Про “русскій мір”, дві України, жидів з москалями і хохлів з малоросами

Володимир Гонський

З мулу старо- і новоімперських ідеологічних відходів на поверхню інформпростору нам все наполегливіше підіймають смердючі “іздєлія”: “русскій мір”, “двє (3-4-5) Украіни”, “Восток і Запад”, “Львов – ето Чечня”…

Откуда нє возьмісь з’являються все нові землячки -” Пилипи з конопель”, рясно підживлювані ззовні, з дурман-істериками: відрізай, обрізай, діли, від’єднюй, здайомся…

Якщо дивитися на Україну через вікна “українських” телеканалів, то навіть живучи в Києві чи Львові, легко заразитися “мнєнієм”, що Україна в Україні вже давно померла.

Що українська мова, пісня, культура, цінності, світогляд – це якісь рідкісні “бендєровскіє нєдоразумєнія”, дуже шкідливі сільські “пєрєжиткі” “казлов, шо мєшают жить”, які треба нещадно нищити.

Ну, на худий кінець – просто ігнорувати.

В захисники українства нам наполегливо рядять або буйних радикалів, або ж, у кращому випадку, стареньких дисидентів і поетів, що чомусь ще живі…

І сама собою ця інформ-орда не зникне. Вони кидатимуть на цей фронт останніх агітбойовиків, диверсантів, срібняки, поки не зрозуміють: час кривавих імперій-тюрем закінчився. Але отруювати наше повітря ця гидь буде ще довго: вони працюють!

А ми? Чи, можливо, наш народ дійсно з тих, хто “нє способєн на самостоятєльноє сущєствованіє”, як глашали колись маркси-леніни-гебельси, а щойно – і один з радників рідного прем’єра.

Чи ті клоуноподібні хахли, а з іншого боку – дауноподібні жуліки, що стали типу державними діячами, якими щоденно, щогодинно годують нас телеканали – і є моделі-образи нової “України”, варті наслідування?

Наші хлопці-олігархи і їхня політична челядь ніяк не втямлять, що українську ідентичність, патріотизм, мову, пам’ять, зрештою, українську державу, імпер-олігархи нищать насамперед для того, щоб заволодіти українським майном – їхнім майном!

Вони сліпо лізуть в новоімперську мишоловку, допомагаючи русифікувати Україну, щоб згодом втратити в русифікації і свої капітали.

А може, стократ знищений і розіп’ятий, народ наш уже не здатен виробити в собі захисний імунітет – критичну масу сильних особистостей, як писав Петлюра, “вартових, що пильно й ненастанно стоять на сторожі його чести”.

Знаю, що багатьох із нас, друже-читачу, турбують такі думки. Отже, ще раз:

Що робити?

– А те, що й завжди. Не скиглити і не здаватись! Брати плуга і меча!! Працювати і боротись!!!

І перемагати.

Оптимізм вашого автора ґрунтується не на прагненні видати бажане за дійсне, а, зокрема, на аналізі близько 70-ти зустрічей-бесід-концертів (не знаю, як означити цей жанр одним терміном), які нам з гітарою та книгою “Людина і нація” (а також супер-книгами “Холодний Яр”, “Чорний Ворон”, “Чорні запорожці” та багатьма іншими) пощастило здійснити за останніх 1,5 року.

Від Старого Самбора, Дрогобича, Чернівців до Луганська, Первомайська, Іванкова, Одеси і Великого Бурлука Харківської області (де лежить моя бабуся і мешкають родичі по материнській лінії).

Насмілюся дещо відзвітувати, вважаючи, що висновки щодо відчутого і почутого від тисяч східняків, західняків, північняків і південців (професорів і “зеків”, вчителів і школярів, наркоманів, ПТУшників і бібліотекарів) варті вашої уваги. Матеріал вельми показовий: від “–” до “+.

“При владі бандити…, Україну нищать…, Юля молодець…, Ющенко зрадив…, Луценко…, Тягнибок…” – пристрасно апелював у Павлограді отаман-козарлюга-рухівець з якимсь красивим орденом на грудях. На запитання, що зробив він особисто, чому він тут один, де його сотня, пан отаман не відповів…

В багатьох містах Західної України до мене підходили представники “прогресивної громадськості” з пропозицією відвідати і записати спогади місцевого ветерана ОУН-УПА, який знає щось дуже важливе і вже 20 років прагне передати це якомусь літописцю. А скільки їх таких, мовляв, не дочекалися…

На зауваження, що такими літописцями можуть і мають бути насамперед місцеві працівники влади, культосвітніх установ, журналісти тощо, ці активісти схвально погоджувалися, гнівно нарікаючи на них. А на пропозицію самим попрацювати з ветераном, як правило, посилались на відсутність часу…

Ці епізоди відображають найпоширенішу ваду сучасного українства: “щирих”, “свідомих” українців багато – і на Заході, і Сході. Ще більше їхніх ідей, мрій, розмов, оцінок, закликів, “будьмо-геїв”. І на Заході, і на Сході.

А наполегливої, навіть найпростішої, роботи, конкретних вчинків, результатів на виході – малувато. І тут, і там.

“А чому у своїй книзі ви не пишете про жидів?” – дорікнули мені у Степані…

Тема ця також настільки “популярна”, одіозна, тонка, й далеко не третьорядна, що вважаю ось тут окремо дещо про неї висловитись. Отже:

Про “жидів з москалями”

Єврейська тема для мене розпочалася зі смішних батькових розповідей ще з його дитинства 30-тих міжвоєнних років містечка Войнилів на Станіславщині: як перукар Дуфцьо заманював цукеркою малого “Васелька” стригтися саме в його салоні з наполегливою порадою не йти у салони-“склепи” Сруля і Мошка.

