Прінуждєніє к “руському миру”

Олег Шикан _ П’ятниця, 26 серпня 2011

– Слухаємося, Ваше Руськопревосходительство, – відкозиряли українські медіа і сумлінно заходилися виконувати розроблену в Москві мовну спецоперацію.

Під час наїзду на Україну патріарха Кирила, деякі ЗМІ неправдиво інформували свою аудиторію, що цей достойник очолює нібито не Російську, зареєстровану Мінюстом РФ, а “руську” православну церкву.

Як виявилося, не йдеться про недогляд літредакторів. У службі новин “Нового каналу” на моє зауваження відповіли, що керуються отриманим від представництва пана Гундяєва відповідним роз’ясненням.

Редакція новин Першого Національного ухильно назвала питання не мовним, а політичним. “Факти” ж (телеканал ICTV) визнали очевидною помилку перекладу, проте виправляти нічого й не збиралися.

Найвідвертішими були на радіо “Ера”. Там мене повідомили про існування обов’язкового до виконання офіційного документу, який скасовує правила українського правопису та “высочайше повелевает” вважати російське “руським”.

Масть цієї “маляви” настільки козирна, що може бути битою, мовляв, не менш ніж постановою Кабміну України, а з якимись там словниками Академії наук не варто й потикатися.

Знайомий усім слухачам радіо “Ера” голос повідомив мені про буцімто принципову відмінність документу від сумнозвісних “темників” часів Кучми – наявність підпису.

Втім, подальша спроба фахового видання “Телекритика” уточнити, в якій саме країні був той підпис поставлений, завершилося “глухой несознанкой” та вкрай болісною реакцією.

На “Ері” зі мною розмовляли, як із спільником, який видав злодійський секрет, хоча жодних умов конфіденційності попередньо не ставилося.

Публічна особа повідомила слухачеві відкриту інформацію, що разом зі знанням мови лежить в основі професії журналіста.

Так само в основі української ідентичності лежить і слово “руський”. Академічний словник містить лише два припустимі випадки його вживання: а) щодо Києва як матері міст (городів) руських і б) часів Київської Русі, за яких московських патріархів ще не існувало в природі.

Категоричну неприпустимість іменування російської церкви руською підтвердив і очільник Інституту української мови НАН України Павло Гриценко.

Отже, захоплення цього слова як назви іноземної організації є ідеологічним рейдерством з використанням самих пограбованих – підручних журналістів.

Якщо Грузію до миру “примушували”, то наших “рабів малих отих німих” і примушувати не треба: самі охоче виконають “любой каприз” московських зайд, без бою втечуть з інформаційного поля і між ділом зґвалтують мову, поставлену Шевченком їм “на сторожу”.

Втім, не всі. На 5-му каналі речі послідовно називають своїми іменами, тобто російську церкву – уявіть! – російською.

Хто ж тоді ми, якщо вони – руські? Коли спитають чухраїнця, писав Остап Вишня, а якого ж ти , козаче, роду-племені, то він, почухавши потилицю (додам від себе – послинивши мікрофона), відповість: та хто й зна, живемо в Шенгеріївці, православні.

Наближається черговий візит московського мовознавця – і українські журналісти готуються прожогом кинутися на передній край інформаційної битви, аби, за висловом Кучми, “підносити німцям патрони”.

Олег Шикан, для УП

Жити не за московським, а київським часом

Львів – «Військо – це право нації на існування», – писав Микола Міхновський. І це правда. Хоча нині українська армія навряд чи здатна захистити свою державу, однак Указ Президента України Віктора Януковича щодо скасування військових парадів до 20-ї річниці Незалежності в Києві Одесі, Севастополі, Керчі, а також у містах, де дислокуються штаби оперативних командувань, – знак більш ніж промовистий. Семіотичний. Навіть традиційного виступу військового оркестру на майдані Незалежності не передбачено. Не про економію коштів йдеться…

Двадцятиліття Української Незалежності, по суті, збігається з дев’яностоліттям совєтської окупації – восени 1921 року армія УНР, зазнавши поразки в нерівній борні з переважаючим силами «красной армії», перейшла Збруч на територію Польщі, де була інтернована своїм недавнім союзником у війні проти Росії.
Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк щиро сподівався, що «проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки». Саме тому він склав свої повноваження 22 серпня 1992 року. Тим часом, логіка життя підказує, що боротьба за незалежну від Росії, вільну від совєтизму Україну не закінчилась.

