиратимуть не кращих, а тих, хто ссе двох, трьох маток. Це бути вічним сержантом на чужій війні.

Це нести україномовність як хрест у столиці держави Україна. Це відчуватися в гостях за кордоном. І у власному домі.

Бути українцем – це перед кожними виборами відповідати на запитання іноземних експертів, чи не розвалиться Україна. А після виборів переконувати земляків, що країну колоти не можна.

Бути українцем – це не знати, скільки коштує кілограм хліба чи літр молока і вдивлятися у дрібними літерами текст – чи і тут не мухлюють з мірилом?

Бути українцем – це пишатися тим, що наші пісні наймилозвучніші і що на російську “Ой, чий то кінь стоїть?” не перекладається. Це знати, що нема більше у світі народу, у якого стільки пісень починається на “Ой”.

Бути українцем – це не довіряти нікому, а може й собі. Це знайомитися з сусідами коли заливають. Або під час революції.

Це знати, що знову серед двох десятків кандидатів на мандат годі шукати достойного. Це критикувати владу і знову й знову обирати тих самих.

Це кожного разу, коли журналісти напишуть правду, дошукуватись, кому вигідно і про саму правду забувати. Це не мати новин про щойно відкриту книгарню, бо власник книгарні не проплатив за це як за рекламну статтю.

Бути українцем – це прагнути до Європи і ненавидіти саму думку про похід до посольств за візою. Це у польському готелі з подивом дізнаватися, що для того, аби там оселитися, треба залишити паспорт як заставу і сплатити за проживання наперед.

Це бачити, як ті, хто не мириться і шукають, замість згуртування, стають на різні полюси. Як ідея свободи і протесту веде не до формування професійної звитяжної армії, а до розсипів отаманських загонів, які воюють, доки бачать власну стріху чи свій корпоративний інтерес.

Бути українцем – це носити з собою паспорт, бо без паспорта не купиш ані квитка на поїзд, ані валюти не обміняєш.

Це запитувати себе: де більше кіосків, вуличних міняйл і маршруток без касових апаратів – у нас чи в Індії? Де у нас таксі – з лічильниками і чеками за проїзд?

Бути українцем – це співчувати труднощам дитсадка та школи і носити туди гроші. Бути українцем – це підприємцеві наважуватися на протест і сподіватися, що загін спецпризначення не буде бити, а прокуратура – переслідувати. Адже вони самі цей бізнес “кришують”.

Бути українцем – це отримувати по щоці. І одразу ж – пхати голову в гільйотину.

Бути українцем – це бачити, що у Грузії на акції протесту виходять чоловіки, часто – вже з сивиною. У Білорусії – молодь. Україна – батьківщина матріархату?

Бути українцем – це знати, що на виборах нема вибору, а в судах –справедливості. Це жити у світі, де слова давно втратили своє значення. Це жити найвищим прагненням зробити нормальність нормою!

Бути українцем – це серед ночі спостерігати, як у Чопі на кордоні з ЄС вагон, як безсловесного вола, підіймають над колією і замість по царській милості нестандартного розміру коліс переставляють на ті, що придатні для руху Європою.

Україна відбудеться тоді, коли постіль у наших купе ніколи не буде вологою, а поїзди “Євроекспрес” курсуватимуть до Донецька.

Бути українцем – це бути готовим до того, що на заклик відгукнеться сотня, а прийде десяток.

Це бути певним, що тих одиниць вистачить, щоб виборювати кожен крок прогресу до останнього. Нехай за фотофінішем, але – перемагати!

Бути українцем – це з кожним днем переконуватися, що ми усі – різні. І що ми приречені на перемогу.

Бути українцем – це розуміти, що аби отримати шанс на справедливість, треба спершу здобути свободу. Одну на всіх.

Свобода – це те, за що варто боротись!

Бути українцем. Бути українцем – це боротись і перемагати!

Володимир Кухар, політичний аналітик, ГО “Українська альтернатива”, для УП