Фальшивий прапор фальшивої перемоги

Верховна Рада України знову відзначилася. 260 депутатських карток дружно проголосували за внесення змін до Закону “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років”

Зміни ці, по-перше, визначають, чим є так званий “Прапор Перемоги”, по-друге, регламентують порядок його використання під час офіційних заходів. Годі й казати, що – за звичаєм останнього часу – закон цей копіює відповідну російську законодавчу базу. Схоже, депутати від більшості все більше перетворюються на таких собі вчених мавп, здатних тільки натискати за помахом руки Чечетова на кнопки, одержувати за це банани й іншу “зелень” та копіювати “старших товаришів”. Разом з усіма тими нісенітницями, які ті продукують на світ. Бо ж російська Дума – це заклад особливий. Це єдиний парламент на світі, який, на думку його голови, не призначений для дискусій, тобто для обговорення і розуміння того, за що ж депутати мають голосувати…

Отже, вчитаємося в оновлений закон: “Прапор Перемоги є символом перемоги радянського народу і його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни. Зовнішній вигляд копій Прапора Перемоги має відповідати вигляду штурмового прапора 150-ї ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії”.

Тепер про “радянський народ”. Це юридично нікчемний термін, бо у правовій системі України він відсутній. Де цей народ живе? Хто до нього входить чи входив? Якщо українці були (чи навіть є) складовою цього народу – то яке право вони мають на незалежність, а Верховна Рада – на ухвалення законів? Якщо ж українці – це окремий народ, то чого на державному рівні вони мусять відзначати перемоги цього народу? А ще, будь ласка, покажіть на карті чи то пак на мапі державу-переможницю, де той народ мешкає… Та справа не тільки в цьому. Війну з гітлерівською Німеччиною вели Об’єднані Нації – і саме вони одержали перемогу. Але так було в реальній історії. В тій же, яку пишуть думці та нардепи, виходить зовсім інше. Зокрема, виходить, що Україна на державному рівні оголосила про непричетність усіх інших народів, крім радянського, до перемоги над гітлеризмом. Чи, може, у ті роки велася якась окрема війна радянським народом, і з Об’єднаними Націями СРСР не мав нічого спільного? І, скажімо, поляки, які воювали з нацизмом майже шість років і чий прапор у травні 1945 року, між іншим, майорів над берлінським Рейхстагом, тут узагалі незвані гості?

Узагалі-то, якщо спробувати знайти витоки депутатської “законотворчості”, то вона легко відшукується у текстах товариша Сталіна. “8 мая 1945 года в Берлине представители Верховного Командования подписали акт о безоговорочной капитуляции германских вооруженных сил. Великая Отечественная война, которую вел советский народ против немецко-фашистских захватчиков, победоносно завершена, Германия полностью разгромлена… В ознаменование полной победы над Германией сегодня, 9 мая, в День Победы, в 22 часа столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам Красной Армии, кораблям и частям Военно-Морского Флота, одержавшим эту блестящую победу, тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий” (наказ Сталіна від 9 травня 1945 року). І хай хтось розказує, наче “холодну війну” розпочав Черчілль – її насправді почав Сталін, день-у-день із закінченням Другої світової у Європі, публічно плюнувши в обличчям усім тим народам, які билися з нацизмом у ті роки, коли СРСР був “нотаріально завіреним” другом і союзником Німеччини та Італії.

І нарешті: що таке “штурмовий прапор 150-ї ордену Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії”?

Насправді ніякого такого прапора ніколи не існувало. Було дев’ять однакових копій прапору СРСР, виготовлених у польових умовах під час боїв за Берлін політвідділом 3-ї ударної армії. Їх роздали у дивізії: яка перша прорветься до району Рейхстагу, та і підніме прапор. 150-й стрілецькій дивізії дістався прапор №5. А тим часом бійці та офіцери цього й інших з’єднань виготовили самотужки сотні прапорів, які також прагнули встановити над Рейхстагом. І встановили! Але… зовсім не той прапор з числа дев’яти, який повинні були.

Першими причепили до будівлі Рейхстагу червоний прапор (не до куполу, ясна річ, а до одного із під’їздів) 30 квітня 1945 року о 14.25 лейтенант Рахимжан Кошкарбаєв та рядовий Григорій Булатов (150-а дивізія). Про цю подію командарм 3-ї ударної генерал Кузнєцов цілком правдиво доповів пог телефону командувачу фронтом маршалу Жукову: “На Рейхстазі – червоний прапор! Ура, товаришу маршал!”. Жуков швиденько доповів Сталіну, при цьому – за своєю постійною звичкою – сильно прибрехавши: “Продолжая наступление и ломая сопротивление противника, части 3-й ударной армии заняли главное здание рейхстага и в 14.25 30 апреля 1945 г. подняли на нем советский флаг…”. Оцініть самі вміння “маршала перемоги” у потрібний момент говорити потрібні речі “вождеві народів”…

Але ж – за радянськими традиціями – якщо пішла нагору інформація про видатну перемогу, відступати нікуди. Перед бійцями (а їх у батальйонах залишилося по півтори сотні) командування дивізії ставить завдання: за будь-яку ціну негайно взяти Рейхстаг і підняти над ним червоний прапор. І це завдання було виконане. Звісно, не одразу, і справді “за будь-яку ціну”. Капітан Неустроєв, командир 1-го зведеного (з решток інших підрозділів) батальйону свідчив потім, що на виконання суворого наказу комбати стали відправляти одинаків-добровольців з прапорами до Рейхстагу, щоб закріпити прапор на колоні парадного входу. Загинули всі. І тільки вночі, о 22.40 капітан Володимир Маков, старші сержанти Олексій Бобров, Газі Заґітов, Олександр Лисименко і сержант Михайло Мінін (171-а стрілецька дивізія) підняли великий прапор на даху Рейхстагу, причепивши його до скульптурної композиції “Німеччина”. Одночасно чимале число невеликих саморобних прапорів було піднято на даху і вивішено з вікон будівлі, у якій продовжував точитися бій.