Інформація до роздумів

Видатний український історик Ярослав Дашкевич на початку 90-х минулого століття слушно зауважив: «В Україні здійснюються намагання, незважаючи на формально проголошену незалежність, продовжувати панування чужоземної російської меншини (що підібрала собі для допомоги денаціоналізованих зрусифікованих функціонерів) над українською нацією… Якщо це прояви національного нігілізму, то в даному випадку він дорівнює національній зраді».

Мав рацію і Мирослав Маринович, стверджуючи: «Вся справа в совєтському елементі управління. Якщо він збережеться, то при «національній моделі» держава обов’язково буде антиукраїнською». Совєтський елемент управління зберігся…

Існують засадничі речі, які слід було давно чітко і точно усвідомити, – ДЕ ХОЧЕМО БУТИ І ЯК ХОЧЕМО ТУДИ ДІСТАТИСЯ. Необхідно було встановити пріоритети, якими визначається майбутнє і які зумовлюють конкретні дії сьогодні. Слід було виробити оптимальний план осягнення цілі. Не будь-якою ціною, не скільки буде змоги, а лише стільки, скільки потрібно. Бо головні ресурси доброго планування – інтелектуальні й психологічні, а не матеріальні.

Характеризуючи добу УНР, канадський дослідник Роман Млиновецький відзначав: «Жодної будівлі (в тому числі держави) не може збудувати той, хто їх не хоче будувати; план будови, і то докладний, виробляють перед початком будування і щоб вести – треба добре знати і шлях, і мету, а відповідає за всіх той, хто веде…».

На жаль, український істеблішмент виявився нездатним до стратегічного планування розвитку країни. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікація. Остаточного розлучення з СССР не сталося: жертви нацизму є, а жертв комунізму немає. Частина суспільства ментально досі живе в УССР. Совєтські символи досі бовваніють в Україні, впливаючи на мотивіції тих чи інших вчинків громадян і політиків. Вони (символи) досі не демонтовані в свідомості колонізаторів і колонізованих. Відчутно бракує переконаних прихильників демократії (трохи більше половини населення). Соціологи вважають, що демократія поза небезпекою, коли має підтримку трьох чвертей населення.

Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Тому постсовєтське суспільство, яке припало Україні у спадок від СССР, – майже всуціль маргінальне. Соціальні й національні зв’язки значною мірою розірвані, консолідації на рівні національної ідеї, практично, немає.

15 відсотків громадян України займають антиукраїнські позиції

Крім автохтонного маргінала, в Україні існує маргінал чужинецький, дарма, що народжений в Україні. Це той, котрий ще донедавна почувався «старшим братом», який ніс «вищу» культуру «молодшим родичам», і якого після 1991 року враз охопило почуття загубленості й відчаю, претензійності й цинізму.

Нинішня політична боротьба в Україні – це не боротьба за комунізм чи капіталізм, за демократизм чи тоталітаризм, а боротьба за існування Української держави в принципі. Якби комуністи в Україні щиро прагнули збудувати комуністичний чи соціалістичний устрій, то їх позицію можна було б зрозуміти (бо йшлося б насамперед про національну державу, яку хочуть збудувати й націоналісти). Але ж маємо справу не з націонал-комуністами, а з російськими комуношовіністами, з колонізаторами і нащадками колонізаторів, які відверто глузують з Української державності, ненавидять її.

«Дослідження в Інституті психології та Інституті соціальної та політичної психології АПН України засвідчили, що 15% громадян України займають антиукраїнські позиції. Ці громадяни й досі не хочуть визнавати української незалежності, зі зневагою, презирством і ворожістю ставляться до будь-яких проявів українськості і не сприймають найменших поступок на користь української мови», – констатував 2009 року Владислав Кирей в «Урядовому кур’єрі».

Інакше кажучи, йдеться про 15% населення, котре, по суті, ототожнює/визнає/позиціонує себе з нацією-окупантом. Цим самим підтверджується факт існування в України «п’ятої колони», представники якої більш ніж привільно почувають себе у Верховній Раді.

