Де взялася Одеса і до чого тут Катерина ІІ

За числом антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи „Слава Україні” тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно „неукраїнський характер” Одеси, її належність до „Новоросії” тощо.
Цікаво, що російські царі додумалися назвати „Новоросією” край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.
Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.
Починаючи з ІІІ – IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровська) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше.
У 1241 році район Одеси захопили монголо–татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько–Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.
Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського.
Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси – 600 років.
У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.
Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття – з IV по XV століття.
У 1548 році Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді – Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.
Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.
Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали „на Ханську Україну” (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.
Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).
Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.
З початком нової російсько–турецької війни (1787 – 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорізьких старшини Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.
Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок.

Фортеця Хаджибей
1316168285.jpg
Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород–Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.
Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.
Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.
Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали шляхетську гідність.
У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.
1316168115.jpg

Григорій Потьомкін

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».
Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один із них – знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.
Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, усьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально „правила морями”, у серці самої Британії – у портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітанові: „Сер, я ще не починав битися”, – й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.
Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли й прийняли в запорожці під іменем „Павло” та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.
У такому вигляді, в шароварах шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.
Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.
Цю епічну картину – шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту – згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років.
***
Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України – на Кубань. Хоча ще у 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.
Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі.

1316167975.jpg

Катерина ІІ

Сама ж „засновниця Одеси” Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що ніколи не бувши в Одесі, видала указ „Про вільний вхід у Хаджибейську гавань”. Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.
Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилося завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ-ХІІІ ст.), Київського князівства (XIV-XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX столітть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.
Одеса – українське місто на українській землі.
Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп у історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.
Зайве підтвердження тому – вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже – мало. А можна інакше: попри зусилля „видатних одеситів” – вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.
Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі – наносне й минуще.

Олександр Палій, історик, автор книг „Історія України” (2010), „Ключ до історії України” (2005)

В Одесі зафарбували “Слава Україні!” на балконі. З наказу Костусєва?

В Одесі невідомі замалювали на приватному балконі у центрі міста гасло “Слава Україні!” та український орнамент як такі, що псують фасад будинку.

Як повідомляє УНІАН, про це заявила журналістам Вікторія Сибір, власниця помешкання на вулиці Дерибасівській, до якого належить даний балкон.

“Несподівано до будинку підігнали автомашину з люлькою, яку підняли до рівня мого балкону, після чого один із трьох прибульців у шкіряних куртках зафарбував за допомогою пульверизатора патріотичне гасло “Слава Україні!” та орнамент за українськими мотивами”, – сказала вона.

Сибір уточнила, що намагалась “вибити з чоловіків у шкірянках”, за чиїм наказом вони взялися порядкувати на її балконі, але марно.

“Стояли на тому, що я, мовляв, цим гаслом та зображенням квіткового орнаменту псую фасад будинку”, – сказала вона.

В інтерв’ю УНІАН мешканка Одеси уточнила: “Наскільки я розумію, маляр виконував волю теперішнього міського начальства, що, як чорт ладану, не переносить не лише державної мови, а й символів чи гасел, пов’язаних з українською державністю. Думаю, саме тому і не до вподоби можновладцям дизайн балкона моєї квартири”.
Фото Анни Михайленко
ceb451b-odesa-balkon-2.jpg
Втім Сибір збирається відновити дизайн балкону, “тим більше, що виявилося чимало бажаючих долучитися до цього”.

У свою чергу, координатор одеської громадської ініціативи “Оновлення країни” Сергій Гуцалюк заявив, що “це ще один прояв нетерпимості міської влади до усього українського, адже за тривалий час оригінальний дизайн балкона Вікторії Сибір встиг здобути популярність – туристи навмисно ходили подивитися на нього”.

За словами Гуцалюка, “навіть відзначення 2-3 вересня Дня Одеси мер Олексій Костусєв перетворив, по суті, на святкування Дня Росії”.

“Одесити та гості міста, у тому числі представники консульств Польщі, Литви, Фінляндії, Естонії, Австрії, були вражені програмою концерту на Потьомкінських сходах, зміст якого зводився до ностальгії за радянською імперією, закликів до її відновлення та силування будь-що довести, що Одеса – “російське місто”, – заявив координатор громадської ініціативи.

Згодом Вікторія Сибір повідомила кореспонденту “Української правди”, що вона вже подала у вівторок заяву до міліції. У МВС довго не хотіли реєструвати заяву та говорили, що нічого робити не збираються, – але все ж таки потім зареєстрували.