Отож справжнім Прапором Перемоги є встановлений групою “маковців” – прапор, який потім кудись зник і не дійшов до наших днів.

Проте всі ці прапори в очах командування не були гідними почесної ролі. Чому? Дуже просто. Тому що їх установили “неправильні” прапороносці.

“Правильними” ж, заздалегідь визначеними прапороносцями стали сержант Михайло Єгоров та молодший сержант Мелитон Кантарія (як же без співвітчизника товариша Сталіна?), які участі в штурмі не брали і рушили вперед тільки на завершальному етапі операції, коли знадобилося підняти саме прапор №5. Але, оскільки самі прапороносці були невеликого зросту і не дуже міцними хлопцями, то прапор (а разом із ним – і Кантарію) тягнув на собі лейтенант Олексій Берест, який командував групою прикриття, на ходу примудряючись одночасно ще й влучно стріляти. Спершу прапор №5 з’явився на фронтоні головного під’їзду Рейхстагу, потім – за вказівкою керівництва політвідділу, вже на початку травня, його перевісили на купол. Комбат Неустроєв в одному з останніх своїх інтерв’ю уточнив, що встановлений прапор цей був між третьою і четвертою годинами ночі 1 травня, тобто після прапору “маковців” та десятків інших прапорів. Це не применшує подвигу Олексія Береста, який, власне, і забезпечив встановлення цього стягу, – але і не робить прапор №5 реальним символом взяття Берліну…

Іншими словами, те, що офіційно зветься “Прапором Перемоги”, насправді є продуктом радянської пропаганди. І саме цей продукт буде вивішений по всій Україні не тільки 9 травня, а й у будні дні – біля різного роду меморіалів, “вічних вогнів”, музеїв тощо. Саме цей продукт законодавчо закріпила – вслід за російською Думою – Верховна Рада України на чолі з істориком КПРС Литвином. Що ж, тупий тоталітарний монстр повертається.

Сергій Грабовський

Мовчання телеягнят

Попри спроби чинної влади переконати міжнародну громадськість в тому, що свобода слова в Україні є, а опозиція ледь не займає весь ефір на ТБ – останні моніторинги новин показують абсолютно зворотне.

Гайки практично закручено, телебачення – як державне, так і приватне – перетворилося на німих і сліпих ягнят за деякими винятками. Про владу або добре, або нічого, про опозицію…, таке враження, що її в країні взагалі не існує. Про суспільні, соціальні, економічні проблеми, які так чи інше зачіпають керівництво країни, теж мовчок.

Скажімо, державний Перший національний телеканал перейшов усі межі пристойності і перетворився на грубий і тотальний рупор влади так, ніби сьогодні не 2011 рік, а якийсь 1951, коли київський телецентр транслював урочисті заходи на честь 34-тої річниці Жовтневої революції.

Згідно з результатами дослідження Інституту соціології НАНУ, зробленого спільно з Академією української преси у грудні 2010 року – пряма мова провладних політиків на НТКУ становила 95%.

В лютому ж 2011 – 97% часу в новинах Першого національного говорили про осіб влади та коаліції. Це в країні, в якій згідно квітневого соцдослідження Центру Разумкова, щонайменше 37,5% людей готові взяти участь у виборах найближчим часом та проголосувати за опозиційні політичні сили.

Тоді як партії, що входять до коаліції мають лише 32,5% підтримки, а Народна партія Литвина, взагалі не потрапляє в наступний парламент.

Натомість, судячи із наповнення новин на Першому національному, ми живемо у квазітоталітарній державі, де є тільки одна, дві, три партії, а всі інші поза законом. Як, скажімо, в Китаї – там теж є головна і всеохоплююча Комуністична партія і декілька офіційно дозволених сателітів, які створюють видимість багатопартійності.

Якби НТКУ був приватним каналом, а його фінансувала би із власної кишені Партія регіонів, це ще можна зрозуміти, як то кажуть “хазяїн-барин”. Але цей канал фінансується коштом державного бюджету, а отже коштом платників податків, які в своїй більшості не є прихильниками влади.

Очевидно, що ці люди мають повне і законне право бачити в ефірі державного каналу представників альтернативних точок зору на політичні процеси.

Будь-які відмовки віце-президента НТКУ Валіда Арфуша і посилання на присутність опозиції в ефірі шоу Савіка Шустера взагалі не витримують критики і розраховані на тих, хто не знає, що Савік – не співробітник НТКУ, і тим більше не Перший національний фінансує та виробляє цю програму, а продакшн студія самого Савіка та приватні інвестори його телепроекту.

Як абсолютно слушно зазначила директор Інституту масової інформації Вікторія Сюмар: “Такі цифри можуть свідчити лише про дві речі, або про професійну неспроможність менеджменту забезпечити якість новинного контенту державного каналу, або про цензуру, тиск з боку влади”.

Друге, судячи з усього, найбільш відповідає істині, якщо згадати, як з Першого національного у вересні 2010 року, як раз через цензуру, звільнилися троє провідних кореспондентів новин.