Чимало українців досі бояться поняття «націоналізм». А тим часом національне питання у світі актуалізується. Зокрема, нашою північно-східною сусідкою. Будуючи національну державу, Росія не полишає ідеї відновлененя імперії за рахунок інкорпорації України. Тож декому з квасних малоросів варто прислухатися до думки академіка Ніколая Амосова, озвученої академіком Ярославом Яцківим: «Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждёт, если она пойдёт в Россию».

Боятися слід не поняття «націоналізм», а «совєтськості». «Совєтський» – це найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства. «Совєтський» – це колонізатор, який використовує російську мову як зброю колонізації.

Виступаючи 17 жовтня 1994 року на традиційному Заньківчанському вечорі у Львові всесвітньовідомий економіст Богдан Гаврилишин кинув таку фразу: «Росія ніколи не буде Японією. Це не той народ. Економічний союз з Росією недоцільний. Технологічно залишимось позаду. Нам треба включатись у світові ринки. Нам потрібні знання, щоб розвивати технології».

Москва не лише панічно боїться відчуження, сепарації України від Росії, а просто скаженіє від усвідомлення реальності перспективи цілковитого суверенітету України. «Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми», – визнав запеклий українофоб Костянтин Затулін 4 березня 2010 року на сторінках «Известий в Украине».

Напередодні візиту Путіна до Києва в квітні 2011 року мало хто звернув увагу на рішучу вимогу російського прем’єра щодо геополітичного самовизначення України: чи хоче вона бути в «модернізованій сім’ї братських слов’янських народів» чи з Європою, що «деградує».

Взагалі кажучи, торувати шлях до вершин цивілізації разом з Чехією, Польщею, Словаччиною та іншими східноєвропейськими слов’янськими державами було б для України більш ніж почесно. Та не це, звісна річ, мав на увазі, Владімір Путін.

Будувати український світ

Як протидіяти «русскому міру»? Дуже просто: треба «будувати український світ». Демократичний, цивілізований, сучасний. Будувати наполегливо, цілеспрямовано, якісно, відкрито розвінчуючи імперські ідеологеми північно-східного сусіда, викриваючи його антидемократичну сутність, ліквідовуючи комуністичну семіотику неоколоніалізму, даючи тверду відсіч різноманітним спецопераціям.

Українська ідея – це творення европейської Української держави: висококультурної, правової, авторитетної, освіченої. Головне – повірити у власні сили й можливості. Треба змінювати свій менталітет. Прагнути до європейських стандартів життя.

25 квітня 2011 року Йосип Кобзон на «Інтері» натхненно виспівував: «Где бы ни были мы, мы живем по московскому времени». Підтекст пісні, лейтмотив концерту, трансльованого так званим українським телеканалом, зрозумілий: насаджується російсько-совєтська імперська семіотика «масковскаго врємєні». Та для нас, українців, є свій час – київський. А ще є час за Грінвічем. Світовий час. Саме за ним слід звіряти прагнення жити за європейськими, світовими стандартами, не євразійськими.

Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»

Звериный рык власти

Алла Стен, для ФЛОТ2017
Свидетелями шокирующего случая стали ошалевшие киевляне в полдесятого утра 19.08.2011г на перекрестке улиц Урловской и Ахматовой. На зеленый свет светофора средних лет пара переходила дорогу по «зебре». К перекрестку, явно не собираясь останавливаться на красный, подлетает кортеж премьера Азарова, но всё таки вынужден остановиться перед переходящими по правилам дорогу пешеходами. Привлеченная шумом и мигалкам женщина задерживается на переходе и оборачивается в сторону кортежа. Из громкоговорителя первого автомобиля слышится вопль на весь Дарницкий район: «Что стоишь, б..дь? У..ывай с «зебры»»!

Я не берусь утверждать, что послышался голос Николая Азарова. Но стиль – явно его. Сами судите. Если премьер-министр Николай Янович, не стесняясь, открытым текстом посылает с трибуны Верховной Рады, известно куда, скопом всех депутатов, то, что мешает его бультерьеру-охраннику послать обычного пешехода?