“Хочу поки що дочекатись хоча б якихось офіційних коментарів з боку адміністрації, щоб було вже з чим йти далі. Бо поки що в мене нема нічого, окрім усного розпорядження невідомої людини, що відмовилась представлятись”, – сказала Сибір.

Примус до «руского міра»

ef9a1143-6125-4630-b6c6-9add59b4179f_w270_.jpg

Луганськ – Нещодавно, їдучи з Луганська до Києва, я мала нагоду спілкуватися з носіями ідеї «руского міра» (українською правильніше казати «російського світу»). Зупиняючись на станціях Комунарськ, Микитівка, Дебальцеве, потяг наповнювався численними жіночками різного віку в довгих сукнях і хустках та менш численними бородачами з довгим волоссям, зібраним у пучок або косичку – в рясах або в мирському одязі.
Із усіх пасажирів мені пощастило чи не найбільше, бо в моє купе сіли священик, його помічниця і з ними – 12-річний хлопець. Тільки-но потяг рушив з місця, до «батюшки» стали по черзі підходити всі жіночки в хустках і, склавши смиренно руки й опустивши очі долі, просили в нього благословення. Батюшка милостиво клав на їхні руки свою правицю, і ті раболіпно її цілували; у лівій руці священик тримав мобілку, яка часто дзвонила й переривала таким чином ритуал. Уранці ця процедура повторилася.

Священик більше обговорював по телефону оргпитання, пов’язані з пікетуванням «православними» Верховної Ради з вимогою заборони застосування ідентифікаційних кодів для громадян і впровадження пластикових паспортів та відвіданням Києво-Печерської лаври, і побіжно вирішував питання ночівлі й харчування. Жіночки розмовляли мало, більше читали Святе Письмо.

Дрімуче невігластво чи мракобісся?

Я ж, виявивши настирливе бажання поспілкуватися, отримала від тих жінок багато цікавої інформації: про те, що їхня церква – єдина канонічна православна церква, а всі інші – то «розкольники», «відступники»; що українці та росіяни – це єдиний народ; що старослов’янська є живою мовою і в неї велике майбутнє, а українська – це штучна мова, і виникла вона з російської шляхом мікшування з польською та австрійською; що Україні треба якнайшвидше злитися з великою Росією, бо в нас одне коріння; що католики та уніати – це породження диявола (про це свідчить такий «факт»: одного разу, коли католики молились у костелі, на них упала стеля й після цього в них повиростали хвости)… Мені стало шкода не цих жінок, а хлопчика, який усе це слухав і, напевно, вірив оповідачам.

Просвіщали мене співбесідниці на повному серйозі, а коли я спробувала спростувати їхню маячню, в розмову втрутився священик і спитав, де я, така розумна, працюю. Мені кортіло сказати, що я філолог і викладаю у виші старослов’янську мову, але я вирішила цього не робити, бо спало на думку те, що майже 70 відсотків православних священиків у радянський час активно співпрацювало з КҐБ…

Тоді я спитала у батюшки, чи вважає він правильним те, що його колеги з Луганщини забороняють людям сповідатися українською мовою, агітують у церкві за певного кандидата на президента, перепродують горілку і тютюнові вироби і «псують» місцевих дівчат? До честі мого співрозмовника, він сказав, що так робити негоже, а от я не маю жодного права засуджувати «святих отців», бо це – великий гріх. Як, до речі, є великим гріхом і те, що я вдягнена у штани, а не в спідницю, і до церкви я, мабуть, ходжу з непокритою головою. Тож мені, як заявив священик, не бачити Царства Небесного. Єдине, що може мене врятувати – це навернення до їхньої «єдино правильної церкви».

Патріарх найканонічнішої церкви – Кирило

Кирило цього року відвідав Україну вже вчетверте. Тепер він побував у Луганську, офіційно – з нагоди 20-річчя Луганської єпархії. Зі своїм пастирським словом очільник РПЦ звернувся до луганців двічі. Спочатку – у Свято-Володимирському кафедральному соборі, де митрополит Луганський і Алчевський Іоанікій назвав його «ангелом Руської (?) православної церкви». А потім – на Театральній площі, яка може вмістити найбільшу кількість людей у місті.

Луганськ досі є носієм знаків тоталітарної доби, яких тут повно на кожному кроці. І на Театральній площі сьогодні гордо бовваніє пам’ятник Лєніну. Тож, аби не сильно бентежити патріарха, сцену, де мала правитися літургія, розвернули перпендикулярно вождеві світового пролетаріату.

