…комментарий неизвестного…

….даём всем русским, проживающим в СНГ простой умный совет. Соплеменники, не будьте игрушками в чужих руках. Не играйте в чужие игры. Не бегайте с чужими флагами. Не пропагандируйте чужие идеи. Живите своей жизнью, объединяясь с людьми исключительно на основе национальной комплементарности, отгребайте от совка. Не вписывайтесь в ритуальные мероприятия провокаторов – в защиту бронзовых солдата на площадях городов, и мероприятия с красным флагов на день как бы «победы». Хотите почтить память погибших в мясорубке людей, почтите, но без совковых тряпок и вызова. Те к то погиб, погибали не за советскую идею, это тоже были жертвы людоедского совка.
В реальности, создавайте русские национальные организации, занимайтесь в этих организациях полезным делом и не позволяйте себя втянуть в пиар побоищ семидесятилетней давности. Кому платят за хождение по городу в комиссарских малиновых шароварах – путь он и отгребает по мордасам. А вы занимайтесь своими делами и уважайте память, менталитет, историю и язык живущих вокруг вас граждан – так как это делают русские в той же Америке, где русские как-то не сильно празднуют, что 7 ноября, что 9 мая, что иные большевистские годовщины. И живут очень неплохо между прочим.

PR-провал патриарха Кирилла

 С широко анонсированным богослужением под руководством патриарха Кирилла на площади Свободы в Харькове произошла какая-то загадочная история.

Явно претендующая на первое место в номинации «самая мутная новость недели». Судите сами. Сперва Харьковская епархия гордо заявляет, что на одной из крупнейших площадей Европы должно собраться не менее 100 000 человек. Для этого с будущей молельной площадки изгоняют торговцев развлечениями. Т.е. луна-парк. Далее на полном серьезе обсуждается возможность укутывания в саван двадцатиметровый памятник Ленину.(Хорошо еще, что для полноты картины не додумались повесить не телевышке здания Госпрома колокола).

Но в итоге как-то обошли церковные каноны, Ленина решили попросту игнорировать, сцену задрапировали под амвон, перекрыли движение, и приготовились к нашествию прихожан. Однако 8 мая на оцепленной площади по разным оценкам собралось от 4 до 5 тысяч человек. (Это с учетом представителей церкви, власти, милиции и прочих профессионально заинтересованных лиц). В интернете в режиме он-лайн появились первые сообщения и видеорепортажи, свидетельствующие, что патриарший сольник провалился. Однако чуть позже кто-то где-то спохватился и ситуацию начали спешно исправлять. Низкую явку объяснили дождем. Но для тех, кто видел видео, сия версия малоубедительна.

Во-первых, у многих харьковчан есть зонты.

Во-вторых, камеры безжалостно зафиксировали, что патриарх прибыл на площадь в тот момент, когда никаких атмосферных осадков не наблюдалось. В третьих, если позже дождь и срывался, то ураганным ливнем это назвать сложно. В четвертых, сообщение о том, что после того, как дождь прекратился, на площадь подтянулось порядка 40000 народу, тоже не выдерживает критики. Поскольку крайне сложно понять – где бы ли эти самые десятки тысяч в течение якобы дождливого часа? Ну не в прилегающих же подворотнях?

Фото: most-kharkov.info

И, наконец, последнее – как объяснить, что во время действительно проливного дождя с грозой 14 июня 2008 года посмотреть трансляцию концерта Пола Маккартни в Киеве на площадь Свободы пришло порядка 80 000 человек, а на церковную звезду первой величины в 20 раз меньше? Но в итоге, телеканалы «нашли выход» и патриарший облом попросту проигнорировали. Исключением стал российский Первый канал, который сообщил, что на литургию собралось таки 40 000 человек. Хотя к вечеру базовая украинская интернет-страница с новостью об этой цифре из сети стыдливо исчезла.

Для чего скреативили провальное богослужение на одной из самых больших площадей Европы, вопрос отдельный. Поскольку одно дело выступление там группы Queen собравшее более 300 000 зрителей, а совсем иное – вынос в центр города чисто храмового действа. Где не предусмотрены ни праздные пешеходы, ни городской транспорт, ни тем более, памятники вождю мирового пролетариата.

Так что со стороны это больше смахивало на съемочную площадку. Скажем, съемок римейка фильма «Иван Грозный» или «Праздник святого Иоргена». И в итоге версия, что во главе угла стояла иная задача, нежели просто литургия на свежем воздухе, вполне имеет право на жизнь. Ибо пространство в несколько гектаров (в четыре раза превышающее Красную площадь в Москве), забитое до краев спрессованными прихожанами, это в первую очередь, идеология. А для политтехнологов 100 000 скученных прихожан – это Клондайк. Эффектные телевизионные планы. Через патриаршью митру на море истово крестящихся граждан и гражданок. Это наезды крупным планом на лица, исполненные особого благолепия… Ну, а затем по привычной схеме – бесконечные новости плюс прочие ютубы и фейсбуки с блогами и форумами. Демонстрирующие urbi et orbi, какая именно конфессия более всего мила Украине.

Фото: most-kharkov.info

К тому же не исключено, что устроители ставили перед собой еще и сверхзадачу. А именно, показать единение украинского народа именно с РПЦ в канун 10-летия со дня визита в Украину Папы Римского Иоанна Павла II, которое в РПЦ воспринимают как самое крупное идеологическое поражение минувшего десятилетия. До сих пор сидящего костью в горле у церковного руководства. Если помните, то в июне 2001 года офис Алексия II предпринял титанические, как политические, так и пиар-атаки (вплоть до сравнения приезда Папы в Киев с нападением Гитлера на СССР), но все равно воспрепятствовать появлению главы Ватикана на берегах Днепра не смог. О том, какие эмоции могло вызвать у первых лиц РПЦ сообщение, что богослужение по византийскому обряду, который провел глава католиков, собрало более 1 500 000 (полутора миллионов) человек, можно только догадываться. Так что площадной молебен в Харькове вполне мог еще и планироваться, как ассиметричный ответ на события июня 2001 года.

Но поскольку дьявол, как известно, кроется в мелочах, устроители патриарх-шоу как-то не учли того, что публика на Кирилла может просто банально не пойти. Может быть, кому-то из истинно верующих показалось кощунственным чистить себя под Лениным. А может быть, повальное большинство верующих, последовало совету премьер-министра Азарова, взяли в руки лопаты и занялись конкретным делом.

К тому же церковные (или околоцерковные) пиарщики не учли еще одной маленькой, но крайне важной детали. Которая, кстати, хорошо известна преуспевающим концертным агентствам. А именно, то, что даже самую раскрученную суперзвезду нельзя часто возить в одну и ту же страну. Поскольку падают продажи. А глава РПЦ последний раз посещал Украину 26 апреля. И это событие, вбитое в топ-новости всех телевизионных каналов, еще не успело остыть. Так что геополитическое любопытство многочисленных интернет-пользователей: а чего это Кирилл зачастил в Украину, как будто в России нет своих проблем, тоже вполне оправданно.

В итоге единственным положительным новостным элементом сухого остатка свежего визита главы РПЦ в Украину можно считать сообщение, что патриарший молебен в Донецке почтила своим присутствием Людмила Янукович. Жаль, правда, что при этом журналисты не удосужились объяснить, как именно отразился визит первой леди в храм на самом уровне молебна.

Но это так. К слову.

Больший интерес вызывают последствия харьковского облома на внутриполитическую жизнь в Украине. Ну, например, что теперь будет говорить министр образования, науки, молодежи и спорта Дмитрий Табачник? Который намедни заявил, что именно РПЦ (а не УПЦ МП) нужно как можно более активно работать в сфере украинского образования. Да еще и поставил во главу угла не рост нравственности и морали, а… нет, вы только не смейтесь – сокращение разрыва между обществом и государством. Честное слово, так и сказал: ««Чем эффективнее в образовательной сфере будет работать православная церковь, тем меньше будет разрыв между обществом и государством, конструктивнее будут их взаимоотношения»… Кто-то может объяснить глубокий смысл сказанного? Это, простите, как? Отделенная от государства церковь (в лице одной конкретно взятой без всякого тендера конфессии) будет, простите, что…? А как же заявления первых лиц государства насчет монолитного единства партии и народа? Кто в таком случае врет? Или министр чисто по Фрейду выдал страшную тайну?

Кстати, с моралью и нравственностью у РПЦ тоже есть проблемы. Ну, скажем, недавний церковный суд над лидером группы «Аквариум» Борисом Гребенщиковым. Когда, «разобрав творчество Гребенщикова», церковный худсовет признал БГ «неправославным», «отпавшим от церкви», «практикующим оккультистом» и «экуменистом». Почему выбор пал именно на БГ с его «Бог есть свет, и в нем нет никакой тьмы», неясно. Тем более, что в России пруд пруди и сатанистских и фашистских рок-групп. Пикантность этому инквизит-шоу придал и тот факт, что БГ судили аккурат к 110-летию со дня отлучения от церкви Льва Николаевича Толстого. А с учетом того, что украинский министр образования известен, как почитатель классической русской литературы, имеется вопрос. А именно, не скажет, ли г-н Табачник, как отразится усиление роли РПЦ на процессе украинского образования, факт попытки представителями РПЦ в Сыктывкаре изъять из оперы Дмитрия Шостаковича «Балда» по известной сказке А.С.Пушкина «Сказка о попе и работнике его Балде» одного из главных героев. Т.е. попа? А заодно объяснить, как с точки зрения сохранения культурного наследия, можно расценить факт издания под эгидой все той же РПЦ в городе Армавире книжки для детей под названием «Сказка о купце Кузьме Остолопе и работнике его Балде», якобы написанной А.С. Пушкиным? Какую версию будем включать в школьную программу? А может, для сбалансированного развития подрастающего поколения, добавить еще и пушкинские строки: «Мы добрых граждан позабавим, и у позорного столпа кишкой последнего попа последнего царя удавим»…?