Ну, может быть не просто пешехода, а гражданина Украины, который нанял его шефа, Николая Яновича Азарова, управлять имуществом этого гражданина – государством Украина. В пользу этого самого гражданина, между прочем. А то ведь, многие думают, что во власть приходят, исключительно для того, чтобы государство (то есть его граждан) обокрасть, а самим обогатиться… Да-а-а, странные вещи у нас происходят, однако: охранник слуги народа, на этот самый народ пасть открывает, щерится злобно, гавкает матерно… Наверное учится у старших братков? У охранников президента Януковича, которые журналистов мордой на асфальт укладывают, и как с гусей вода. Как с того водителя, с кортежа президентского, что таксиста насмерть…

Догнав обласканных властью киевлян и познакомившись, я выяснила, что им редко повезло. Это их уже вторая на сегодня встреча с вездесущим премьером, вернее – с его охраной. Полчаса назад эта самая охрана нагнала их из поликлиники на ул.Урловской, 13, в лабораторию которой Светлана, перенесшая гипертонический криз, пришла сдавать анализы. Куда, мол, со своими баночками прётесь, не видишь, тут слуга народа рассекает…

Свою фамилию Светлана отказалась назвать наотрез. Опасается. Мол, меня так и травить не надо. Уволь с работы – через полгода сама сдохну. И в судах правду найти не надеется. Все суды, говорит, подмяты под власть голубую. В прокуратурах, опять же, одни «нечвоглоды» засели. Безысходность какая то. Одна надежда – на Майдан осенний…

Я позвонила вечером Светлане. Столь близкий контакт с властью произвёл сильное впечатление – давление под 180. Печалит и другое: катетеров «Бабочка» в аптеках так и не нашлось. Подумалось, может быть из-за катетеров грозит Азаров уже третьему кряду министру здравоохранением отставкой, или есть причина какая-то иная?

Весь день меня мучил вопрос: «Причина произошедшего: это низкий уровень культуры народа, или просто уроды у власти»? Ответ нашелся поздно вечером: «С народом точно что-то не в порядке, раз он таких двигает во власть»!

Чи пошириться програма «Русского мира» на скандинавів та греків?

Словаччина – Кажуть, екс-президент Росії Володимир Путін у розмовах з провідними російськими істориками дуже переймався ідеєю: чи можна б скомбінувати найдавнішу історію Росії таким чином, щоб не згадувати про Київ. Фахівці відповіли йому, що це не можливо.

Чинний президент Росії Дмитро Медведєв також заклопотаний цією проблемою. На зустрічі з істориками у Володимирі 22 липня він виклав причини підписання ним у березні 2011 року указу про (дослівно): «відзначення 1150-річчя російської державності», яке планують здійснити в Росії 2012 року. Ось його пояснення:

«В контексте празднования зарождения русской государственности, российской государственности – наголосив Медведєв – ми должны думать о расширении пространства «Русского мира» всеми возможными способами, которые только есть».

Чи «пространство Русского мира» охоплюватиме також нащадків варягів у Скандінавії? А чому б не Грецію? Спробуймо розібратися.

Це не вперше і не вдруге «богопомазанники» Росії – дореволюційні монархи, післяреволюційні генсеки та пострадянські російські президенти – зациклені на питанні, «звідки пішла російська державність».

Історію, як науку, в Росії, як відомо, дуже часто «вдосконалювали» на вимогу її правителів. Вони вказували придворним історикам напрям, в якому їм «рухатися», на чому наголошувати, що замовчувати. Неймовірно! На початку ХХІ століття ми є свідками пошуків російської ідентичності та возвеличування погаслої імперської величі Росії. Ці шукання мають ознаки патології. Звідки виростають її коріння?
Гляньмо в минуле.

Як писали історію Росії Петро І та Катерина ІІ

Під кінець свого життя цар Петро І, перетворюючи Московію на Росію, відчитав свого посла в Копенгагені Долгорукого: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестречь, чтобы печатали Российским, о чем и к прочим ко всем дворам писано». Наказ послу можна тлумачити так: або переконай їх, або підкупи, щоб писали згідно з нашим бажанням.
Пристрасть «вдосконалювати» витоки «отєчественної історії Росії» від «Первого» успадкувала «Вторая». 1783 року цариця створила спеціальну «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно России».

Завданням новоствореного органу було скласти «полезные записки о древней истории, преимущественно же касающиеся России, делая краткие выписки из древних русских летописей». Давню історію Російської імперії треба було скомпонувати, наказувала цариця, «по известному довольно своеобразному плану». Про це знала лише «найсвітліша» та нею призначені компілятори.

