“В їхньому “руском міре” немає місця ані для української школи, ані для нас українців”…

Михайло Ратушний, заступник голови Української Всесвітньої координаційної Ради

“В їхньому “руском міре” немає місця ані для української школи, ані для нас українців” – ці гіркі слова довелось почути в кінці минулого року від одного з українців Воронежчини, під час відвідання цієї області з делегацією Української Всесвітньої координаційної Ради.

У губернії, де навіть за офіційними російськими даними проживає третина українського етнічного населення – нам не вдалося виявити, навіть, недільної української школи. І це при тому, що у Воронежі такі школи мають азербайджанці, вірмени, євреї.

Аналогічна ситуація в Санкт-Петербурзі, хоча ще до 2003-го школа була.

По всій РФ, за винятком глухого башкирського села й Краснодарського краю, де в одній зі шкіл українська вивчається факультативно, як “кубанське наречіє” – ви не знайдете жодної української школи, жодної української церкви, каналу телебачення, радіостанції чи навіть повноцінної газети. Поодинокі локальні інформаційні листки, навряд чи можна назвати газетами.

Найбільша українська громада закордоном

І це при тому, що найбільша українська громада за межами материкової України проживає не в Канаді, США, Бразилії чи Євросоюзі –а саме на території теперішньої Російської Федерації.

Століттями примусово, а інколи в гонитві за довгим рублем, українцями заселялися безмежні простори спочатку російської, а потім і радянської імперій. Якщо бути об’єктивним, то те що надбала сучасна Росія й мала в минулому, вона, значною мірою, здобула завдяки українцям. І не лише в плані територій, а й інтелектуально, мілітарно, культурно, духовно, тощо.

Феофан Прокопович, Микола Гоголь, Іван Гудович, Сергій Корольов… Список можна продовжувати не тисячами – мільйонами імен наших земляків, знаних і незнаних.

Українці й сьогодні становлять значну, високоосвічену, розселену по всім просторам Російської Федерації етнічну групу. Але зовсім позбавлену можливості задоволення своїх мовних, культурних, духовних потреб.

Що говорить міжнародне право?

РФ, як і Україна, ратифікувала Рамкову Конвенцію Ради Європи про захист нацменшин від 1995 року, перша частина 5-ї статті якої чітко говорить:

“Сторони зобов’язуються створити необхідні умови, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою культуру, зберігати основні елементи своєї самобутності, зокрема, релігію, мову, традиції та культурну спадщину”.

А стаття 7 цієї ж Конвенції передбачає для представників нацменшин, окрім іншого, і право “на свободу мирних зборів, свободу асоціації, свободу виявлення поглядів і свободу думки”.

Росія ж у ставленні до національних меншин, загалом, а до українців особливо й зокрема – демонструє політику подвійних стандартів.

5 березня 2010 року, під час першої зустрічі в Москві з Віктором Януковичем у статусі президента України, Дмітрій Медведєв повідомив, що незабаром здійснюватиметься мовлення одного або двох українських телеканалів, чим “зможе скористатися найширше українська діаспора й усі хто хоче отримувати інформацію в Росії українською мовою”. І додав: “Необхідно вивчити, чи забезпечені умови для вивчення української мови, і яка тут “інформаційна галявина”.

А що насправді?

Лишається гадати, що мав на увазі президент РФ під “поляною”, але за рік, що минув, у Росії виривають із корінням останні паростки українського громадсько-культурного життя, що сформувалось на початку 90 років минулого століття. Ліквідовуються організації з багаторічною історією, з авторитетними, заслуженими людьми, які були й залишаються громадянами Росії, не забуваючи при тому, що вони українці за походженням.

Федеральна національно-культурна автономія українців Росії, ФНКАУР, за надуманим доносом і рішенням суду закрита, Об’єднання українців Росії, ОУР – фактично заборонено.

Чому?

Тут доречно буде процитувати відповідь того вже майже закритого ОУР на заяву офіційного представника МЗС РФ про задоволення освітніх потреб українців: “якщо ми – українці і росіяни – дійсно близькі народи, то українська культура й освіта українською мовою в Росії повинні сприйматися як збагачення слов’янства <…> а зовсім не як “підривна змова ” з метою послабити Росію – а саме таке розуміння панує в головах деяких російських чиновників, які свідомо й цілеспрямовано гальмують розвиток української культури й української освіти в РФ і фактично є перепоною на шляху взаєморозуміння наших народів”.

Зачистка простору української національної меншини в Росії почалась не вчора, і відбувається методично й цинічно.

Останні переписи населення в РФ засвідчують зменшення протягом 10 років кількості людей, які називають себе українцями, з мільйонів до сотень тисяч. Українці Росії із тривогою чекають оголошення результатів всеросійського перепису 2010 року, де відповідне падіння має бути офіційно “освячене”. Попри міграцію й асиміляцію, таке зменшення виглядає неприроднім.

Тому що бути українцем у Росії стає небезпечно

19 листопада 2002 року в місті Тейково Іванівської області, перед дверима власної квартири вбито Володимира Побурінного, заступника голови товариства української культури “Мрія”, бізнесмена, мецената, керівника фірми “Заповіт”.

Листопад-2003: у Владивостоці була зареєстрована релігійна громада Української Православної церкви Київського патріархату. 1 квітня 2004 року Анатолія Криля, члена реєстраційної десятки, після репетиції українського хору, керівником якого він був, по дорозі додому тяжко побито. 3 квітня Анатолій Криль від отриманих травм помер у лікарні.

19 липня 2006 року тяжко побито Наталю Ковальову (Медведюк), заступника голови Тульського відділення ОУР. Дивом і завдяки старанням свого чоловіка й соратника Володимира Сенишина, її вдалось врятувати.

Після того, що сталось із дружиною, Володимир продовжив її діяльність в українській громаді Тули, інформував про хід розслідування світове українство, домагався від компетентних органів Росії реального розслідування факту бандитського нападу на дружину. 26 грудня Володимира Сенишина, біля приміщення фірми “Cobza”, на очах багатьох прохожих двома невідомими було вбито…

Це лише деякі з найбільш кричущих випадків, що відбулись з активістами українського громадського життя в Росії останнім часом.