Да, кстати, раз уж человек, отвечающий в целой стране и за образование, и за науку, и за спорт, и за молодежь, так ратует за имплантацию иностранного церковного института в сферу формирования подрастающего поколения цивилизованного европейского государства, то очень хотелось бы узнать ответ министра еще на один вопрос. Насколько соотносятся с европейскими ценностями, приверженность к которым так отстаивает тот же президент Янукович, многочисленные заявления одного из главных идеологов РПЦ Всеволода Чаплина.

Например, о необходимости введения для всех россиян такого себе казарменного дресс-кода. С запретом шортов и мини-юбок. Или о позитивной роли Сталина в становлении российского государства. А заодно и о подрывной роли российской интеллигенции в этом же вопросе. (Суд над БГ – звонок весьма показательный). Или доходчивое оправдание г-ном Чаплиным наличия у патриарха Кирилла дорогих часов и престижных авто, как вполне богоугодным делом. Ибо, по мнению главного идеолога, РПЦ (а, значит, и ее менеджмент) по крутости и навороченности ни в чем не должна уступать роскоши бытия российских олигархов… И теперь, что, весь этот груз «ценностей» должен войти и в систему украинского образования? Круто…

Правда, харьковский облом показал, что не все так страшно. Что вполне можно последовать совету Конфуция, и спокойно посидеть на берегу реки. А, чтобы ожидание не было скучным, перечитать «Божественную комедию». Дабы уточнить, в какой именно круг ада великий Данте поместил «истинных радетелей за веру». Правильно, в восьмой. Предпоследний. Среди лихоимцев, обманщиков и изменников. Или вспомнить, за что Мартин Лютер взорвал в 1517 году католический мир. Опять же правильно, за чрезмерное увлечение церковью бизнесом. И пофантазировать по поводу того, а кто сможет гарантировать, что в нынешнем мире православном, где среди руководства РПЦ очень ценится слоган – «солидный Бог для солидных людей» – уже не появился свой Мартин Лютер… Хорошо помнящий о том, когда, где, как и, главное, кто изгонял торговцев из храма…
Андрей Капустин

журналист, публицист, обозреватель Lb.ua
Статья Андрей Капустина

Окупація триває. «Чорний Ворон» і російсько-українське протистояння

«1921 року долю чотирилітньої війни, яку Росія розв’язала проти Української Народної Республіки, було вирішено на користь загарбника. Армія УНР опинилася інтернованою за колючим дротом колишніх польських союзників. Однак збройна боротьба ще роками тривала майже на всіх теренах України. Відчайдушний опір російським окупантам чинили повстанці Холодного Яру. На їхньому чорному бойовому прапорі був напис: «Воля України або смерть».

Так починається роман лавреата Шевченківської премії Василя Шкляра «Чорний Ворон». Саме в цьому своєрідному заспіві сконцентрована велична й трагічна Правда твору. Саме її – Правди Історії – не можуть вибачити письменникові нащадки російсько-більшовицьких колонізаторів. Бо «Чорний Ворон» пробуджує національну гідність українців. І це українофоби миттю завважили, зрозуміли, відчули.

Російсько-українська війна насправді ніколи не припинялась. Лише форми її змінювались. Була війна між державами, а не «громадянська» міжусобиця. Був період відкритого збройного протистояння між двома націями, була боротьба повстанська, підпільна, партизанська…

Будьмо відверті: російсько-українське протистояння триває і зараз. У побуті, в інформаційному просторі. Всі все дуже добре розуміють. А надто численна російська меншина, яка в Україні своєї території не має.

Це колоністи, нащадки колоністів. Іммігранти. І не треба спекулювати на «братской помощі» у відбудові народного господарства – досить лише згадати колонізацію українських земель після Голодомору.

Нащадки російських інтервентів і запроданців упізнають своїх предків у романі «Чорний Ворон». Тому й нервують, впадають в істерику.

«У меня прадед Чаленко Василий был в красноармейцах. Кавалерист. Был красный кавалерист, короче говоря», – здають нерви в журналіста Олександра Чаленка під час прямого ефіру ток-шоу «Велика політика з Євгенієм Кисельовим» на телеканалі «Інтер». Українофобство Олександра Чаленка коріниться і в його переконаності, що «благодаря Ленину Украина состоялась». Саме так він заявив кількома тижнями пізніше (22 квітня 2011 року) в цьому ж таки ток-шоу.

Не приховує чонівського (ЧОН – «часті особого назначєнія») минулого свого діда і Дмитро Табачник…

«У творі Шкляра я не знайшов ксенофобських речей, але розумію людей, яких цей твір може вразити. Бо коли внукові чи синові кажуть, що його батько або дід був убивцею, катом, а потім ще й розказують, у який спосіб за це його покарали, – то їм це неприємно слухати… Тому зрозуміло, звідки конфлікт. Україна поєднала різних людей, у нас жертви й кати живуть поруч. Звідси й агресія, бо хто захоче визнавати це?!» [Тарас Прохасько, письменник].

Чи скиглили грузини, українці, казахи, таджики, туркмени,чеченці, естонці, латиші, литовці та інші народи, що з розпадом СССР вони втратили батьківщину? Ото ж бо.

Нагадаймо декому одкровення одного з персонажів «Последней книги» Євгена Габриловича, відомого в СРСР письменника, кінодраматурга: «Росіян не люблять – пора сказати це прямо… Адже все це байки й нісенітниці про братерство і дружбу! Вони ненавидять (виділено Є. Й. Габриловичем. – О. Р.) нас – я знаю це, все бачив і всюди побував. І треба бути останнім йолопом, щоб не передбачити, що все це розлетиться вдрузки, тільки-но ослабнуть віжки…». Це добре розуміли Ленін, Сталін, їхні поплічники і наступники.

Либонь, не випадково Лев Троцький у праці «Терроризм и коммунизм», написаній 1920 року, акцентував, що радянська влада була влада насамперед російська: «Когда русская Советская власть разогнала Учредительное Собрание, этот факт показался руководящим западно-европейским социал-демократам если не началом светопреставления, то во всяком случае грубым и произвольным разрывом со всем предшествовавшим развитием социализма».

Радянська влада в СРСР – найперш влада російська. Це визнавав навіть Йосип Сталін. Виступаючи 23 квітня 1923 року на XII з’їзді РКП(б), він закликав «принять все меры к тому, чтобы Советская власть в республиках стала понятной и родной, чтобы Советская власть была у нас не только русской, но и междунациональной. Для этого необходимо, чтобы не только школы, но и все учреждения, все органы, как партийные, так и советские, шаг за шагом национализировались, чтобы они действовали на языке, понятном для масс, чтобы они функционировали в условиях, соответствующих быту данного народа. Только при этом условии мы получим возможность Советскую власть из русской сделать междунациональной».

Втілювати в життя ці гучні декларації Кремль, звісна річ, не прагнув. Радянська влада так і залишилась владою російською. Див. зокрема працю Й. Сталіна «Марксизм і національно-колоніальне питання».

Тож за «утєряной родіной» – Радянським Союзом досі ностальгують насамперед росіяни та всілякі манкурти. А ще Володимир Путін не приховує своїх жалів за «вєлікой дєржавой».

Роман Василя Шкляра можна розцінювати і як «віху в російсько-українській війні». Бо Україна була переможена в кривавій боротьбі з російською навалою.

«Статистика свідчить, що в Україну було кинуто 1 мільйон 200 тисяч лише регулярного війська. А ще ж були «частини особливого призначення», ЧК, ГПУ, а ще ж міліція, винищувальні і каральні загони. <…> Фрунзе, який очолював «Червону армію України» у 1921 році, зазначав, що вона на 85 відсотків складається з великоросів… Були й наймані війська – китайські, монгольські, литовські полки. За документами відомо, які банки фінансували окупацію нашої країни… З перших років окупації більшовики організували в Україні репресивно-каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Лише у 1918–20 роках було знищено понад 100 тисяч українців. Усіх, причетних до повстанського руху, винищували фізично. <…> І друге вторгнення в Україну у грудні 1918 року Росія розпочала вже без оголошення війни – віроломно, як потім напав на СРСР Гітлер. Ось оголошення: «Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в рєоккупірованной Украінє». Вони самі визнавали, що окупували Україну… А у смертних вироках на українців значиться: «Імєнєм РСФСР»… Є чимало висловів червоних воєначальників. Скажімо, Троцький у 1920 році заявляв, що «Радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійських комуністів і Червоної армії». А командир більшовицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова-Овсієнка: «Завдання на Україні настільки великі, що для їхнього вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР» [Роман Круцик, голова київського «Меморіалу»].

Після воєнної поразки, попри відчайдушний партизанський, повстанський спротив народу Українська Народна Республіка була колонізована. Організований Москвою штучний голод майже зламав хребет українській нації. Російська метрополія дістала можливість беззастережно порядкувати на загарбаній території, попервах заграючи з національною інтелігенцією, щоб згодом майже вщент знищити мозок нації. Залишити народ без проводу. А далі виховувати, як це робили англійці в Індії, французи в Індокитаї, слухняних виконавців-слуг.

