Плінтизмократія проти демократії.

Спочатку було слово
Біблія

Диявол криється у дрібницях
Прислів’я.

Підрубиш корені – вб’єш дерево.
Знищиш історію – вб’єш народ
Українське прислів’я.

Підміна понять, їх перекручення – є найкращим
з методів маніпуляції масами
Йозеф Гебельс.

В усі часи можновладці мріяли про те, як навчитись керувати людьми, підкорювати їх своїй волі. Робити це так наче люди самі того хочуть і прагнуть. Тобто, хотіли навчитися впливати не на свідомість, а на підсвідомість тих ким прагнули керувати. Як же того досягнути, коли нормальні люди не вівці і прагнуть волі більше ніж рабства?
Найлегшим виявилося не суперечити старим, традиційним поняттям і уявленням, а змінити і перекрутити їх первісне значення, звичайно ж, для власної вигоди.
Такої метаморфози зазнало і поняття «демократія». Тільки дуже глибокої, тонкої, майже не помітної і, так би мовити, комплексної, бо з демократією пов’язані ще дуже багато інших понять, які теж довелось піддати підміні, нівелюванню і перекрученню.
Тому, щоби зрозуміти істинне значення демократії треба розкопати його первісне, споконвічне значення і повернути його до життя. Чому ж знадобилося можновладцям перекручувати і перебріхувати це прекрасне поняття?
Та тому, що це поняття глибоко націоналістичне і не толерантне. Демократія – це не влада народу, в нашому кастрованому розумінні цього слова, а влада ДЕМОСУ – громадсько-політичної організації етнічних греків, які проживали у полісах Давньої Греції. До складу демосу входили тільки вільні греки-землевласники (багаті чи бідні не мало значення), це було одне плем’я, один рід. Всі інші мешканці полісу –метеки і раби були чужинцями та іноземцями, напівкровками і вільновідпущениками, які і мріяти не могли про рівні права з громадянами демосу.
Але найдивніше те, що саме метеки і раби завжди найактивніше підтримували демократію проти засилля олігархії і аристократії. А мандрівники завжди обурювалися «розпущеністю» рабів у тих же рабовласницьких Афінах
Тобто, демократія – це одна з форм влади корінного народу, нації на своїй землі, а не терпимість того народу до влади зайд у своїй країні, якою її виставляють хитромудрі маніпулятори свідомістю. Це влада сильної нації, яка надає можливість, також, розвитку представникам інших народів під її захистом, за умови, що вони в жодному разі не посягають на права панівного народу. Але влада та абсолютна і непорушна. І горе тому, хто протиставить себе їй. І це справедливо.
Всім нам з дитинства вдовбували, що демократія – це щось дуже добре, це найвище досягнення політичної думки людства, найбільш досконала і справедлива система управління державою, яка дає можливість кожному громадянинові приймати участь в управлінні країною або, принаймні, впливати на рішення верховної влади. Скажемо наперед, що погоджуємося з тим, так воно і є. Але….
Нуж бо спитаймо наших високолобих маніпуляторів: «А що воно таке – демократія?» І почуємо прекрасну лекцію про основні принципи народовладдя, різновиди республіканського правління, цілу їх класифікацію і т.д. і т.п. А головне, про святі демократичні догмати і принципи – Свободу, Рівність, Братерство, про рівність усіх перед державою, як перед Богом.
Та ми ж допитливі і невгамовні, нам же ж усе цікаво, кругом треба сунути носа і докопатися, як то кажуть, до дна. «Звідкіля ж оте диво дивнеє узялося – демократія?», – спитаємо ми. А нам у відповідь, якщо нарвемося на ерудита, посиплють про Афіни, викладуть швиденько цілу тираду про усіляких там пентакосіомедимнів, зевгітів, диакріїв, фетів, розкладуть чим вони одне від одного відрізнялися і хто що там робив. Розповідь заведуть про архонтів, еклесії, ареопаги, гелії, остракізми і хіротонії (от словечко, правда ж?).. Докладно розпишуть про реформи Клісфена, Солона і Перікла, про поганців Писистратидів… Коротше насиплють стільки, що аж голова обертом піде. Фуф, яка складна штука ця демократія! Ну її к бісу… мо’ дійсно класна штука, якщо така складна? Ну то хай так і буде – вірю!!! Демократія – відмінна річ!!!
І за отою облудою і казочками, за отою машкарою з термінів, понять, певним чином викладених історичних відомостей залишиться прихованою справжня сутність демократії, сам її дух, її рушійна сила, суть і сенс існування.