Російський історик Ключевський згодом напише, що Катерині ІІ вдалося «составить русскую историю посредством особого правительственного учреждения». Ось як треба писати історію «государства Российского», – за допомогою урядових комісій, царських маніфестів і президентських указів! Наукові відкриття, ґрунтовні дискусії вчених можуть лише заважати.
В цю «технологію» вписуються і заходи царя Миколи І. Шеф його жандармів Бенкендорф наказав пильнувати, «чтобы все выводы ученых и писателей клонились к возвышению Российской империи».

Не забуваймо й про «корифея» історичних наук, автора «Краткого курса истории ВКП(б) Сталіна.

Історія турбот про, вибачте за каламбур, історію Росії-СРСР захоплює своїм розмахом і вигадками. Можна сказати, що тандему Путіна/Медведєва вже не треба було «винаходити велосипед».

Приниження України – джерело самоповаги Росії?

У червні 2007 року на зустрічі з істориками в Ново-Огарьово Путін пішов шляхом Сталіна – повчання істориків. Президент Російської Федерації радив їм, як писати відповідні підручники і як висвітлювати в них радянську історію ХХ-го століття.

Путін визнав, що існують і «проблемні сторінки» новітньої історії СРСР. Згадав при цьому сталінські репресії 1937 року. Він навіть сказав, що про це варто пам´ятати і, водночас, підкреслив, що «в других странах пострашнее было…и нельзя позволить чтобы нам навязывали чувство вины». Іншими словами: у когось було ще страшніше, тому не переймайтеся злочинами «рідної» компартії і її вождів.

Отже, нема чого говорити й про моральну співвідповідальність спадкоємниці СРСР – Росії за злочини більшовиків.

З приводу зустрічі екс-президента з істориками в Ново-Огарьово у червні 2007 року російський вчений Сергій Іванов розповів, що Путін в минулому часто «пытался выяснить, что нельзя ли как-нибудь выстроить так древнерусскую историю, чтобы Киева не упоминать. Но когда ему твердо сказали, что нет, это невозможно, без Киева древнерусская история непредставима, он немедлено отыграл назад: ну нет, так нет, ученым виднее» (радіо «Свобода, передача Володимира Тольца («Кляча истории и ее погонщики» 30.6.2007).

Путін пішов шляхом цілеспрямованого приниження України, як незалежної держави. Це він зробив, наприклад, у квітні 2008 року під час роботи Ради Росія – НАТО у Бухаресті в розмові з президентом США Бушем (молодшим), переконуючи його, що Україна складається здебільшого з «подарованих» сусідами територій. У травні 2009 року (вже) прем’єр-міністр Путін поклав квіти на освячену (патріархом Кирилом) могилу царського генерала Денікіна. Після церемонії, розмовляючи з журналістами, Путін порадив їм ознайомитися з щоденниками білогвардійського генерала: «Обов’язково прочитайте! Там у нього є міркування про велику і малу Росію, Україну. Він (Денікін) говорить, що нікому не повинно бути дозволено втручатися у відносини між нами, це завжди було справою самої Росії! Злочин, це якщо хтось навіть починає говорити про розділення Росії та України», – наголосив Путін.

Якщо історію Росії не можна компонувати без згадки про Київ, то треба слідом за денікінами і путіними доводити, що Україна, це – частина Росії, а українці – таке собі «малоросійське плем’я». А говорити про різниці між двома народами, – «це злочин». Ось як розв´язуються питання давньої історії «государства Российского». Враження таке, що приниження України є для Путіна-політика джерелом величі Росії, лікувальним засобом від імперської неповноцінності.

Медведєв «пише» історію Росії державним указом

Чинний президент Росії Медведєв пішов шляхом «ліберала» царя Олександра ІІ, який 1862 року оголосив народам імперії про святкування «тисячоліття Росії». Також «ліберал» Медведєв 150 років пізніше, замість маніфесту, підписав указ – про святкування 2012 року 1150-річчя Росії.
Для цього, (як, звісно, і для царя Олександра ІІ) послужила згадка у «Повісті врем´яних літ», що 862 року слов´янські (словени, кривичі) й фінські (чудь, меря, весь) племена звернулися до варягів (норманів, або по-сучасному скандинавів) з проханням панувати над ними. І так почали варяги княжити в Ладозі, згодом у Новгороді, Білоозері й Ізборську, потім і в Києві.