Жоден із перелічених злочинів по сьогоднішній день не розкрито.

Регіональні об’єднання, які мають багаторічну історію роботи, реальне членство, авторитетних керівників із громадянською позицією – блокують, а натомість створюються нові організації “єдінонедєлімщиков”, як їх називають українці Росії.

Головна ідеологія новопосталих організацій “Один народ – два государства”.

За тим, як блокуються потреби традиційних українських товариств з одночасними щедрими дотаціями для новостворених, з можливістю проводити заходи, видавати бюлетені на якісному папері, відчувається – за цими процесами стоїть вміла великодержавна рука.

Задача поставлена конкретна: замість Об’єднання Українців Росії створити щось на кшталт нової Російської федеральної організації українців, на базі земляцтв вихідців із тих чи інших регіонів України й новостворених “правильних” регіональних структур.

Оцим уже не буде потрібна ані українська школа, ані українська мова, ані українська самобутність.

Таку організацію очолить, для прикладу, представник донецького земляцтва в Москві – Йосип Кобзон, який приїде сюди й розкаже чи заспіває, що питання українців у РФ вирішенні остаточно й назавжди…

А що влада в Україні?

Усі ці дії, нажаль, не знаходять належної реакції з боку офіційної влади в Києві. Натомість коли послухаєш виступи міністра закордонних справ Костянтина Грищенка, мимоволі ловиш себе на думці, що в його висловлюваннях більше турботи за інтереси РФ, аніж про задоволення законних потреб наших співвітчизників.

Та що там МЗС! Хто пригадає, щоб під час хоча б однієї з численних зустрічей Януковича з Медведєвим – а лише двосторонніх відбулось вже 13 – президент України підняв питання про становище українців в “дружній ” нам Росії?

Нема причин? Та ні, їх за минулий рік більше ніж достатньо…

Немає мужності й бажання. Ні, не дражнити Росію – а хоча б звертати увагу російської влади на її власні обіцянки та її ж міжнародні зобов’язання.

Немає у влади в Україні почуття обов’язку за дотримання тієї ж Конституції, де 12-а стаття чітко говорить: “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”. Немає бажання виконувати закон “Про правовий статус закордонних українців”, перша частина 11-ї статті якого зобов’язує при укладанні міжнародних договорів “забезпечення прав українських меншин за кордоном”.

До речі, та сама Росія при переговорах з Україною чи то про газ, чи про сало – не забуває згадати про необхідність задоволення – куди вже далі! – потреб не лише росіян, а всіх “рускоязичних”.

Правда, хто ці російськомовні і який їхній правовий статус – жоден із міжнародних правових актів нічого сказати не може.

То що залишається?

Що в такій ситуації робити, коли українська влада така байдужа й бездіяльна в захисті законних прав українців Російської Федерації?

Не закриття, під тиском, української бібліотеки в Москві, вимушений виступ Грищенка в парламенті, направлення звернень громадськими й політичними діячами України до ПАРЄ, ОБСЄ до інших правозахисних міжнародних інституцій, засвідчує: українська громадськість може й повинна своєю солідарністю й активність якщо не зупинити, то хоча б пригальмувати цілковиту зачистку українського етнічного й культурного середовища в Росії.

Своїми діями ми зобов’язані примусити владу в Україні побачити й подбати про законні права наших співвітчизників закордоном.

Насамперед – у Росії.

Ми не можемо, допустити щоб у ХХІ столітті на наших очах відбувався своєрідний мовний, духовний і культурний етноцид супроти українців Росії. І не лише.

P.S. 17 квітня з ініціативи УВКР й підтримці українських громад закордоном розпочнеться тиждень солідарності з українцями в Російській Федерації. Акції полягатимуть у пікетуванні російських дипломатичних установ у всьому світі о 12 годині дня, протягом тижня, та направленні петицій до комісії із прав національних меншин ОБСЄ.

У понеділок, 18 квітня, о 12 годині дня відбудеться пікет посольства РФ у Києві.

Михайло Ратушний, заступник голови УВКР, спеціально для УП

В очікуванні тотальної русифікації та диктатури

Павло Гай-Нижник
Доктор історичних наук (Київ).
Старший науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАНУ

Вітчизняна історія початку ХХ ст. має невтішний досвід згортання державотворчого розвитку країни і виникнення міжетнічного і соціального протистояння – і він мусить бути повчальним для сьогодення.

Українська Народна Республіка (УНР), що виникла – подібно до нинішньої України – внаслідок розпаду імперії, невдовзі припинила своє існування, проте процеси, які стали акумулятором до падіння УНР, присутні й у житті сучасної Української держави, а відтак мають бути попередженням і повчальним уроком для наших політиків та громадян.

Характеристичні ознаки фундаментального шляху історичного спрямування на диво тотожні, що змушує (з певною долею застережень) оглянути їх і усвідомити спільні небезпеки для обох державотворчих процесів – України ХХ сторіччя і сучасної.

Коли Російська імперія (як і Радянська) доживали свої останні роки, український політичний національний рух очолювали представники інтелігенції. Винниченко, Петлюра, Христюк, Швець, Єфремов, як і Чорновіл, Лук’яненко, Горинь, Павличко, Драч та інші були письменниками, поетами, журналістами, правниками, що зазнали гонінь за імперських часів.

Й ті, й інші, з постанням Республіки, прагли бачити Україну демократичною країною, але спосіб досягнення цієї мети не передбачав протистояння з колишнім імперським центром, а тим паче національно-визвольної збройної боротьби.

Відтак за обох епох було обрано парламентську форму здобуття національних прав, коли провідники національним рухом оголосили про своє лояльне ставлення до загальноросійського / загальносоюзного центру на принципах федеративно-конфедеративного співжиття.

Центральна Рада ані в своїх перших трьох універсалах, ані навіть у четвертому не поставила руба питання самостійності України (у IV-му самостійність оголошувалася до зібрання Установчих зборів). За сучасних часів (кінець 1980-х – поч. 1990-х) Товариство української мови ім.Шевченка, згодом – Народний рух України, додало до своєї назви “за перебудову”, чим окреслили свою відносну лояльність до політики Москви.

Лише окремі діячі (Міхновський, Лукяненко), які опинилися у меншості, прагли чіткого оголошення шляху на самостійність, після чого були оголошені ледь не провокаторами.

Відтак складася тенденція самоплинності процесу набуття Україною державності в залежності від світових та загальноросійських процесів (сприятливого міжнародного становища, відцентрових процесів у самій Росії тощо) – мовляв, від українців мало що залежить.

З огляду на це, коли російський центр фактично розвалився (падіння Тимчасового уряду й розкол Росії на “червону” й кілька “білих” центрів наприкінці 1917 – початку 1918 рр., або ж децентралізація в СРСР, заколот ГКЧП тощо у 1990-х), і Україна отримала очікувану, але, як не дивно, несподівану незалежність, молода держава опинилася без національно свідомого провідництва (еліти).

Здавалося б, саме в цей час провідництво нацією, як моральне, так і фактичне, мала б узяти на себе вітчизняна інтелігенція (не лише творча, але й технічна, адміністративна, управлінська), що опинилася у ролі новітньої політичної еліти. Проте виявилося, що ані на початку, ані наприкінці ХХ ст. “цвіт” української нації не був спроможний до керівництва державою.

“Виявилося”, що державний організм потребує зваженого рутинного керівництва, політичного компромісу та соціального регулювання, економічного розвитку, а фінанси не стають стальбільнішими від яскравих і гарних промов про любов до народу.

…Ще 29 жовтня 1917 р. голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради В.Винниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів (міністрів) в справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив, про неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу.

При цьому на поверхню життя випливли і цілком меркантильні потреби – не лише як керувати державою, але й як облаштувати власне життя.

Відтак М.Грушевський, що створив собі ареол “мудрого дядька”, який став головою українського парламенту й ніби-то міг “під час дощу між краплями пройти” (нікого не нагадує?), все частіше на засіданнях Центральної Ради переймався написанням статтей задля особистого заробітку й вступив до однієї з найпотужніших партій (есерів), а голова Верховної Ради (а згодом – Президент Л.Кравчук) теж став партійним й не забув про питання більш близькі до приземлених.

Інтелігенція, що асоціювалася (чи, швидше, сама себе індетифікувала) із совістю нації, у Верховній Раді досить швидко поступилася провідною роллю колишнім директорам, які усвідомили переваги власного нового становища.

Тож невдовзі “провідники” національного руху стали підігравати владі не лише червоних директорів, а й новопосталої олігархії, задовольняючись “скромною” вигодою від свого перебування у владі чи т. зв. “конструктивній” опозиції…

Свого часу військовий міністр УНР О.Жуковський у 1918 р. з захопленням і, водночас, з жалем та усвідомленням історичного заручництва політичної долі тогочасної України писав:

“Кожен майже із діячів почував себе Наполеоном, почував себе героєм призваним спасти отчизну і дати її лад та порядок. Багато із них міркували в душі, що тільки він один покликан і призван історією до святого діла – відродження батьківщини. В цьому виявилось інтелігентське кружкове виховання і вплив російської культури.

Чисті душею, з великими святими ідеалами, переповненим серцем робити і принести людству добро, любов та правду, але простої роботи, техніки в праці, адміністративного хисту і марудної мілкої щоденної роботи не розуміли…

…А такі обставини, в свою чергу, висували на підмостки політичного життя політиків-демагогів, ріжних авантюристів, людей аморальних, безпринципних, які устраювали свої особисті інтереси і хтіли взяти від життя, від других людей що тільки можна взяти, але накладати високих обов’язків на себе, ні – це заборонялосє, це не полягало в їхні натурі”.

На практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність та будувався новий соціальний лад, також були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а Республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків, яких невдовзі (за Гетьманату) від влади усунули тогочасні “олігархи” – великі земельні власники, промисловці та фінансисти.

Як на початку ХХ ст., та й до тепер, плідній роботі заважала кадрова проблема.

Підбір працівників за партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки… Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених професійно підготовлених державних службовців.

Все це сприяло до розвою хабарництва, безпринципності, залежності від вказівок партійних бонзів та й елементарного підлабузництва та безхребетності владних структур на усіх щаблях державної вертикалі й у всіх сферах суспільного життя.

Фактично було знищено армію. Закон Центральної Ради від 3 січня 1918 р. практично знищував ідею створення збройних сил УНР. Що відбувається із сучасною нашою армією, годі й нагадувати.

Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але “партійно несвідомих”, державних та інших службовців, до шарів незадоволених політикою влади потрапив й численний прошарок цивільних і військових службовців.

“Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут”, – справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів.

Більш того, насправді Центральна Рада (як і сучасна Верховна Рада) так і не стала, “уособленням національно-демократичного фронту”, позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники-націоналісти були оголошені ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок) тощо.

Остаточного ж вироку долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, завдала, попри системних управлінської та політичної криз, криза економічна.

Не спромігшись опанувати економічною ситуацією, українська влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її практично не мала).

І, врешті, в підтримці владі відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, ті, кого українські вожді ототожнювали (й ототожнюють) з безмірною губкою, що мала б бути просякнута їхньою ідеологією, і що були для них взірцем народного українства – селяни.

Село, кинуте бездіяльністю уряду сам на сам на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. Чи пробачить Верховній Раді – теж питання. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми загрозами.

Таким чином увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз, фактично ізолювали УНР та її уряд від власного народу (“близькість” до народу режиму В.Януковича, на диво провідників його уряду та партії (“регіонів”), невдячний народ чомусь не відчуває) і в усьому вищенаведеному слід шукати причини падіння української державності.

…Прихід більшовиків на межі 1917 та 1918 рр. – тоді ще слабких і погано організованих – не був чудом, коли враховувати бездарність тогочасного українського проводу. До влади уенерівців повернули німці, але коли українцям (уряду есерів) і далі закортіло продовжувати свої соціалістичні експерименти, в окупаційної влади урвався терпець – встановлення прямого правління німецької військової влади могло стати реальністю.

Відтак владу Центральної Ради було повалено в квітні 1918 р. переворотом гетьмана П.Скоропадського (за німецького, щоправда, сприяння). Роль Верховної Ради також через короткий час було нівельовано режимом Л.Кучми.

За обидвох лідерів відчувалася певна економічна стабільність, життя “вирувало”, бізнес почувався гарно й тулився до влади, відкривалися українські школи, але російська лояльність відчувалася у кожному ковткові повітря, а у владних вікнах відсвічувалося відображення Кремля.

Водночас селянство залишалося без землі, профспілки були позбавлені моживостей захистити робітництво, армії фактично не було, а демократичні свободи швидко згорталися.

Проте розхитування влади було в руслі тогочасної моди – революція понад усе, особливо якщо є можливість її очолити. А коли гетьман втратив владу, – зрозуміло, що не через свою грамоту про федерацію з Росією, а внаслідок масштабної соціально-політичної кризи та зубожіння населення – у його наступників з’явився реальний шанс показати свої державотворчі таланти, правда за умови засвоєння попередніх уроків історії.

Відтак невдовзі обидва режими було повалено: в листопаді-грудні 1918 р. – П.Скоропадського, в листопаді-грудні 2004 р. – Л.Кучми.

Нові керівники держави (голова Директорії В.Винниченко і головний отаман С.Петлюра, як Президент В.Ющенко і голова Кабміну Ю.Тимошенко) мали шалену популярність, проте дуже скоро особиста боротьба закінчилася фактичною перемогою других революційних вождів і вони стали першими (С.Петлюра витиснув із Директорії В.Винниченка, а Ю.Тимошенко фактично знівелювала владу В.Ющенка).

Кожен з них вважав (а дехто й досі ще вважає) себе ледь не за місію. Але обидва виявилися напіввладними й “халіфами на годину”… Країною почали правити отамани, князьки “місцевого розливу”, що з посмішкою спостерігали за боротьбою за Київ, розмірковували на який важіль кинути копійку й зняти карбованець (гривню, марку, долар – за смаком та планами майбутнього самовлаштування).

…Простим людям йшлося про примітивне фізичне виживання. Проте, як завжди, не спали Москва та проросійські сили, Захід же – багато повчав пустопорожніми словами й оглядався на “єдіную і нєдєлімую” (у будь-якому її становищі та забарвленні)…

Здавалося б, саме в такі часи національна інтелігенція мала голосно й згуртовано заявити про себе, закликати владну верхівку схаменутися й апелювати до народу. Але інтелігенція (її більшість) знов наступила на старі граблі – вона оголосила нейтралітет, вона уявила себе “вищою” над ситуацією в країні, заявила, що вона “проти всіх”.

…Як наслідок, в Україні настали часи гонінь на українське, часи, коли українська державність є засобом збереження новітньої моделі російського (будьмо відверті – російського) панування на певній території – настали часи нової дєнікінщини.

Сьогоднішня неодєнікінщина, як і та дєнікінщина, що прийшла в Україну в 1919-1920 рр., також не приховує своєї сили, призирства до всьго українського й своєї російськості, до принципів “рубай з плеча” і владарюй.

…І як і та дєнікінщина, сьогоднішня веде нас у Росію, в Росію “білу”, а може й якусь “свою” (а чи навіть під жовто-блакитним прапором), проте якою керуватиме таки Москва, але не Україна.

Звичайно ж це ще не кінець і сьогоднішня ситуація ще не означає, що боротьба за Україну є вже програною українцями й не факт, що історія у своєму загальному підсумкові повториться.

Власне, щоб цього не трапилося, і треба пам’ятати й аналізувати її тенденції та загрози. А вони були такими: боротьбу було програно, Європа вкотре віддала перевагу єдиній Росії, потім були голодомори, в’язниці, табори…
…Короткозорість і провінційність світоголяду тогочасних і сьогоднішніх “лідерів” і “володарів дум”, котрі не бачили (не бачуть) національних інтересів зі стратегічної перспективи, лише на ходу звикаючи до самостійництва і державного будівництва становить моральну загрозу існування української нації, яка, як свідчить минуле, цілком здатна сягнути її фізичного нищення.

І тоді, й досі, нову державу (модель нового часу) прагли насилити на стару базу (чи то російсько-імперську, чи то російсько-радянську).

І у той, і у цей часи світ зазнавав кардинальних перетворень чи не у всіх аспектах як державоврядного, так і суспільноладного життя, й лише українські можновладці залишалися пасивними будівничими старих фундаментів, які прикрашаються й досі новітньою риторикою.

Але ж і тоді й сьогодні, ані управлінська, ані наукова, ані творча “еліти” не вимагають глибинних змін…

Водночас, нині ми можемо зробити найважливіший висновок з наших дежа вю: ми вже достатньо багато знаємо про себе і нарешті не боїмося своїх минулих і поточних помилок. Сьогодні ми розуміємо, що маємо силу і потенціал, аби стати повноцінною і справді незалежною державою в сучасному світі.

Конспек доповіді автора на ІІ Всеукраїнській науковій конференції “Геноцид України у ХХ столітті: Україна під окупаційними режимами – історія та наслідки” (25 березня 2011 р.)

Війна була Великою. Але чи Вітчизняною?

Володимир Пархоменко
Інженер-авіабудівник, краєзнавець (Київ). Редактор сайту, присвяченого історії Глинська

Як один з інструментів стимулювання імперської свідомості росіян і поправлення (а)морального стану своїх п’ятих колон у колишніх колоніях чинне керівництво Росії використовує щодо подій Другої Світової війни на радянсько-німецькому фронті сталінське кліше “Велика Вітчизняна війна”.

Сьогодні Дмитро Табачник пхає це кліше у палітурки українських шкільних підручників історії.

Безумовно, та війна була Великою – і Друга Світова взагалі, і її радянсько-німецький сектор. І за переліком країн-учасниць, і за залученими ресурсами, і за охопленими територіями. І за жертвами в першу чергу.

Але термін “Вітчизняна” знаходимо тільки в Росії та у сфері її імперських зазіхань. За свою батьківщину в тій війні воювали і поляки, і французи, і британці, і норвежці, і югослави, і греки, і албанці…

В Азії захищали свої країни від японських загарбників китайці, корейці, в’єтнамці, малайці, бірманці, індонезійці. Але термін “Вітчизняна війна” використовують тільки апологети кривавого ініціатора цього терміну та їх свідомі чи несвідомі підспівувачі.

Так що таке “вітчизняна” війна і чим вона відрізняється від війни “не вітчизняної”?

В інтернеті вдалося знайти вислів, що “вітчизняна війна” характеризується “небывалым гражданским единением общества для изгнания захватчиков со своей земли”.

Очевидно, що влітку 1941 року, коли Червона армія стрімко відступала, а її солдати масово опинялися (висловлюючись обережно) в полоні, війна вітчизняною в будь-якому розумінні явно не виглядала, і теза Вітчизняної війни у виступі Сталіна від 3 липня 1941 року була лише побажанням.

“Ефективний менеджер”, як його називають тепер у Росії, який перед тим мільйонами винищував підданих, раптом гаряче забажав їх “небывалого единения” на захист очолюваного ним режиму.

То чи стала, зрештою, та війна таким “небывалым единением”?

Як краєзнавець, пропоную розглянути це на прикладі свого рідного села Глинська Сумської області та його околиць, базуючись на фактах, що вдалося з’ясувати при дослідженні історії села, а також на спогадах земляків старшого покоління.

Отже, на країну здійснено напад. Оголошено мобілізацію. В умовах “нєбивалого єдінєнія”, мабуть, всі й одразу йдуть до військкомату і кожен вимагає відправити його на фронт, чи не так? Саме такі сцени бачимо у фільмах радянських часів.

В Глинську було і так, і інак. Зокрема, 16-річний комсомолець Луцій М.І.просив воєнкома майора Галчука направити його на фронт, а той, похваливши хлопця за патріотизм, відправив додому ще підрости.

В той же час згадують, як група призовників з сусідньої Андріяшівки, що прямували до райвійськкомату, була обстріляна німецьким літаком і повернулася додому, таким чином віддавши перевагу перебуванню на окупованій ворогом території. Тільки один з тієї групи таки дістався мобілізаційного пункту і був відправлений на фронт.
Команда глинських чоловіків, призваних уже на початку вересня (тобто з тих, що стати добровольцями не поспішали!), була направлена військкоматом пішки на станцію “Сталінська цукроварня”. Але там уже було чути близьку канонаду, командири запанікували і кудись зникли, після чого мобілізовані повернулися до своїх домівок, також визнавши за краще залишитися на окупованій території.

У вже згадуваному виступі Сталіним було також проголошено політику випаленої землі – з територій, що залишалися ворогу, мали евакуюватися люди, худоба, вивозитися заводи, обладнання, сільгосппродукція, а що не вдавалося вивезти – мало знищуватись. Знаємо про вивезення на Схід заводів. Але що було в сільських районах, де жила тоді переважна більшість українців?

З Глинська евакуювалося лише декілька сімей начальства. Навіть частина місцевих євреїв на свою біду лишилися. Скошений хліб вивезений не був. Глинська худоба, наскільки відомо, відігнана на Схід також не була. Може, тому й голоду в Глинську та прилеглих територіях під час окупації не було. А що радянських солдатів на фронті треба чимось годувати, думалося, схоже, не в першу чергу.

А як в умовах “нєбивалого єдінєнія” малося б воювати на фронті? Мабуть, уперто і безкомпромісно. Сталін вважав (і це було відображено у статутах Червоної армії), що солдат повинен битися до останнього патрона, а останнім застрелитися.

Однак значна частина солдатів-українців радянську владу, комуністів ненавиділи – зокрема за колективізацію, розкуркулювання, голодомор. Адже для них 1933-й був таким же близьким, як для нас 2003-й.

Тому вони відступали, а частина таких солдатів за можливості здавалися в полон. Інакше як могло статися, що тільки протягом червня-листопада 1941 року в полоні опинилося до 2,5 млн вояків Червоної армії?

Зовсім поряд з Глинськом, у Лохвиці Полтавської області, німці замкнули кільце оточення навколо 630-тисячного київського угрупування радянських військ, у складі якого було багато наших земляків. Сотні тисяч тих озброєних чоловіків протягом короткого часу здалися в полон або просто розійшлися по своїх домівках, переважно кинувши зброю.

Потім німці на клопотання жінок та старост окупаційних колгоспів стали відпускати полонених українців з концтаборів для роботи у тих колгоспах.

І що, ті військовозобов’язані чоловіки одразу пробивалися на фронт “до своїх”, щоб продемонструвати “нєбивалоє єдінєніє”? Ні, вони переважно йшли таки до своїх сіл хазяйнувати вдома – і, виходить, працювати на ворога.

А ті, котрі лишалися на фронті, в 1941-1942 роках відступали такими темпами, що Сталіну довелося поставити заградотряди НКВД, аби ті вогнем з кулеметів їх зупиняли. Хіба сама наявність заградотрядів на фронті не спростовує всі казки про “нєбивалоє єдінєніє” і вітчизняність війни?
Тим часом німці прийшли і в наш Глинський район. Мирні жителі, вже знаємо, з нього не евакуювалися, а частина мобілізованих чоловіків поверталися з армії чи полону додому. Якщо війна була вітчизняною, то в районі мав би розгорнутися підпільний і партизанський рух, здійснюватися дошкульні диверсії чи принаймні масовий саботаж – чи не так?

Справді, компартія лишила тут декількох партійців, доручивши розгорнути опір ворогу. Однак досить скоро і не без сприяння потерпілого від радвлади місцевого населення вони були передані окупаційній владі і страчені.

Зокрема, довоєнного голову сусіднього колгоспу здали поліції його ж колгоспники, щойно він вийшов зі схованки. А решта партійців, що лишалися в районі цілком легально, дали розписки, що підривною діяльністю займатися не будуть, і щотижня ходили відмічатися в поліцію.

Перший секретар райкому І.Кузьменко, який мав очолювати місцеве підпілля, лишився сам і помер у криївці на болоті. Жодного помітного акту опору окупантам в районі вчинено не було. Тільки напередодні визволення глинчани зі зброєю (яка у них для цього знайшлася!) захистили своїх власних корів, яких поліцаї хотіли гнати на Захід.

В район зовсім не заходили партизани з інших місць, і завдяки цьому жодного місцевого села не спіткала доля Корюківки чи значно ближчих Срібного і Сокиринців. А місцеві чоловіки, не бажаючи, щоб їх родини стали жертвами німецьких карателів, уважно стежили, чи не з’являються в окрузі групи, схожі на радянських партизанів.

Натомість протягом двох років окупації глинчани та жителі навколишніх сіл продовжували дисципліновано (а куди подінешся?) трудитися в колгоспах, які постачали продовольство тепер вже армії фюрера. Інші наші земляки, працюючи на залізничних станціях, забезпечували рух поїздів з солдатами, технікою, боєприпасами для німецької армії – і, об’єктивно, на шкоду армії Червоній!

Хіба це схоже на “нєбивалоє єдінєніє” радянського народу?

Чимало людей працювало в окупаційних органах влади, школах, лікарнях, різних господарських установах, не кажучи вже про установи каральні. В школах, де діяли перші-четверті класи, діткам розказували про “хорошого дядю Гітлєра”. А що, хіба він був гіршим (людоїдом) за “хорошого дядю Сталіна”, про якого ті ж вчителі так само співали діткам перед війною?

Навчання здійснювалося по радянських підручниках, і школярі мусили замальовувати в них портрети комуністичних вождів так само, як раніше замалювали портрети “ворогів народу”.

Місцеві дівчата (не всі, звичайно) зустрічалися з німцями – мабуть не вважаючи німeцьких хлопців гіршими за своїх, що гибіли десь на фронті. Або за військовополонених, яких привезли на сільгоспроботи і розмістили в одному з приміщень школи. Полонені звідти втікали. Але не на фронт, а полазити по садках і на побачення до глинських дівчат.
Одна з глинчанок навіть вийшла заміж за німця. Він потім загинув, а їхня дочка виросла в Глинську і закінчила місцеву школу, навчаючись у одному класі з сином росіянина-військовополоненого, якого поліцаї стратили за нелояльну до окупаційної влади поведінку.

Коли німці стали вербувати молодь для роботи в Німеччині (щоб звільнити більше німецьких чоловіків для війни), за добровольцями – і в Україні, і в Глинському районі зокрема – спочатку діло не стало. Аякже – “чомусь новому навчимося, світу побачимо!”. А що це буде робота проти СССР і Червоної армії, про те якось не йшлося.

Аж коли з Німеччини пішли листи про погані умови роботи, отоді наші хлопці й дівчата стали ховатися. Як згадував тепер вже покійний глинчанин, – “у Германії й непогано було, тільки погано годували й багато робить заставляли”.

От і все “нєбивалоє єдінєніє”, вся вітчизняність тієї війни.

Звичайно, коли німців погнали геть, справа з “нєбивалим єдінєнієм” у наших краях поправилася. Адже альтернативи йому вже не було. Однак українцям, які були в окупації, відновлена радянська влада відверто не довіряла.

Негайно відмобілізованих наших хлопців, навіть не привівши їх до присяги, практично беззбройними погнали на німецькі кулемети. А до Глинського району на керівні посади були прислані десятки росіян аж з самої Росії. Хіба це не свідчить про невіру самого Сталіна в тезу “нєбивалого єдінєнія”?

Та й тодішні події в інших частинах України компрометують сталінську тезу про вітчизняність війни. Адже вся Західна Україна розгорнула і вперто вела війну проти Совєтів. А виселення цими самими Совєтами цілих народів (кримські татари, чеченці, калмики та ін.) з їхніх споконвічних територій за начебто підтримку німців – хіба це не доказ міфічності “нєбивалого єдінєнія” всього радянського народу?

Втім, спростування тези про вітчизняність як “нєбивалоє єдінєніє” не знецінює заслуг і героїзму конкретних людей, зусиллями яких Німеччину було подолано. Зокрема, біля тисячі односельців, включно з моїм батьком Григорієм Тимофійовичем і двома дядьками, воювали, 260 з них загинули на фронтах.
Інша справа, що герої майже всі полягли в боях або вже померли від ран, від отриманих в окопах хвороб та від старості, а на їхніх заслугах паразитують ситі політикани та нескалічені війною “ветерани” заградотрядів, які тим героям стріляли в спину. І це кожен повинен розуміти.

Що ж до небажання решти українців як на фронті, так і в тилу захищати комуністичну державу, то воно було цілком природнім. Тільки пес може самовіддано захищати хазяїна, який його люто б’є, катує, тримає в голоді та холоді.

А те, що така поведінка українців не вписується в московську концепцію Вітчизняної війни, нав’язувану нам табачниками, свідчить тільки про фальшивість цієї концепції.

Вила побіля паркану…

Валерій Семиволос _ П’ятниця, 25 березня 2011, 15:32

Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство “Малого Кола”
КОЛОНКИ АВТОРА
Сумні роздуми про нашу дволику медицину
Як це робилося в Прибалтиці, і як це робиться у нас, або про одну тенденцію
Я не вибачаю!

Ми навіть не уявляємо собі до якого ницого, тваринного рівня бояться нас владоможці. Причому, ступінь цього боягузтва прямо пропорційний темпам деградації тієї ж таки влади, бо це два взаємопов’язані процеси.

Сьогодні, Європа та інший світ, складають легенди про гіпертрофовану боязливість нашого гаранта . Дехто це побутове боягузтво Янека пояснює наслідками тяжкої психічної травми, отриманої після яєчної атаки.

Тим не менш мені важко уявити аби хтось із його попередників, при всіх їх тарганах, спромігся би через хронічний переляк допустити хамську поведінку своєї охорони – щодо господаря, у якого ти в гостях.

Нас, звиклих і не до такого, історія та, можливо, і насмішила, але європейців, м’яко кажучи, неприємно здивувала. Хоча нам користь, бо чим смішніше, тим менш страшніше…

Та, втім, про прогресуючу боязливість наших владоможців…

Все очевидніше в порівнянні. На початку 92-го року, отримавши завдання зробити репортаж про візит президента Кравчука до Харкова, я припізнився на його зустріч із колективом якогось інституту.

Тобто, якби сказали сьогодні: випав із пулу акредитованих журналістів. Хоча тоді, навіть на такому рівні, ніякої акредитації не існувало – достатньо було мати журналістське посвідчення.

Так от, на всьому шляху від входу і до конференц-залу, де Леонід Макарович спілкувався із народом, я зустрів усього лише двох осіб – вахтерку та якогось розпорядника побіля головних дверей. Останній лише попрохав мене зайти до зали через дальні двері.

Ніяких кордонів, перевірок, хапань та заламувань рук чи покладань писком в паркет. Фантастика?! І охорони у Макаровича було усього двійко (!!!) чоловік…

Та й ранній Кучма в цьому сенсі сьогодні б міг здивувати.

Якось, тільки-но обраний президентом, він, даючи інтерв’ю Харківському облрадіо, на самому початку, вибачившись і пославшись на зміни у графіку візиту, запропонував скасовану прес-конференцію провести тут таки в стінах облрадіо по завершенні інтерв’ю і запросив на неї усіх бажаючих.

І усіх отих бажаючих на шляху до прес-кімнати зустрічали лише двійко – черговий міліціонер на вході та якийсь місцевий працівник на дверях до кімнати. Останній лише прохав кожного прихопити із собою стільця з коридору.

Мені ж, на той час кореспонденту “Пост-Поступу”, пощастило не лише поспілкуватися із Даніличем, але й поручкатись із ним. Вже по завершенні пресухи, проходячи повз мене, він несподівано зупинився, простягнув руку і на своєму неперевершеному суржику мовив: “Ви (малась на увазі газета – ВС) хоть і ругаєте мене, але я вас всьо равно читаю. Дякую”.

Рука у Данілича була холодна і мокра – як жаба. Я ще тоді подумав: мо’ захворів? А тепер переконаний: саме з Кучми серед владоможців почалась ота боязлива пошесть.

Бо десь до середини 90-тих будь-хто з вулиці міг зайти до харківської мерії чи облдержадміністрації і відвідати якщо не будь-який, навіть найвищий кабінет, то принаймні добутися до приймальні.

А черговий міліціонер на вході лише запитував, куди візитер йде та щось там помічав в себе в журналі.

А спробуй сьогодні отак відвідати харківські осереддя влади очолювані Гепою із Допою? Отож бо й воно, – суцільна деградація.

А ще мається і такий нюанс – чим ближче владоможці за посадою та місцем проживання перебувають до народонаселення – тим цей страх сильніший.

Для прикладу пару історій.

Декілька років тому в одному харківському райцентрі трапилась дика подія.

Випускники місцевого ліцею напередодні “останнього дзвоника” розважались тим, що зґвалтували свого молодшого на пару класів товариша. Усе це дійство юними збоченцями фіксувалось на мобільне фото, а потім було розіслане Інетом коханим дівчаткам.

В місцевій міліції заяву матері потерпілого категорично не прийняли, а тільки покрутили пальцем біля скроні. Знаєте, чому? А тому, що головні затійники усієї цієї дикунської історії були, скажімо так, надзвичайно схожими на близьких родичів декількох місцевих високопосадовців.

Коли ж чутки про це поширились за межі райцентру, проблему було вирішено радикально.

Матері восьмикласника, аби зам’яти справу, в якості компенсації була обіцяна значна сума зелених. Її ж сину, аби він уникнув сорому від тицяння пальцем в нього однолітків, обіцяли придбати таке-сяке житло у Харкові і влаштувати там-таки хлопчину до престижного учбового закладу.

Мені ж, на той час спецкору “ВВ”, вдалося поспілкуватися із батьком постраждалого. Чолов’яга якраз спеціально приїхав додому з далеких сибірських заробітків, аби розібратися в цій історії.

Він вже зрозумів, що законними шляхами нічого не доб’ється, а тому, мабуть, був відвертим: “Повбиваю негідників, чи каструю!”.

Коли ж я запитав, чи можу використовувати його погрозу у своєму матеріалі, то почув у відповідь: “А я і прокурора, і ментів вже попередив, що від мене вони не відкупляться. Гроші – це справа матері і сина, а в мене свій рахунок”.

Якщо хтось вважає, що це була пуста погроза, то я – ні. Бо бачив очі того чоловіка, коли він це казав. І я був впевнений, що негідники або ж не доживуть свого віку, або ж залишаться без причандалів.

Але, напевне, в цьому був переконаний не один я. Бо невдовзі чолов’яга, котрий по життю був непитущим, дивним чином загинув саме у п’яній бійці.

А ще трохи згодом постраждалий хлопчина опинився замість Харкова, в психіатричній лікарні, а його мати замість обіцяних грошей отримала дулю.

Здавалось би, сумна історія нашого ще менш веселого сьогодення. Але не зовсім так…

Знайшлись добрі люди, котрі нагадали владоможним батькам місцевих мажорів-ґвалтівників про їх обіцянки, а головне так нагадали, що обіцянки ті були виконані.

Про певну місцеву спільноту, котру я назвав “добрими людьми” мова окрема та іншим разом, бо це надзвичайно цікавий і неординарний феномен.

В двох же словах можу сказати, що згадана структура чимось нагадує мафію, а точніше протомафію. Але не сучасну, скажімо, американську, італійську чи навіть сицилійську, котрі як такі сформувалися в минулому сторіччі, а мафію часів її зародження.

Сьогодні ж про страхи владоможців.

Спочатку, як водиться, із згаданими батьками ґвалтівників поговорили, а коли ті не зрозуміли чи зробили вигляд, що не розуміють, то одного дня всі вони на дверях своїх осель відшукали не дуже то і приховані гранатні розтяжки.

Чому незамасковані? Бо для першого разу на розтяжках висіли учбові гранати. Але чекати поки з’являться бойові ніхто не став.

Інша цікава історія приключилася із моїм київським знайомцем Сергієм Ш.

Якось він, проїжджаючи через одне київське передмістя, побачив побіля місцевої адміністрації досить значний гурт народу. Призупинився із цікавості.

Відбувалась звична і знайома багатьом річ – місцева влада, попри думку та протести громади, збиралась продати ласий шмат муніципальної земельки якимось зальотним бізнесюкам.

І саме в цей час в мерії відбувався фінальний акт підписання сумнівної оборудки. Народ же зібрався аби висловити своє фе підписантам.

Хтось із натовпу поскаржився, що окрім словесного протесту, малоефективних епістолярних скарг у вищі інстанції або ж малоперспективної майбутньої судової тяганини вони нічого проти здійснення цієї оборудки заподіяти не можуть.

Тоді Сергій, поспитавши де воно тутечки найближчий магазин сільгоспінвентарю, попрохав людей трохи зачекати. А повернувшись, він до паркану навпроти мерії притулив із десяток вил.

Уточнюю: не роздав реманент, а просто поставив його на видноті.

А тепер вгадайте, на чию користь і як швидко був розв’язаний конфлікт? Правильно на користь громади! Усього лише за півгодини…

Ще раз повторюсь: наше народонаселення просто гадки не має як його боїться його ж влада. Але, як тільки-но усвідомлення боязливості нашої влади набере масового характеру, остання просто зникне, як дурний сон.

Інша справа, що процеси люмпенізації та криміналізації української влади та її деградація притаманні і нашому суспільству. І те, яким чином розв’яжеться теперішнє суспільно-владне протистояння, – більш-менш цивілізовано чи по котромусь із арабських сценаріїв – не в останню чергу буде залежати від того, що швидше відбудеться: остаточна деградація суспільства чи його усвідомлення, що наша влада – це переляк ходячий.

Наостанок. Нещодавно бютівець Ігор Гринів в телеящику висловлював своє повне нерозуміння. Чому це п’ять-шість олігархічних кланів, які власне і є справжнім уособленням нинішньої влади, маючи в своєму розпорядженні цілу країну і всі можливості для цього, не проводять справжніх реформ аби та ж таки країна кінцеве стала багатшою?

Бо чим заможніша країна, тим статки олігархів більші. А замість цього продовжують дерибан усього недодерибаненого.

То відповім – саме через власні страхи, бо бояться, що ця синекура може будь-якої миті припинитися.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, для УП

Москалі у самоцитатах

Деякі вислови відомих російських письменників і діячів про російську державу і нарід.

«Я конечно презираю отечество моё с головы до ног». (А. Пушкин).

«Недоброжелательство – основная черта русских нра­вов» (А. Пушкин).

«Чтобы заставить русского человека сделать что-нибудь порядочное, надо сперва разбить ему рожу» (граф А. Аракчеев).

«Страна, где нет не только никаких гарантий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромная корпорация разных служебных воров и грабителей» (В. Белинский).

«В русских деревнях на детей и смотреть невозможно – хуже и гаже свиней» (В. Белинский).

«Любовь к отечеству отозвалась бы приторным хвастаньем. Доказательством тому наши так называемые квасные патриоты: после их похвал только плюнешь на Россию» (Н. Гоголь).

«Лучше ли мы других народов? Ближе ли жизнью ко Христу, чем они? Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспорядочней всех их. “Хуже мы всех прочих” – вот что мы должны всегда говорить о себе» (Н. Гоголь).

«Страна рабов, страна господ» (М. Лермонтов).

«У меня не тоска по родине, а тоска по чужбине» (Ф. Тютчев).

«Терпимости у нас никакой… Осуждать, бранить, насмехаться – чем скандальнее, тем приятнее» (М. Погодин).

«Русский патриотизм может заключаться в одной ненависти к России… Любовь к России, заключающаяся в желании жить в России, есть химера, недостойная возвышенного человека. Россию можно любить как блядь, которую любишь со всеми ее недостатками, проказами, но нельзя любить как жену, потому что в любви к жене должна быть примесь уважения, а настоящую Россию уважать нельзя» (князь П. Вяземский).

«Когда же нам запретят быть хамами и прикажут быть порядочными людьми?» (кн. П. Вяземский).

«Мы народ какой-то неуемный, какой-то грубо-первобытный народ» (А. Григорьев).

«Эх ты, Русь православная! заморянину – родная мать, своим детушкам – злая мачеха!» (П. Мельников-Печерский)?

«У нас такой обычай: где едят, там и мерзят, у кого живут, того и ругают» (М. Салтыков-Щедрин).

«Нам все еще чудится, что надо нечто разорить, чему-то положить предел, что-то стереть с лица земли. Не полезное что-нибудь сделать, а именно только разорить. Ежели признаться по совести, то это собственно мы и разумеем, говоря о процессе созидания» (М. Салтыков-Щедрин).

«Про отвращение, возбужденное во мне Россией, страшно рассказывать» (Л. Толстой).

«Есть страны так же «темные», как Россия; но везде это понимается как несчастье; и нет стран, где, как у нас, невежество стояло бы в вызывающей позе и чувствовало бы достаточный фундамент под этою позой» (В. Розанов).

«Возвращаясь в Россию, каждый раз удивляешься – до чего все заплеванное, заплюзганное, точно мухами засиженное, пришибленное, ползучее, бескрылое» (Д. Мережковский).

«Деспотизм и дитя его большевизм — вот формула всей России» (М. Пришвин).

«Товарищ, винтовку держи, не трусь: пальнем-ка пулей в святую Русь!» (А. Блок)

Сповідь солдата-енкаведиста: «Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років»

На ім’я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:

«Я — колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944–1945 рр. організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти, хто ж насправді організовував ці криваві акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та пощади їм не було…

Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!». Він вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив об стінку головою… Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років. Вони заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара. Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали силоміць.

Таких випадків було багато, але мені особливо запам’ятався голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький священник прошепотів: «Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров».

Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми лише переглянулись…

Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
.
Дмитро Карп’як

P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю України.
Чернівці, газета «Час», 3 березня 2006 року

Самозахист по-українськи. Харківський досвід

В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов’яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.

І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір’я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.

Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов’яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов’яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір’я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…

Не відрекомендувавшись і не пред’явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.

Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.

Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.

Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.

Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо’ ЗМІ свою роль зіграли, мо’ широка громадськість тиск на суд чинила, а мо’ правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…

Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…

При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.

Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.

Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.

Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.

Але про силу прикладу якось іншого разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст,
Харківська обл., село Губарівка,
Товариство «Малого Кола»

Джерело: Блог Андрія Хартановича