У своєму пастирському слові Кирило говорив про Луганщину, якою «приростає економічна міць України» (відверто кажучи, заїжджий гість не в темі, адже економіка області сьогодні в повній депресії), про «народ Донбасу», який «ревно оберігає православну віру», і про наше спільне «отєчєство». А ще він розповів (мабуть, для «розкольників» і «відступників») красномовну притчу про вигнання легіону бісів із одержимого і загибель стада свиней, відтак побажав присутнім «не піддаватися єресі», «триматися справжньої православної віри, виховувати в ній своїх дітей і внуків, зберігати єдність Матері-церкви, пам’ятаючи грізні слова апостола: якщо навіть ангел з неба стане благовістити вам не те, чого ви були навчені, то анафема вам буде».

На Кирилові була мантія смарагдового кольору, такою ж була й інша атрибутика заходу – людям роздали зелені повітряні кульки, біля пам’ятника майоріло з півсотні зелених прапорів із особистою емблемою Кирила – літерами ПК («Патріарх Кирило») в обрамленні золотого вінка.

Усе виглядало кричущо-красиво – і це, і великий червоний килим, по якому ходив Кирило і його почет, й оздоблена відповідним чином сцена, на маківці якої викарбувано гасло: «Тєло Христово примите, источника безсмертнаго вкуситє», і великий напис на сусідньому драмтеатрі: «Луганщина приветствует Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Кирилла», і розвішані поряд біґборди з зображенням героя дійства і словами: «Луганчане с любовью приветствуют своего Патриарха».

Безперечною прикрасою свята були численні «козаки» у святковій амуніції – з червоними лампасами, зірчастими погонами й яскравими орденами, вишикувані на передньому плані. А також усе вище керівництво міста й області – зокрема Луганський міський голова Сергій Кравченко, голова ЛОДА Володимир Пристюк і голова Луганської облради Валерій Голенко. А ще – сам народний депутат Олександр Єфремов, який заради віддання честі високому московському гостю полишив свої державотворчі справи в Києві і приїхав на батьківщину.

Безвідмовні малороси

Луганська влада зробила все можливе й неможливе, щоб візит високоповажного гостя був успішним. Спочатку обласне державне (!) телебачення ідеологічно «обробило» населення кількома документальними стрічками, серед яких – фільм про РПЦ режисера Микити Міхалкова і фільм «Три сестри» режисера В’ячеслава Матвєєва (до речі, цей громадянин Росії сьогодні працює генеральним продюсером Луганської обласної державної телерадіокомпанії, хоча така посада не передбачена її штатним розписом); а продюсером цього фільму є Родіон Мірошник, за сумісництвом – гендиректор цієї ж компанії.

Як ви здогадалися, три сестри – це Україна, Росія і Білорусь, яких «навічно» об’єднало православ’я. Усе, що не вписується в православну парадигму, його автори тлумачать як моральне збочення (приклади – Шухевич, Бандера, Шептицький). Фільм розраховано на неосвічених людей хоча б тому, що «свідок» подій у Бабиному Яру, що відбулися восени 1941 року, стверджує, що радянських моряків вели на страту босими по 37-градусному (це у вересні!) морозу, а вдягнені в чорну німецьку форму вояки розмовляли українською мовою (натяк на те, що це були упівці, але ж УПА створено 1942 року!)

Як безпосередній учасник літургії на майдані, стверджую, що людей там зібралося не менше 10 тисяч. Були там і справжні віруючі – люди з просвітленими очима, вони були активними учасниками літургії. Але більшість присутніх зовсім не знали молитов і навіть не вміли (або не хотіли) хреститися. Вони постійно перемовлялися, дехто підсміювався над незрозумілими старослов’янізмами типу «паки», «ґлаґолі», «рці». Як виявилося, серед таких було дуже багато луганських студентів із різних університетів і коледжів, яких спеціально для цього звільнили від занять. Сама чула, як вони обурювалися тим, що їх зобов’язали тут бути.

Було перекрито рух на кількох центральних вулицях міста; там стояло не менше сотні великих пасажирських автобусів із усіх міст та районів Луганської області, на лобовому склі яких були наліплені кирилівські емблеми. Поспілкувавшись із пасажирами тих автобусів, я дізналась, що на цей захід привезли бюджетників – працівників системи охорони здоров’я, освіти, держслужбовців.