Вимальовується цікава картина. Серед вітчизняних російських істориків Путіну не пощастило створити історію Росії без згадки про Київ. Його колишній(?) помічник і теперішній президент Медведєв знайшов інший вихід. Він сперся на згадку в літописі «Повість врем´яних літ» (Руський літопис) та послався на царя Олександра ІІ, мовляв, я нічого нового не вигадую. Треба припускати, що цей хід повністю влаштовує і Путіна. В пошуках початку «російської державності» згадка про Київ російським політикам, начебто вже не потрібна.

Але вся ця конструкція в майбутньому може стати не потрібною. 9 серпня 2011 російське державне телебачення повідомило про археологічні відкриття на Таманському півострові, що в Краснодарському краю. Там розкопують залишки давньогрецького міста Фонагарія, яким понад дві з половиною тисячі років. Ареал розкопок відвідав російський прем´єр Путін. Навіть пірнув у воду, щоб побачити рештки давньої пристані. Заохочував археологів продовжувати роботу і пообіцяв щедру фінансову допомогу. Пропіарівся Путін бездоганно!

Оскільки в Росії правителі виявляють неабияку пристрасть до переписування історії, то не виключено, що у зв´язку з розкопками в Краснодарському краю, якщо чинний або наступний президент Росії підпише відповідний указ, придворні історики Кремля візьмуться за розробку нової теорії початку російської державності. І що, коли її метрику знайдуть в Елладі-Греції? Нав´язлива пропаганда програми «Русский мир» Скандинавію та Грецію, звісно, обійде. Вона ж призначена насамперед для українців та білорусів, яких Москва прагне перетворити на демографічне добриво в неоімперії, яку вона так запопадливо намагається реанімувати.

Злі язики іронізують, що завдяки Медведєву/Путіну в Росії співатимуть нову частушку на кшталт: «мама – с финнов, отец – грек, а я – русский человек!»…

Іван Гвать – дослідник, публіцист

Росіяни лякують Захід Бандерою і Шухевичем, яких “підтримує влада”

Офіційний кремлівський “рупор” для англомовних глядачів, телеканал Russia Today заговорив про “зростання неонацизму в Україні, якого підтримують українські правлячі еліти”. Невже таким вважають і президента Януковича, і прем’єр-міністра Азарова?

Про це повідомляють “Коментарі”.

Приводом для телесюжету стало побиття водія клубу “Динамо” на матчі між київським “Динамо” та львівськими “Карпатами” 7 серпня.

В ході матчу, після того, як у секторі “Карпат” були розтягнуті банери із зображенням Степана Бандери та Романа Шухевича, водій Андрій Саламатов самовільно вирішив зірвати ці банери. Після цього він був побитий кількома фанами обох клубів.

Після цього прес-служба “Динамо” повідомила, що Саламатова звільнено за провокування конфлікту. Це не пов’язано з його роботою в клубі – оскільки водій знаходився на стадіоні не в робочий час і не займався посадовими обов’язками.

Російський телеканал висвітлив цей інцидент так (переклад з англійської): “Жорстоке насильство затьмарило в цьому місяці футбольний чемпіонат України, коли завгосп стадіону був побитий після того, як спробував прибрати транспаранти з іменами пособників нацистів”.

Ведуча каналу також заявила, що “неонацизм” підтримується в Україну на найвищому рівні після Помаранчевої революції.

Що ж стосується самих Бандери і Шухевича, то на телеканалі прозвучала наступна оцінка: “Статус Бандери і Шухевича залишається головною темою для розмов в Україні ось уже багато років. Деякі вважають їх борцями за свободу, інші – більшість населення – називають їх посібниками нацистів. У 1940-х роках вони воювали пліч-о-пліч з німецькими загарбниками, безжально вбиваючи мирне населення – росіян, поляків і євреїв. Сьогодні, більше ніж за 60 років, Андрій (побитий водій Андрій Саламатов – ІП) теж мало не був убитий, але не шкодує про те, що зробив”.

Далі телеканал навів кілька думок аналітиків, переважно російських.

Політичний аналітик Інституту країн СНД (Київ) Володимир Корнілов заявив: “Ультранаціоналізм став в Україні більш радикальним. Це тому, що п’ять років його рішуче підтримували правлячі еліти. Сьогодні ультраправі і неонацистські рухи проникають у компанії футбольних фанатів. І ніхто з цього приводу нічого не робить – ні владa, ні футбольні клуби”.

Закінчується сюжет застереженням з приводу перспективи проведення в Україні Євро-2012: “Коли очі всієї Європи будуть спрямовані на Київ, транспаранти в пам’ять про людей на кшталт Бандери і Шухевича можуть серйозно зашкодити репутації країни. У Польщі, наприклад, з цього приводу немає ніяких розбіжностей – Бандеру і Шухевича вважають нацистськими злочинцями”.

Телеканал Russia Today почав мовлення восени 2005 року і фінансується за кошти федерального бюджету Росії. Канал був запущено для “відбиття російської позиції з головних питань міжнародної політики”, а також з метою “інформування аудиторії про події та явища російського життя”.

На жаль, при цьому російський державний телеканал не повідомив, що погляди іншого учасника конфлікту Андрія Саламатова є не менш шовіністичними, ніж у можливих “прихильників нацизму” на трибунах.

Як повідомляє ТСН, Саламатов вважає, що проживає в “русском городе Киеве”, а також впевнений, що “Украинской нации никогда не было,нет и не будет!” Подібні антидержавницькі та українофобські заклики він неодноразово висловлював на порталі міста Василькова, в якому проживає.

На власній сторінці в соціальній мережі в пункті “Коротко про себе” Саламатов вказав, що він є “Советский человек – гражданин некой Украины, надеюсь ненадолго…”. Крім того, він є членом віртуальних груп за інтересами з красномовними назвами “Я – чекист!” та “НКВД”.

На переконання пана Саламатова, “украинская нация” и “украинский язык” – это исскуственные химеры, созданные для расчленения и уничтожения Русского народа”.

“Все пиз..ц! Даги победили”. В массовой драке в Кантемировской дивизии дагестанцы избили десятки русских солдат.

На этой неделе в Интернете появился сенсационный ролик: на огромном плацу сходится «стенка на стенку» огромная толпа солдат. И они яростно колошматят друг друга.
Человек, снимавший эти кадры (скорее всего, на мобильник), печально заключает:

– Все, пиз…ц! Даги победили…

Журналисты позвонили в управление информации Минобороны. Со второго раза дежурный дал телефон офицера по связям со СМИ. Там посоветовали написать запрос в министерство. Журналисты упорно попросили «хотя бы парой слов» прокомментировать ЧП. Ответ: «Не могу ничего сказать по существу». После этого пришлось действовать окольными путями – искать «неофициальных» информаторов. Вот рассказ одного из них:

«За день до этой драки были мелкие столкновения дагестанцев и русских разведчиков-срочников в местном клубе. Затем те и другие «забили стрелку» на следующий день на плацу, в 8 вечера. Но даги повели себя нечестно: они напали огромной толпой на шестерых разведчиков еще днем. И понеслась. Разведчики заметили, что “наших бьют”, – кто успел, тот выбежал на помощь. Тем не менее дагов было больше, и они, конечно, замесили наших ребят. Затем на плац выехал командир бригады и пустил очередь из «калаша». На этом все и закончилось. Итог: 10 человек в больничку, нескольких дагестанцев отправили на гауптвахту. Затем в течение недели-двух и русских и кавказцев гоняли на марш-броски и всячески наказывали. Сейчас в Кантемировской дивизии (это еще старое название соединения под Наро-Фоминском, оно уже преобразовано в две бригады. – Авт.) собираются организовать отдельную роту ребят со спортивными разрядами, которые будут хоть как-то контролировать горячих южан…

Это становится тенденцией…

Любопытно, что ЧП случилось несколько недель назад, но Минобороны молчит о нем, словно кислоты в рот набрало. Оказывается, всем командирам и начальникам Министерства обороны, а также Московского военного округа (МВО), в состав которого входит бригада, где случилось ЧП, строжайше приказано держать язык за зубами. Им более чем откровенно дали понять: проболтаетесь – не получите премии по итогам месяца и года. Кто же после этого будет выносить сор из избы?