То, може, копнемо до дна?
Візьмемо саме слово «де-мо-кра-ті-я», що воно означає? Слово це, як відомо навіть дрімучому неуку, має грецьке походження. «А що ж воно означає?», – спитаємо ми у себе і звернемося до довідників, щоб не слухати теревені маніпуляторів. Самі з вусами…
Ось тлумачний словник Ожегова С.І. (Словник русского языка.: М.:-1987; «Русский язык», 19-е видання. Під редакцією Шведової Н.Ю.) що там пишуть? Теекс… ага. Перекладу українською: «ДЕМОКРАТІЯ, 1. Політичний лад, заснований на визнанні принципів народовладдя, свободи і рівності громадян». Ну там ще про соціалістичну демократію, буржуазну… То вже од лукавого…
Малувато, чи не так?
Ану ж бо візьмемо Словник іншомовних слів:- Київ – 1974; Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН Української РСР. Слово ж іноземне, де ж його значення ще шукати, як не тут?
ДЕМОРКРАТІЯ (грецьк. Δημοκρατία – народовладдя, від δήμοζ – народ і κράτοζ – влада) – форма політичної організації суспільства, що характеризується участю, формальною або фактичною, народу в управлінні державними справами.
Вже більше але суть та ж сама – НАРОДОВЛАДДЯ!!! Тобто, влада народу!!! Ура!!! Все зрозуміло. А може підемо трохи далі? Ну з владою все більш менш зрозуміло… А що ж воно таке народ в розумінні наших високолобих укладачів словників, які, власне, писали їх на замовлення наших можновладців колишніх і цілком влаштовують наших можновладців нинішніх. Бо інакше вони б їх перевидали зі своїми правками і тлумаченнями.
Як же ж вони тлумачать народ, якому за демократії належить вся повнота влади? Знову гортаємо Тлумачний словник Ожегова…: НАРОД, 1. Населення держави, мешканці країни??? Опаньки, приїхали… А що ж тоді НАСЕЛЕННЯ? На наступній сторінці відповідь: «мешканці якоїсь місцевості (країни, міста)…»
Як це накажете, шановні, розуміти? Це що ж народ і населення – одне й те саме??? Так навіщо тоді лукавити, двома словами одне й те саме позначати? Отже «демократія», за тлумаченнями наших розумників, якщо скласти 2 + 2 – це влада населення? То й називали б тоді її ПЛІНТИЗМОКРАТІЄЮ (від грецького πληθυσμός – населення). Так ні, сунуть нам саме народовладдя. Ні, щось тут не так, панове, десь ви нас дурите. А ну ж бо розберемось…
Спочатку розберемося зі словом НАРОД і поняттям, яке за ним стоїть. Так от, походить воно від імені слов’янського Бога РОДА і означає «створені, породжені Родом» і означає кревно споріднену (в тому числі і з самим Богом) людську спільноту, яка проживає на спільній території, має спільну мову і традиції.
Повним відповідником слову народ є грецьке слово εθνοζ (етнос) – історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє, звичайно, зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, – своїх автономних об’єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.
Отак!!! Все чітко, ясно, зрозуміло і конкретно. Ось воно – вірне і первинне значення слова НАРОД.
Виявляється, нам замість поняття народу, як єдиного, кревно спорідненого організму підсовують кастроване, потворне поняття народу, як мішанини без усякого зв’язку і спорідненості. Народонасєлєніє якесь…
От ми і знайшли перше перекручення понять, з якого й походить брехливе трактування поняття ДЕМОКРАТІЯ. … почекайте!!!… а що ж тоді воно таке отой «δήμοζ – демос». Нам же ж його пропонують визначати, як «народ». А тепер виходить, що це не так? Дійсно, це не так! Це чергова підміна понять, як і підміна народу – етносу на народ – населення. Так чия ж влада була в тих Афінах?
В Афінах була влада ДЕМОСУ. Це поняття виникло, як вважають історики, близько 508 року до н.е. при проведенні Клісфеном територіальної реформи в Афінах. Згодом його запозичили інші поліси Греції (а де не запозичили, там пізніше його існування приписали історики для зручності викладення матеріалу). Згодом, це поняття розвивалося, набирало нових відтінків але означало, в принципі, завжди одне – члени дему (громади). Спочатку якогось одного, окремого, а потім всієї спільноти вільних громадян полісу. Тобто, демос це форма громадсько-політичної організації народу-етносу.