Звертаємо увагу, це дослідження проводив Інститут соціології Національної академії наук, який аж ніяк не запідозриш в тому, що йому заплатив гроші пан Сорос для того, щоб як казав лідер фракції Партії регіонів Олександр Єфремов, дестабілізувати ситуацію в Україні. Так само об голі факти й цифри розбивається інша локшина від владних телеменджерів.

Той же Арфуш намагається переконати, що Перший національний мусить розповідати лише про владу, бо в Україні, з його слів, і так вистачає телеканалів, які критикують керівництво держави.

Та невже, покажіть, де вони? Беремо інший моніторинг, який проводила ГО “Телекритика” разом з Інститутом масової інформації. По-перше, це дослідження дотримання рівня журналістських стандартів підтверджує результати дослідження Інституту соціології та Академії української преси.

Згідно з моніторингом “Телекритики” та ІМІ, саме Перший національний найбільше з усіх каналів замовчує важливі суспільно політичні теми, які стосуються погіршення життя.

А по-друге лідирує за кількістю позитивних матеріалів про владу та матеріалів з ознаками цензури.

В лютому 2011 року експерти нарахували в новинах Першого національного 104 матеріали, які були сервільними до влади. І щонайжахливіше, 358 випадків замовчування важливих тем, думок та фактів про реальну ситуацію в країні.

Беремо інші канали, на яких, як каже Арфуш, нібито цілодобово критикують владу. Згідно дослідження “Телекритики” та ІМІ, другим після Першого національного за якістю прислуговування владі йде “Інтер” – 82 позитивно-нейтральних сюжети про владу, 339 замовчувань важливих соціально-економічних тем, які не вигідні тій самій владі.

Йдемо далі, ICTV – 73 матеріали суспільно-політичної тематики з ознаками замовності (цензури) та позитивних про владу, 325 замовчувань. Для порівняння, на найбільш об’єктивному загальнонаціональному телеканалі країни СТБ було зафіксовано всього лише 13 позитивних або нейтральних матеріалів про владу, і, на жаль, 318 замовчувань.

Із цим у вітчизняному телепросторі справжня біда. Усі загальнонаціональні телеканали у лютому 2011 року понад 300 разів замовчували важливу для суспільства інформацію. В цьому напрямку відсутній жодний прогрес у порівняні із минулим роком.

Цілком очевидно, що власники та телеменеджери цих каналів воліють краще мовчати, аби тільки не мати неприємностей від влади із ліцензіями, власним бізнесом, тощо. Навіть 5-й канал не є винятком, замовчавши понад 300 тем в лютому 2011 року, як і “Україна”, “1+1” і Новий канал.

Останнього місяця зими була зафіксована нова тенденція в новинах провідних каналів. Якщо про владу розповідають або добре або нічого, а от якщо опозицію ще в січні 2011 грубо кажучи “мочили”, то в лютому 2011 як ніби хтось дав відмашку і провідні канали взагалі перестали розповідати про опозицію, навіть погано – наче її не існує.

По-перше, на усіх каналах зросла кількість замовчань інформації, пов’язаної з публічними заявами і діями опозиції. По-друге, різко – у 2-3 рази зменшилась кількість негативних матеріалів про опозицію.

Якщо в січні 2011 основні рупори влади: “Інтер” облив брудом опозицію 21 раз, а Перший національний – 14, то в лютому лише 7 і 3 рази відповідно. Схожа тенденція проглядається і на інших телеканалах.

Можливо, це стало реакцією на поступове зростання рейтингів опозиції та обвал рейтингів владних партій. Адже бруд який стабільно і регулярно виливався на опозиціонерів з вересня 2010 року, відколи почався моніторинг, не дав бажаного результату.

Згадані в статті дослідження, взагалі, є досить промовистими. Вони наглядно демонструють однакові тенденції для майже усіх каналів і складають враження, що хтось вміло керує інформаційним простором країни.

Є відмашка поливаємо брудом опозицію, немає – замовчуємо негативні соціальні теми.

Український телепростір нині практично повністю контрольований, деригований та дуже вдало, чи то з примусу, чи то з власної волі, підлаштовується під потреби президента, уряду, коаліції. Кажуть за інформаційну політику влади, сьогодні відповідає російський політтехнолог Ігор Шувалов. Той самий, який приніс в Україну темники.

Експерти, які проводили згадані в матеріалі дослідження, також відзначають, що ситуація в телевізійному просторі сьогодні така сама погана і непристойна, якою була в 2002-2004.

Невже сумнозвісні темники знову повернулися, а фраза “Добрий вечір, в ефірі брехня і наклепи”, яка характеризувала усе тодішнє телебачення, знову актуальна? Аби не довелося потім деяким власникам і телеменеджерам вибачатися в прямих ефірах. От тільки чи пробачать їм глядачі цього разу?

Павло Булгак, політичний аналітик, для УП

Загроза народного повстання в Україні реальна

Голова фракції “Регіони” Олександр Єфремов заявив, що Джордж Сорос готує в Україні народне повстання на зразок тих, що відбулися в Єгипті, Тунісі та Лівії. Водночас одна з газет повідомила, що минулорічний майдан підприємців організували Сорос і російський олігарх-вигнанець Борис Березовський. Найцікавіше тут не абсурдність звинувачень, а те, що владна партія дуже боїться революції в Україні. Себе вони явно порівнюють із диктаторськими режимами, поваленими в Північній Африці. Як кажуть, у кого що болить, той про те й говорить.