Останні, в свою чергу, пригощаючи його газ-водою/морозивом, примовляли, що саме в нього (Сруля/Мошка) послуги і товари найкращі, а от у, відповідно, Дуфця/Сруля/Мошка…

Згодом цих трьох добродіїв на його очах розстріляли німці. Лежали вони втрьох у ямі, бідний Дуфцьо ще рухав губами і щось хотів сказати…

Потім тато розповідав, як вони з дідом Михайлом і бабцею Донею “на поді” ховали й годували сім’ю Хаїма Апенцелера. Таких невизнаних праведників світу була маса. Але робити документи на офіційне визнання свого “праведництва” гонорові галичани не хотіли: вони робили це “за велінням української совісті, Шептицького, Бандери і Павла Рибія”.

Павло Рибій, значно старший двоюрідний батьків брат, був одним з провідних бандерівців Войнилівщини. Цікаво, що він також ховався від нацистів, а потім більшовиків на другому боці дідового “поду”, а на сусідньому – також родич мельниківець Олекса Гонський…

Найтаємничіша історія нашого роду – як представники єврейської громади Войнилова привезли до діда якусь важку величезну шафу. “Тут наші найцінніші скарби. Якщо хтось із нас виживе – забере їх. Якщо ні – хай буде ваше…”.

Через місяць до діда вдерлися гестапівці, забрали ту шафу. При завантаженні її на фіру, відбилася якась дощечка і звідти посипалося дещо із вмісту: золоті й срібні ложки, рідкісної краси посуд…

Написав я це тільки тому, що пам’ять, патріотизм – найцінніший капітал і оберіг людини, сім’ї, нації. Кожна людина, кожне добро, і кожне зло має пам’ятатись і відповідно воздаватись. Незалежно від закінчення прізвища суб’єкта.

Ми маємо пам’ятати катів ЧК-ЧОН-НКВД, але й не забувати лікарів УПА, і тих, хто шив шикарні мундири Чорним запорожцям.

Мені також хотілось би, щоб сьогодні серед українських неукраїнців було більше патріотів України. Більше Мойсеїв Фішбейнів і менше табачників, більше Амосових і менше костусєвих. Щоб цінували і поважали…

Але, не забуваймо: поважають тих, хто поважає себе сам. Поважають сильних. Чи багато зараз таких серед українців? Слабаків, нитиків не поважатиме ніхто.

Тому я намагаюсь не належати ні до тих, хто у всіх бідах винить деякі нацменшини, ні до тих, хто при будь-якій згадці про них запопадливо присідає/підстрибує.

Перш ніж звинувачувати когось, запитаймо себе, чи все зробив я сам.

Виділю ще одну тезу: схильність до узагальнених, категоричних звинувачень чужинців програмує у багатьох лінивих і нестійких українських душах фальшиве ерзац-заспокоєння і ще більшу пасивність.

Знайти ворога для багатьох “патріотів” – межа власної громадянської місії, надзавдання своєї долі, а головне – сутність і мірило власної працездатності. Легко знайшовши ворога, “все зрозумівши”, така душа радісно й самовдоволено йде спочивати на українську піч – у відпустку, а то й на пенсію…

Тому ще раз наголошу: наш найбільший ворог – не “жиди й москалі”, а хохли й малороси.

А тепер про плюси

Їх значно більше. Насамперед: у кожному місті і містечку Заходу і Сходу є багато патріотів, яких не зламати нікому і ніколи.

Але головне моє відкриття – якось непомітно й негаласливо, діловито й зосереджено, до нас підходить нове покоління юних українців.

Це вже друге покоління вільної України. Першим було те, чиє дитинство й юність всотали розчарування 90-тих.

Ті, кому зараз 15-20 – значно якісніша когорта пасіонаріїв. Вони знають історію боротьби свого народу за свободу минулого і сьогодення. В їхніх серцях завжди горітиме Майдан-2004.

Їх народили і виховали ми – покоління вирішальних битв за Україну 80-тих, лава Студентської революції 90-го.

О, які потужні юні очі, жадібні до духу, я бачив у Вознесенську, Олександрівці, Марганці, Ізюмі, Таращі, Узині, Дніпропетровську… Вони знають що робити. Де можна скачати “кльові” українські пісні. І де знайти добру книгу. Хто ворог і хто побратим…

От побачите – через 10-15 років вони вибухнуть!

А на завершення хочу поділитися з вами, мабуть, найпозитивнішим своїм шоком.

У харківському реабілітаційному центрі для нарко- і алкозалежних мені “дали” не більше 1,5 години – режим, ліки, процедури, мовляв. Страшні виразки на тілі, і очі, як рани…

Ми почали зі “Свечи” Макеревича (“Бывают дни, когда опустишь руки”). Ми говорили про амплітуду їхніх страждань, яка неодмінно перевтілиться в діапазон їх воскресіння й радості. Про віру і любов як рятівні і рушійні сили життя людини.

Потім про їхніх матерів, про Батьківщину і патріотизм як систему стимулів людського буття й розвитку. Далі я співав їм про УПА і Холодний Яр. Вони просили ще і ще. В їхніх очах вже горіли маленькі свічечки.

Через 3,5 години я запропонував на прощання разом заспівати останню пісню – за їхнім бажанням. Знаєте, що вони попросили?

Наш гімн “Ще не вмерла Україна”! Без жодної підказки вони співали його стоячи з рукою на серці і вогнем у воскреслих душах…

Володимир Гонський, для УП