Взагалі ж населення, наприклад, Афін поділялося на три, далеко нерівноправні, групи. Найбільша з них, панівна – вже згадуваний нами, демос – греки-іонійці, особисто вільні, власники земельних ділянок, які зосередили в своїх руках всю, без виключення, повноту політичної, економічної, адміністративної, судової і військової влади в Афінах. Нижче знаходились т.зв. метеки – особисто вільні, неповноправні мешканці полісу. Слово μέτοικοι має багато тлумачень але головні з них напівкровка, чужинець. Це були іноземці, яким дозволили поселитися у Афінах, вільновідпущеники, тощо. Вони не були членами громади – демосу, не мали жодних політичних прав і свобод, їм було заборонено володіти нерухомістю (землею, звичайно, теж), вступати до шлюбу з афінянами і афінянками, вони мали сплачувати податок метекійон, зобов’язані були мати покровителя з числа афінських громадян, служити у війську і сплачувати надзвичайні податки, приймати участь в літургіях – державних повинностях. Але їм заборонялося обіймати будь які адміністративні і військові посади. Діти, прижиті афінянами від метеків, не мали права на громадянство і теж вважалися метеками. Ну і третьою групою були раби. З цими все ясно і зрозуміло – прав нема ніяких, особистої свободи нуль, прав на власність нуль.
Але з історії відомо, що метеки мріяли поселитись в Афінах, незважаючи на своє нерівноправне, по відношенню до демосу, становище. А справа в тому, що афіняни створили для них дуже не погані умови. Метеки відігравали значну роль у торгівлі, ремісництві, інших сферах діяльності, не пов’язаних з землеробством. Під захистом демократії вони часто наживали чималі статки і жили цілком заможно.
Отже режим демократії був СПРАВЕДЛИВИМ, а тому ефективним і підтримувався абсолютною більшістю населення.
То який висновок ми з вами, шановні, можемо зробити? Власне, він вже викладений на початку статті. Але повторимося і закріпимо…
Та модель суспільних відносин і управління державою, яку нав’язують світові в цілому і Україні зокрема не має жодного стосунку до будь якої з форм демократії – це абсолютно протилежний їй, антинародний, лукавий режим, який повинен мати іншу назву – ПЛІНТИЗМОКРАТІЯ. Це режим за якого, на догоду іноземним зайдам (метекам?), панівному корінному народу нав’язується думка, що він не народ, а населення, яке не має нічого спільного зі своєю країною. Нав’язується думка, що такого поняття, як народ у вигляді спорідненої цілісності, взагалі не існує, а нібито існує народ, як маса поодиноких, чужих одне одному, індивідів, якими управляє жменька чужинців.
ПЛІНТИЗМОКРАТІЮ людству підсовують у все нових і нових обгортках – інтернаціоналізм, толерантність, глобалізм, поліетнізм, мультикультурне суспільство, політична нація…
Таким чином, під виглядом повнокровного, здорового, природного поняття демократії, як форми управління, з допомогою якої нація здійснює владу у своїй державі, нам старанно і вперто підсовують плінтизмократію – владу «населення» над нацією і при цьому цинічно прикриваються Свободою, Рівністю, Братерством.
Та яке може бути почуття братерства до іноземців, які грабують мою країну. Таких завжди називали окупантами, загарбниками, грабіжниками, ордою, колоніалістами (і чинили з ними відповідно), але ніколи братами!!! Кожен має свободу вибору, дій, думок, совісті, віросповідання, але ту свободу, яку нав’язують нам, завжди називали ворожим свавіллям і насильством. Як може бути рівним тому хто розбудовує власну країну той, хто прибув на все готове і паразитує на тілі цієї країни? Відповім: НІЯК!!!
Плінтизмократія назвавшись демократією, як зозуленя, вже давно викинула останню з гнізда і править під її іменем народами, а ті, осліплені і збиті з пантелику, коряться їй, бо приймають її за свою матір-демократію. Плінтизмократія вже поставила на межу БІОЛОГІЧНОГО виживання цілі нації – французів, німців, італійців, росіян. На черзі Україна???
Тільки тоді коли корінна нація стане панівною і встановить у своїй країні дійсно демократичні порядки у їх споконвічному, чистому, первозданному вигляді буде встановлено справедливість для всіх її мешканців.

Слава Нації!

Слава Україні!

Ярема Галайда

Звернення Київської міської організації тов. «Меморіал» ім. Василя Стуса до української громадськості

70 років тому, з 22 по 24 червня 1941 року, російсько-більшовицька окупаційна адміністрація, після вторгнення в Україну гітлерівської націонал-соціалістичної Німеччини розпочала масові розстріли українців в тюрмах Галичини й Волині.

Переповнені тюрми Західної України спустошувалися загонами окупаційної НКВС за наказом Москви. Тисячі людей, які перебували у в‘язницях, у більшості з політичних мотивів, у порушення норм міжнародного права були знищені.

За нормами міжнародного права такі дії кваліфікуються, як злочини проти людства, на які терміни давності не поширюються, а, відповідно, винуватці цих злочинів мають бути покарані.

На жаль, ані до 1991 року, коли в Україні керувала російська окупаційна влада, ані за 20 років де-юре незалежної України, винуватці розстрілів не були названі, а їх дії не були засуджені судом від імені української держави.

Більше того, щороку, саме 22 червня відбувається відзначення початку «Вєлікой отєчєствєной». У цей час в Україні починається чергова комуністична, проросійська істерія й чергове введення народу в оману. Під гаслом боротьби з фашизмом, про що безупинно твердять апологети комунізму й «єдіной нєдєлімой» приховуються масові, тотальні злочини проти людства, які здійснював комуністичний режимом СССР.

Не можна говорити лише про коричневу чуму, не бачачи її прототипу — червоної.
Злочини мають бути усвідомлені людством, щоб вони ніколи не повторились.

З огляду на це Київська міська організація «Меморіал» ім.. Василя Стуса звертається до української та світової громадськості з проханням:
— з 22 по 25 червня, щороку проводити вшанування пам‘яті замордованих й вбитих українців у тюрмах Волині й Галичини окупаційними режимами: соціалістичного СССР (Росії) та націонал-соціалістичної Німеччини;
– Звертатися до влади на місцях з вимогою — порушити кримінальну справу по факту скоєння злочину й розпочати підготовку судового процесу над організаторами й виконавцями названого злочину;
– Ігнорувати заклики влади щодо проведення прокомуністичних заходів, які прославляють одного з окупантів й ворогів незалежної України;
– Вважати дії влади, яка організовує заходи пов‘язані з початком війни на території України у червні 1941 року між двома окупантами, як такі, що спрямовані проти незалежності України, так, як війна для українського народу почалася відповідно у 1917 та 1939 роках;
Розцінювати дії влади, яка буде відзначати 22 червня початок «Вєлікой отєчєствєной» — знущанням над пам‘яттю тисяч українців, які загинули від російсько-комуністичної та німецько-нацистської окупаційних адміністрацій;
– Прийняти обласним, районним та міським радам відповідні рішення, які узаконять проведення 22–24 червня поминальних заходів й не допустять вивішування кривавих червоних прапорів колишнього СССР.

За дорученням Ради Київської міської організації
Товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса

Голова КМО тов. «Меморіал» ім. Василя Стуса
Роман Круцик

Джерело:Музей совєтської окупації

Під час Другої Світової війни найбільше постраждала Україна

Ще з радянських часів у нашій свідомості існують певні стереотипи щодо Другої світової війни. Зокрема, що в цій загинуло 20 мільйонів людей — громадян колишнього СРСР. Або що основний тягар війни виніс на собі російський народ. Нарешті, що найбільше втрат серед інших народів зазнали євреї.

Спробуємо подивитися на все це з іншої точки зору. І допоможе нам у цьому уродженець Львівщини, професор Сорбонського університету Володимир Косик. Ще 1986 року в Парижі з’явилась його книга «Націонал-соціалістична Німеччина й Україна». 1993 року її переклали українською й видали під назвою «Україна і Німеччина у Другій світовій війні».

Ця книга не втратила своєї актуальності й досі. Її цінність, перш за все, полягає в тому, що автор широко використав архіви Третього рейху. А всім відомо, як гітлерівці скрупульозно підраховували все: і свої здобутки, і втрати. Тому сумніватися в правдивості даних не доводиться.

Тепер щодо цифри в 20 мільйонів радянських жертв. Зрозуміло, що вона була взята «зі стелі», без вивчення архівних даних, без точних наукових розрахунків. 1995 року, до 50-річчя Перемоги, росіяни оприлюднили нову цифру — 27 мільйонів радянських людей загинуло під час Другої світової війни. Звідки взялися «зайві» 7 мільйонів, на підставі яких даних — незрозуміло. Очевидно, це було зроблено з пропагандистською метою: щоб показати всьому світові, яких страждань зазнав радянський народ. Тому маніпулювання в сім мільйонів людських душ мало, на думку авторів ідеї, спрацювати на імідж незалежної Росії.

Натомість Володимир Косик стверджує, що загальні втрати не перевищували 18 мільйонів чоловік. При цьому він посилається на різноманітні джерела, доводить це відповідними розрахунками.

Завищуючи загальні втрати й роблячи акцент на тому, що люди загинули від фашистів, Росія й досі не спромоглася оприлюднити даних, скільки мільйонів людей загинуло в сталінських концентраційних таборах. Тоді цифра у 27 мільйонів чоловік, які загинули від Гітлера та Сталіна, справді, може видатися замалою.

Володимир Косик переконливо доводить, що найбільший тягар війни на собі винесла Україна. За його даними, вона втратила 8 мільйонів чоловік, тобто майже кожну п’яту людину, яка жила тоді на території України, або до 45 відсотків загальних втрат СРСР. Всього, за даними вченого, під час Другої світової війни на фронті та на окупованих територіях загинуло 18 мільйонів радянських людей. Для порівняння: Німеччина втратила 6,5 мільйона чоловік, Росія — до 6 мільйонів, Польща — 5 мільйонів.

Не слід забувати і про так звані демографічні втрати. Якщо в січні 1941 року в Українській РСР проживало 41,9 мільйона чоловік, то в 1945 — 27,4 мільйона. Різниця в 14,5 мільйона — це вбиті, померлі від хвороб і голоду, евакуйовані, депортовані, мобілізовані, емігранти, втрати у природному прирості.

Або ще один красномовний факт. Усього німці депортували з радянських територій 2,8 мільйони чоловік. У той же час із України до Німеччини як робочу силу було вивезено 2,2 мільйони чоловік або майже 80 відсотків від усіх депортованих.

Володимир Косик пише: «У світі знають долю чеського села Лідіце і французького села Орадур-сюр-Ґлан. Німці спалили ці села разом із сотнями мешканців. Але хто в світі знає, що на Україні було 250 таких сіл, як Лідіце і Орадур (97 на Волині, 32 у Житомирській області, 21 у Чернігівській області, 17 у Київській області та ін.?)».

Величезними були в Україні й масштаби руйнувань, спричинених війною: 714 міст і містечок та 28 тисяч сіл було зруйновано чи спалено, 10 мільйонів чоловік опинилося без притулку, було знищено 16150 підприємств, 33 тисячі шкіл і навчальних закладів, 18 тисяч лікарень і диспансерів. Матеріальні збитки України оцінювались у 286 мільярдів карбованців (загальні збитки СРСР становили 679 мільярдів, з яких 255 мільярдів у Росії, 75 мільярдів у Білорусії, 20 мільярдів у Латвії, 17 мільярдів у Литві та 16 мільярдів в Естонії). Якщо збитки в Україні становили 42 відсотки від загальних збитків СРСР, то коли 1943–1945 року уряд виділив на відбудову радянських територій 75 мільярдів карбованців, Україні перепало лише 18,3 мільярди, тобто 24 відсотки від загальної суми.

Імперська Росія просто прикрилась Україною, коли Гітлер мав намір знищити СРСР. Звідси — такі великі людські та матеріальні втрати України, які не можна порівняти з російськими чи німецькими.

Нарешті про єврейські втрати. Самі євреї стверджують, що вони найбільше постраждали під час другої світової війни, називаючи цифру в шість мільйонів жертв. Голокост — це найбільша трагедія єврейського народу.

Звичайно, скрупульозно підраховувати, кого більше вбили — українців чи євреїв, — справа невдячна. Бо навіть зі смертю однієї людини, казав філософ, умирає Всесвіт. Інша справа, що українці, яких, за статистичними даними, загинуло більше, ніж євреїв, не мають свого Голокосту. Більше того, в усьому цивілізованому світі жертви України не сприймаються як такі, що були найбільшими під час Другої світової війни.

Що стосується єврейських втрат, то Володимир Косик пише про це так:

«У перші тижні окупації єврейське населення методично винищували айнзацкоманди, потім євреїв зганяли у гетто в містах і депортували до концентраційних таборів. Оцінки стосовно винищення єврейського населення на всій території Радянського Союзу вагаються від 700 тисяч до одного мільйона 50 тисяч (на приблизно 10 мільйонів цивільних жертв). Треба все ж додати до цих оцінок і близько 1,2 мільйони єврейських жертв на західних територіях Білорусії та України, які зараховують до втрат Польщі. Таким чином, єврейські втрати становили, мабуть, від 1 мільйона 700 тисяч до 2 мільйонів 200 тисяч чоловік. Деякі автори вважають більш достовірною цифру від 2 з половиною до 3 мільйонів. Зате радянські джерела дають цифру 1,2 мільйона. Втрати єврейського населення на Україні приблизно становлять 1,5 — 1,8 мільйона (на 5,5 мільйонів усіх цивільних жертв)».

Ми поволі позбуваємося стереотипів минулого. Проте цей процес відбувається занадто повільно. Ми самі ще не усвідомили, що Україна була в епіцентрі Другої світової війни. Ми не можемо цього довести до відома світової громадськості. Або ж світова громадськість, знаючи все достеменно, не хоче нас почути.

Але найстрашніше полягає в тому, що ми не робимо належних висновків. На двадцятому році незалежності Україна остаточно не визначилася в своїх політичних, економічних і соціальних пріоритетах. Ми й надалі залишаємося слабкою державою, а це завжди підштовхує наших сильніших суперників до того, щоб укотре зробити Україну жертвою своїх геополітичних зазіхань.

Автор Анатолій Власюк,
Прес-служба БФ “Підтримки Українських ініціатив”