Нинішня Україна досить подібна до арабських країн перед революцією. Президент Віктор Янукович, на мою думку, встановлює необмежену безальтернативну особисту владу, змінюючи Конституцію і закони про вибори. Так само починали скинуті президенти Єгипту й Тунісу, що нині в реанімації. Вони не називали себе царями, але практично стали такими — через законодавчі зміни й побиття в поліції тих, хто хотів ті зміни скасувати. Єфремов, говорячи про загрозу революції, теж порівняв Україну з “царством”.

Троє дуже наближених до нашого президента чоловіків контролюють більшість державного й приватного бізнесу в Україні. Подібна ситуація була і в Лівії, де сини Каддафі тримали в руках увесь нафтовидобуток та інвестиції. Араби Лівії, які не належать до племені “Гад-Дафі”, були неофіційно обмежені в бізнесі та держслужбі. В Єгипті держава майже відкрито переслідувала християн-коптів — представників корінного населення. В Україні Януковича “регіонали” часто характеризують галичан, як нездатних до навчання та сучасних промислових технологій. А корінні татари для влади — загарбники землі й потенційні терористи.

Загроза народного повстання в Україні досить реальна. Якщо “регіонали” не хочуть повторення арабських сценаріїв зі стріляниною й ув’язненням сімей скинутих диктаторів, їм треба негайно змінювати свою політику.

Олексій ПАНЧЕНКО, Перша рейтингова система

Загроза народного повстання в Україні реальна

Голова фракції “Регіони” Олександр Єфремов заявив, що Джордж Сорос готує в Україні народне повстання на зразок тих, що відбулися в Єгипті, Тунісі та Лівії. Водночас одна з газет повідомила, що минулорічний майдан підприємців організували Сорос і російський олігарх-вигнанець Борис Березовський. Найцікавіше тут не абсурдність звинувачень, а те, що владна партія дуже боїться революції в Україні. Себе вони явно порівнюють із диктаторськими режимами, поваленими в Північній Африці. Як кажуть, у кого що болить, той про те й говорить.

Нинішня Україна досить подібна до арабських країн перед революцією. Президент Віктор Янукович, на мою думку, встановлює необмежену безальтернативну особисту владу, змінюючи Конституцію і закони про вибори. Так само починали скинуті президенти Єгипту й Тунісу, що нині в реанімації. Вони не називали себе царями, але практично стали такими — через законодавчі зміни й побиття в поліції тих, хто хотів ті зміни скасувати. Єфремов, говорячи про загрозу революції, теж порівняв Україну з “царством”.

Троє дуже наближених до нашого президента чоловіків контролюють більшість державного й приватного бізнесу в Україні. Подібна ситуація була і в Лівії, де сини Каддафі тримали в руках увесь нафтовидобуток та інвестиції. Араби Лівії, які не належать до племені “Гад-Дафі”, були неофіційно обмежені в бізнесі та держслужбі. В Єгипті держава майже відкрито переслідувала християн-коптів — представників корінного населення. В Україні Януковича “регіонали” часто характеризують галичан, як нездатних до навчання та сучасних промислових технологій. А корінні татари для влади — загарбники землі й потенційні терористи.

Загроза народного повстання в Україні досить реальна. Якщо “регіонали” не хочуть повторення арабських сценаріїв зі стріляниною й ув’язненням сімей скинутих диктаторів, їм треба негайно змінювати свою політику.

Олексій ПАНЧЕНКО, Перша рейтингова система

Цитата про жахи кровожерних окупантів

В книзі «Червоний терор» в Росії 1918 — 1923 С. П. Мельгунов пише:

… Наше село знаходилося недалеко від Києва, і до нас доходили чутки про те, що творила Київська ЧК… Навіть дітей у селі лякали іменем місцевого чекіста Блувштейна. Коли Київ і наше село зайняли денікінці, батько відправився до Києва роздобути ліків для лікарні. Завали трупів — жертв ЧК — ще не були розібрані, і батько їх бачив своїми очима. Трупи з вирваними нігтями, з них із шкірою на місці погонів і лампасів, трупи, роздавлені під пресом. Але сама моторошна картина, яку він бачив, це були 15 трупів з черепами, пробитими якимось тупим знаряддям, порожні всередині. Служителі розповіли йому, в чому полягала катування. Одному пробивали голову, а наступного примушували з’їсти мозок. Потім пробивали голову цьому наступного, і з’їсти його мозок змушували чергового… В одному з підвалів надзвичайки було влаштовано подобу театру, де були розставлені крісла для любителів кривавих видовищ, а на підмостках, тобто на естраді, здійснювалися страти. Після кожного вдалого пострілу лунали крики «браво», «біс» і катам подносились келихи шампанського. Роза Шварц особисто вбила кілька сот людей, попередньо втиснутих в ящик, на верхній площадці якого було зроблено отвір для голови”.

[С. П. Мельгунов «Красный террор» в России 1918 — 1923. Изд. 2-ое дополненное. Берлин, 1924 (рос.)]

Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може знищити і без того конаючу Росію.

Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може нанести потужний удар по експортних прибутках Путіна-Мєнделя (Мєдвєдєва), та знищити і без того конаючу Росію. План Обами передбачає зменшення на третину споживання імпортної нафти, шо може обвалити світові ціни на нафту до 10-20 доларів за барель.

Цей сценарій може стати реальним ще й тому, що не тільки США, але й ЄС та Китай, планують замінити нафту іншими джерелами енергії.