А ще місцева влада на час перебування Кирила в Луганську для «охорони громадського порядку і здоров’я громадян» і з метою «національної безпеки» підключила весь луганський гарнізон міліції, весь особовий склад обласного апарату УМВС, військовослужбовців внутрішніх військ МВС України (в/ч 3035) і формування ВВС «Тайфун» і «Вен Бест». За моїми підрахунками, цих «правоохоронців» на площі було тисяч зо дві – і міліціянтів, і людей у бронежилетах, і коротко стрижених накачаних молодиків у цивільному з рацією. Вони і по одному, і групами по 5-7 осіб шмигали поміж людським натовпом, придивлялись і прислухались до кожного.

Напередодні представникам націоналістичних партій владою або ж судом було заборонено висловити протест проти приїзду Кирила мирним способом – плакатами і розгортанням національного прапора.

У цьому зв’язку мені пригадалося, як протягом останніх років ця ж влада неодноразово зганяла мешканців Луганщини на мітинги на підтримку Партії регіонів або особисто Віктора Януковича. А ще – як у більш далекому минулому колишніх комсомольських активістів і секретарів (а серед них були і Єфремов, і Голенко, і Кравченко, і Пристюк) також звозили на релігійні свята автобусами до храмів – або щоб вони стояли в кордонах, не пускаючи туди молодь, або щоб виганяли звідти людей. А їхні старші товариші, секретарі компартійні, звільняли з роботи людей і виключали студентів із вишів, якщо ті насмілювалися хрестити своїх дітей або вінчатися в церкві.

А ще за їхніми вказівками закривали чи навіть руйнували церкви, хоча не так масово, як це чинили їхні попередники – комуністи 1920-60-х років. Що ж, як сказав Леонід Кравчук, тільки дурні не міняють своїх переконань. А наші штатні екс-комуністи та комсомольці – люди розумні. Одні з них поміняли комуністичну ідеологію на «рускій мір», а інші – на український націоналізм. Але, якщо вірити Біблії, Христос дуже не любив міняйл і завжди гнав їх із храму…

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Як створити образ ворога? Україна в російських підручниках

Сергій Рудюк, історик, “День”
Київ – столиця Росії, українська “народність”, “гетьмани-зрадники”, “визволення Червоною армією” у 1920-их, Голодомор – наслідок посухи, УПА “на службі німецьких окупантів”, Україна – “неприродне державне утворення” тощо.
Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах.

de2c19b-300-k.jpg

Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник – це один із небагатьох засобів масової інформації, який “працює” на десятиліття. Як стверджують науковці: “…образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя”.

Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?

Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:

1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися “у південних районах Євразії”, а отже, належать і російській “євразійській” культурі.

2. Скіфська і “скіфоподібні” культури VII – IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої “скіфо-сибірської” культурно-історичної спільноти і “є складовою російської культури”.

3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI – VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу.

4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив “давньоросійську” державу Київська Русь.

5. Київська Русь – це “початковий період” Російської держави (ІХ-ХІІ ст.)

6. В епоху Київської Русі “сформувалися основи російської духовності, мови, культури” в цілому.

7. Особливістю давньоруської (в значенні – давньоросійської) держави була її поліетнічність. Внутрішню єдність забезпечували держава і православ’я.

8. Епоха Давньоруської держави з центром у Києві змінилася на період російської державної роздробленості (ХІІ-ХІІІ стст.). Утворилося близько 15 незалежних держав. Однак зв’язок між російськими землями зберігся “завдяки спільній вірі, мові та праву”.

9. Продовженням Київської Русі “стало Володимиро-Суздальське князівство”, а згодом – його “спадкоємець” Московське князівство (ХІV – поч. ХVI стст.). До Москви з Києва “перемістився” державний і церковний центр російського народу.

10. Головним завданням зовнішньої політики Росії у ХVIІ ст. стало “збирання” українських та інших земель, які колись входили до складу Древньої Русі (Росії).

11. Назва “Україна” виникла наприкінці ХII ст. для позначення давньоруських (давньоросійських) земель, які безпосередньо межували із степом (термін вживається в значенні “окраїна”).

12. Українська “народність” сформувалася у ХV – ХVI ст.

13. Всеукраїнська Рада в Переяславі під керівництвом Б.Хмельницького у січні 1654 р. прийняла рішення про “возз’єднання” України з Росією.

Причини “возз’єднання”:
– релігійна та етнічна “спільність” російського та українського народів;
– їхнє “спільне” історичне минуле і спільна боротьба із зовнішніми ворогами;
– конкретно-історичне становище середини ХVIІ ст., коли для України збереження незалежності здавалося нереальним і доводилося вибирати “менше зло”, тобто возз’єднуватися з “близькою за культурою і вірою” Росією, яка обіцяла ще й внутрішню автономію;
– возз’єднання відповідало інтересам Росії.

14. Спроби “гетьманів-зрадників” І.Виговського, М.Дорошенка, І.Мазепи відірвати Україну від Росії “не здобули підтримки” переважної більшості українського народу, який виступав проти них.

15. Діяльність російських правителів Петра І і Катерини ІІ мала “позитивне значення” для України: захист українського народу від економічного гноблення козацької старшини і грабіжницьких нападів турецько-татарських феодалів.

16. Проголошення у 1918 році незалежності України було “проявом сепаратизму”, “не відповідало інтересам” українського народу і “не мало” всенародної підтримки.

17. Українська Центральна Рада підписала у 1918 році “ганебний” Брестський мир, унаслідок чого німецькі війська “окупували” Україну і “грабували” хліб в селян.

18. В Україні у 1918-1920 роках відбулася “громадянська” війна, яка завершилася “закономірною” перемогою Радянської влади над “зрадниками” українського народу – націоналістами.

19. Війська Петлюри чинили в Україні “єврейські погроми”.

20. Червона армія у 1918-1920 роках “визволила” Україну.

21. У результаті “союзу українських націоналістів із Польщею” у 1921 році Західна Україна була “тимчасово втрачена Росією”.

22. Голод 1921 року в Україні стався “внаслідок посухи”.

23. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’їзд Рад СРСР, на якому повноважна делегація України “затвердила” Декларацію про утворення Союзу РСР і “підписала” Союзний договір.

24. Голодомор 1933 року “не був геноцидом” українського народу, бо:
– голодом були вражені окремі райони Росії і Казахстану;
– в Україні голодували не тільки українські селяни, але й представники національних меншин, а також:
– голод відбувся внаслідок посухи;
– голод відбувся внаслідок помилок, допущених низовими органами влади під час проведення колективізації;
– голод був Божою карою для українців за участь у атеїстичних кампаніях влади.

25. Сталінські репресії 1930-х років завдали шкоди не стільки цивільному населенню, як Червоній армії, що напередодні вибуху ІІ Світової війни втратила значну частину досвідченого командного складу

26. Пакт Молотова – Ріббентропа “був вимушеним, але необхідним” для підготовки до відбиття майбутньої німецької агресії актом.

27. 17 вересня 1939 року Червона армія “визволила” (як пам’ятаємо – “тимчасово втрачену Росією” у 1921 році) Західну Україну.

28. 22 червня 1941 року Німеччина “несподівано і віроломно” напала на СРСР.

29. Причина воєнних невдач Червоної армії влітку 1941 року полягає “у багатократній перевазі німецьких збройних сил у людях, техніці та озброєнні, застарілій техніці та озброєнні Червоної армії, раптовості нападу Німеччини”.

30. Населення України “одностайно” піднялося на боротьбу з німецькими окупантами і “масово” вступало в ряди радянських партизанів й підпільників. Лише невелика частка населення (особливо на територіях, возз’єднаних із Радянським Союзом перед війною) “пішла на співробітництво” з окупантами.

31. Українські націоналісти “перебували на службі німецьких окупантів”. Чимало з них “служило в німецькій воєнізованій організації СС”, визнаної пізніше Нюрнберзьким трибуналом злочинною.

32. Керівники Організації українських націоналістів, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Р.Шухевич, “були агентами німецької розвідки”.

33. У червні 1941 року українські націоналісти зі складу батальйонів “Нахтігаль” і “Роланд” у Львові “влаштували масові розстріли” польської та єврейської інтелігенції.

34. Українські націоналісти “брали участь у геноциді євреїв” на території України, зокрема в Бабиному Яру (Київ).

35. Українські націоналісти “здійснювали геноцид поляків, чехів, циганів, вірменів та українців на Волині та в Галичині” у роки ІІ Світової війни.

36. Українські націоналісти під командуванням “німецького орденоносця” Романа Шухевича знищили білоруське село Хатинь.

37. Ув’язнення лідера українських націоналістів С.Бандери в німецькому концтаборі було зроблено з метою “приховати його співробітництво з гітлерівцями”.

38. Українські націоналісти були “найжорстокішими катами” в’язнів німецьких концтаборів, передусім євреїв.

39. Українська повстанська армія створена “за допомогою німецької окупаційної влади”, яка дала націоналістам зброю та інструкторів.

40. Українська повстанська армія “не воювала проти німецьких окупантів”.

41. Червона армія у 1943-1944 роках “визволила” (знову ж таки “тимчасово втрачену Росією у 1941 – 1942 роках”) Україну.

42. Українська повстанська армія “стріляла в спину” Червоній армії-визволительці.

43. Вирішальну роль у перемозі СРСР над Німеччиною відіграла “єдність радянського народу”

44. Вояки Української повстанської армії – це “бандити, кримінальні злочинці”.

45. Вояки Української повстанської армії “безпідставно і жорстоко вбивали” відряджених зі східних областей УРСР до Західної України вчителів, агрономів, інших спеціалістів.

46. Після 1945 року оунівці з корисливих мотивів “стали на службу до американської та англійської розвідки”.

47. Більшість населення Західної України “підтримало Радянську владу в боротьбі проти націоналістів”.

48. Голод 1946 – 1947 років в Україні “був наслідком посухи”.

49. РРФСР була “основним донором” економічного развитку післявоєнної УРСР.

50. Радянський Союз хоч і не був демократією, але він був “орієнтиром і прикладом” кращого, справедливого суспільства для мільйонів людей в усьому світі.

51. У розпаді СРСР винні “зрадники та зовнішні сили”.

52. Незалежна Україна – це “неприродне державне утворення, приречене на швидку загибель”.

Я утримаюся від власних коментарів щодо вищесказаного. Зате наведу дуже влучну, як на мене, оцінку діям російських істориків білоруського дослідника Вадима Деружинського:

“По примеру старой российской историографии и официальной советской историографии современная российская историография никак не может принять концепцию независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного существования в прошлом.Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку истории пресловутые “исторические права” России на Украину, отказаться от концепции “единства исторических судеб” русского, белорусского и украинского народов, которые в прошлом и сейчас тоже преподносились российскими идеологами в виде некой дивной “троицы общерусского характера”.Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы “справедливых войнах”, которые вела Россия с целью “собирания русских земель в едином русском государстве”. Эти войны автоматически становились захватническими.Признание самостоятельности в историческом развитии Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа.

Соответственно термины “Россия”, “российский” советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и присваивали его себе.

В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории”.

Подання в російських шкільних та вузівських підручниках історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно – Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, у тому числі й російських, загарбників свідчить:

– про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України,

– є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни,

– є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України,

– служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх із нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.

У цивілізованих країнах вирішенням проблемних питань відносин із сусідніми державами займаються передусім зовнішньополітичні відомства цих країн. Вони пильно відслідковують шкідливі дії іноземних держав, повідомляють про них вище керівництво своєї країни і, за його дорученням, здійснюють заходи дипломатичного характеру з метою нейтралізації загроз у зовнішньополітичній сфері.

На жаль, схоже, працівники МЗС України не цікавляться змістом підручників історії Росії і безпардонним шельмуванням у них українців та Української держави на шкоду міжнародному іміджу нашої держави.

Не пригадую, щоб за двадцять років незалежності України керівництво Росії отримало б від нашого зовнішньополітичного відомства бодай одну ноту протесту проти антиукраїнського змісту підручників історії Росії, освячених авторитетом Російської академії наук і міносвіти Російської Федерації.

Джерело: “День”

Найбільш цілеспрямована людина – та, яка хоче в туалет.

Найбільш цілеспрямована людина – та, яка хоче в туалет. Усі перешкоди здаються несуттєвими. Погодьтеся, смішно чути вирази на кшталт: я запісявся, тому що:

– не було часу сходити до туалету.

– я був дуже втомленим.

– втратив надію.

– я не вірив, що зможу добігти.

– ну звісно, він добіг –у нього ноги он які довгі.

– я задурний, щоб це зробити.

– я вже п’ять разів запінювався.

– у мене ніколи не вийде добігти.

– це точно не для мене.

– я постукав у туалет, але мені не відчинили.

– мені не вистачило мотивації.

– у мене була депресія.

– у мене немає грошей, я не можу це собі дозволити!

– вирішив сходити завтра.

ЗАПИТАННЯ: Чи використовуєте ви ці вирази у житті в інших ситуаціях?