Лист волинських козаків до промосковського сатрапа Януковича

Ігор Мірошниченко 

Зараз скажу обурливі для багатьох речі: я щоразу втішаюся з повідомлень про чергові підвищення тарифів на комунпослуги, здорожчання пального на заправках, та газу для опалення будинків, ріст цін у магазинах, збільшення пенсійного віку, тощо. Одним словом, мене неймовірно веселить все, що стосується “закручування гайок” пересічному українцеві та створює йому додаткові проблеми у й без того нелегкому процесі виживання. Розумію, що від такого “покращення життя вже сьогодні”, “України для людей” чи “українського прориву” пропасниця б”є не тільки авторів зведення на престол Януковича, але й тих, хто за нього категорично, навіть, у стані повного забуття не голосував. Але ж не наступивши з десяток разів на граблі та пробивши дірку в лобі можливо вони перестануть вірити в прибульців, котрі вмить міняють реальність а під нальотом богоподібності своїх обранців голодними очима розгледять кримінальну сутність. Зрештою, голосити про нещастя та посипати голову попелом справа невдячна. Мені більше до вподоби іронія, яку собі у своїх сюжетах в нинішніх умовах можуть дозволити журналісти ТВІ, чи депутати ВО “Свобода”, котрі днями написали листа промосковському сатрапу Януковичу.

На Волині депутати-свободівці “подякували” режиму Януковича у козацькому стиліНа Волині депутати-свободівці “подякували” режиму Януковича у козацькому стилі.

З козацьким гумором оцінила фракція ВО “Свобода” у Ківерцівській райраді досягнення режиму Януковича та фракції Партії регіонів у Верховній Раді. Це відгуки свободівських депутатів на заяву депутатської групи Волинської обласної ради “Нова Волинь” “Заради Єдності України”.

“Шановні депутати Волинської обласної ради, які входять у депутатську групу “Нова Волинь”! Ми дуже вдячні вам і Президенту, політику якого ви підтримуєте, за те, що ви так піклуєтесь про єдність і процвітання України, за ту прихильність нормам гуманізму, демократії та права, які панують тепер в Україні. А ще більше вдячні за ті соціально-економічні реформи, які “покращили наше життя вже сьогодні”…

Висловлюємо щиру вдячність пану Табачнику, що він так сприяє розвитку української культури та освіти, та пану Могільову, що він успішно бореться зі злочинністю, а пан Хорошковський потужно долає корупцію в рядах колишнього уряду і надійно стереже безпеку України, особливо від українських націоналістів.

Ми раді за пана Фірташа, який повернув свої мільярди за газ, вкрадений у нього попереднім урядом і за пана Ахметова, що знову володіє шельфом Чорного моря біля Керчі. А ще більше ми раді, що наші підприємці, особливо з Донбасу, інвестували в 2010 році від 6 до 15 млрд. доларів (за різними джерелами) в економіку Кіпру та Швейцарії, що свідчить про невпинне зростання нашої економіки. Радіємо й за те, що більше 50 відсотків підприємств, які знаходяться в Україні, їм вдалося зареєструвати в офшорах.

Ми тішимося, що пан Азаров зумів позичити в МВФ 12 млрд. доларів, а то б наші держслужбовці залишилися без зарплатні, а пенсіонери – без пенсій.

Дякуємо, що ваш уряд так успішно долає “руїну” в сільському господарстві України – планує закупити 15 тис. тонн масла в Білорусі і ще, напевно, більше сала – в Польші. Ми бачимо його допомогу приватним підприємствам пана Клюєва і сина “губернатора” Донецької області пана Близнюка, які зареєстровані в офшорах, і яким надали нібито для розвитку субвенцію (без повернення) близько 700 млн. грн.

Можна ще більше б навести позитивних прикладів діяльності нашого уряду на користь Вашої коаліції, але від радості цензурних слів більше не знаходимо…

Надзвичайно нам подобається бюджет цього року. Уряд так добре попіклувався про нашого Президента, народних обранців, Службу Безпеки, Міністерство внутрішніх справ, що ми бачимо, як назріла реформа в системі охорони здоров’я – маємо найбільше в світі лікарень і лікарів на душу населення, яких терміново треба скоротити, бо лікуватися незабаром там буде нікому і ні за що. Бажано провести реформу в освіті і закрити половину шкіл, особливо з українською мовою викладання. А для чого нам стільки університетів і академій, адже їх випускники їдуть працювати за кордон, або працюють не за спеціальністю? Просимо перепрофілювати їх у ПТУ, і в першу чергу, – Києво-Могилянську академію.

А як невпізнаванно змінилася наша Верховна Рада! Після того, як там лаялися, а потім билися, вона нарешті плідно запрацювала, прийнявши Податковий кодекс, за який наші підприємці не можуть надякуватися Вашій коаліції. А тепер ще надіємося, що вона проголосує за пенсійну реформу, на яку ми дуже чекаємо, бо вона надасть нам право довше працювати і зберігати форму (правда, ще невідомо, де).

Ми щиро дякуємо депутатам вашої коаліції за те, що вони проголосували за нову Конституцію, передавши більшість своїх повноважень Президенту. То пропонуємо тепер їх розпустити, такий Президент, як наш, зі всім і сам справиться.

Особливо хочемо подякувати нашому Президенту за зміцнення дружніх стосунків із Росією, бо ще 25 років Чорноморський флот Російської Федерації надійно буде оберігати нас від агресивного блоку НАТО. А натомість ця надзвичайно дружня країна погодилася продавати нам газ на 100 дол. дешевше за 1 тис. куб. м (то нічого, що ми чогось уже платимо за нього дорожче).

Надіємося, що їхній Патріарх православної церкви при допомозі нашого Президента перебереться скоро до Києва, а ми зекономимо на трьох наших патріархах. Дуже будемо раді, якщо Росія дозволить нам користуватися її мовою як другою державною, бо наша рідна явно до цього не підходить (лексика не та), тим більше, що пан Азаров так мучиться, коли нею розмовляє. Ще було би добре, якби вони допомогли нам встановити пам’ятник Сталіна біля пам’ятника Леніна на Хрещатику, бо в Запоріжжі якісь тризубівці його підірвали.

Так що ми повністю підтримуємо Ваші намагання до Єдності і просимо всіх, хто не згоден із такою політикою, затаврувати як кровожерливих націоналістів, що гальмують ці позитивні зміни, розколюють Україну і псують дружбу з братнім російським народом. Пропонуємо ще більш активно садити їх у тюрми. І добре робить президент Мєдвєдєв, що позакривав всі ці бандерівські організації в Росії (а ще краще мочив би їх в сартірі), бо хто нам буде допомагати, як вони підірвуть там свободу і демократію.

Просимо вибачення, що, може, щось не так написали, але то все з газет та інтернету. То якщо вони не так і не те пишуть, а, може, ще й попсують позитивний імідж нашого дорогого Президента і його держави, то пропонуємо їх закрити. Щоб не заважали вам будувати “нову країну””, – ідеться у заяві фракції ВО “Свобода” у Ківерцівській районній раді.

Нагадаю, раніше подібного листа Янукович отримав від українських націоналістів Сумщини. До нього додали світлину, в якій зрозуміло чиїми ми є нащадками і що буде з московськими холуями.

«Апостоли» антиукраїнської України

25 февраля 2011 15:58 | Андрій Мамалига

Реформи міністра освіти Дмитра Табачника фактично зводяться до закриття українських шкіл, що викликає обурення населення навіть в Донецькій області

«Україна-це історична випадковість, саме до цього зводиться ґвалт, який зчиняє армія українофобів, які користуючись українськими свободами, здійснюють на теренах України антиукраїнську пропаганду.

 Право на мову російськомовного населення стало розмінною монетою «великої політики» та причиною псевдорозколу на Схід та Захід. Спікерами цієї політики є, насправді ,невелика кількість осіб, які у різний спосіб пропагують антиукраїнські ідеї, видаючи їх за свої особисті, але при цьому це не заважає їм займати державні посади в Україні!

Генерал Еміліо Молі в свій час назвав таких людей «п’ятою колоною». Депутат чи державний службовець в Україні має служити Україні.

Не місце у владі Дмитру Табачнику з його «освітніми експериментами», не місце Василю Волзі на посаді голови Держкомфінпослуг . Адже реформи Табачника фактично зводяться до закриття українських шкіл, що викликає обурення населення навіть в Донецькій області, а Василь Волга прямо говорить, що він ненавидить Україну.

Вадім Колєсніченко, Алєксєй Костусєв, Пьотр Сімонєнко, Ніколай Лєвчєнко, Юрій Болдирєв, Міхаіл Бахарєв  є «апостолами» всього антиукраїнського, що є в Україні. Так, вони кажуть, що їм таке право дав виборець, але такого права їм не давав народ України!

День захисника Вітчизни. Але не нашої

Ігор Голод
Журналіст (Львів)

p { margin-bottom: 0.21cm; }

Позаяк в Основному Законі України записано, що її незалежність є результатом багатовікового прагнення нашого народу до власної держави, то виходить, що президентський указ про свято, приурочене до дня армії, яка ліквідувала ту державу в 1921-му, є антиконституційним.

Подяка окупантам

Коли мене, офіцера запасу, вітають 23 лютого зі святом, то сприймаю це як глузування. Бо перш ніж 1999 року тодішній глава України Леонід Кучма ввів його у нас, аби переманити на президентських виборах хоч трохи прихильників лідера комуністів Петра Симоненка, воно було запроваджене у 1993-му Президією Верховного Совєта Росії.

А після того, як його змавпували ще й білоруси та таджики, цим святом чи то навмисно, чи то несвідомо нам намагаються “засвідчити”, що у нас досі спільна з іншими колишніми радянськими республіками Вітчизна – або СРСР, або Росія.

На користь останньої із них вказує уривок вірша, котрий радить декламувати у День захисників Вітчизни рекомендований Міністерством освіти України збірник “Сценарії шкільних свят” харківської видавничої групи “Основа”: “В сорок пятом в мае / вопреки уставу караульной службы / мы салютом личным подтвердили / славу РУССКОГО оружия”…

Тому коли 23 лютого вітаємо один одного з Днем захисника нашої спільної з росіянами, білорусами й таджиками Вітчизни, а 24 серпня – з Незалежністю від неї, то виглядаємо або невігласами, або циніками.

Та це ще півбіди.

Бо Президія Верховного Совєта РФ і Леонід Кучма веліли відзначати це свято саме 23 лютого – у День Радянській Армії, яку до 1946-го іменували Червоною. Однак якщо неможливо викреслити з історії той факт, що вона звільнила Україну від нацистів, то, водночас, було б подвійною мораллю ігнорувати й те, що 29 січня 1918-го майбутні вояки цієї армії катували під Крутами захисників Української Народної Республіки.

Про долю тих, хто не загинув під Крутами, читайте тут

А захопивши Київ, розстрілювали у ньому всіх, хто розмовляв українською. До речі, 23 лютого 1918 року вояки УНР якраз навпаки – визволили від більшовиків Житомир. А у 1921-му Червона армія аж до 1991-го позбавила Україну незалежності.

Та й у 1932-1933 роках саме ця армія блокувала українські села, які не виконали сталінського плану хлібозаготівлі. А коли у 1943-му до Червоної Армії мобілізували моїх дідуся й дядька, то одразу ж погнали їх на німецькі міни, аби заодно і проходи для “правильних” солдатів розчистити, і від “бандєровцов” позбутися.

“І свічка, і кочерга”

Тож коли 2002 року наш тодішній Президент запевняв у своєму вітанні винуватцям торжества, що “назвавши це свято Днем захисників Вітчизни, незалежна Україна не змінила його первісного, глибинного змісту”, то дав привід для висновку, що ми святкуємо 23 лютого День не лише захисника нашої Вітчизни, а й її окупантів.

Та й Президент Віктор Ющенко, який, за іронією долі, народився 23 лютого, теж погарячкував торік в аналогічному вітанні, заявивши, що “це свято символізує любов і шану українців до оборонців і визволителів рідної землі”.

Тож коли 29 січня й 24 листопада керівники нашої держави кладуть квіти до монументів, відповідно, Героям Крут і жертвам Голодомору, а 23 лютого – вітають із днем їхніх катів, то вони перевтілюються таким чином у “героїв” приказки “І Богу – свічка, і чорту – кочерга”.

Про те, що українське Червоне козацтво з’явилося ще в січні 1918-го, на півтора місяця раніше від Червоної армії, читайте в розділі “Тексти”

А тим часом підстав перенести День захисника Вітчизни (приміром, на свято Покрови Богородиці (14 жовтня), до якого приурочено День українського козацтва, бо запорожці обрали покровителькою Матір Божу) вистачає.

По-перше, позаяк в Основному Законі України записано, що її незалежність є результатом багатовікового прагнення нашого народу до власної держави, то виходить, що президентський указ про свято, приурочене до дня армії, яка ліквідувала ту державу в 1921-му, є антиконституційним.

По-друге, державні свята в Україні має право встановлювати тільки її Верховна Рада, а не Президент.

По-третє, ті, кого намагався переманити 1999 року своїм указом тодішній Глава держави, не прийняли його дарунку – торік перший заступник львівського обкому КПУ Олександр Калинюк запевняв, що комуністи відзначають не День захисника Вітчизни, а День Радянської армії та Військово-морського флоту.

А найголовнішою з підстав перенести День захисника Вітчизни свято – це те, що 23 лютого – є торжеством… брехні.

Річниця поразки

Приймаючи в 1995-му закон “Про дні воїнської слави (переможні дні) Росії”, спадкоємець Верховної Ради РФ, Держдума, іменувала один із них “Днем перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік) – Днем захисників Вітчизни”. Насправді ж Червона Армія перемоги над німцями у 1918-му не здобувала.

Цього висновку цілком можна було дійти й у радянські часи – з тодішніх підручників. Бо хоч сталінська “Історія ВКП(б). Короткий курс”, з якої черпали “факти” їхні автори, запевняла, що “під Нарвою та Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч” і “їхнє просування на Петроград було припинено”, однак уже в наступному абзаці спростувала це:

“Німці продовжували наступ, і лише 22 лютого німецький уряд погодився підписати мир, причому умови миру були набагато важчі початкових. 23 лютого ЦК ухвалив прийняти умови німецького командування і підписати мирний договір”.

Якби “німецьким окупантам було дано рішучу відсіч” і їхнє “просування на Петроград було припинено”, то вони свій наступ не продовжували б. А той факт, що саме 23 лютого 1918 року Центральний Комітет партії більшовиків “ухвалив прийняти умови німецького командування і підписати мирний договір” на принизливих для Росії умовах, означав, що того дня Росія не перемогла, а навпаки – капітулювала.

Та це ще не вся неправда закону “День перемоги Червоної Армії над кайзерівськими військами Німеччини (1918 рік) – День захисників Вітчизни”, змавпованого Кучмою. Бо “бойової дії” вела тоді зовсім не Червона Армія.

Дезертир Дибенко і цистерна спирту

Хоч глава радянського уряду Владімір Ленін і підписав 15 січня 1918-го “Декрет про організацію робітничо-селянської червоної армії” (РСЧА), однак те, що ніхто її упродовж шести місяців так і не створив, засвідчила назва постанови Всеросійського з’їзду Рад від 10 липня того ж року під назвою “Про організацію Червоної армії”.

Ось чому Ленін послав проти німців не армію, а парамілітарну Червону гвардію. Однак і та не лише не перемогла ворога, а й навпаки – задкувала від нього. Це засвідчив глава радянського уряду, написавши 25 лютого 1918 року в публікації “Тяжкий, але необхідний урок” у газеті “Правда”:

“Цей тиждень виявився для партії і усього радянського народу гірким, образливим, важким, але необхідним, добродійним уроком… Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все при відступі; не кажучи вже про втечу, хаос, короткозорість, безпорадність, нехлюйство…”

“Це страшенно гірка, образлива, болісна, принизлива правда”, – підсумував Ленін усе те, що нинішня Держдума проголосила “Днем воїнської слави (переможним днем) Росії”.

Навіть військовий народний комісар (тодішній аналог міністра. – Авт.) більшовиків Павло Дибенко, натрапивши зі своїм загоном матросів на приблизно 100-200 німців, утікав від них по глибокому снігу до міста Гатчина (за 120 кілометрів від лінії фронту!), де захопив потяг із цистерною спирту й… зник, з’явившись через місяць в іншому місті, розташованому в глибині Росії – Самарі.

За це його виключили з партії й віддали під суд революційного трибуналу, який рекомендував зняти цього “захисника Вітчизни” з поста наркома. Але розстріляли Дибенка щойно 1938 року за те, що він нібито виявився… німецьким шпигуном.

Чому ж не зробили цього у 1918-му? А тому, що тоді німецькими шпигунами й справді були усі без винятку більшовики, які лише імітували захист своєї Вітчизни.

Гра в піддавки

Австрійський історик Елізабет Хереш опублікувала в книзі “Таємна справа Парвуса. Куплена революція” фотокопії розшуканих нею у берлінських архівах розписок більшовиків за 100 мільйонів німецьких марок, еквівалентних мільярдові дойчмарок 1990-х років, виданих Володимиру Леніну та його соратникам як передоплату за вихід Росії з війни та її майбутні територіальні поступки.

Детальніше про “справу Парвуса” та німецькі інвестиції у російську революцію читайте в розділі “Книжки”

Ці інвестиції в революцію не були даремні. Вони повернулися до Німеччини: по-перше, як контрибуція, яку, за умовами Брестського сепаратного миру, виплачував Берліну більшовицький уряд Росії, а по-друге – як його відмова від України, Білорусі й Прибалтики, звідки німці вивозили 1918 року продовольство.

А Ленін витратив 100 мільйонів марок на щедру оплату професійним революціонерам-більшовикам, на видання у Росії та поза її кордонами газет і листівок із закликами проти війни, на компенсацію втрати зарплати учасниками масових страйків, які саботували роботу оборонних заводів, а також на закупівлю за кордоном зброї.

Навіщо ж тоді більшовики послали Дибенка та його матросів під Нарву й Псков?.. На це запитання відповів у своїх спогадах тодішній соратник Лєніна Лев Троцький, який запевняв, що глава Раднаркому погодився з його пропозицією “потрібно, щоб німецький солдат фактично з боєм вступив на радянську територію”. Адже більшовикам треба було показати, що вони “змушені” підписати принизливий мир із Німеччиною.

Проголосити цю поразку Росії її перемогою наважилися не одразу. Адже ще 1933-го тодішній військовий нарком Климент Ворошилов писав у московській газеті “Правда”, що “приурочування свята річниці РЧСА до 23 лютого носить досить випадковий і важко з’ясовуваний характер і не збігається з історичними датами”.

Обставини того приурочування з’ясувала історик Людмила Гриневич. За її даними, 1919 року один з організаторів Червоної Армії Подвойський запропонував відзначати її річницю 15 січня, бо цього дня 1918 року Ленін підписав декрет про РЧСА.

Розглянувши ту ідею аж через місяць, більшовики призначили свято на 16 лютого. Та позаяк не встигли вчасно підготуватися, то перенесли на наступну неділю – 23 лютого.

І щойно сталінська “Історія ВКП(б). Короткий курс” “намалювала” під цю дату “перемогу” над німцями, якої насправді не було. З чим і вітаю захисників Вітчизни.

Гундяївські виродки розібрали унікальну дерев’яну Свято-Покровську церкву на батьківщині О.Довженка на Чернігівщині.

Ось так виглядала церква в Соснівці 

У селищі Сосниця на Чернігівщині група гундяївців розібрала Свято-Покровську дерев`яну церкву, збудовану у  1724 році. 

ось що від неї залишили московські шамани з ФСБ

Як передає кореспондент УНІАН, за даними обласної інспекції охорони пам’яток, церква не мала жодного охоронного статусу, оскільки у 1991 році районна влада не надала до інспекції необхідних документів. 

Наразі від храму залишилася тільки дзвінниця у псевдомосковському стилі, а власне церква розібрана до ґрунту. Вже зроблено новий фундамент. 

Місцеві мешканці розповідають, що старовинний храм розвалити було дуже тяжко, навіть рвалися троси, коли стіни розтягували важкими гусеничними тракторами.

В Українському товаристві охорони пам`яток історії та культури стверджують, що храм релігійна громада зруйнувала без будь-яких дозволів та планів подальшої реконструкції. Як саме виглядатиме споруда у майбутньому, поки що невідомо.

Гудяївець, що називає себе ІОАНН, планує на церковній території звести новий храм, для якого вже заготовлено чимало будівельних матеріалів. 

Водночас член Спілки письменників України Микола АДАМЕНКО був проти зведення нового храму, аргументуючи тим, що для сосничан Свято-Покровська церква значить набагато більше, ніж просто нова культова споруда, тим паче, що її свого часу відвідував кінорежисер Олександр Довженко.

Гундяївці говорять про проведення капітального ремонту храму, для чого збиралися кошти. Грошову допомогу для ремонтних робіт надали підприємства, установи і організації району, народні депутати України, політичні партії, громадські організації, місцеві підприємці.

Довідка УНІАН. У ХІХ столітті в Сосниці було шість церков, але у радянські часи не зруйнували лише одну – Покровську. Цей досить колоритний храм був збудований у 1724 році, але у 1847 його повністю перебудували. За структурою він був традиційний “козацький”. Досить рідкісним, як для середини ХІХ століття, стало влаштування барокових фронтонів над зрубами.
У 1930-ті роки Покровську церкву закрили. Під час окупації там було відновлено богослужіння, однак у 60-ті роки її закрили знову. У приміщенні храму спочатку відкрили автошколу, вирізавши у стіні великий в’їзд для машин, згодом облаштували склад. Лише у 1989 році церкву повернули вірянам. 

У Сосниці минули дитячі роки видатного українського кінорежисера Одександра Довженка, які він описав у біографічній повісті Зачарована Десна. 
Княже Місто

Елітка дуже хоче когось мавпувати

бидлоеліта

Гламурна шизофренія: до т.зв. “дня захисника вітчизни”, створеного в Росії на честь комуністичних бойовиків, які вбивали з-поміж інших і кадетів, у київській мерії влаштують т.зв. “кадетський бал”.


Про це УНІАН повідомили у прес-службі Київської міської державної адміністрації з посиланням на заступника голови КМДА Леоніда НОВОХАТЬКА.

«”Кадетський бал” відбудеться 22 лютого 2011 року. Ми запросимо ветеранів “великої вітчизняної війни” (Другої світової – КМ) до Колонної зали, де свою шану їм віддадуть представники молодого покоління – ліцеїсти Київського військового ліцею імені Івана Богуна та юні панянки з хореографічних колективів столиці. Можу запевнити – все відбуватиметься на найвищому рівні», – розповів Л.НОВОХАТЬКО.

За його словами, т.зв. “кадетський бал” – не єдиний захід, який організує столична влада до російського свята “день захисника вітчизни”. 


Княже Місто

Путин назначил смотрящего за Малороссией

21:04 14.02.2011 |

Са­мый та­ин­ствен­ный и не­пуб­лич­ный ви­це-пре­мьер Рос­сии Игорь Се­чин те­перь ис­поль­зу­ет весь свой бо­га­тый опыт уча­стия в спе­цо­пе­ра­ци­ях в укра­ин­ских ре­а­ли­ях.


Им­пер­ские ам­би­ции Моск­вы от­но­си­тель­но Укра­и­ны дав­но и хо­ро­шо из­вест­ны. Во­прос все­гда был толь­ко в од­ном: кто укра­ин­ской про­бле­ма­ти­кой за­ни­ма­ет­ся сей­час – ви­ти­е­ва­тые и хо­дя­щие во­круг да око­ло псев­до­ли­бе­ра­лы или пря­мо­ли­ней­ные и ли­шен­ные про­за­пад­ных де­мо­кра­ти­че­ских ком­плек­сов си­ло­ви­ки? Дол­гое вре­мя в пу­тин­ской Рос­сии Укра­и­на бы­ла па­ра­фи­ей пер­вых, ори­ен­ти­ро­ван­ных на ны­неш­не­го пре­зи­ден­та РФ Дмит­рия Мед­ве­де­ва «су­ве­рен­ных де­мо­кра­тов». Они, мно­го­крат­но про­ва­лив­шие укра­ин­ский во­прос, за­ни­ма­ют­ся им и сей­час, но уже не иг­ра­ют первую скрип­ку. В си­лу но­вых, преж­де все­го внут­ри­по­ли­ти­че­ских, за­дач по ре­а­ли­за­ции сце­на­рия «Пу­тин-3» вклю­чи­тель­но к опе­ра­тив­но­му управ­ле­нию рос­сий­ской экс­пан­си­ей в Укра­и­ну при­вле­че­на так на­зы­ва­е­мая груп­па «пи­тер­ских че­ки­стов» во гла­ве с Иго­рем Се­чи­ным.

По пла­ну Се­чи­на, на­ступ­ле­ние про­ис­хо­дит на двух фрон­тах – гу­ма­ни­тар­ном и эко­но­ми­че­ском. Наи­бо­лее успеш­на в по­след­нее вре­мя мос­ков­ская экс­пан­сия в гу­ма­ни­тар­ном сек­то­ре. Во-пер­вых, про­ти­во­сто­ять по­доб­но­му на­тис­ку мо­жет толь­ко оп­по­зи­ция, лю­бые ини­ци­а­ти­вы ко­то­рой ны­неш­няя укра­ин­ская власть апри­о­ри при­ни­ма­ет в шты­ки. Кро­ме то­го, ей, все­гда за­иг­ры­вав­шей с про­рос­сий­ским из­би­ра­те­лем, став­шим, кста­ти, для Вик­то­ра Яну­ко­ви­ча на­сто­я­щим элек­то­раль­ным яд­ром, под­дер­жи­вать укра­ин­ство в во­про­сах язы­ка, ис­то­ри­че­ских трак­то­вок, об­ра­зо­ва­ния и куль­ту­ры смер­ти по­доб­но для рей­тин­га Пре­зи­ден­та и пра­вя­щей Пар­тии ре­ги­о­нов. Ну а, во-вто­рых, ма­ло­рен­та­бель­ная, в по­ни­ма­нии до­мо­ро­щен­ных оли­гар­хов, «гу­ма­ни­тар­ка» не ин­те­ре­су­ет ни од­ну груп­пу вли­я­ния в окру­же­нии Яну­ко­ви­ча, да, ско­рее все­го, и его са­мо­го.

Дан­ная от­расль от­да­на на от­куп ис­клю­чи­тель­но ми­ни­стру об­ра­зо­ва­ния, на­у­ки, мо­ло­де­жи и спор­та Дмит­рию Та­бач­ни­ку, фак­ти­че­ски до­стиг­ше­му по­сле админ­ре­фор­мы ста­ту­са гу­ма­ни­тар­но­го ви­це-пре­мье­ра (из «гу­ма­ни­тар­ки» он не ку­ри­ру­ет толь­ко здра­во­охра­не­ние и, по­ка, куль­ту­ру). И имен­но на Та­бач­ни­ка сде­лал став­ку Се­чин – по дан­ным из раз­ных ис­точ­ни­ков, у них на­ме­ти­лись весь­ма пло­до­твор­ные дру­же­ские от­но­ше­ния. Су­дя по все­му, не в по­след­нюю оче­редь имен­но по­это­му Та­бач­ник пре­вра­тил­ся в свое­об­раз­ную «свя­щен­ную ко­ро­ву» вла­сти – его не кри­ти­ку­ют ни пред­ста­ви­те­ли вли­я­тель­ных внут­ри­пар­тий­ных групп, ни сам Пре­зи­дент. Кри­ти­ка Та­бач­ни­ка ста­ла лишь при­выч­ным де­лом оп­по­зи­ци­о­не­ров и за­мгла­вы АП Ан­ны Гер­ман, у ко­то­рой к не­му на­ко­пи­лось мно­го лич­но­го. Да­же ав­тор хре­сто­ма­тий­но­го опре­де­ле­ния Та­бач­ни­ка как «де­ше­во­го кло­у­на и каз­но­кра­да, ко­то­рый уме­ет толь­ко книж­ки и кар­ти­ны из и так не­бо­га­тых укра­ин­ских му­зеев ты­рить», Бо­рис Ко­лес­ни­ков фа­ми­лию гла­вы Ми­но­бра­зо­ва­ния в пуб­лич­ных дис­кус­си­ях на­прочь за­был, прав­да, про­из­не­сен­ные в адрес Та­бач­ни­ка сло­ва ви­це-пре­мьер на­зад так и не за­брал. Па­рал­лель­но Рос­сия осу­ществ­ля­ет не­бы­ва­лую за всю ис­то­рию не­за­ви­си­мой Укра­и­ны экс­пан­сию в со­пре­дель­ных с гу­ма­ни­тар­ной сфе­рой цер­ков­ных от­но­ше­ни­ях. Ее про­во­дит не­по­сред­ствен­но гла­ва РПЦ Ки­рилл и это­му со­дей­ству­ет, к со­жа­ле­нию, лич­но Яну­ко­вич, под­пав­ший под вли­я­ние выс­ших ду­хов­ни­ков ис­клю­чи­тель­но Мос­ков­ско­го пат­ри­ар­ха­та. Кста­ти, Се­чин – весь­ма дру­жен с пат­ри­ар­хом, и в быт­ность Ки­рил­ла еще мит­ро­по­ли­том мно­гие при­чис­ля­ли его к ла­ге­рю бли­жай­ших се­чин­ских со­юз­ни­ков. По­ка ата­ке РПЦ под­вер­га­ет­ся пре­иму­ще­ствен­но УПЦ Ки­ев­ско­го пат­ри­ар­ха­та, о чем вре­мя от вре­ме­ни за­яв­ля­ет сам пат­ри­арх Фила­рет. Впро­чем, в слу­чае по­бе­ды над УПЦ КП Мос­ков­ский пат­ри­ар­хат скон­цен­три­ру­ет­ся на борь­бе с укра­ин­ски­ми гре­ко­ка­то­ли­ка­ми, ко­то­рых име­ну­ет не ина­че как уни­а­та­ми. На­ступ­ле­ние на УГКЦ бу­дет иде­аль­но кор­ре­спон­ди­ро­вать­ся с об­ще­по­ли­ти­че­ской уста­нов­кой Крем­ля при под­держ­ке укра­ин­ской вла­сти за­гнать Га­ли­чи­ну в гет­то.

От­но­си­тель­но во­сточ­ных ин­ду­стри­аль­ных ре­ги­о­нов Укра­и­ны у Се­чи­на и ком­па­нии не­сколь­ко дру­гие пла­ны – там он осу­ществ­ля­ет эко­но­ми­че­скую экс­пан­сию Рос­сии. Про­яв­ля­ет­ся она в уста­нов­ле­нии кон­тро­ля над экс­порт­но ори­ен­ти­ро­ван­ны­ми от­рас­ля­ми укра­ин­ской про­мыш­лен­но­сти, что есте­ствен­но по­вле­чет за со­бой огром­ный рост со­ци­аль­но­го вли­я­ния Рос­сии в дан­ных ре­ги­о­нах в част­но­сти и Укра­ине в це­лом. Прав­да, по­ка в эко­но­ми­че­ское на­ступ­ле­ние РФ во­вле­че­ны и псев­до­ли­бе­ра­лы, и си­ло­ви­ки. Пер­вые ак­тив­но ра­бо­та­ют с не­ко­то­ры­ми укра­ин­ски­ми «по­сред­ни­ка­ми», ко­то­рые за­ни­ма­ют­ся скуп­кой ак­ти­вов для бу­ду­щей пе­ре­про­да­жи. Вто­рые, дав­но разо­ча­ро­вав­ши­е­ся в по­сред­ни­ках, дей­ству­ют на­пря­мую через го­су­дар­ствен­ный Вне­ш­эко­ном­банк, пред­се­да­те­лем на­блю­да­тель­но­го со­ве­та ко­то­ро­го, меж­ду про­чим, яв­ля­ет­ся лич­но пре­мьер Рос­сии Вла­ди­мир Пу­тин. Их объ­ект по­гло­ще­ния – пред­при­я­тия укра­ин­ской ме­тал­лур­гии. Кста­ти, имен­но Вне­ш­эко­ном­банк фигу­ри­ро­вал во всех круп­ней­ших от­расле­вых сдел­ках в Укра­ине по­след­них лет.

На­ко­нец, кто та­кой этот Игорь Се­чин, чем ра­нее от­ли­чил­ся и, глав­ное, на что спо­со­бен в бу­ду­щем? По­сле окон­ча­ния иня­за в род­ном Ле­нин­гра­де он на­чал тру­до­вую ка­рье­ру (по офи­ци­аль­ной био­гра­фии) пе­ре­вод­чи­ком в Мо­зам­би­ке и Ан­го­ле, по не­офи­ци­аль­ной вер­сии – слу­жил в ре­зи­ден­ту­ре со­вет­ских спец­служб (да­же в од­ном из сво­их дав­них ин­тер­вью Пу­тин, от­ве­чая на во­прос – что де­лал Се­чин в Аф­ри­ке, во­е­вал? – ска­зал: «В об­щем, во­е­вал»). С на­ча­ла де­вя­но­стых – не­за­ме­ни­мый по­мощ­ник Пу­ти­на, со­про­вож­дав­ший ше­фа на всех долж­но­стях, и сей­час бли­жай­ший со­рат­ник пре­мье­ра, ко­то­ро­го за мно­го лет не смог по­дви­нуть ни­кто. Се­чин из­ве­стен эф­фек­тив­но­стью при ис­пол­не­нии «де­ли­кат­ных» по­ру­че­ний Пу­ти­на – ему при­пи­сы­ва­ют и ор­га­ни­за­цию ата­ки на Ми­ха­и­ла Хо­дор­ков­ско­го, и раз­вя­зы­ва­ние «тор­го­вой вой­ны» с дру­же­ствен­ной Бе­ла­русью. То есть че­ло­век без ком­плек­сов. Ныне Се­чин – пред­се­да­тель со­ве­та ди­рек­то­ров «Рос­неф­ти», ОАО «ИНТЕР РАО ЕЭС», все­гда ак­тив­но лоб­би­ро­вал га­зо­про­во­ды в об­ход Укра­и­ны и со­зда­ние в Рос­сии объ­еди­нен­ных кор­по­ра­ций в су­до­стро­и­тель­ной и авиа­стро­и­тель­ной от­рас­лях. В 2009-м в спис­ке са­мых вли­я­тель­ных лю­дей пла­не­ты, со­став­лен­ном аме­ри­кан­ским жур­на­лом «Форбс», Се­чин да­же обо­шел пре­зи­ден­та РФ Мед­ве­де­ва – они по­лу­чи­ли 42 и 43-е ме­ста со­от­вет­ствен­но. И по­след­нее: Се­чи­на мно­гие счи­та­ют глав­ным скеп­ти­ком в рос­сий­ской эли­те от­но­си­тель­но друж­бы с Яну­ко­ви­чем.

Олег По­ли­щук

Спадкоємність проводу УГКЦ. Що буде після Патріарха Любомира?

10.02.2011 _ Олег Турій

Версія для друку Коментарі 52

Яскравість архипастирського свідчення Блаженнішого загальновизнані в Україні та поза її межами. Тому переживання: що буде після Патріарха Любомира? – небезпідставні. Глава УГКЦ недвозначно заявляв, що бажає передати керівництво Церквою наступникові “ще теплою рукою”, і, що найважливіше – дотримав слова.

Церковне життя в країнах колишнього Радянського Союзу нерідко коливається між двома екстремами – високого сакрального піднесення, а то й екзальтації, і наскрізь мирського приземлення чи майже завмирання. Такі рани, як ліквідація видимих структур Церкви й репресії супроти єрархії та вірних, духовне калічення людей і нівечення еклезіяльних традицій, зцілюються Богом і людьми повільно.

Пошуки рівноваги, стабільності, вибір самого способу мовлення про духовне, святе – все це, мабуть, і досі на початковому етапі відродження й нормалізації. Це стосується різних аспектів церковного буття, в тому числі й єрархічного проводу.

У різних країнах та в різних конфесіях дискусії навколо того, хто і як повинен провадити тією чи іншою релігійною спільнотою, хоч і бувають тривалими й палкими, але назагал вважаються нормальним явищем. У результаті відбувається конкретна практична і, що важливіше – моральна і молитовна підготовка до зміни в церковному керівництві. Ми ж, натомість, часто не знаємо, як до цього питання підійти: або галасливо панікуємо, або замовчуємо його, наче воно не існує.

Загалом, за мовчазною позицією стоїть добрий, фундаментальний принцип, яким не слід легковажити. Адже все наше життя, зокрема церковне, перебуває в Божих руках, і усякі політичні спекуляції або звичне пліткування навряд чи будуть плідними в осмисленні стану і перспектив церковного проводу.

Паніка ж ніколи не є продуктивною. Її складниками є страх і безпорадність у час кризи, тоді як криза може бути, навпаки, нагодою, викликом до зростання (грецьк. krisis означає “час для прийняття рішень”).

Для важливих рішень потрібні як духовне зосередження і тверда віра в Боже Провидіння, так і спокійна думка та гармонійна співпраця всіх, хто відповідає на виклик, який стоїть перед спільнотою.

До чого я веду? Різні Церкви в Україні та Білоруську Православну Церкву сьогодні очолюють  досить досвідчені осіби. Первоєрархи Українських Православних Церков Київського та Московського патріархатів – Філарет і Володимир, Митрополит Мінський та всієї Білорусі Філарет, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир – усі вони у віці близько 80 років.

Є закони природи… Щиро бажаючи предстоятелям многих літ, кожен член Церкви, який переживає за її благо, повинен якщо не розмірковувати, то активно молитися за добре унаслідування проводу. Однак багато активних і свідомих членів вищеназваних Церков з острахом дивляться у майбутнє. І це зрозуміло.

Предстоятелі двох найбільших православних церков України – Патріарх Філарет (Денисенко) і Митрополит Володимир (Сабодан). Фото – www.focus.ua

Патріарх Філарет, Митрополит Володимир Київський та Митрополит Філарет Мінський є архиєреями майже половину століття. Їхні постаті чітко зафіксовані у свідомості вірних і часто уособлюють благо та певність їхніх церковних спільнот. Виринає питання – а що буде далі? Чи не загрожує зміна проводу неминучою турбулентністю, конфліктами, а то й упадком?

Для греко-католиків перспектива зміни керівництва, можливо, викликає навіть більшу тривогу. Яскравість архипастирського свідчення Блаженнішого Любомира (Гузара) і його духовна проникливість загальновизнані в Україні та поза її межами.

Недавнє святкування десятиліття його патріаршого служіння виразно заакцентувало ту особливу роль, яку він відіграє не лише в Українській Греко-Католицькій Церкві і в українському церковному житті, а й загалом у нашому суспільстві.

Багато промовляє уже саме його ім’я. Бо від цієї людини променює автентична любов і глибокий мир, якими він зі смиренномудрістю і теплим гумором ділиться з усіма. Годі назвати когось, хто в українському суспільстві має такий моральний авторитет.

Тому переживання: що буде після Патріарха Любомира? – небезпідставні. Тим паче, що Блаженніший Любомир чітко і недвозначно не раз публічно заявляв, що він бажає передати керівництво Церквою своєму наступникові “ще теплою рукою”, і, що найважливіше – дотримав свого слова.

Коли ці заяви в 2009 році прозвучали вперше, то викликали чимало публікацій в українській пресі та розмов між вірними УГКЦ й ширшою громадою. Багато членів Церкви, почувши про осточне рішення Блаженнішого, і тепер переживуть збентеження та правдивий острах: як у непростий час, коли суспільство знаходиться перед такими безпрецедентними загрозами, настільки винятковий духовний наставник може добровільно відійти від повноважень?

Папа Римський Венедикт XVI прийняв відставку владики Любомира (Гузара). Детальніше читайте тут

Без сумніву, якщо підходити до цього питання стисло по людськи, є підстави для збентеження й остраху. Можна в ці почуття заглиблюватися, їх розвивати. Але, мабуть, цікавіше та духовно корисніше подивитися на рішення Блаженнішого з іншої перспективи. Чи справді таке рішення порушує прийнятий порядок і традиції? Чи справді Церкві не можна у критичний час міняти главу? Чи мусить усе завалитися лише тому, що діють звичні закони природи? Чи не можна до виклику підійти більше по-Божому?

Приклади з історії УГКЦ протягом останнього століття відкривають нам обнадійливу перспективу. Іншими словами – Церква не вперше опиняється в аналогічній ситуації та стоїть перед подібними випробуваннями.

Патріарх Любомир і члени Синоду УГКЦ

Якщо подивитися на чотири попередні передачі верховного керівництва в Українській Греко-Католицькій Церкві, ми побачимо, що кожна з них справді відбувалася в “особливий” і “критичний” час, кожна супроводжувалася сум’яттям і побоюваннями, бурхливими дебатами й суперечками.

І водночас, кожен із цих історичних моментів перебував під Божим благословенням, оскільки кожен новий Глава УГКЦ, – хоч його дехто з вірних (і навіть ширші суспільні кола) могли з тих чи інших причин не сприймати, – у підсумку виявлявся автентичним керівником, навіть пророчою особистістю. Погляньмо на ці прецеденти.

17 грудня 1900 року, коли Папа Лев XIII номінував Галицьким митрополитом Андрея Шептицького, 35-літнього вихідця з давнього українського, але полонізованого роду, багато патріотичних греко-католиків вважали, що це просто катастрофа: мовляв, нарешті поляки домоглися, що їхній троянський кінь в’їхав на Святоюрську гору, в бастіон західноукраїнської громади.

Впродовж його 44-літнього архипастирства Церква і суспільство сприймали Митрополита поступово, але не завжди і не всі розуміли його до кінця. Хоч із часом Владика Андрей набув особливого авторитету, він мав майже постійну опозицію: чи від австрійської, польської, німецької та радянської влади, чи від інших єпископів та частини монашества і клиру, чи від “правих” і “лівих” політиків. Він був не зовсім очікуваним архиєреєм, а оскільки був мудрим і творчим, тому завжди залишався непередбачуваним.

Сьогодні, озираючись на історію ХХ століття, усвідомлюєш, що саме Митрополит Андрей, щодо якого спершу були різні упередження як до нового лідера, став духовним і національним провідником українців, постаттю універсального значення, яке виходить далеко поза межі греко-католицької чи навіть загальноукраїнської спільноти. Можливо, саме він і був найбільшим українцем ХХ століття.

Митрополит Андрей Шептицький з єпископами, священиками та мирянами УГКЦ. Фото з фондів Сколівського краєзнавчого музею

Митрополита Андрея вибрав Римський Апостольський Престол. Папа Лев XIII особисто пізнав молодого монаха за 15 років до цього призначення. Сьогодні очевидно, що вибір цей був відважним, можна сказати навіть – блискучим. Боже Провидіння повеліло так, що спосіб вибору та призначення його наступника був іншим, хоч якість вибору залишилася такою ж високою.

Папа Пій X надав Митрополитові Шептицькому особливі права в кадрових, як і в інших, питаннях, і Кир Андрей фактично сам, одержавши на це згоду Пія XІІ, призначив свого наступника – Йосифа Сліпого, номінувавши і висвятивши його на архиєпископа і коадьютора з правом наступництва. Це було 22 грудня 1939 року, на початку Другої світової війни і радянської окупації Галичини. Годі думати, що той час був менш критичним, ніж сьогодні. Навпаки, тоді цивілізований світ буквально розвалювався.

Коли 1 листопада 1944 року Владика Андрей помер на 80-му році життя, молодому Митрополитові Йосифу довелось очолити Церкву і підтримувати народ, який пережив страшне воєнне лихоліття, жахливе матеріальне і моральне спустошення. Не минуло й півроку, як він сам і весь єпископат УГКЦ опинилися за ґратами.

Так почалося мучеництво і – в парадоксальний спосіб – найславніша сторінка історії нашої Церкви. Послідовнішого й більш витривалого керівника в епоху випробувань годі уявити.

Патріарх Йосип Сліпий під час арешту. Село Маклаково у глибині Сибіру. Фото – www.gulag-museum.org.ua

Йосиф Сліпий провів у тюрмах, концтаборах і на засланні 18 років (1945-1963). На 72-му році життя він опинився на вигнанні у вільному світі. Там, будучи вже похилого віку, цей ісповідник віри протягом 20 років згуртовував не лише церковну, а й усю українську спільноту, надихав її новою вірою в те, що в Україні триває боротьба за людську гідність, свободу Церкви і національні права.

Він розпочав глибокі реформи у церковному управлінні, відновивши синодальний устрій УГКЦ і піднімаючи свідомість усього українського християнства щодо своєї еклезіальної тотожності, помісності та патріаршої гідності.

І якщо Митрополита Андрея обирав Рим, Йосифа Сліпого – Митрополит Андрей, зі згодою Римського Апостольського Престолу, то вибір подальших первоєрархів відбувався за участю Синоду єпископів УГКЦ, що його Патріарх Йосиф із великими труднощами і немалими перешкодами формував. Так було на волі, поза межами досягання “руки Москви”, там, де не було тоталітарних репресій проти Церкви. Такий принцип діє тепер, у незалежній Україні, після виходу УГКЦ з підпілля.

Чернець Василь Величковський був таємно висвячений на єпископа, відтак очолював Греко-католицьку церкву під час її перебування у підпіллі

Передача ж проводу в підпіллі відбувалася в екстремальних умовах.

Коли на початку 1963 року радянська влада несподівано випустила Йосифа Сліпого з місця заслання до Москви, звідки він мав їхати до Риму, завданням Митрополита було швидко забезпечити катакомбну Церкву проводом – місцеблюстителем предстоятеля УГКЦ в Україні.

Телеграмою до Москви було викликано монаха-редемпториста Василя Величковського (2001 року його проголошено священномучеником). У готельному номері 4 лютого 1963 року Митрополит Йосиф висвятив його на єпископа.

Владика Василь Величковський очолював підпільну Церкву до 1972  року. Радянська влада випустила і його на Захід, де він незабаром помер від отруйних медикаментів повільної дії у Вінніпезі (Канада) 30 червня 1973 року.

Передчуваючи небезпеку арешту, який таки мав місце в 1969 році, ще 19 липня 1964 року він висвятив на наступника свого співбрата з Чину Найсвятішого Ізбавителя Володимира Стернюка.

Кир Володимир дуже обережно та виважено діяв у підпіллі, очолюючи Церкву в катакомбах як місцеблюститель і Патріаха Йосифа, і Мирослава Івана Любачівського до повернення останнього до Львова 30 березня 1991 року. У цих складних, майже неможливих умовах офіційної заборони й тoталітарних репресій Боже Провидіння передавало провідництво Церквою в надійні руки, які забезпечували її майбутнє.

Коли Йосифові Сліпому завершувався дев’ятий десяток, Папа Іван Павло ІІ повелів скликати Синод єпископів УГКЦ, який 1980 року визначив трьох кандидатів на коадьютора з правом наступництва. З них Папа 27 березня 1980 р. обрав першого – Мирослава Івана Любачівського.

Цей вибір не було сприйнято з великим ентузіазмом. Після владик Андрея і Йосифа годі було спокійному, мало харизматичному науковцеві відразу здобути той авторитет, що його мали два попередники, які сумарно керували Церквою 84 роки. В діаспорі поширювалися побоювання, що новий первоєрарх не зможе вирішувати неймовірно складні завдання, які стояли перед його паствою.

Фотофільм про 10 років предстоятельства Любомира Гузара дивіться тут

Адже коли 7 вересня 1984 року Йосиф Сліпий помер і Мирослав Іван став його наступником, Церква в Україні перебувала в катакомбах уже два покоління, і щодо її майбутнього існувало багато сумнівів.

Стояло питання, чи вдасться їй узагалі вижити, адже в діаспорі Церква теж почала слабнути – у 1980-х роках став відчутним процес асиміляції, а внаслідок повсюдної секуляризації майже не було покликань до священичого і монашого служіння. І тут Провидіння черговий раз здивувало скептиків.

Саме Мирославу Іванові Любачівському судилося очолювати УГКЦ в часи її легалізації та не очікуваного вже багатьма її відродження. Так, якщо 1989 року з підпілля вийшло близько 300 священиків, то протягом наступних десяти років їхня кількість зросла до 1500, а сьогодні – до 2500.

Нові емігранти й душпастирі з України підкріплюють також історичні церковні структури в діаспорі і творять нові. Дар молитви, смиренність і безпосередність Блаженнішого Мирослава Івана виявилися потрібними в час піднесення та ейфорії, і цим він здобув тиху, але правдиву пошану у своїх вірних. 

Остання передача проводу УГКЦ, як і всі попередні, була незвичною, без точного прецеденту, і відбувалась вона в атмосфері динамічних соціальних змін в Україні. Владику Любомира Гузара висвятив на єпископа Патріарх Йосиф 2 квітня 1977 року в монастирі “Студіон” біля Риму, але підпільно, і як єпископ він перебував у тіні 19 років.

Навесні 1996 року його єпископство публічно визнали Іван Павло ІІ і Синод єпископів УГКЦ, а вже восени того самого року Синод прийняв прохання Мирослава Івана Любачівського призначити Любомира Гузара помічником з делегованими правами глави Церкви.

Перед ним стояли тоді непрості питання відновлення церковних структур в Україні та стосунків між діаспорою й матірною Церквою. І це при щораз більшій економічній кризі. А згодом настав апогей нової хвилі еміграції українців.

Владика Мирослав Іван Любачівський не був таким харизматичним як його попередники, але зміг вивести Церкву з катакомб

Коли 14 грудня 2000 року упокоївся Мирослав Іван, якого було не надто вітали при його обранні 20 роками раніше, – прощалися з ним у Львові з великим теплом і благоговінням майже 100 тисяч вірних. Через місяць, у січні 2001 року, відбувся виборчий Синод єпископів УГКЦ, який покликав на Главу Церкви Владику Любомира, єпископство якого роками було таємним.

Та не є таємницею той факт, що при цьому виборі єпископат був поділений. Зрештою, й деякі провідні греко-католики з мирян цілком виразно заявляли в пресі, що Любомир Гузар в жодному разі не може бути вибраним Синодом. Дякувати Богові, Провидіння покерувало інакше.

Якщо робити висновки на підставі згаданих змін глав УГКЦ, стає зрозуміло, що у кожному без винятку випадкові ця передача керівництва відбувалась у час глибокої політичної, суспільної, національної та церковної кризи, супроводжувалася непевністю, страхом і критикою.

Нового первоєрарха зустрічав спротив. Проте щоразу у Церкви з’являвся добрий – неочікуваний, оригінальний, глибоко духовний – керманич, який залишив свою печать в її історії й загалом в історії України: чи то в часи панування Австрії та Польщі, чи то серед вогню війни, чи то у глибоких катакомбах за тоталітарної влади, чи то на поселеннях, які обіймали чотири континенти, а чи в час української незалежності.

Шануючи рішення Блаженнішого Любомира, ми маємо готуватися своєю молитвою, постом, мужньою і зрілою церковною поставою, щоб отримати ту ласку, яка потрібна для обрання нового верховного предстоятеля, що вестиме Церкву до нових духовних звершень.

Божественна благодать доповнює людські немочі. Якщо Проведіння, діючи через людей і обставини, кличе конкретну особу до служіння Глави і Отця помісної Церкви, воно завжди дасть нововибранному предстоятелеві потрібну для цього ласку.

Історія спасіння людства загалом і УГКЦ зокрема дає нам усі підстави зустрічати час змін з надією, вірою і миром. Тому Блаженніший Любомир своїм рішенням готує свою паству до майбутнього і запевняє, що Господь і після нього буде з нею. Його крок сильний, мужній і модерний, становить прецедент і є прикладом не лише в Церкві, а й для всіх, хто не відважується дивитися реальності в очі та своєчасно на неї реагувати.

Але передовсім рішення Патріарха – це вияв великої довіри до Бога, до всієї Церкви і до свого майбутнього наступника. Всі ми, хто почувається небайдужим до долі Церкви, маємо тепер прекрасну нагоду своєю поставою, особистою відповідальністю і молитвою цю довіру виправдати.

Чому важко пишеться “спільна” історія, і легко – вітчизняна?

Олександр Палій, для УП _ Середа, 09 лютого 2011, 14:58

Версія для друку Коментарі 260

Фото Укрінформ

Досі немає результатів у написанні методологічного посібника для вчителів, створити який до листопада минулого року обіцяв Дмитро Табачник.

Причини конфузу в написанні “спільного підручника” нещодавно пояснив директор російського Інституту загальної історії академік Олександр Чубар’ян. За його словами, досі усі спроби зі створення підручників, де б викладалася усереднена компромісна історія, “з тріском провалилися”: “Написати підручник неможливо – поляки з німцями вже 20 років намагаються це зробити”.

Річ у тім, що історія як наука прив‘язана до точки зору цінностей та інтересів спільнот. Це – загальноприйняте уявлення історичної науки, яка розуміє об‘єктивну приналежність істориків до спільнот та систем цінностей.

Якби історики були не французами, німцями, представниками інших національностей чи конфесій, а, приміром, кокер-спанієлями, вони б написали зовсім іншу історію світу.

Найприроднішим чином історія України пишеться з точки зору українського народу. Погляд на українську історію з Росії буде зовсім іншим. Те ж саме й навпаки.

Приміром, для українців, які знають свою історію, московський цар Петро І є тираном, садистом, винищувачем мирного населення Батурина, Лебедина та десятків інших міст і сіл України, нищителем Запорізької Січі, підступним вбивцею української старшини, синовбивцею, руйнівником церкви і блюзнірським блазнем на троні.

Для росіян Петро І, навпаки, може виглядати царем, що перетворив Московію на державу з серйозним міжнародним значенням у Європі, переможцем шведів, людиною, яка щиро й енергійно намагалася подолати відсталість Московії, прорубувачем вікна у Європу, борцем з архаїчними звичаями.

Найцікавіше, що й українська, і російська точки зору є правдивими. І для історичної науки, яка вимагає достеменності фактів але припускає свободу інтерпретацій, це нормально.

Так само й на гетьмана Івана Мазепу російська історіографія переважно дивиться як на людину, що зрадила своїм зобов‘язанням перед царем. А українська – як на людину, яка, проте, у вирішальний момент поставила свою відданість Україні і її народу вище за все інше.

Для української ідентичності звинувачувати Мазепу в зраді – це приблизно те ж саме, що вважати Штирліца зрадником Німеччині.

Примирити ці точки зору можливо лише за умови, якщо або українці, або росіяни відмовляться від своєї ідентичності, або спільно візьмуть якусь третю точку зору.

Нині модно дивитися на історію з точки зору загальнолюдських цінностей, які дехто називає західними. Тобто вважати, що “прагнення до свободи і щастя” є природним станом людини.

Але росіян, як правило, такий підхід не влаштовує. Адже так історично склалося, що їхня держава досить часто виступала в ролі тирана, а загальнолюдські цінності тиранів не жалують. Тому прихильників останніх в Росії часто зневажливо таврують “общечєловєкамі”.

Це є ще одною причиною неможливості не те що спільного, а навіть близького погляду на історію.

Для значної частини російської еліти принципово не можливо уявити, що інші народи мають право на власні інтереси і власних героїв, які ці інтереси захищали.

В такій системі координат героїзм вимірюється не звитягою, а виключно корисністю для Кремля – без згоди якого героїв не буває.

За такої системи слова потрібні не для того, щоб прояснити ситуацію чи налагодити взаєморозуміння, а задля того, щоб затаврувати супротивника.

Тому щоб написати спільний посібник з історії з Росією необхідно відмовитися від права України на власну точку зору. Що, в остаточному рахунку означає – від права України на існування.

Звичайно, зробити це без скандалу не вийде – нинішній владі необхідно буде або виставляти себе в якості динозаврів з підручником історії ВКП(б) за пазухою, або сором‘язливо згорнути затію.

До останнього влада явно не готова, тому пішла тихцем – викреслюючи із підручників для дітей вкрай важливі для України події – Крути, Голодомор, Мазепу, Батурин тощо.

Примітно, що все це відбувається під заяви президента про те, що “історію повинні писати не політики, а історики” та цілком протилежні зізнання самого Табачника, що він “сам особисто вичитуватиме підручники”.

Цікаво, що сам Табачник раніше публічно зізнався, що фальсифікував соціологічні дані. Тепер він займається освітою дітей.

Виключення з історії важливих тем – випробуваний віками метод фальсифікації історії. Як сказав “провісник російської революції” Олександр Герцен “російський уряд, немов зворотне провидіння, влаштовує до кращого не майбутнє, а минуле”.

Натомість своєму щоденнику український кінорежисер Олександр Довженко писав: “Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема …

Ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель. Але що ж таке історія? Історія є рівнодіюча всіх духовних сил і здібностей народу”.

За радянських часів з підручників з історії України не можна було зрозуміти нічого, що ж насправді відбувалося в Україні, крім кількості випущених тракторів і дат партійних з‘їздів.

Щороку в УРСР випускалися десятки тисяч випускників з дипломом “Історія”, які не мали найменшого уявлення про історію землі, на якій вчилися.

Історія СРСР була сумішшю самовихваляння з “білими плямами”. Бо про мертвих – “або добре, або нічого”? Це були не посібники з історії, а посібники з приховування історії. Такими їх намагаються зробити й сьогодні.

Проте, є зброя, сильніша за історичні наклепи – це історична правда. А мова правди проста.

Окремі іноземці, невідомо з якої радості, безпардонно присвоїли собі право вказувати Україні, як їй ставитися до самої себе.

Колись візантійський імператор спробував вказати князеві Святославу, що для князя корисно і що ні, за що був піднятий ним на відвертий глум. Схоже, це єдино правильне ставлення до такого нахабства.

Не потрібно мати жодних ілюзій щодо мети вилучення з підручників. Для того, щоб знищити народ, першою вбивалася його пам’ять.

Один з лідерів фашистської Німеччини Геббельс стверджував, що варто позбавити одне покоління знань про історію, і народ перетвориться на натовп, з яким можна робити все, що завгодно.

Усе це робиться сьогодні задля того, щоб підвищити вразливість України до зовнішніх впливів, зменшити готовність громадян захищати свою країну і цим підірвати її життєздатність у стратегічній перспективі. Метою є перетворення українців у безвільних “хлопчиків для биття” для всіх, кому не лінь.

Оскільки прямо заявити мільйонам українських дітей і їхніх батьків, що українську історію слід розглядати з башт Кремля нова влада не може, вона вдається до вигадування “обхідних маневрів”.

Зокрема, пропонується викинути з підручників поняття “спільного інтересу нації” й урівняти у моральній оцінці героїв визвольних змагань зі зрадниками і відступниками. По суті, це означає вибивання ґрунту з-під ніг будь-якої історії.

У свідомість українців закладають ціннісну установку, що можна обійтися без власної держави, а політичні й економічні поступки на користь сусідів заради чиїхось меркантильних інтересів цілком вписуються у “багатовимірну правду”.

Міносвіти у своїх концепціях проштовхує “антропологічний” підхід до висвітлення історії. Ось, наприклад, як пише про нього один наближений до влади історик: “На мій погляд, шкільна історія могла б бути більш антропологізованою, ніж героїзованою. Тоді вона стане однаково цікавою і в Луганську, і в Івано-Франківську, як в Одесі, так і в Сумах.

А поки у вітчизняних підручниках ви побачите суцільну боротьбу українців за державу і нічого, крім історії “державотворення”.

В підсумку поза Валуєвським циркуляром та козацькими звитягами під Хотином діти не знають, ані коли українським степом пройшов перший паротяг, ані коли на столі киян з’явився цукор”.

Тобто унікальні уроки історії, за які народ заплатив потоками крові, намагаються підмінити інформацією, корисною для розв‘язання кросвордів.

Історія – це значно більше ніж дати. Як кажуть англійці, сторінка історії коштує підручника логіки. Історія не дає зникнути урокам, які бере для себе кожне нове покоління, вона по суті є союзом між живими, мертвими і ненародженими.

Пам’ять про минуле допомагає людям глибше зрозуміти сучасність, усвідомити своє місце у світі, більш ясно прогнозувати своє майбутнє.

Історія вчить одне схвалювати й ставити собі за зразок, а іншого – уникати. У той же час, безпам’ятство – чи не головна причина історичних бід та невдач.

Історія любить повторюватися, особливо якщо не вивчені її уроки.

Людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров’ю його предків, з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. Як каже англійська приказка, людина, яка знає історію своєї країни, не може бути дурною.

Натомість українцям пропонують штучно позбавити себе в майбутньому героїв. Адже учень, вихований на таких принципах, ставши дорослим громадянином своєї країни, буде безвільно пасувати перед зовнішнім тиском, не стане захищати рідну землю. Тому що завжди можна знайти виправдання: мовляв, я теж “люблю Україну, але по-своєму, по-зраднцьки”.

При цьому історія, безумовно, має розповідати, а не доводити.

Вигадування героїв є так само шкідливим, як і їхнє замовчування. Воно додає присмаку фальші всій історії. Поширення історичних домислів дискредитує унікальну цінність історичної правди, її величезну конструктивну силу.

Російська імперія і СРСР навигадували собі історії, а тепер її нащадки не знають, що з тим усім робити в інформаційному суспільстві, де кожна брехня мов під рентгеном.

Нині Росія окремими публікаціями та заявами високопосадовців про близькість з Фінляндією “намацує” ґрунт для зміни слов‘янофільської історичної парадигми.

Остання, крім того, що не дає відповідей на питання ідентичності Росії, ще й політично вичерпала себе – бо ж слов‘янські народи переважно в НАТО і ЄС.

Ось, наприклад, як пише про це фінський дослідник Кай Муррос: “Меня очень сильно волнует тот факт, что финны и русские фактически являются одной огромной нацией…

Признание финно-угорского происхождения могло бы помочь русским по-другому посмотреть на свою идентичность, но я надеюсь, что это будет сделано естественно и органично, потому что я действительно понимаю, что искусственные идентичности, вроде HOMO SOVIETICUS, не могут существовать долго и ведут в результате к моральному краху.

Признание финно-угорского происхождения могло бы усилить русскую идентичность самым положительным способом и вместо того, чтобы быть искусственной конструкцией, созданной иностранными интеллектуалами, оно могло бы стать естественной реализацией и привести к согласию с самим собой”.

Як людина без пам’яті є цілком безпорадною, так і народ без історичної пам’яті є приреченим на повторення історичних помилок.

Тим часом, першоджерела з української історії досі не перечитані навіть у вітчизняних архівах, не кажучи про європейські, російські, турецькі…

Водночас. нині українські історики, на щастя, не мають проблем, які спіткали “писателів” “спільної історії”. Їм немає потреби намагатися одночасно вирішувати невирішуване: сподобатися іноземним урядам, і не виглядати при цьому дурнями, брехунами і ворогами в очах свого народу.

Щоб написати українську історію треба всього лише ретельно вивчити всі можливі джерела, “не минати ані титли, ніже тії коми”. І подивитися, що все це означало з точки зору учасників тих подій та означає з точки зору України і її народу.

Олександр Палій, історик, автор книги “Ключ до історії України” (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл “Історія України” (2010), для УП

Гуд бай, Уесесерія? Аве, Україно?

08-02-2011

Отож, сталося.

Януковичам вдалося те, на чому зламали собі зуби Рух, Кравчук та Майдан.

Легко і майже непомітно, одним рішенням Конституційного Суду (кумедного органу, який ніхто з нас ніколи не обирав) в Україні де-юре демонтовано систему права та влади Української РСР. Ця система успішно пережила розвал Совка, всі подальші історичні викрутаси, і міцно тримала нас у лещатах страшним та невблаганним словом «легітимність».

Для тих, хто «в танку»: стогони та плачі про повернення до кучмівської Конституції 1996-го не мають нічого спільного з дійсністю. В нас нема «Конституції – 96». Після рішення КС в нас тепер просто НЕМА КОНСТИТУЦІЇ.

Так само в нас тепер нема ЖОДНОГО ЛЕГІТИМНОГО ОРГАНУ ВЛАДИ. Після рішення КС вони ВСІ тепер самозванці, які де-факто утримують владу, оскільки мають можливість фізичного примусу. І утримують її РІВНО ДОТИ, доки мають названу можливість. А це вже – не стільки їхня проблема, скільки наша з вами.

Добре це чи погано? Як на мене, кращої новини ми не чули з часів ГКЧП.

«Канкрєтні данєцкі пацани», самі не розуміючи, що творять, зняли з нас усіх давнє закляття. ЗАКЛЯТТЯ ШЕСТИДЕСЯТНИКІВ.

Уявляю, скільки гнилих помідорів полетить за це твердження в бік моєї кудлатої голови. Пояснюю: я далекий від того, щоб применшувати роль шестидесятників у нашій історії. Їхній героїзм – незаперечний. Ми вчились на їхньому прикладі, вчились безпосередньо у них. Якби не вони, моє покоління було б зовсім іншим, і навряд чи зробило хоча б те, що нам вдалося – «революцію на граніті», розвал СРСР та Майдан. Тим більше, я не маю жодного морального права судити помилки людей, яким дістався в житті набагато складніший шлях, аніж будь-кому з нас.

Але зараз ми говоримо не про людей, а про віддалені наслідки обраної ними стратегії боротьби з режимом. Шестидесятники першими відмовились від революційної ідеології творення України «з нуля». Українська революція 1917-21, повстанський рух двадцятих, ОУН тридцятих та УПА сорокових – п’ятдесятих, при всіх своїх відмінностях, були єдині в одному: окупаційний режим має бути повалений та забутий, а на звільненому місці переможці мають творити свою державу. Таку, якою вони марили довгими роками боротьби.

Шестидесятники докорінно змінили парадигму визвольних змагань: гаслом дисидентського руху стало «змусити ЇХ (тобто режим)виконувати ЇХНЮ (тобто радянську)Конституцію». Замість визнання України окупованою територією і боротьби проти окупаційного режиму постала ідея наповнення УРСР реальним українським змістом. Дисиденти прийняли нав’язану режимом ФОРМУ, і спробували вимагати від режиму ВІДПОВІДНОСТІ ЗМІСТУ ЦІЙ ФОРМІ.

Режим виявився не готовим до такої постанови питання. Каральний апарат, добре налаштований на придушення повстань та підпілля, виявився не придатним до боротьби із дисидентами, які намагались розмовляти з режимом його ж юридичною мовою, і взагалі всіляко підкреслювали свою позицію законослухняних радянських громадян. Так, їх легко було пересаджати,бо вони не ховались. Однак кожний процес над ними ставав черговою моральною поразкою режиму, і додавав визвольному рухові прихильників.

Для епохи шістдесятих – восьмидесятих така стратегія боротьби виявилась єдиною можливою у тодішніх умовах, а отже – єдино правильною. Кінцевим підсумком дисидентського руху стала горбачовська «перебудова» та породжений нею масовий народний рух, ідеологами та моральними лідерами якого стали дисиденти – шестидесятники.

І от тоді спрацювала бомба уповільненої дії, закладена в самій основі дисидентського руху. Визнання «їхньої Конституції», дотримання якої позиціонувалось як мета руху, АВТОМАТИЧНО ЛЕГІТИМІЗУВАЛО РЕЖИМ. Визвольний рух, покликаний змести Совок і збудувати на його місці нову Україну, виявився від самого початку загнаним у жорсткі обмеження правової системи УРСР. Совєцька влада в Україні апріорі визнавалась не окупаційною, а «своєю», і метою руху ставало НЕ ЇЇ ЗНИЩЕННЯ, А «ПОКРАЩЕННЯ».

Починаючи з виборів 1989-го, основною стратегією та тактикою визвольного руху стало перебирання посад у межах існуючої системи влади.

«Точку біфуркації» було остаточно пройдено у 91-му. ГКЧП давало унікальний шанс вискочити за межі парадигми «уесесерівської легітимності», і революційним шляхом демонтувати Совок, розчистивши шлях до Справжньої України.

Маю підстави вважати, що за рік – два потому українці вже були б готові до подібного розвитку подій. Наша «революція на граніті» у жовтні 90-го вже була першою спробою вийти за межі «прокляття шестидесятників». Так, у своїх вимогах ми ще в повній мірі дотримувались нав’язаних нам правил гри – висували цілком обґрунтовані з позицій радянського права вимоги до існуючої влади. Навіть метод «переконання» влади – публічне голодування, – був відверто «змавпований» з дисидентських протестів у таборах. Однак дух повстання вже п’янив голови учасників багатотисячних виступів, над студентськими наметами лунали пісні УПА, а такі методи, як страйк та захоплення університетських корпусів, абсолютно випадали із «легітимістської» парадигми шестидесятників.

Якщо наше голодування посіло своє місце у шкільних підручниках (зараз Табачник швиденько виправляє цей «недогляд», але ми тут говоримо про інше) , то ще одна акція того ж періоду невиправдано замовчується.

У дев’яносто першому році Україною прокотилася ініційована Анатолієм Лупиносом (ледь не єдиним з покоління шестидесятників, хто ніколи не визнавав себе «дисидентом», а позиціонував як «революціонера – націоналіста») акція «реєстрації громадян УНР». Ця акція принципово виламувалася з «легітимістської» парадигми. Будь-хто, хто все життя прожив законослухняним «совком», міг підійти до реєстраційного столу, заповнити простеньку анкету, та отримати посвідку, надруковану на хріновому папері в дешевий офсетний спосіб. Зміст посвідки був простий, як двері: «Я, такий-то такий-то, є громадянином незаконно окупованої радянськими військами Української Народної Республіки». І все. І – жодних компромісів з режимом. Є лише МИ, громадяни неіснуючої з 1920 року республіки, і ВОНИ – тимчасова окупаційна адміністрація.

На мою думку, ця акція сильно недооцінена істориками. За планом організаторів, після реєстрації першого мільйона «громадян УНР» мало початись формування органів влади УНР – паралельних структур, жодним чином не пов’язаних з існуючою «легітимною» владою УРСР, і готових у критичний момент цю владу перебрати на себе. Нажаль, не встигли. Але лавина покотилася – за перші місяці акції було зареєстровано шістсот тисяч «громадян УНР», і не було жодних ознак зменшення напливу бажаючих. Тобто щонайменше стільки людей вже ментально визволились із совкового полону, а будь-які революції відбуваються спершу у головах, і лише потім на майданах.

Навіть не берусь судити, яким був би розвиток акції, але ГКЧП «вистрелило» трохи зарано; нам не вистачило року чи двох, щоб зіскочити з голки «уесесерівської легітимності», і дозріти до побудови власної держави «з нуля». Серпневі путчісти дали нам унікальний шанс здійснити революцію, виконати своє «до основанья, а затєм», і з чистої сторінки почати розбудову України. Але ми виявились морально не готовими до такого повороту, і навіть весь наш опір в дні путчу звівся до «захисту конституційного ладу від заколотників». Захисту РАДЯНСЬКОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ. Ми готові були вмерти на НАШИХ барикадах за ЇХНЮ конституцію та ЇХНЮ «легітимність».

Після цього все подальше було визначено наперед – і обрання Кравчука замість Чорновола (логічно, що в межах совкової системи член ЦК компартії завжди матиме фору перед невдахою – дисидентом), і десятиліття заводського парторга Кучми (зміна старшого покоління совкової номенклатури молодшим поколінням звідти ж), і розквіт «данєцкіх» (в межах дивним чином еволюціонуючого совка відбувся дарвінівський відбір, і найбільш пристосованими виявились не обтяжені ідеями, зате дуже мотивовані вижити, «прастиє пацани» з шахтарських бараків)…

Спроба влити молоде вино у старі міхи завершилась так, як і має бути згідно Писання – вино скисло, а міхи пережили все і продовжили псувати наступні врожаї.

У дев’яносто першому ми прої…(вирізано цензурою) свій історичний шанс на творення України, і тим самим ще на 13 років загнали себе в конаючу УРСР.

Другий шанс нам давав Майдан.

І щоб мені тепер не казали, я переконаний: на відміну від 91-го, тоді народ вже дозрів. Хай мені не повірить той, хто бачив Майдан по «ящику», або ж разом з Ющем та Юлею дивився на нас зверху, з красивої сцени. Ті ж, хто були разом з нами внизу, у наметовому таборі, хто блокував тоді Кабмін та АП, ті, хто йшов брати штурмом АП у вечір другого дня, – гадаю, погодяться з моєю оцінкою.

Те, що вирувало тоді на вулицях Києва, вже не було НАТОВПОМ. Це була НАЦІЯ, в середині якої відбувались фантастично швидкі процеси САМООРГАНІЗАЦІЇ. Перехід від стихійного самоврядування Майдану до творення РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ міг відбутись впродовж лічених днів, якщо не годин. І тодішнім «помаранчевим» лідерам (на генетичному рівні спорідненим із совковою системою, від початку і до кінця породженим цією системою, і зацікавленим не в її демонтажі, а лише у зміні своєї особистої ролі в межах системи) довелося докласти чималих зусиль, щоб зупинити в зародку цей процес, і загнати енергію народної революції у ту саму іржаву пастку «легітимності».

Другий шанс було прої…(вирізано цензурою) ще швидше, аніж перший.

Українська РСР отримала ще 6 років життя, а ми так і не отримали шансу побудувати замість неї Україну. Точніше, отримали, потримали цей шанс в руках декілька гарячих листопадових днів, і добровільно передали в руки акторів, які на сцені корчили перед нами фарс.

І от тепер януковичі у своїй незайманій дитячій простоті дарують нам ТРЕТІЙ ШАНС.

З моменту рішення КС легітимність влади УРСР перервано. В країні більше нема ні конституції, ні легітимної влади. Лише купка узурпаторів та самозванців.

НАМ ТЕПЕР ДОЗВОЛЕНО РОБИТИ З НИМИ ВСЕ, НА ЩО У НАС ВИСТАЧИТЬ ФАНТАЗІЇ.

Так, і їм також тепер дозволено ВСЕ. Стосовно НАС. І в них поки що більше можливостей це реалізувати.

Але це вже – питання техніки. Питання ВОЛІ ДО ВЛАДИ, ВОЛІ ДО БОРОТЬБИ, зрештою, ВОЛІ ДО ЖИТТЯ. Сподіваюсь, у нас її більше.

Головне вже сталось. Нас звільнили з полону «легітимності». Нам розв’язали руки. Лише від нас залежить, що ми цими руками зробимо – інтелігентський зашморг для себе, щоб повіситись з розпачу за втраченими можливостями, чи бандерівську удавку для режиму, який стоїть на дорозі між НАМИ та НАШОЮ ОМРІЯНОЮ УКРАЇНОЮ.

Не так важливо, КОЛИ САМЕ вибухне наша чергова революція – вже через рік «азаровщини», чи на парламентські вибори 2012, чи на другий термін Янука у 2015. Навіть якщо мають рацію песимісти, і режим має попереду спокійне десятиліття – ну то й фіг з ним. Втратили вже не одне століття, загубимо ще десять років.

Набагато важливіше, ЯКОЮ буде ця наступна революція.

Якщо ми зможемо скористатись унікальним шансом, подарованим нам «данєцкімі», і нарешті вийдемо за межі застарілої парадигми «легітимності УРСР» – тоді це виправдає всі попередні «іздєржкі».

Якщо у вирішальний момент ми виявимось готові заснувати СВОЮ Україну – з написаною нами самими новою Конституцією, з НАШОЮ культурою та історією, з владою, легітимність якій надає ВІЛЬНИЙ ВИБІР РЕВОЛЮЦІЙНОГО НАРОДУ, а не спадковість від окупаційного режиму, тоді історія виправдає нас за всі попередні помилки.

А за компанію навіть скаже пару теплих слів про «данєцкіх», які в силу нездарності та «малоумія» виступили тим криголамом, що розчистив нам дорогу від УРСР до України.

Гуд бай, Уесесерія! Аве, Україно!

http://kievljanin.livejournal.com/651.html

Донецькі “тьоті Моті” вирішили ліквідувати українські школи

08-02-2011 02:36    ДонеччинаОсвіта і наука

«Оптимізацію» шкіл в Донецьку антиукраїнська влада розпочала з ліквідації українських шкіл.

В 1990 році в Донецьку було відкрито першу школу з українською мовою навчання. З 1965р., коли була переведена на російську мову остання школа з українською мовою, їх не було совсім. За 22 роки в Донецьку відроджено тільки 18 шкіл з українською мовою, а загальна кількість школярів, які навчаються в 2010/2011 році українською мовою у поки що 18 школах з українською мовою та українських класах 64 двомовних шкіл складає в Донецьку всього 26,5% . Решта 71 шкіл Донецька й досі працюють державною мовою Російської Федерації, в яких українська державна мова вивчається як мова національної меншини!!! Тобто владою продовжується нещадна політична русифікація та денаціоналізація. Але й ці цифри страшенно налякали антиукраїнську, колоніальну владу Партії Регіонів і вони знайшли ще один спосіб боротьби з власним народом. Вони дали команду закривати тільки що відроджені українські школи.

В першій половині січня начальники районних відділів освіти м. Донецька почали повідомляти на зборах директорів шкіл про ліквідацію в тому чи іншому районі шкіл без посилання на будь-які документи. Причому почалась ця ліквідація – «оптимізація» в Донецьку з закриття першої школи в Петровському районі м. Донецька з українською мовою навчання № 111.
Запропонували перевести школярів у російську школу №100 та двомовну № 101. Цю третю в Донецьку школу в 1995 році помогла відкрити вся українська громадськість: з Чернівців привезли експонати для обладнання світлиці та український одяг для першого класу; Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області забезпечили школу підручниками.

Ось як, наприклад, пояснив журналістам Донецький міський голова чому він не спілкується українською мовою: «От піти сьогодні в колектив Донецького металургійного заводу або на шахту ім. Засядька, вийти і зробити доповідь українською мовою – вони послухають, а потім думатимуть, що в мера сталося з головою”, – зазначив Донецький міський голова Олександр Лук’янченко, який разом з Президентом України Віктором Януковичем, Президентом Росії Дмітрієм Медведєвим та прем’єр-міністром Росії Владіміром Путіним 10 грудня 2010р. в Москві отримав національну російську премію “Людина року – 2010”. Тому мабуть і виступають могильниками, гробокопачами власної нації, «оптимізуючи» українські школи, церкви, історію, славних українських героїв, втовкмачуючи громадянам України зневагу до своїх предвічних коренів.

14 січня батьки 240 учнів, які навчаються українською мовою в десяти класах школи, потужність якої 500 дітей, провели акцію протесту, написали заяви в райраду та міськраду. Донецький міський голова Олександр Лук’янченко, пообіцяв, що закривати школи будуть тільки після висновків профільної комісії міської ради. Збрехав!

Бо вже 16 січня вже в Будьоннівському районі м. Донецька ліквідовують теж тільки що відремонтовану українську школу № 136,в якій навчаються 570 школярів та 52 пятирічок. 622 школярів переводять в російську школу № 120, в якій навчається всього 440 школярів при потужності 1150. Директор школи Тетяна Трусова без жодних документів не дозволила 2 класам п’ятирічок провести навчання в 136 школі, а стала посилати дітей без жодного наказу в російську школу №120. Попередила також три дев’яті класи, що набору в 10-ті класи проводитись в цій школі не буде. Куди йти школярам в десятий клас неясно. В цьому мікрорайоні «Заперевальна» є ще тільки 4 школи з російською мовою навчання. Батьки і цієї 136 школи зареєстрували свої протести в райво та Донецькому міському голові. “Сьогодні, у суботу, у нас повинно було відбутися заняття з майбутніми 52 першокласниками,які написали заяви про навчання дітей українською мовою в українській школі №136. Ми привели дітей в підготовчий клас, а замість цього нас відправляють в 120 школу – говорить Тетяна Чілій. Пропонують писати заяви про вступ дітей до 1 класу російськомовної 120-ї школи.

Обіцяють, що зроблять для нас там український клас. Але ми вже були в цій 120-й і однозначно проти! Нам розповідають, що 120-а дуже хороша, але вона знаходиться за 5 метрів від проїжджої частини, не має огорожі, за 6 метрів від школи ігрові автомати і за 15 метрів міський наркодиспансер, який знаходиться, до речі, в дитячому садочку. У школі сильно протікає дах, а крім того, ця школа, кажуть, має злачне місце – у ній ночами діє сауна.

Загалом, авторитет у 120-ї школи жахливий. Тому всі батьки повстали. Наша школа зовсім інша справа – минулого літа бюджет виділив 400 тисяч гривень і був зроблений капітальний ремонт, укріпили фундамент, зроблено повністю новий дах і опалювальна система. У класах за гроші батьків поставили пластикові вікна”.

“Нам сказали, що така вказівка райво: не брати дітей у 136-у школу, – каже Оксана Нечепуренко. – Ми вважаємо, що позбавляючись від першокласників і десятикласників, в 136 школі роблять штучний недобір. Розвантажують українську школу, аби заповнити російську. У мене 2 дитини. Старший син поки ще навчається у 2-му класі 136-ої школи, а молодший – майбутній першокласник. У класі старшої дитини на наші батьківські 15 тисяч (причому, у нас є чеки) був зроблений ремонт. Ми своїми силами шпалери наклеїли, зробили пластикові вікна, а тепер цю школу звільнять від дітей і комусь подарують! Директор зізналася, що до 2012 року 136 школа буде закрита повністю. Наших вчителів залякують тим, що в Будьонівському районі вони не знайдуть роботу, якщо будуть протестувати. А особисто моя думка – у дітей, які навчаються українською, більше перспектив для продовження освіти. Сама я не знаю української мови. Але хочу, щоб діти розвивалися, і завдяки дітям сама почала вивчати українську мову”.

Те, що в старі часи СССР творила КПСС, сьогодні Партією Регіонів ліквідовуються українські школи, йде знущання з батьків, деморалізуються вчителі шкіл з українською мовою навчання.

Суцільне беззаконня й свавілля прокремлівської команди Януковича, яка чинить мовний геноцид української нації порушуючи чинне законодавство та Конституцію України. Батьки обох шкіл і 111, і 136 поки що чекають відповіді від Донецького міського голови Олександра Лук’янченка на свої протести проти ліквідації їх українських шкіл. Бо в своїх інтерв’ю Донецький міський голова запевняє, що жодних рішень не прийнято, що питання не вивчено, а начальники райво та директори шкіл № 144 та №136 з українською мовою навчання чинять беззаконня.

А 2 лютого 2011 року вже оголосили, що ліквідовують Український гуманітарний колегіум, що в Ворошиловському районі м. Донецька, який був відкритий в 1992 році!!! Теж без пояснень і будь-яких документів. Нарешті на зустрічі з заступником Донецького міського голови- начальником управління освіти Донецької міської ради Валентином Лактіоновим дізнаємось, що нормативно-правовий документ на ліквідацію шкіл є: все це робиться згідно «Регіональної дорожної карти щодо оптимізації мережі бюджетних установ та видатків місцевих бюджетів на їх утримання» від 15.10.2010 року за підписом голови Донецької ОДА Анатолія Близнюка. 3 лютого вже повідомив ЗМІ, що « У 2011 році в області планується закриття 26 загальноосвітніх шкіл (2,5% від загальної кількості шкіл), загальна проектна потужність цих шкіл – 7182 учні, фактична наповнюваність – 2099 учнів. Таким чином, середня наповненість кожної з них 30%. «Життя похитнуло однозначність ідеї «поки існує школа, доти живе село». Сьогодні при оптимізації мережі шкіл ми маємо витримати розумну рівновагу, певний баланс: не просто зберегти або реформувати мережу шкіл, а перш за все – забезпечити якість освіти в них», – сказав начальник управління освіти і науки Донецької облдержадміністрації Юрій Соловйов».

Як бачите, мали би за Солов’йовим закриватись школи, наповнюваність яких менше 30%. Під це згадані школи теж не підходять.

Аргументи, що, наприклад, в м. Донецьку в 1990 році навчалось 126 тисяч школярів, а в цьому навчальному році всього 65 тисяч теж. Бо не дивлячись на зменшення числа школярів число школярів, які хочуть навчатись державною мовою збільшилось. Ніхто цього не враховує, а враховують, мабуть, навпаки, ЛІКВІДОВУЮТЬ В ПЕРШУ ЧЕРГУ ШКОЛИ З УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ НАВЧАННЯ. Цікаво, що на моє питання, як сталася так, що при зменшенні чисельності школярів у 2 рази, чисельність працівників 9 райво в Донецьку збільшилась втроє і чому не почати з них «оптимізацію», зберігши кошти і приміщення, і залишити тільки міське управління освіти, міська влада відповіді не має. Таке враження, що влада Донеччини вирішила отримати десятки мільярдів з державного бюджету на проведення Євро-2012 за рахунок ліквідації бюджетних установ: шкіл, лікарень, поліклінік. Все це разом з відношенням найвищих Донецьких державних службовців до спілкування українською мовою (Донецький міський голова вважає, що його будуть вважати божевільним, а голова Донецької ОДА Анатолій Близнюк молодого хлопця, який заговорив до нього на ринку українською назвав провокатором і послав в … Івано-Франківськ), свідчить, що всі дії Партії Регіонів направлені проти українського народу. Бо якраз навпаки, згідно крилатого вислову французького філософа Шарля Бернара « Людина, яка живе у країні, але не спілкується мовою цієї країни,- або гість, або завойовник, або несповна розуму».

Марія Олійник, 095 335 11 65, м. Донецьк

—-
8 лютого 2011 року з 17.00 до 18.30 год. відбудеться протест батьків учнів та їх дітей проти ліквідації –«оптимізації» загально-освітньої школи з українською мовою навчання № 136 за адресою м. Донецьк, Будьоннівський район, мікрорайон Заперевальна, вул. Багратіона, 9-А. Їхати з автостанції на центральному ринку авт. № 13,14,46 до зуп. «Інтернат», перейти дорогу і в кінці парку знаходиться школа.

http://maidan.org.ua/static/news/2011/1297125385.html