Навіщо потрібна Свобода – ВО Свобода

Минуло більше року, як обрано нового президента. Пройшли перші сто днів, як відбулися місцеві вибори, і було обрано місцеві ради у регіонах.

В більшості перемогла партія влади – Партія регіонів. А на Заході галицький люд, в піку тріумфу ПР, стрункими шеренгами валив голосувати за Всеукраїнське об’єднання “Свобода”.

В результаті Україна вкотре різко поділилася – три галицькі області чітко забарвилися в кольори “Свободи”, решта – в кольори правлячої партії.

ВО “Свобода” зайняла непримириму позицію щодо президента та його політичної сили. У Львові не закінчуються хороводи між пам’ятниками Шевченка, Бандери та цвинтарями.

На кожній сесії міської та обласної ради приймаються відозви з незламними та рішучими вимогами відставки чи то прем’єр-міністра Азарова, чи міністра освіти Табачника, або ж міністра закордонних справ Грищенка. Невдовзі і районні ради тупатимуть ніжкою з вимогою відставки міністра оборони чи посла України де не-будь у Брунеї.

Про боротьбу за права української мови – то й говорити годі – це обов’язковий ритуал на кожній сесії всіх рівнів рад. Одним словом – боротьба іде не на життя, а на смерть.

Що головне – владі від того стає неймовірно лячно. До сліз. Чи сміху.

Однак, якщо приглянутися до всієї цієї веремії більш спокійно та уважно, то чомусь приходиш до доволі печальних висновків.

Щонайперше підозрілим видалася та легкість, з якою ВО “Свобода” перемогла на цих виборах. Вона отримала стільки місць у різного рівня радах, що й кандидатів на ці місця їй просто забракло. В хід пішли і пенсіонери і юні студентки. І все одно забракло.

Ні для кого не є таємницею, що електоральне поле для неї люб’язно зачистили від всіх можливих конкурентів на націонал-популістському полі “любі вороги” справжніх українських патріотів – Партія регіонів та представники президента у Західному регіоні – голови обласних державних адміністрацій.

Спершу цю технологію зачистки випробували у Тернопільській області під час позачергових місцевих виборів. Домінуючий до того у обласній раді місцевий БЮТ був шляхом махінацій усунутий від участі у виборах. І ВО “Свобода” з тріумфом “виграла” вибори.

При цьому патріотичні галичани, звичайно ж, щиро, масово й довірливо голосували “за своїх, за націоналістів”.

Така психологічна особливість галичан була усвідомлена і у Києві (читай Донецьку), і, що головне, у Москві. А тому розумні люди там пригадали стару як світ мудрість – “якщо ти не можеш справитися з пиятикою, то краще її очолити”.

Якщо перекласти на мову галичан – “якщо ти не можеш подолати патріотизм/націоналізм галичан, то для того, щоб добитись свого мусиш очолити націоналістичний рух в Галичині”. Що й було зроблено.

Ця технологія стара як світ – ще хитромудрий Одіссей підкинув у Трою свого дерев’яного коня, на якого купилися на свою голову троянці. І Троя впала.

Єдиний спосіб “взяти” галицьку Трою – це заслати до неї гіпернаціоналістичного троянського коника. Що й було зроблено під час останніх місцевих виборів, коли галичанам підсунули рятівника українськості, нації та держави ВО “Свободу”. І прийшла свобода…

Дезорієнтація оглушеного цинізмом влади та її таємного союзника ВО “Свобода” галицького люду теж була однією з важливих цілей цієї масштабної спецоперації.

Підкупом та підступом (а також завдяки нерозбірливій кадровій політиці лідерки БЮТу) було створено клон БЮТу. Попри всю логіку та апелі самих бютівців українська юстиція визнала “справжнім” БЮТом у Львові та Львівській області тільки клон, який був строго підпорядкований правлячому режиму.

Так було повністю розчищене електоральне поле для ВО “Свобода”.

Але хто і навіщо здійснив цей блискучий проект?

Ймовірно, гравців тут було декілька. І крупних, і міноритарних.

Найкрупнішим гравцем тут, безперечно, є Росія. Дещо меншим, але набагато очевиднішим – ПР, президент Віктор Янукович. Нарешті вони отримали контроль над західним регіоном України.

Інструментом такого контролю і стала ВО “Свобода”, яку вони спільно привели до влади.

Звичайно, ніхто не схопив за руку цих “добрих помічників” та спонсорів ВО “Свободи”. Всі ресурси, якими вона диспонувала у численних виборчих кампаніях, це партійні внески її членів. Та й адміністративні рішення, які приймала влада чи чесні українські суди – це таємна допомога українських патріотів, що працюють в цих ворожих українству органах.

Та все це жарти. Насправді не важливо, через кого з високопоставлених регіоналів та іноземних груп впливу надходять кошти на такі масовані та коштовні кампанії, хто дає наказ масовано випускати на телеарени свободівців, хто давав вказівки судам та прокуратурі.

Ніяких відбитків пальців і не потрібно. Досить тверезого аналізу.

Навіщо Росії ВО “Свобода” у Галичині?

Насамперед, зберігається повна конфіденційність цієї форми російської присутності в регіоні. Ба більше – галичани самі обрали, і це правда, саме ВО “Свободу” як виразника своїх надій, хоча, насправді це був жест відчаю і протесту.

Зрештою, такі спроби творення крайньоправих і контрольованих чи то Києвом чи то Москвою українських націоналістичних організацій та партій були й до того. Починаючи з фальшивих загонів УПА, які тероризували населення, закінчуючи ультра-націоналістичними групами вже в часи Незалежності.