«Дагестанский террор» давно стал привычным явлением во многих частях Российской армии. В прессе уже писали о подобных случаях в мотострелковой бригаде МВО, на Дальнем востоке, на Алтае, на Балтийском флоте. Причем это обычно случалось и случается в тех частях, где Генштаб допускал большую концентрацию дагестанцев во время призыва новобранцев. Такие перекосы в комплектовании подразделений уже приводили к тому, что в некоторых полках дагестанцы «брали власть» в свои руки, игнорируя даже офицеров.

«Бандерштат-2011»: пісні, зустрічі і гутірки

Луцьк – Ім’я провідника ОУН не втратило популярності серед молоді після рішення донецьких судів про скасування Указу президента Ющенка про присвоєння Бандері і Шухевичу звання героїв України. Доказ цьому – щороку більша кількість музичних гуртів та глядачів зі всієї України на фестивалі «Бандерштат», котрий закінчився в Луцьку цієї ночі.
Учасники запорізького гурту «Хорта» з нетерпінням чекали цього свята, яке за кілька років свого існування здобуло славу фестивалю українського духу. Прибула до Луцька й нова білоруська команда «Terrakod», яка щойно здобула перше місце на батьківщині у фестивалі «Men’s fest».

Цьогоріч до рокової сцени «Бандерштату» додалася ще й акустична, тож глядачі могли обрати концерт за музичними вподобаннями – від рокової до народної музики. Серед учасників найбільше місцевих – рівнян та волинян, а проте київські, львівські, прикарпатські, хмельницькі гурти не оминають дійства, на якому не лише співають, а й дискутують, зустрічаються зі знаковими особистостями року, проводять літературні студії.

«В піку донецьким судам»

«Бандерштат» притягує всіх, хто стоїть на активних громадянських позиціях», – розповідає його ініціатор, керівник Всеукраїнської організації «Національний альянс» Ігор Гузь. За його словами, фестиваль від самих початків має ідеологічну суть. Він проходив у повстанській Гаразджі, українському музеї архітектури в Рокинях. Нині – в Луцьку, місті, яке цьогоріч зробило Степана Бандеру своїм почесним громадянином і нині збирає кошти на його пам’ятник.

«Є у нас вороги в зв’язку з цим, звичайно, тому що ми стверджуємо, що Бандера, УПА – герої, в піку Донецькому суду, в піку нинішній владі, – розповідає Ігор Гузь. – Але нас це не бентежить. Ми впроваджуємо свою позицію. Це вже 5-й за рахунком фестиваль, і з кожним роком на нього прибуває усе більше людей. Тут достатньо хороша музична, «гутіркова» програма. А якщо хтось каже про нас щось погане – ми запрошуємо: приїдьте, подивіться на ці молоді, інтелектуальні, усміхнені обличчя…»

Зустрічі та гутірки

Цього разу в центрі уваги учасників фестивалю опинилися письменник Василь Шкляр, син легендарного повстанського командира Романа Шухевича Юрій Шухевич, президент фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич, блогер Олена Білозерська, автор словника нових українських слів Юрко Зелений, економіст Андрій Новак. А ще – «тризубівці», котрі лише нещодавно вийшли із СІЗО, де їх тримали за підозрою в знищенні пам’ятника Сталіну в Запоріжжі. Як зауважив один із них, Едуард Андрущенко, у Запорізькому СІЗО досі залишається ще троє людей: «Один із них, наш побратим Ігор Загребельний, показав себе найбільш принциповим, послідовним і незламним, в СІЗО він продовжує писати статті. Побажаємо йому швидшого визволення, і помоліться за нього – для нього це дуже важливо».

Збір благодійних коштів на лікування волинського журналіста Андрія Калахана, нові патріотичні ігри та квести, літературна студія під відкритим небом, бесіди з ветеранами УПА, арт-майстерні та майстерні патріотичного боді-арту, диспут із лідером гурту «Тартак» Сашком Положинським на тему про місце сучасної української пісні у вітчизняному ефірі – це далеко не всі заходи «Бандерштату».

Найбільш видовищними заходами стали вже традиційна реконструкція бою між загонами УПА й НКВС та флеш-моб, у якому учасники утворили на стадіоні слово «Бандера», підкресливши цим своє ставлення до цієї історичної особистості. Фестиваль завершився нічною ватрою.