І тепер екс-метрополія, її клеврети в Україні скаженіють, коли з’являються найменші спроби донести людям, а найперш молоді, історичну правду. Нащадки колонізаторів бояться визнати, що у 1918–1920 роках в Україні була насамперед війна міжнаціональна – українці боронили рідну землю від московської навали. Україна була переможена й окупована московськими зайдами, був насаджений більшовизм. Колаборація почалася згодом. Не всі могли стати Чорними Воронами…

Коли загравання з національною інтелігенцією було визнано зайвим, метрополія взялася за фізичну ліквідацію еліти нації, до нищення селянства як головної антиросійської сили.

Видатний літературознавець та історик Григорій Костюк у своїх споминах «Окаянні роки: від Лук’янівської тюрми до Воркутинської трагедії (1935–1940)» розповідає, як Панас Буценко, колишній генеральний секретар Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), який у 20-і роки минулого століття відігравав роль своєрідного українського парламенту, згодом звинувачений в організації фашистського підпілля (через що й опинився в ГУЛАГу), ділився своїми думками-прозріннями. На запитання Костюка: «Де причина того, що діячі вашого рівня мусять кінчати життя або під кулями в підвалах Луб’янки, або в отаких умовах ізоляції? Чи думаєте ви, що винні насамперед отакі українчуки, що самі вмирають ні за що і на других свідчать брехливо?» – у відповідь почув: «Особисто я думаю, що причина в нас самих. Причина в тому, що ми програли бій. Ми виявилися нікудишніми політиками. Ми не зуміли гарантувати безпеки своєї і свого народу. Ми легковірно повірили на слово дружби. Фікцію держави ми сприйняли як дійсність. Ми задовольнились владою без влади… Моя трагедія (і тисяч таких, як я) в тому, що я свідомо діяв як українець, як син свого народу. Я прийшов до комуністичної партії з УСДРП, до якої належав з 1910 року. Мені видалося тоді, що моя партія з своєю програмою, тактикою і стратегією вже застаріла й плентається в хвості історії. Я прийшов до комуністичної партії тому, що вірив, що на відтинку історії саме ця партія потрібна українському народові… Я був серед тих, хто з перших кроків її намагався надати їй українського обличчя…Ми залишились назавжди білими воронами в партії. Безкінечно це тягтися не могло. В слушний момент мене, і всіх таких як я, оголошено українськими фашистами і знищено. Виходу нема. Ми не забезпечили собі захисту. Ми добровільно ввійшли в пащу удава. Наше життєве коло замкнулося».

Чорний Ворон і його побратими, на відміну від Буценка, добре розуміли, що українцям із Росією не по дорозі.

Видатний український історик Ярослав Дашкевич ще 1994 року намагався застерегти: «Необхідно остаточно усвідомити, що українського комунізму в Україні перед розвалом СРСР не було, і тим більше немає його сьогодні. Був і є лише російський комунізм з його геноцидною, різко антиукраїнською практикою. <…> Українського національного комунізму навіть у функціонерно-бюрократичному розумінні (як, наприклад, у Литві, Польщі) ніколи не було, то комуністичні та близькі до них сили виступають у ролі п’ятої колони з позицій російського комунізму і націоналізму, практично за реставрацію панування Росії в Україні, за відродження колоніальних порядків, за відновлення терористичного режиму – і всього іншого, що від віків було пов’язане з російською окупацією України. <…> Сьогодні Україна зникає, гине, руйнується тому, що – під захистом ідей власного націоналізму – не було знищено дощенту реліктів російської комуністичної тоталітарної системи і спеціально не було опрацьовано схеми поступового переходу і взагалі будь-якого переходу від однієї суспільно-політичної системи до іншої (відомо чому: в мутній воді ловити рибу краще). Сьогодні в Україні відбувається боротьба російського націоналізму та його колаборантів за Україну. Ставкою в боротьбі є життя української нації і справжня незалежність України».

13 січня 2010 року Апеляційний суд міста Києва прийняв знакову ухвалу, яка оскарженню не підлягає: «Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності…» Суд визнав Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом частини української національної групи.

Звісна річ, самої ухвали недостатньо для радикальної зміни світогляду українців. Питання в іншому: чи усвідомлюють українці виняткову важливість цього документа, який, по суті, узаконив нагальну потребу викорінення тяжких наслідків російсько-більшовицької окупації?

Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, дерадянізація, дерусифікація. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Зрештою, про це давно писалося і мовилося.

Чомусь згадалась Ірландія. «За всі часи взаємин Ольстеру та метрополії католицьке населення, основу якого складали ірландці, практично не знало спокою, воно не мало нормального розвитку. За офіційними підрахунками, в кожній четвертій ірландській родині є загиблі, поранені, інтерновані або ув’язнені. Масове безробіття, небувалий повсякденний тиск з боку протестантської більшості, ігнорування з боку колаборантської влади, насадженої з Лондона, і, нарешті, відверте беззаконня з боку Англії практично поставили ірландців у безвихідь – смерть з-за рогу або депортація, з одного боку, та збройний спротив з іншого. Але залишалася певна кількість тих наївних, хто ще вірив у якусь справедливість та «демократію», його величність «закон», або ж тих, хто просто, рятуючи себе, йшов на співпрацю з колонізаторами» [Олесь Хоменко].

Російсько-українське протистояння не закінчилась. Прикро лише, що за двадцять останніх років багато українців так і не усвідомили, що витоки української державності беруть початок не в серпні 1991 року, а далекого 1918-го, коли 22 січня був проголошений IV Універсал Центральної ради УНР…

Замість післямови

На початку двадцятого століття фінський художник Hugo Sinberg (1873–1917) намалював пророчу картину з невибагливим, здавалось би, сюжетом: двоє підлітків ідуть засніженою землею Суомі й несуть ноші, на яких сидить зажурений янгол із похиленою головою і складеними крилами. Янгол – це символ поневоленої Російською імперією Фінляндії, а хлопчаки – уособлення нації, що пробуджується. Фінляндія, як відомо, зуміла пробудитися ще 1918 року, зуміла перебороти в собі церебропатію – лінь думати й аналізувати, – й відтак досягти разючих економічних успіхів на бідній природними ресурсами землі.

Чи знайдеться в Україні достатня кількість людей, здатних думати, здатних вивести державу на світові обшири? Питання не риторичне, бо й досі далеко не всі українці визначилися, де їм бути: у сяйві золотого Тризуба чи в тіні двоголового орла.

Самого «Чорного Ворона» ще далеко не досить, щоб отямились українці.

Олег К. Романчук – шеф-редактор журналу «Універсум»

Сражавшиеся против рабов

ФАКТ №1.

Георгиевскими наградами в СССР НИКОГО не награждали. Мало того, они были запрещены к ношению до 1943 года. При том Орден Славы который имел Гвардейскую леточку схожую с
Георгиевской, был утвержден только в конце 1943 года, то есть самые
известные битвы войны, такие, как Московская, Сталинградская и Курская,
проходили без подобных лент. Медаль За Победу над Германией и вовсе была
утверждена только в 1945 году, при этом напоминаю, что лента считалась
ГВАРДЕЙСКОЙ, а не ГЕОРГИЕВСКОЙ.

ФАКТ №2.

Георгиевские награды всё же вручались участникам Великой войны,
но вручались они не солдатам СССР, а воинам воюющим по другую сторону,
то есть против существующего в СССР строя уголовников у власти и рабов.