Однак вони були радше допоміжними інструментами, які використовувалися для дрібних провокацій. Натомість ВО “Свобода” використовується по-крупному. Це масштабний і розрахований на середньострокову перспективу проект.

Які ж завдання має виконати ВО “Свобода” в Україні та Галичині?

З огляду на те, що гіпернаціоналістична і, у окремих ідеологів ВО “Свобода”, націонал-соціалістична ідеологія ніколи масово не перетне ні Збруча, ні навіть Карпатський хребет і не запанує на Великій Україні, то “Свобода”, контролюючи Галичину, не дасть шансів появитися якомусь загальноукраїнському демократичному рухові, який мав би опанувати всією Україною.

Тим самим Галичина виключається з загальноукраїнського демократичного процесу. Тим самим домінування ВО “Свобода” у Галичині робить неможливою якусь майбутню Помаранчеву чи Фіолетову революцію.

Україну, завдяки “Свободі”, будуть утримувати в ідеологічній розколотості. Для деяких російських політиків закріплення цього ідеологічного розколу є тільки першим етапом до розколу країни.

З іншого боку, весь український національний рух, завдяки “Свободі”, буде зведений до крайніх націоналістичних, ксенофобських і навіть націонал-соціалістичних форм.

Його просто туди заганяють – що є прямою дискредитацією українського національного руху перед світовим співтовариством, яке все ж живе у 2011 році, а не у 1933.

На цьому тлі дискурс, який лунає з Києва, більш прийнятний для світу, ніж той, що чути зі Львова. Тому розмову вестимуть з Києвом, байдуже хто б там не був президентом.

Руками ВО “Свобода” вже майже зачищене політичне поле в Галичині. Сьогоднішнє, очолене свободівцями, керівництво місцевих рад знищило паростки зусиль перетворити органи самоврядування на точки опору пануючому режиму.

Натомість тепер ради виконують чи не чисто декоративні функції – покладання квітів, вінків та “стрясання воздухів” в обороні української мови.

На чиє замовлення це було зроблене. Очевидно, що на замовлення того, кому такі ефективні платформи опору не потрібні.

Ще одна мета, яка поставлена “Свободі” – це упокорення та застрашення єдиної структурованої та авторитетної сили, яка залишилася в Галичині після колапсу Помаранчевої мрії – Української греко-католицької церкви.

Не даремно перші удари свободівців прийшлися по Українському католицькому університеті. “Свобода” показала, що для неї УГКЦ не авторитет. Але це завдання вони виконали частково – все ж налякалися. Та ймовірно, що спроби закрити рота греко-католицьким інтелектуалам, як от Мирослав Маринович, та ієрархам, як от отець-ректор УКУ Борис Ґудзяк, продовжаться.

Це завдання укладається у більший проект творення “Русского мира” для якого УГКЦ є однією з найбільших перепон.

Наступне завдання, з яким чудово справляється “Свобода”, це завдання ізоляції України у цілому, і Західної України зокрема, від своїх безпосередніх сусідів, членів ЄС – Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії.

Для Росії надзвичайно важливо, щоб Україна у цілому, а особливо Західна Україна, не отримувала політичної підтримки в країнах, які були традиційними союзниками українського демократичного руху.

Згадаймо, як ціла Польща раптом стала помаранчевою, як 2004 року синьо-жовті знамена вивісив Варшавський університет.

Та за планами кремлівських ляльководів гасло “За вашу і нашу свободу” повинне бути витерте з свідомості і поляків, і угорців, і українців. А тому ВО “Свобода” періодично влаштовує і влаштовуватиме різного роду антиугорські, антипольські чи антисловацькі провокації.

Як от у спаленому гітлерівцями польському селі Ґута Пеняцька на Бродівщині. Ця мало знана у світі історія нагадує історії спалених нацистами французького Орадуру, чеського Лідице. Це зрозумілі цілому світові символи гітлерівських звірств.

Але свободівці чомусь з піною в роті не дають полякам вшанувати своїх замордованих, влаштовують контрмітинги саме у день цієї людської трагедії – так неначе це не нацисти, а українці спалили цих людей у костьолі.

А, може, і суть цієї провокації зводиться до того, щоб накинути саме українцям вину у спаленні заживо тих людей, щоб намертво прикувати українців до табору нацистських колаборантів?

Задаймося запитанням – кому це вигідно?

Або ж періодичний підпал автомобільних шин на дійсно контраверсійному пам’ятнику “віднайдення батьківщини угорцями” на Верецькому перевалі? Пам’ятник контраверсійний. Але як чудово він надається для антиугорських провокацій…

Свободівці, певна річ, – несвідомі виконавці чужої волі по ізоляції України від участі у великому європейському інтеграційному проекті. Тому й горять шини на цьому пам’ятному знаку.

Чи тільки Росія є головним гравцем? Зовсім ні. Паралельно з нею і в її інтересах діє й актуальна влада – вся президентська вертикаль та ПР. Однак їхні інтереси все ж відрізняються від інтересів РФ.

Щонайперше президентське оточення хоче забезпечити Віктору Януковичу гарантовану перемогу у наступних президентських виборах. Для того їм потрібно вивести у другий тур відверто непрохідного, бажано одіозного кандидата, якого він легко подолає. І таким кандидатом може стати Олег Тягнибок.

Подібну політичну технологію застосовував ще Леонід Кучма, коли страхав довірливих галичан Петром Симоненко. Тепер страхатимуть східняків “вирощеним” режимом націоналістом та русофобом Олегом Тягнибоком.

Але для того слід знову ж знищити інших можливих опонентів Януковича. І це не тільки Юлія Тимошенко, але й майже знищений Сергій Тігіпко та спритний Арсеній Яценюк.

Тому влада всіма силами “підтягуватиме” “Свободу” на виборах до Верховної Ради 2012 року до 8-10% голосів, щоб потім докинути на президентських виборах з свого адмінресурсу якихось 2-3% (бо ж Донбас теж за Тягнибока) і обійти і Тігіпка, і Яценюка і навіть Тимошенко. А там – чиста, і, головне, справді чесна перемога – Янукович forewer.

З іншого боку, повна дискредитація Західної України як кубла печерного націоналізму та ксенофобії дає шанси саме Києву, саме Януковичу стати респектабельним партнером для тієї ж Польщі чи Угорщини, і навіть для Брюсселя. Берлін та Париж вже давно у його кишені.

Таким чином перехоплюється політична ініціатива. Тим більше, що у Польщі, не без непрямої участі добродіїв зі Сходу, було приведено до влади досить лояльну до Росії владу, яка є добрим партнером для Януковича. Партнером під омофором Кремля.

Але у дечому інтереси Кремля і інтереси Києва все ж не співпадають. Президент Янукович хоче сам говорити з Заходом. Натомість Москва зацікавлена у повній ізоляції України за білоруським зразком.

Партії регіонів та президенту Януковичу навряд чи сподобається і російський план розколу країни, бо ж в такому випадку вони залишаються або повними васалами, або й зовсім непотрібними Росії. Що є для них небезпечним.

Хоча з іншого боку президент Янукович є заложником політики Росії. Вона сприяла його поверненню до влади і вона ж хоче мати над ним повний контроль. Так само як і з “Свободою”, яка жодним чином не може бути “свободною” від своїх російських патронів.

Юрій Левикін, для УП

Панславізм – дещо з історії питання

Валерій Семиволос _ П’ятниця, 08 квітня 2011, 15:55

Якось автор зауважив, що тема слов’янської єдності в розумінні її українських адептів трактується дещо однобоко.

В якості обов’язкових атрибутів “слов’янства” неодмінно фігурують православ’я та кирилиця, а геополітичний вектор єдності спрямований в бік Росії. Так, ніби на захід та південний захід від українців мешкають якісь неправильні слов’яни.

Між тим, концепція культурного, мовного та політичного гуртування слов’ян – так званий панславізм – зовсім не російська вигадка.

Ця ідея нараховує майже 5 сторіч, а вперше вона була сформульована в середовищі “неблагонадійних” південних та західних слов’ян. Саме тих, кого сьогодні хіба що силою можна затягти в будь-який союз зі слов’янами східними.

Ідея панславізму подолала довгий і складний шлях від екзотичної концепції до фактичного втілення у життя. Щоправда, практична реалізація сильно відрізнялась від ідеалу – і саме спроба впровадження й довела недієздатність ідеї.

Батьківщиною мрії про слов’янську єдність вважається Хорватія – країна, котра наприкінці 20-го сторіччя зробила чи не найбільше, аби цю мрію остаточно поховати.

Саме хорват Вінко Прибоєвич першим заявив про необхідність єднання усіх слов’ян під час своєї знаменитої промови у Венеції у 1525 році.

Але протягом 16-18 століть мрія про єднання слов’ян тішила хіба ентузіастів, і зовсім не цікавила політичну еліту. Більшість західних та південних слов’ян входили тоді до складу імперій – Австрійської та Оттоманської.

Ще одна імперія із переважно слов’янським населенням – Російська – запекло змагалась за геополітичну першість із іншою слов’янською державою – Польщею. Про жодну реальну слов’янську спільноту на той час і мови не велось.

Більше того, поняття національність тоді ще не набуло визначеності: вирішальним вважалось віросповідання.

Однак наприкінці 18 століття почав стрімко розвиватися націоналізм. Велика французька революція проголосила національну державу вищою формою політичного устрою, а в результаті наполеонівських війн ці ідеї поширились у Європі.

Одна за іншою нації прагнули до політичної самостійності, багатонаціональні держави тріщали по швах.

Слов’яни опинилися у вирі процесів національного самовизначення, котрі охопили практично усі народи європейських імперій, а особливо Австро-Угорщину. Вперше за кілька сторіч існування панславізм отримав свій історичний шанс.

В 18-19 столітті інтелігенція підхопила ідеї панславізму в якості аналога інших національно-об’єднавчих рухів та противаги експансіоністським зазіханням сусідніх зі слов’янами народів.

Спільне походження та спорідненість мов, не дивлячись на різні релігії та культури, розглядались національно-свідомою інтелігенцією як достатнє підґрунтя для конфедерації чи навіть єдиної слов’янської держави.

Чарам панславізму в тій чи іншій мірі піддалася низка тодішніх слов’янських інтелектуалів. Це були і чехи Франтішек Палацький та Павел Шафарик, словаки Ян Коллар та Людевіт Штур, хорвати Людевіт Гай та Валентин Водник, серб Вук Караджич, росіяни Михайло Погодін та Федір Тютчев.

Але в 19 столітті власну державу мав лише один слов’янський народ – росіяни. Тому цілком зрозуміло, що більшість слов’ян як приклад для наслідування та центр єднання мали лише Росію.

Однак Росія зовсім не була мононаціональною державою. Це була багатонаціональна імперія, яка по своїй суті завжди вороже ставилась до будь-яких національно-визвольних рухів.