Список Георгиевских кавалеров
Русского Освободительного Движения:
1. Начальник отдела пропаганды штаба ВВС КОНР майор АЛЬБОВ Александр Павлович. Умер в эмиграции в 1989 г.
2. Командир 1-го батальона 5-го полка Русского Корпуса полковник ГАЛУШКИН Николай Васильевич.
За подвиг, совершенный в составе партизанского отряда в годы Великой
войны, награжден Георгиевским оружием. Умер в Лос-Анджелесе 6.07.1964 г.
3. Боец 6-й сотни 1-го казачьего полка Русского Корпуса генерал-майор ГОЛОЩАПОВ Николай Иванович.
В 1917 г. за боевые заслуги награжден Георгиевским оружием и орденом
Св. Георгия 4-й ст. Умер 4.01.1963 г. в Сан-Пауло (Бразилия).
4. Врач 1-го полка Русского Корпуса ГОЛУБЕЕВ Н.А. В
ноябре 1941 г. ранен в бою с красными бандитами в Сербии, несмотря на
это продолжал под огнем перевязывать раненых. Пока не был ранен
вторично, на этот раз тяжело. За этот подвиг награжден Георгиевским
крестом 4-й степени.
5. Командир 3-го полка Русского Корпуса Генерального штаба генерал-майор ГОНТАРЕВ Борис Викторович. Орден Св. Георгия 4-й ст. Умер 27.10.1977 г. в Зальцбурге (Австрия).
6. Командир XV кавалерийского казачьего корпуса, Походный Атаман генерал-майор ДОМАНОВ Тимофей Иванович – повешен коммунистами в Москве в 1947 г.
7. Командир 1-го казачьего полка Русского Корпуса генерал-майор ЗБОРОВСКИЙ Виктор Эрастович.
Награжден Георгиевским оружием. Умер в военном госпитале 9.10.1944 г. в
Граце (Австрия) от ран, полученных в бою с красными бандами.
8. Командир 3-го батальона 5-го полка Русского Корпуса генерал-майор ИВАНОВ Евгений Васильевич. Награжден Георгиевским оружием. Умер 11.05.1972 г. в Каракасе (Венесуэла).
9. Походный Атаман Терского казачьего войска полковник КУЛАКОВ Николай Лазаревич – замучен чекистами в Австрии в 1945 г.
10. Начальник личной канцелярии генерал-лейтенанта А.А. Власова полковник КРОМИАДИ Константин Григорьевич – умер в эмиграции в 1990 г.
11. Обер-фельдфебель 2-й роты 3-го полка Русского Корпуса полковник ЛЮБОМИРОВ Николай Иванович.
Награжден орденом Св. Георгия 4-й ст. за то, что командуя ротой
13.02.1915 г. в ходе боя взял в плен 5 офицеров, 416 солдат и 2
пулемета. Умер 9.09.1972 г. в Каннах (Франция).
12. Боец 3-го полка Русского Корпуса корнет МИХАЙЛОВСКИЙ Александр Александрович. В годы 1-й Гражданской войны награжден двумя Георгиевскими крестами. Умер 17.05.1964 г. в США.
13. Командир артиллерийского взвода 3-го полка Русского Корпуса полковник МУРЗИН Николай Николаевич. Награжден Георгиевским оружием. Умер 16.12.1978 г. в Нью-Йорке.
14. Командир роты 4-го полка Русского Корпуса подполковник НЕВЗОРОВ Андрей Геннадьевич. Награждун Георгиевским оружием. Умер 30.04.1978 г. в Австралии.
15. Командир 9-й роты 2-го полка Русского Корпуса полковник НЕСТЕРЕНКО Александр Михайлович. Награжден Георгиевским оружием. Погиб во время работы на руднике в Аргентине 28.02.1952 г.
16. Полковой священник 4-го полка Русского Корпуса о. НИКОДИМ (в миру – НАГАЕВ Николай Васильевич).
Генерал-майор. Награжден Георгиевским оружием и орденом Св. Георгия 4-й
ст. за участие в Брусиловском прорыве. Умер 17.10.1976 г. в Англии.
17. Начальник отдела материально-технического обеспечения штаба Вооруженных Сил КОНР генерал-майор СЕВАСТЬЯНОВ Андрей Никитич – расстрелян уголовниками-коммунистами в Москве в 1947 г.
18. Генерал-лейтенант СЕМЕНОВ Григорий Михайлович.
Георгиевское оружие (1914). Орден Св. Георгия 4-й ст. (представлен
11.11.1914, за дело под Сахотином). В 1945 г. объявил о своем подчинении
ВС КОНРа генерала Власова. 30.08.1946 г. повешен большевиками в Москве.
19. Командир 2-го батальона 2-го полка Русского Корпуса генерал-майор СКВОРЦОВ Михаил Алексеевич. Награжден Георгиевским оружием. Умер 19.04.1967 г. в Лос-Анджелесе.
20. Командир Русского Корпуса генерал-майор СКОРОДУМОВ Михаил Федорович. Награжден Орденом Св. Георгия 4-й ст. Умер 15.11.1963 г. в Лос-Анджелесе.
21. Младший офицер 6-й сотни 1-го казачьего полка Русского Корпуса генерал-майор СТАРИЦКИЙ Владимир Иванович. Награжден Георгиевским оружием. Умер 16.05.1975 г. в г. Дорчестер (США).
22. Командир II корпуса Вооруженных Сил КОНР генерал-майор ТУРКУЛ Антон Васильевич. Умер в 1957 г. в Мюнхене.
23. Командир 3-го батальона 1-го полка Русского Корпуса генерал-майор ЧЕРЕПОВ Александр Николаевич.
Награжден орденом Св. Георгия 4-й ст. (за взятие Ужокского перевала в
Карпатах) и Георгиевским оружием. Умер 15.02.1964 г. в Нью-Йорке.
24. Командир роты ПАК (противотанковых орудий) Русского Корпуса полковник ШАТИЛОВ Борис Николаевич. Награжден Георгиевским оружием. Умер 20.03.1972 г. в Нью-Йорке.
25. Юнкер 4-го пулеметного взвода 1-й юнкерской роты 1-го полка Русского Корпуса ШАУБ Сергей Владимирович.
В декабре 1941 г. тяжело ранен в легкое при обороне рудника Столице в
Сербии. Награжден Георгиевским Крестом 4-й степени. Проживает в
Швейцарии.
26. Начальник штаба 1-го авиационного полка ВВС КОНР майор ШЕБАЛИН Сергей Константинович – умер в эмиграции в 1964 г.
27. Командир 1-го батальона 1-го полка Русского Корпуса Генерального штаба капитан ШЕЛЛЬ Евгений Адольфович. Награжден Георгиевским оружием. Умер 9.10.1963 г. в Западной Германии.
28. Командир Русского Корпуса Генерального штаба генерал-майор ШТЕЙФОН Борис Александрович. Награжден Георгиевским оружием. Умер 30.04.1945 г. в Загребе.
29. Командир 10-й роты 2-го полка Русского Корпуса полковник ЯКУБОВСКИЙ Николай Михайлович. Награжден Георгиевским оружием. Умер 23.01.1974 г. в США.

День перемоги – продукт радянської міфології

09.05.2011 01:26

Створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема, 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти – це невірно».

9 травня в календарі незалежної України вже довгий час є датою, навколо якої відбуваються гострі ідеологічні битви. Ціна перемоги в такому протистоянні – революція в суспільній історичній свідомості або ж повернення до радянської версії трактування минулого.

Основна боротьба сьогодні ведеться за деміфологізацію свідомості українців. Збереження радянського (а тепер – російського) погляду на День перемоги означатиме повернення України в ціннісно-ментальну та геополітичну залежність від Москви з досить сумними для незалежності перспективами. Нація, яка не хоче мати власної історії, буде змушена сприйняти ту, яку їй запропонують ззовні.

День перемоги – інтегруючий стовп радянської системи

День перемоги посідав особливе місце в системі радянських святкових дат. Він служив символом військової доблесті та єдності вигаданої нової історичної спільності – радянського народу. Міфічному радянському народу – як продукту комуністичного експерименту над націями та етносами, котрий сформувався на основі традицій Російської імперії, конче були потрібні інтегруючі концепції. Зближувати народи, застосовуючи в як метод тільки репресії, голодомори та русифікацію, виглядало б надто примітивно і не могло принести очікуваного результату. Потрібна була й ідеологічна єдність багатонаціональної тоталітарної держави. Святкування річниць Жовтневої соціалістичної революції не могло виступати в ролі цементуючого фактору, оскільки соціалістичні ідеї і ленінські галса так і не втілювались у життя. А ось перемога народу у радянсько-німецькій війні була здатна принести помітні дивіденди. Вона справді мала місце, потрібно було лише вдало інтерпретувати цей факт. І це значною мірою вдалось. СРСР вже не існує майже 20 років, а офіційний День перемоги радянсько-російського виробництва продовжує панувати у свідомості великої кількості громадян.

Міф в історії допомагає формувати солідарність влади і суспільства, впливає на національну ідентичність. Тому Перемога стала для радянської пропаганди символом торжества радянського народу і його системи. Там, де панує міф, немає місця для об’єктивних наукових досліджень. Для імперій міф про визвольну справедливу війну відіграє особливе значення, оскільки дозволяє зробити з них жертву агресії. Тоді як в історії імперії, як правило, самі виступали в ролі агресорів.

Ще у травні 1945 р., підписуючи акт про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини, радянське керівництво намагалося надати цьому факту особливого історичного значення, не погодившись із документом, укладеним в Реймсі.

Говорячи про подвиг радянського народу на прийомі на честь командирів Червоної армії 24 травня 1945 р., Сталін запропонував тост «за здоров’я російського народу, тому що він є найбільш видатною нацією із всіх націй, які входять у склад Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу, тому що він заслужив у цій війні загальне визнання як керівної сили Радянського Союзу серед всіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров ’ я російського народу не лише тому, що він керівний народ, але й тому, що у нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння». Як бачимо, думки Сталіна про роль російського народу дивним чином корелюються з словами Путіна про те, що Росія самостійно перемогла б Німеччину.

Однак, створюючи міф про День перемоги, радянська влада не виявляла великого ентузіазму у визнанні заслуг своїх солдатів. Мало того, навіть побоювалась їх. Зокрема 9 лютого 1946 р., виступаючи по радіо Сталін заявив: «Кажуть, що переможців не судять, що їх не слід критикувати, не слід перевіряти – це невірно. Переможців можна і потрібно судити, можна і потрібно критикувати і перевіряти – менше буде зазнайства, більше буде скромності». Після цього розпочались переслідування багатьох командирів. В 1947 р. День перемоги було скасоване як офіційно свято і відновлено лише в 1965 р. вже за Брежнєва. Крім того, в 1947 р. Сталін скасував грошові доплати за ордени, які були впроваджені в 1936 р. При чому під час військових дій ці гроші як данина пошани за героїзм, виплачувались. Такий крок зумів максимально принизити ветеранів, показавши те, як цінує їх влада. Не турбувалась радянська влада і за ветеранів-інвалідів. Так, в 1954 році міністр внутрішніх справ С.Круглов доповів Хрущову: «Дуже багато інвалідів-жебраків їздить поїздами. Ми в 1951 р. затримали сто тисяч осіб, в 1952 р. – 156 тисяч, в 1953 р. – 182 000. 70% з них – інваліди війни, – безногі, безрукі, безокі».

Виходить, що День перемоги був потрібний СРСР для вдалого ідеологічного ходу, а ось самі ветерани – потенційні бунтівники проти тоталітарної системи – не дуже. Дивує лише те, в чому ж полягає особлива вдячність деяких сучасних ветеранів Сталіну.

День перемоги як засіб російського впливу на Україну

Після краху СРСР його правонаступницею стала Російська Федерація. Незважаючи на соціально-економічні перетворення та демонтаж старих політичних структур, Росія не змогла відмовитись від цілої низки міфів, утворених ще в епоху радянської імперії. Адже позбутись їх для Москви означало б втрату імперського мислення. А значить – ідеологічного обґрунтування своїх претензій на сфери інтересів в рамках пострадянського простору.

Крім того, для багатонаціональної держави, утвореної внаслідок військово-колоніальної експансії, також було важливо зберегти міф про Перемогу. Він служить доказом того, що народи Росії об’єднує спільне героїчне історичне минуле, боротьба із зовнішнім загарбником, а не лише з внутрішнім. Спільна перемога над ворогом зближує, дозволяє вести мову про спільну історичну долю. Звісно, з центром навколо столиці метрополії – Москви.

Вітаючи у 2007 р. з Днем перемоги країни-учасники СНД, Путін висловився з цього приводу так: «Це знаменне, загальне для всіх нас свято – данина поваги ветеранам, які своїм безприкладним подвигом у Великій Вітчизняній війні змогли перемогти нацизм, принести свободу Європі і світу. Пам’ять про нашу славну спільну історію, про пережиті важкі випробування дає нам унікальну можливість разом, через тісну взаємодію і партнерство забезпечувати ефективний і динамічний розвиток двостороннього співробітництва». Не забув тодішній глава Росії у привітанні президенту України Віктору Ющенку особливо нагадати про те, що «День перемоги – загальне свято, і у двох країн – славна спільна історія».

Його наступник, Дмитро Медведєв, продовжив ідеологічний курс свого попередника в особливому трактуванні Дня перемоги. У привітанні президенту України Віктору Януковичу з нагоди Дня перемоги у 2010 р. президент Росії зазначає: «Упевнений, народи Росії й України будуть завжди цінувати і пам’ятати нашу героїчну історію, зберігати і примножувати спільну духовну та культурну спадщину, дадуть гідну відсіч безвідповідальним політикам, які намагаються віддати забуттю і перекрутити наше минуле». Крім того, Медведєв переконаний, що «єдність народів Росії, Бєларусі і України є гарантією того, що ніхто не зможе оскаржити історичні факти про Велику Вітчизняну війну».

Тон теперішнього російського керівництва свідчить про те, що воно продовжує жити радянськими штампами та вперто їх захищати, мріючи про реставрацію імперії в нових історичних реаліях. День перемоги воно розглядає не лише як віху минулого, але й як майданчик для майбутніх інтеграційних процесів навколо Москви, доводячи спільність історії та єдність народів.

Чи можна вважати День перемоги святом для України?

З точки зору початку XXI ст. цілком очевидним є те, що Другу світову війну розв’язали дві тоталітарні імперії: СРСР та Третій Рейх. Спочатку ці державні утворення виступали в ролі союзників, розподіливши сфери впливу, спільно провівши операцію проти Речі Посполитої, військовий парад у Бресті та постачаючи один одного сировиною. Потім одна з імперій випередила іншу і розпочала військові дії з колишнім союзником. Перемога СРСР, безперечно, мала місце. Як і крах іншого тоталітарного режиму – націонал-соціалізму. Однак чи можна 9 травня вважати і Днем перемоги України? Адже перемогу здобула нині неіснуюча держава – СРСР. Один тоталітарний режим виявився сильнішим за інший.

Так, українці внесли помітний вклад у знищення коричневої чуми. Але перемога не супроводжувалась утворенням незалежної держави. По суті, один окупант змінився на іншого. Участь українців у складі Червоної армії з такої точки зору виглядатиме як участь населення однієї з колоній СРСР у війні своєї імперії проти чужої імперії. Згадаймо, у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції брали участь корпуси з колоній Франції, Великобританії, Нідерландів, Бельгії. Індійська армія взагалі нараховувала 900 тисяч солдатів.

Якщо, слідуючи радянській версії, вважати День перемоги святом для України, тоді треба визнати те, що українці на всіх фронтах бойових дій масово гинули в ім’я тепер неіснуючої тоталітарної держави. За такою логікою, українці боролись за відновлення сталінського режиму, репресій, ГУЛАГу, голод 1947 року, русифікацію та денаціоналізацію, переслідування інакомислячих, масову депортацію «ворожих елементів». Врешті-решт, українці свідомо відмовлялись від існування власної держави. Тому що День перемоги, як неодноразово наголошувалось в офіційних виступах влади, є святом радянського народу.

Доцільніше було б для сучасної України трактувати День перемоги як день, коли було завдано поразки одному з окупантів – німецькому, а разом з ним – ідеології нацизму. Водночас, боротьба проти іншого окупанта – СРСР та Москви – тривала. Тому, пам’ятати та шанувати жертви, принесені в ім’я звільнення від Третього Рейху та його союзників, безумовно, потрібно. Не забуваючи про те, що сталось після 9 травня 1945 року.

Чому День перемоги є святом лише «радянського народу»

СРСР завдав військової поразки Німеччині не самостійно. Разом з Червоною армією участь у Другій світовій війні брали армії країн антигітлерівської коаліції, національні партизанські збройні формування поневолених народів. Те, що Радянський Союз поніс найбільше людських та матеріальних втрат, ще не дає право стверджувати, що він наодинці зміг би розгромити війська фашистської Німеччини та її союзників. Навпаки, колосальні жертви СРСР свідчать про бездарність керівництва та військового командування країни та тоталітарну сутність системи, в якій людське життя ніколи не було основною цінністю.

Внесок країн так званого капіталістичного табору у перемогу над вермахтом є не меншим. Так, з одного боку німецька армія на Східному фронті втратила близько 2/3 своїх сухопутних частин. Але не варто забувати про те, що війна у середині XX ст. велась не лише на землі, а у повітрі й на морських просторах. І саме перемога військово-повітряних сил союзників над люфтваффе значною мірою стала початком кінця Третього Рейху. Забезпечивши панування в повітрі, англо-американські пілоти змогли завдавати стратегічних ударів по всій території противника. Саме ударом з повітря було знищено німецькі лабораторії, де велась розробка зброї масового знищення.

А ось на радянсько-німецькому фронті втрати авіації гітлерівської Німеччини становили лише близько 1/3 від загальної кількості. У розгромі військово-морського флоту Третього Рейху внесок радянської сторони був майже непомітним на тлі своїх партнерів по антигітлерівській коаліції. Крім того, не потрібно забувати про значення ленд-лізу для розгортання і розвитку військової потужності Червоної армії та забезпеченні її транспортними засобами, а солдатів – одягом та їжою. Навіть самі радянські державні діячі й військовики у приватних бесідах визнавали вагомий внесок союзників.

Однозначно з цього приводу висловився Жуков. «Не можна заперечувати, що американці нам постачили стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви й не могли б продовжувати війну. У нас не було вибухівки, пороху. Не було як споряджати гвинтівкові патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам поставили листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз говорять про те, що у нас все це було своє у надлишку. Без американських вантажівок нам нічим було б тягати нашу артилерію».

Наведені факти свідчать про те, що колишні союзники СРСР мають повне право урочисто святкувати День перемоги на офіційному рівні, з усім спектром радянських атрибутів – від військового параду до тотальної ідеологічної пропаганди. Однак чомусь саме такого свята у переважній більшості держав-учасниць Другої світової війни просто не існує. Сьогодні лише країни, які не позбулись радянської спадщини (на рівні владної еліти та на рівні свідомості громадян), продовжують цю традицію, започатковану тоталітарним радянським минулим. 9 травня є неробочим днем у Азербайджані, Вірменії, Білорусі, Казахстані, Киргизії, Молдові, Росії, Таджикистані, Туркменістані, Україні та на окупованих територіях Абхазії і Південної Осетії.

Ще 2005 року ООН проголосила 8-9 травня днями пам’яті та примирення. Їх мета – данина пам’яті всім жертвам Другої світової війни, незалежно від того, на чийому боці вони воювали. В Європі є традиція 9 травня відзначати День Європи. Проте це свято не асоціюється з подіями Другої світової війни, а стосується сфери євроінтеграції і початку створення ЄС. Днем завершення війни у країнах Європи вважається 8 травня. Саме до цієї дати приурочені заходи щодо вшанування жертв нацизму й Другої світової війни. У країнах, які зазнали окупації нацистської Німеччини та її союзників – Польщі, Чехії, Словаччині, Норвегії, Нідерландах – святкуються дні визволення від загарбників, які мають власні назви. У США з нагоди перемоги на європейському театрі військових дій існує свято – День перемоги в Європі. Навіть в Ізраїлі святкування Дня перемоги є справою переважно російськомовних мігрантів і не має офіційного статусу.

Варто зауважити, що у всіх країнах, вільних від впливу радянсько-російської імперсько-ідеологічної думки, свято перемоги над фашизмом не є офіційним вихідним та не відзначається з тією тріумфальною помпезністю, як це прийнято на пострадянському просторі. Можливо, тому, що по-перше, чимало з визволених від фашизму держав потім стали жертвами комуністичної окупації, а по-друге, світ, вільний від радянської міфології, не потребує тріумфу на кістах і крові десятків мільйонів.

Червонопрапорна вакханалія

У статті 20 Конституції України сказано, що державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Отже, всі інші символи, у тому числі й червоний стяг (його законом № 8157 «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років» від 21 квітня 2011 року Верховна Рада України ухвалила офіційно використовувати під час урочистих заходів на честь Дня Перемоги), є недержавними, а отже, їхнє використання є неконституційним.

Цей закон, прийнятий на основі законопроекту КПУ (окрім цієї партії, його активно лобіювали шовіністичні проросійські організації – «Родіна», «Русскоє єдінство» і под.), є майже точною копією Федерального закону Російської Федерації «Про Прапор Перемоги», підписаного 2007 року президентом Путіним. Але ж у тому законі сказано, що Прапор Перемоги є державною реліквією Росії. Виходить, що ми будемо вивішувати в себе на флагштоках державну реліквію Росії!

А хіба має повагу до себе країна, що використовує державну символіку іншої країни? До того ж, якщо прем’єр цієї країни публічно визнає цю перемогу суто російською, заявляючи: «Росія в тій війні перемогла б і без України».

В обох законах – у російському й українському – йдеться про «перемогу радянського народу». Постає запитання: обранцями громадян якої країни є ті 260 депутатів, які голосували за прийняття закону № 8157 – суверенної України чи Радянського Союзу?

І Президент України, і представники партії влади не втомлюються повторювати, що політика історичної пам’яті повинна об’єднувати, а не роз’єднувати. За цією логікою, поряд з українським державним прапором і прапором Перемоги мають висіти ще й бандерівський стяг, під яким західні українці під час Другої світової війни захищали свої землі від різних окупантів, і прапори всіх країн-учасниць тієї війни, принаймні країн-членів антигітлерівської коаліції (США, Британії та Франції), без участі яких сама перемога над гітлеризмом була б неможливою.

Звідки взявся «прапор Перемоги»

Щодо словосполучення «прапор Перемоги». Цей термін ще в жовтні 1944-го винайшов сам Сталін. Він мав асоціюватися в простих людей із перемогою СССР над нацистською Німеччиною. Задовго до фактичної перемоги такий символічний прапор було виготовлено на Московській фабриці вишиваних виробів із червоного оксамиту, на ньому були вишиті великий герб СССР, орден Перемоги і напис: «Наше дело правое – мы победим!». Із невідомих причин цей прапор так і залишився в Москві.

А 30 квітня 1945 року на даху Рейхстагу першими червоний прапор установили вояки 171-ї стрілецької дивізії – сержанти Бобров, Заґітов, Лисименко і Мінін під керівництвом капітана Макова. І був цей справжній прапор Перемоги набагато більшим за стандартний, до того ж – саморобним.

А несправжній, зате «правильний» переможний прапор установили наступного дня, 1 травня, вже «правильні» герої – росіянин Єгоров та грузин Кантарія, яким прокладав шлях нагору, підсаджував і тягнув на баню Рейхстагу «неправильний» герой – українець Берест.

Прапор, встановлений 1 травня, був одним із дев’яти прапорів, спеціально виготовлених для остаточного штурму Берліна. На ньому було зображено головні атрибути радянської влади – п’ятикутну зірку, серп і молот, – а посередині був напис: 150 стр. ордена Кутузова II ст. Идрицк. див. 79 C.К. 3 У.А. 1 Б.Ф., тобто 150-а стрілецька ордена Кутузова ІІ ступеня Ідрицька дивізія 79-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту.

Злочини, освячені червоним прапором

Серпасто-молоткасті прапори вже майорять у Луганську, хоча День Перемоги ще не настав. Ці прапори не є копіями ані першого, ані другого прапора Перемоги. Насправді вони є копіями звичайного радянського прапора – прапора імперського СРСР, який німецький антифашист Карл Ясперс назвав «однією з двох злочинних держав ХХ сторіччя».

Україна знає цей прапор кольору крові ще з 1919 року – тоді в результаті більшовицької окупації УНР було знищено українське синьо-жовте знамено, а відтак – знищено українську державність. Під червоним прапором у 1920-х роках більшовицька влада заганяла українських селян у колгоспи, а найпродуктивнішу їхню частину – «куркулів» – висилала сотнями тисяч на північ Росії. Під цим прапором здійснювались три голодомори – 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 років, – які забрали життя понад 10 мільйонів українців.

Так, у північних районах Луганської області було чимало сіл, мешканців яких за 1933-й – рік Голодомору-геноциду – зменшилося удвічі. Наприклад, у селі Новобіла Новопсковського району до 1932 року жило 7000 людей, а наприкінці 1933-го їх стало 3000. На 80 відсотків вимерли села Зелеківка, Соснівка, Мусіївка, Бараниківка Біловодського району, Наугольнівка, Дубинівка Сватівського району, Курячівка та Стативчине Білокуракинського району та інші. Повністю вимерли села Баюри, Скородна і сусідні з ними села Марківського району, Марахівка Сватівського, Лаврівка, Миколаївка, Грицаївка, Пластунівка Білокуракинського району, кілька сіл поблизу Новочервоного Троїцького району. Біля Старобільська до Голодомору було десять хуторів, а після нього залишилось лише два. Над сільськими радами повністю вимерлих від голоду сіл вивішували вже не червоні, а чорні прапори.

Червоний прапор «освячував» русифікацію, нищення української культури, традицій, релігії, паплюження історії. Тисячі незгодних із радянським тоталітарним режимом зазнавали репресій і відправлялись у сибірські концтабори, з яких мало хто повернувся на батьківщину.

Загальна кількість жертв сталінських карателів, які робили свою чорну справу під червоними знаменами, дорівнює не багато й не мало, а 50 мільйонів 114 тисяч 267 осіб (це офіційна інформація органів прокуратури та МВС, які були надані російському парламентові в 1991 році)!

Під радянським прапором енкаведисти у квітні-травні 1940 року розстріляли 21 тисячу 857 поляків, переважно кадрових офіцерів та офіцерів воєнного часу – мобілізованих адвокатів, журналістів, інженерів, професорів, учителів і лікарів.

СРСР відповідальний за розв’язання Другої світової війни – пригадайте відомий пакт Молотова-Ріббентропа. Для поляків, західних українців, литовців, латишів, естонців, мешканців Бессарабії цей пакт знаменував початок терору, масових депортацій, рабства, вбивства, які принесли з собою як нацистська, так і Червона армія, які скоординовано вчинили напад і розділили між собою Східну Європу відповідно до секретних протоколів, узгоджених між Гітлером та Сталіним.

На совісті радянських військових командирів – незліченні безглузді смерті мобілізованих до Червоної армії зі звільнених населених пунктів, без військового обмундирування, ненавчених українців, які мали «власною кров’ю змити ганьбу перебування на окупованій території». Відома фраза радянського маршала Жукова, який послав 300 тисяч таких людей на форсування Дніпра, із яких загинуло 250–270 тисяч: «На хрєна обмундіровивать і вооружать етіх хохлов? Все оні – прєдатєлі! Чєм больше в Днепрє потопім, тєм мєньше прідьотся в Сібірь послє войни ссилать»…

Гідні продовжувачі справи більшовиків

Можливо, ті 260 депутатів, які приймали закон № 8157, не знали всього того, що чинилося на нашій українській землі саме під так званим прапором Перемоги? А якщо знали – тоді вони є гідними продовжувачами тих чорних справ, що робилися більшовиками під тими червоно-кривавими прапорами. І не тільки більшовиками, а й нацистами. Бо державний прапор Третього рейху такий само червоний, хіба що символи на них дещо різні. Але це ніяк не відрізняє злочинної суті цих двох режимів у світовій історії.

Нормальні люди і в Україні, і в усьому світі засуджують комуно-більшовицький тоталітарний режим. Недаремно Європарламент 2009 року ухвалив закон, яким прирівняно гітлеризм і сталінізм. Вочевидь, суспільну деструктивність прийнятого Верховною Радою закону № 8157 зрозумів навіть міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, який запевнив: «На посольствах України за кордоном ніхто не планує вивішувати червоні прапори. Там буде висіти виключно державний прапор України».

Отож ми є свідками реалізації в державній політиці подвійних стандартів – для внутрішнього і зовнішнього вжитку. Такі ж подвійні стандарти панували за часів СРСР, і добре відомо, куди вони завели ту державу. Невже депутати не розуміють, що те саме може статися і з Україною, коли одна її частина буде вивішувати червоні прапори, а друга – ні?

Загальноукраїнська вакханалія з червоними прапорами, ініційована комуністами, за своїм задумом є нічим іншим, як піар-кампанією, мета якої – відтягти процес засудження і покарання радянських злочинців, їхню люстрацію, а відтак – затримати оздоровлення дегуманізованого постгеноцидного українського суспільства. На руку ця кампанія і партії влади, яка, на тлі різкого падіння своїх рейтингів хоче зберегти таким чином свій ядерний «совковий» електорат.

Люди ж із тверезими головами мають низько схилити голови перед усіма жертвами українського народу в Другій світовій війни. І виконати цей акт під одним – державним – прапором України.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

О Коло-Боге и российской спецоперации «Колобок»

Автор: Валерий Бебик. Доктор политических наук, кандидат психологических наук, профессор, проректор Университета «Украина», руководитель рабочей группы по социальным коммуникациям Общественного гуманитарного совета при Президенте Украины, председатель Всеукраинской ассоциации политических наук.

Когда редакция сайта «ForUm» обратилась ко мне с просьбой прокомментировать украино-российскую войну «за Колобка», я долго упирался, мол: «И я – не я, и тема – не моя…» Но когда просят умные и красивые женщины, трудно устоять …

Итак, только факты, и ничего больше.

Древнеукраинский Бог Солнца «Коло» (Коло-Бог)

Русский философ В. Демин не так давно обратил внимание, что среди петроглифов, найденных в Украине, на Кольском полуострове в России, в Египте, Китае (имеется в виду, так называемое, «иньское письмо), а также на севере Европы есть гомоморфные тождественные изображения Кола-Солнца.

Эти «странные и невероятные» совпадения позволили русскому исследователю сделать вывод, что «археологические и археографические памятники однозначно подтверждают генетическое родство доиндоевропейской, протокитайской и древнеегипетской культур».

Колты (так в древности называли кельтов), по утверждению древних географических карт, проживали на огромной территории от Волги – до Балкан и Атлантики. И, собственно, Европа называлась Кельтика. Из истории нам также известны народы колхи (из Колхиды, что на Кавказе) и колья (жители горных районов Гватемалы, что в Латинской Америке). Последние, кстати, тоже исповедовали культ Бога Солнца – Кола …

Именно так, между прочим, именовалась и казацкая рада у украинцев-запорожцев, а также хороводный танец на Балканах …

Таким же образом (процедурно) выглядело совещание у золотоордынских ханов Чингизидов, когда они садились на землю, очерчивая вокруг себя магический круг.

И это, кстати, не является особой диковинкой, поскольку род Чингисхана происходит по отцовской линии от арийского рода Седого Волка, пришедший (по монгольским хроникам) из Тибета.

В свою очередь, представители скифов-ариев попали в Тибет с берегов украинского Днепра. Это признается большинством исследователей старины, в частности, известными востоковедами Л. Васильевым (Россия), А. Крыжановским (Украина), А. Чокроборти (Индия) и др.

Между прочим, у пращуров украинцев скифов-трипольцев была некая богиня Тибете/ Табити, имя которой «почему-то» носит нагорье в бомбардируемой натовскими «миротворцами» Ливии – Тибести и уже упомянутом Тибете. Где Африка, и где Азия!

Такой вот украинский круг, очерченный еще в начале XII тыс. до н.э. солярным культом Бога Солнца, рожденный в недрах Мезинской цивилизации. Последняя, как известно, названа в честь раскопок в с. Мезин Черниговской области, где впервые в истории человечества встречается символ Бога Солнца – свастика (Сварожий Круг) и меандр (зашифрованное имя Бога Ветхого завета).

Эти доказанные факты дают основания полагать, что именно посредством народа Древней Украины в XII тыс. до н.э. Бог заключил свою первую сделку с людьми и предоставил ему письменное слово Божие.

И Колобок, вероятно, таким образом, мог нашими предками расшифровываться, как Коло-Бог, трансформировавшись на бытовом уровне в непонятное потомкам название «съедобной геометрической фигуры».

Между прочим, только в Украине есть две реки, которые несут в своем названии имя Бога – Южный Буг и Западный Буг.

О русификации украинского Колобка

Сразу замечу, нынешняя попытка русификации украинского сказочного персонажа Колобка не является уникальной. Ранее этим, по поручению самого Иосифа (очень «грузинское» имя, не так ли?) Сталина занимался известный еврейско-советский писатель Алексей Толстой.

О конъюнктурном характере этого «советского классика», выдававшего себя за «настоящего графа», можно узнать из письма его бывшей поклонницы, которая по известным причинам побоялась указать свое имя: «История… Как ее извращают! В угоду необъятному честолюбию Сталина подтасовываются исторические факты. И вы тоже приложили свою тонкую руку, тоже стали заправским подпевалой. Ведь в «Хлебе» вы протаскиваете утверждение, что революция победила лишь благодаря Сталину. У вас даже Ленин учится у Сталина… Ведь это прием шулера. Это подлость высшей марки!» // Неизвестная. Ноябрь 1937 г.» («Что же с нами делают?..» Письма к А.Н. Толстому // Звенья. Исторический альманах. Вып. 1. М., 1991. С. 521-523).

Так что ничего удивительно, что Сталин (в 1933 г. было даже соответствующее постановление ЦК ВКП(б)!) поручает «творчески переработать» украинские народные сказки и сделать их русскими именно «графу» Алексею Толстому. Нужны доказательства? Что ж, почитайте украинскую народную сказку «Колобок», которую упорядочил и издал Борис Гринченко (Киев, 1907г.) и, которая русскими «сказочниками» во главе с самозваным «советским графом» была взята за основу:

«Був собі дід та баба та дожились уже до того що й хліба нема. Дід і просить:
– Бабусю! Спекла б ти колобок!
– Та з чого ж я спечу, коли й борошна нема?
– От, бабусю! Піди в хижку та назмітай у засіку борошенця, то й буде на колобок.

Послухалась баба, пішла в хижку, назмітала в засіку борошенця, витопила в печі, замісила яйцями борошно, спекла колобок та й положила на вікні, щоб простигав. А він лежав, лежав на вікні, а тоді з вікна та на приспу, а з приспи та на землю в двір, а з двору та за ворота та й побіг-покотився дорогою.

Біжить та й біжить дорогою, коли се на зустріч йому зайчик.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
А він каже: Не їж мене, зайчику-лапанчику, я тобі пісеньки заспіваю.
–А ну заспівай!

Я по засіку метений
Я на яйцях спечений,
Я од баби втік,
Я од діда втік,
То й од тебе втечу!

Та й побіг знову. Біжить та й біжить дорогою, — перестріва його вовк.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, вовчику-братіку, я тобі пісеньки заспіваю.
– А ну заспівай!

Я по засіку метений,
Я на яйцях спечений,
Я од баби втік,
Я од діда втік
То й од тебе втечу!

Та й побіг. Знову біжить та й біжить дорогою, — перестріва його ведмідь.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісеньки заспіваю.
– А ну заспівай!

Я по засіку метений,
Я на яйцях спечений,
Я од баби втік,
Я од діда втік,
То й од тебе втечу!

Та й побіг. Біжить та й біжить дорогою, — стрівається з лисичкою.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісеньки заспіваю.
– А ну заспівай!

Я по засіку метений,
Я на яйцях спечений,
Я од баби втік,
Я од діда втік,
То й од тебе втечу!

Ну й пісня ж гарна!, — каже лисичка. — От тільки я недочуваю трохи. Заспівай бо ще раз та сідай до мене на язик, щоб чутніше було.

Колобок скочив їй на язик та й почав співати:
Я по засіку метений,
Я на яйцях спечений,
Я од баби втік…
А лисичка гам його та й з’їла».

И в заключение приведу еще парочку примеров того, что современные русские «сказочники» явно запоздали с приватизацией Колобка. В 2002 году «Украинская почта» выпустила марку с изображением нашего национального сказочного персонажа; а в 2006 памятник выдающемуся украинскому Колобку в «чеховских очочках» силами донецкой областной администрации был установлен в центре столицы Донбасса. Так что, друзья, как говорится – делайте выводы!

Влада Будапешта перейменувала площу імені Москви. Росія дивується

Депутати міських зборів Будапешта ухвалили рішення про перейменування 26 міських об`єктів, зазначається в повідомленні на офіційному сайті угорської столиці.

У результаті змін з карти міста зникає площа Москви (Московська площа) . Їй повертають стару назву – за іменем прем`єр-міністра Угорщини Кальмана Селля, яке вона мала до 1951 року.

МЗС РФ вже висловив подив щодо цього перейменування. На брифінгу заступник директора департаменту інформації і преси МЗС РФ Олексій Сазонов зазначив, що “в умовах загального позитивного розвитку наших відносин з Угорщиною таке рішення викликає принаймні подив… Ми не бачимо в цій назві ніякого ідеологічного навантаження. Скоріше ім`я “Москва” втілює взаємний братський інтерес інших держав до Росії, до Москви”, – цитує РосБізнесКонсалтинг.

Вот так вот из Москвы пытаются объяснить миру, что все другие государства обязаны испытывать братский интерес к России.
И то, что кто-то такого интереса не испытывает, вызывает у них удивление и негодование.

http://novitsky.livejournal.com/472433.html

Олег Медведєв: На запису програми Савіка Шустера народ повстав проти Партії регіонів

“Такого не припомнят даже старожилы”… Подібного кипіння пристрастей не було ще, здається на жодному ток-шоу. Увечері в середу (з огляду на свята) записували випуск програми Шустера на 6 травня. В другому блоці передачі обговорювали рішення Верховної Ради зобов’язати органи влади вивішувати на День перемоги червоні прапори.

Згідно ще минулорічного опитуванння Центру Разумкова, понад 95% вважають 9 травня святом: 75 – “великим” і 20 – звичайним. Погодьмося, рідкий випадок загальнонаціонального консенсусу. Чи стала би відповідальна влада свідомо розбурхувати цей спокій дратівливим законом про червоні прапори? Відповідальна – ні, а безвідповідальна шукає будь-які способи врятувати рейтинг, який тане неначе сніг на квітневому сонці.

Однак, вчорашня дискусія показала, що задум прикрити червоним рядном провал соціально-економічної політики не вдався. Присутня в аудтиторії фокус-група дітей войни вимагала від представників влади говорити не про ідеологічний, а соціальний аспект проблем ветеранів. Виступи регіоналів (владу представляли Чечетов, Лук’янов, Олійник і мовчазний Надоша) переривалися вигуками “дітей війни”: “Брехня”, “Ганьба”, “Заберіть у нього мікрофон”,

Савік як міг стримував цю групу, але врешті-решт Лук’янов утнув таке, що в студії утворився міні-Майдан. Сенс його тиради полягав у тому, що характер дискусії, мовляв, був би зовсмі іншим, якби в студії сиділи справжні ветерани, а не якісь “ряжен”і. Можливо, Владислав мав на увазі експертів та представників опозиції, однак “діти війни” сприйняли його репліку на свій рахунок.

Савік мусив дати їм слово, інашке б контроль за програмою, як на мене, було би втрачено. Люди про владу говорили таке, що хоч святих винось. Хтось згадав репілку пораду Азарова не скиглити, а взятися за лопати: “Мені 72 роки. Я з 5 років машу лопатою. Можу я колись від неї відпочити!?”. Хтось пригадав Миколі Яновичу “дешеву капусту” аж по 22 гривні. Хсось розповів, що в усіх церквах України моляться, щоб Господь дав сил “пережить донецьку власть”. Якась жіночка, ледве не плачучи, сказала, що готова впасти на коліна перед Чечетовим, аби лише регіонали швидше пішли від влади…

Цитати – приблизні, але сподіваюсь, що всі охочі зможуть їх побачити в запису 6 травня, попри те, що учасники дискусії від ПР, напевне, зацікавлені в тому, щоб підредагувати отаке не дуже вдале спілкування влади з народом.

Важка шапка Мономаха, що там вже казати…

http://blogs.pravda.com.ua/authors/medvedev/4db9179cbe3b6/

“Янукович рухається шляхом Чаушеску”

— Розпочалася олігархічна революція. Новий клан сім’ї Януковича знищує старий клан сім’ї Кучми, — каже 56-річний Олег Соскін, директор Інституту трансформації суспільства. — Тут не обійшлося й без узгодження дій з оточенням Дмитра Медведєва. Нейтралізація Кучми та осіб навколо нього — це й нейтралізація Володимира Путіна, його можливостей впливати на Україну. Це також обрубування можливості повернення Тимошенко до влади через підтримку Путіна.

Із Соскіним зустрічаємося в Національній академії управління. Це приватний навчальний заклад, в якому Олег Ігорович викладає на кафедрі міжнародної економіки та підприємництва. На його робочому столі лежать лише кілька аркушів паперу й стоїть великий лапатий вазон — китайська троянда.

— Іде цілеспрямоване перетворення кланового суспільства на кастове, — каже Соскін. — У клані є влада, власність і гроші, які передаються по праву сили, а в касті — у спадок.

Із другого боку олігархи вдарили по дрібній буржуазії, яку вони бояться — вчителі, інтелігенція, автомобілісти. Їх мільйони, вони володіють власністю й готові чинити опір. На них посилюють тиск: ввели закон про конфіскацію нерухомості, підняли ціни на всі товари. Репресивний апарат держави поставили собі на службу, щоб у людей забирати житло за кредити. Чому ж такі чесні Азаров, Янукович і Тігіпко не заарештували жодного власника розкрадених банків — “Родовід”, “Надра”, “Укрпромбанк”, “Київ”?

Ви стверджуєте, що 10 травня почнеться рух опору. Чому саме ця дата?

— У піст ніхто не вийде. Далі — травневі свята. Потім відбувається активізація. Є все для усвідомлення середньою та дрібною буржуазією, що відступати нема куди: ціни підвищили, платити за газ нема чим, “Нафтогаз” — банкрут, Пенсійний фонд — банкрут. Із Міжнародним валютним фондом про кредити не домовилися. Треба переходити до відкритих дій, спротиву. Далі тільки революція.

Хто очолить протести?

— Немає конкретної сили. Опозиційні партії — ляльки на службі в олігархів. У Кучми, Луценка та Черновецького купа компромату на Януковича. Чому вони його не викидають? Бо хочуть домовитися. Але домовитись не можна, — Соскін часом вставляє фрази російською. — В зоне все по силе. Там, где “воры в законе”, договоренностей нет. Тимошенко — деструктивна. Вона — це те мертве, яке лежить на цьому полі. Її можуть заарештувати за зраду національних інтересів — підписання газових угод. Для них (нинішньої влади. — “ГПУ”) це означає перетнутися з Путіним, з яким Тимошенко діяла спільно. Янукович може піти на таке лише, коли зробить ставку на Дмитра Медведєва. Він — із Медведєвим, а Тимошенко — із Путіним.

У владі не можуть не бачити наростаючого невдоволення. Який їхній план?

— На Кучму завели справу, щоб відволікти увагу народу від підвищення цін. Фактично Янукович рухається шляхом Чаушеску (румунський президент поставив дружину другою особою в країні. Розстріляний під час акцій протестів 1989 року. — “ГПУ”). Тільки замість дружини в Януковича — двоє синів. То лише здається, що вони сильні. Це до першої крові.

Чому має пролитися кров?

— Тимошенко зайшла на посаду прем’єра при 18 мільярдах доларів держборгу, а покидала пост при 39,8 мільярда. Азаров зайшов на 39,8 мільярда, а зараз — 57. У нас держава — банкрут! Гречка пропала, борошно. Хто зможе платити по 400 доларів за тисячу “кубів” газу? Будемо замерзати.

Хто може стати рушієм революції?

— В Україні близько шести мільйонів молоді віком від 15 до 24 років. Ще близько 13 мільйонів — від 25 до 45 років. Тобто 20 мільйонів активного населення, що не підкоряється існуючій моделі. Їхні лідери мають з’явитися знизу. Податковий майдан та протест автомобілістів показали, що нові сили виходять на поверхню.

Що чекає олігархів після повстання?

— Мають віддати 80 відсотків власності до фонду розвитку нації. Тобто слід провести націоналізацію. Зараз три фактори заважають початися процесу. Перший: алкоголізація населення. Особливо пивом, від якого “мозок стає тупий і лінивий”, як казав Бісмарк. Другий: кланам належать основні засоби масової інформації. Робляться видовищні ток-шоу для відволікання людей. Для третини населення головне — отримати гроші. Не заробити, а саме отримати, скажімо, через лотерею чи якусь пивну акцію. Третій фактор — московська церква, яка каже, що всяка влада — від Бога. Нам говорять, що влада — це Янукович, якого Гундяєв (патріарх Кирило. — “ГПУ”) — генерал КДБ — висвятив на президента. Це духовний контроль над нацією.

Це буде швидка революція?

— Ні, може бути громадянська війна. Не сумніваюсь, вона пошириться й на Білорусь та Росію. Вісім областей на Західній Україні готові до боротьби з цим режимом. Там має все початися. Схід підтримає, бо ненависть до олігархів та бажання зберегти себе й свої сім’ї об’єднує нас.

На що спирається нинішній режим?

— На бандитов, “воров в законе”, — знову переходить на російську. — Поки їм будуть давати подачки, вони підтримуватимуть Януковича. Для цього й беруться кредити, а платити по них будемо ми. У цьому році треба віддати 5,5 мільярда доларів за обслуговування боргу. Вони вважають, що їм треба встановити диктатуру, закрити опозиційні ЗМІ, почати арешти, ліквідувати інакомислячих. Тому революція має початися зараз.

У цієї влади був шанс повести Україну іншим шляхом?

— Треба було людям сказати: “Самі заробляйте на життя”. Тоді за два роки міг би з’явитися середній клас. Але це не вигідно владі, бо створить їй конкуренцію, не буде таких прибутків, маєтків. Вони запускають модель лихварського капіталу, коли гроші породжують гроші без створення матеріального багатства.

У моделі народного капіталізму більшість власності перебуває в руках 75 відсотків населення. Треба було повернути в комунальну власність обленерго, ліквідувати райдержадміністрації, землю сільгосппризначення продавати тільки фізичним особам — українцям. Дільничного інспектора, мирового суддю обирати громадою. Функції податкової передати Мінфіну, ліквідувати міліцію в тому вигляді, в якому вона є. Запровадити єдиний соціальний пенсійний податок — 14 відсотків.

Чому цього не роблять?

— Здрастє! А дєньги, а собствєнность? Багачам це не треба, бо тоді їх не буде.

Був радником Кравчука й Кучми

Олег Соскін народився в Києві. Закінчив економічний факультет університету ім. Шевченка. Там же захистив дисертацію й викладав. У грудні 1992 року пройшов менеджерський тренінг у Німецькій aкадемії управління, отримав сертифікат. У вересні 1994-го за місяць пройшов науково-практичний тренінг по програмі для українських парламентарів у Вашингтоні. Був старшим консультантом президента Леоніда Кравчука та економічним радником президента Леоніда Кучми.

— Леонід Данилович доручив радникам написати, яку модель країни бачать вони, — згадує Олег Ігорович. — Я написав: народного капіталізму. А Кучма завжди був прихильником концентрації влади і грошей. Тому пішов із Дімою Табачником, Сергієм Осикою, бо вони йому запропонували фінансові групи. Тоді оформилися початки олігархічного капіталу.

1994-го Соскін очолив недержавний Інститут трансформації суспільства. Лідер Української національної консервативної партії.

Одружений, має доньку Надію