Східні українці та поляки безпосередньо на собі відчули, що панславізм у російському виконанні насправді означав пан-російство.

Тим не менш, ідея проникла і в українські інтелігентські кола. Таємне “Кирило-Мефодієвське Братство” (1845-46), членом якого був і Тарас Шевченко, виступало за створення слов’янської федеративної держави, в якій Росія була би одним із рівноправних учасників, і не більше того. Втім, царська влада досить швидко ліквідувала Братство.

У поляків же ідеї панславізму геть не прижились. На відміну від інших слов’ян, поляки, котрі були позбавлені власної держави в 1775 році завдяки, в тому числі і росіянам, завжди прагнули лише одного – повернути незалежну Польщу. Вони не бажали будь-яких федерацій, тим паче із Росією.

Втім, інші слов’яни були зачаровані російською культурою та військовою міццю, із якими мешканці Центральної та Південної Європи безпосередньо познайомились в часи російсько-турецьких воєн 1735-1878 та наполеонівських кампаній 1700-1815 років.

Ці враження виявились настільки сильними, що багато хто спочатку не надавав відповідного значення принциповій невідповідності цілей імперії та мети національно-визвольних рухів.

Багато слов’янських народів тривалий час мали ілюзії щодо об’єднавчої ролі Росії. Потужні москвофільські рухи існували у сербів, болгар, словаків, чорногорців, галицьких українців.

А от у західних слов’ян ці ілюзії почали розвіюватися вже в середині 19 століття.

У 1848 році в Празі відбувся перший Слов’янський Конгрес, на якому представник Росії заявив про необхідність прийняття російської в якості офіційної мови майбутньої єдиної слов’янської держави, а також про пріоритетність православ’я та кирилиці.

Цей демарш відштовхнув від загальнослов’янської ідеї чехів, словаків, хорватів та словенців. Вони сповідали католицизм – і відмовлятися від нього, а також від своїх мов через примхи східних “братів”, не бажали.

Південні слов’яни – серби, болгари, чорногорці – орієнтувались на Росію дещо довше. Частково тому, що теж були православними та писали кирилицею, а частково через цілком конкретну допомогу, котру Росія надавала цим народам в боротьбі проти турків.

Серби були першими, хто кинувся у бій за ідеї панславізму. Після оголошення державної незалежності Сербії в 1878, вони не зупинились на досягнутому і продовжили боротьбу за об’єднання південних слов’ян в єдиній державі.

Ця боротьба незабаром призвела до низки балканських воєн, а потім спричинила Першу світову війну, одним із результатів котрої став кривавий розпад Австрійської, Оттоманської та Російської імперій.

Із інтелігентських гуртків панславізм перекочував до шанців, в яких один одного вбивали росіяни і українці, серби і болгари, боснійці і хорвати…

Саме в результаті Першої світової ідеологія панславізму вперше перемогла в обмежених масштабах. Утворились держави, що об’єднали по декілька слов’янських народів – Югославія, Чехословаччина і, звичайно ж СРСР.

І тут-таки стало очевидним, що всі об’єднання слов’ян насправді будувались задля задоволення амбіцій більш чисельних і потужних народів за рахунок дрібніших та слабших.

Серби однозначно домінували в Югославії, чехи – в Чехословаччині, росіяни – в СРСР. Причому, панували жорстко, із придушенням будь-яких національних прагнень “братів молодших”.

Усі накопичені протиріччя поміж слов’янськими народами знову виверглись назовні в ході Другої світової війни. “Брати” із подвоєним завзяттям заходились нищити одне одного.

Українсько-польська різанина на Волині, партизанська війна УПА та Армії Крайової проти росіян, злочини усташів та четників в Югославії, окупація болгарами значної частини Югославії – лише деякі приклади взаємної “любові” слов’ян.

Підсумком Другої світової стала і остаточна перемога російського варіанту панславізму – в її спаплюженій комуністичній формі. Абсолютно всі слов’янські народи опинились нехай і не в складі однієї держави, але в складі єдиного блоку, в якому у провідній ролі росіян ніхто не смів сумніватися.

“Остаточна перемога” панславізму призвела і до його повної дискредитації.

“Єдність слов’ян” перетворилась на банальний пропагандистський інструмент, за допомоги якого виправдовувалось російське домінування над усією Східною та Центральною Європою.

Із крахом совєцької системи слов’янська “єдність” знову моментально розвалилась. Але якщо розлучення чехів і словаків, росіян і українців відбулось більш-менш цивілізовано, то Югославія знову поринула в низку військових конфліктів.

Кінцево, із відокремленням Чорногорії від Сербії, забили й останнього цвяха в домовину колишньої “єдності”. Маємо, правда, ще міждержавний союз Росії та Білорусі, але несхоже, аби він функціонував десь, окрім паперу.

Втім, в Росії сьогодні на державному рівні широко пропагується концепція так званого “Руського міра”. Але це лише зменшена до масштабу об’єднання трьох держав – Росії, Білорусі та України – модифікація того ж таки панславізму.

Об’єднання слов’ян – дуже приваблива ідея, Між ними, попри все, збереглося чимало спільного. Але ця ідея неодноразово доводила свою повну практичну неспроможність. Будь-які спроби її реалізації призводили до анексій, окупації, репресій, ворожнечі і часто –кровопролиття.

Слов’яни, звичайно, схожі. Але тим не менш – різні. Час вже це зрозуміти та припинити жити ідеалістичними утопіями 18 століття, які занадто часто і цинічно використовувались задля досягнення цілком конкретних імперських забаганок.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП