Кодекс честі свідомого українця. Десять заповідей Міхновського.

 clip_image0023.jpg

1.   Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.

2.   Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.

3.   Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.

4.   Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5.   Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6.   Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.

7.   Не зробися ренегатом-відступником.

8.   Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9.   Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш. 

Микола Міхновський 1904 р.

Нарешті відкрилась виставка “Народна війна” у Борисполі

Виставка «Народна війна» виходить за межі Києва 
clip_image002.jpg

20 січня 2011 року у краєзнавчому музеї м. Борисполя булла відкрита музейна експозиція «Народна війна», Створена Київським «Меморіалом» та новоутвореним «Громадським інститутом історичної памяті».Захід відкрили заступник міського голови з гуманітарних питань Людмила Пасенко та директор краєзнавчого музею Наталія Йова (на фото-1 з ліва на право).Ініціатором та одним з організаторів виставки в Борисполі був лікар та активний член «Меморіалу» з села Вороньків Бориспільського району Василь Ільчишин. 

clip_image0021.jpg

Виставку відвідали  освітяни Борисполя, журналісти місцевих ЗМІ та представники громадських організацій і партій Бориспільщини. Після відкриття виставки її автор і голова Київського «Меморіалу» розповів присутнім як впродовж трьох років проходив пошук архівних документів для створення експозиції, провів короткий екскурсійний огляд розділів експозиції та передав краєзнавчому музею копії чекістських  документів  які описують національно визвольну боротьбу Бориспільщини в 20-х-40-х роках. Із Паспорту Бориспільського р-ну: «На територии Бориспольского района до октябрьской революции было 12 помещичьих хозяйств, частный сахарный завод и большое количество частных торговцев и кооператоров. Из политических партий существовала группа эсеров, которая ликвидирована только в 1930 году. В годы гражданской войны белыми офицерами и буржуазными националистами было организовано два мятежа. После разгрома повстанцев, националисты ушли в подполье, создали «просвиту», просуществовавшую до 1924 года. До 1927 года существовали банды в сёлах Вороньков и Килов, бывшие учасники банды Зеленого.

clip_image0022.jpg

В первый период немецкой оккупации сушествовала ОУН, которая частично разгромлена в 1942 г., а часть ушла в подполье и проявляет себя сейчас».  (ГДА. СБУ. ф.13, спр. № 461, арк. 23.) 

Експозиція «Народна війна» протягом 10-ти днів демонструватиметься у Краєзнавчому музеї а потім буде представлятись і в інших населених пунктах Бориспільщини.

Без особливих коментарів…

 
clip_image001.jpg
Наше Славне Лицарство 20 ст.
Українці іншої, не рабської породи! 

“У Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: “Ми адміністрацію президента за 15 хвилинвізьмемо! Удвадцятьох!”. Подумав- подумав і каже: “Але не втримаємо…” 
Із інтерв’ю Василя Шкляра

Я вже якось згадував, що в нашій родині побутувала легенда про славетного полковника Богуна.

Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос догетьманської канцелярії. Ця кляуза з часом потрапила до Богуна. Полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника нагерць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою він писав той донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: “Шкода, вона тобі більше не знадобиться!”, вихопив шаблю – і відтяв поклепникові руку. А на прощання додав: “Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А той без нього б залишився”.

Цю історію я пригадав, після того як на матеріал “Людина зі стрижнем…” отримав низку листів, в котрих дописувачі на власному чи історичному досвіді підтверджували мою тезу, що серед українців завжди були, є і будуть люди, котрі не лише відають про гідність та честь, але й можуть встати на їх захист. Листів із такими історіями стільки прийшло, що хоч антологію починай складати.Але особливо мене вразили спогади мого давнього знайомого Віктора. Один уривок, з його дозволу та певними скороченнями, я й пропоную вашій увазі.

“Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли бігав ще в шароварчиках, мав друга Вовку. Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.

Вовка був трохи старшим за мене. Хоча й він і любив завжди прибрехати, але був не жадібним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве, та й взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав, i ставився як до старшого брата. Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи то обойму поржавiлих патронiв, або, звідкись навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це було для нас неабиякими іграшками. І тоді ми ставали оборонцями нашого замку вiд нападникiв, котрі малювалися в нашiй уяві.

Батько у Вовки був військовий. Тож інколи нам щастило потримати в руках справжній ТТ, і в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно, може, й зовсім не так, але усіляко й тут задніх не пасли.

В старших класах ми з Вовкою, замість того щоб йти до школи, вже могли тихцем сховатися в кав’ярні за келишком вина, хоча особливо тим не зловживали.

У десятому класі, одного дня по обіді, ми так i зайшли в одну з кав’ярень. Стояла вже пізня осінь, накрапало. Та й узагалі не було якогось іншого настрою перейматися чимось марудним. Кав’ярня розташувалася в невеличкому дворику. По обидва боки від її входу стояли наповнені землею пузаті керамічні вази із живими квітами. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик був вщент заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.

Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього. У цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, та присів за сусідній столик біля дверей – обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч й оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, над лівою бровою він мав невеликого шраму.

– Борщ i чарку горілки, – мовив чоловік кельнерші.

– Так, – відповіла дівчина, i незабаром принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Той чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.

– Што, бєндєра, борща захотєл? – несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії.

– Жрі, жрі, нє подавісь!

Чоловік у вишиванці, якось навіть не глянув – мазнув оком скандаліста, і також, як здавалось, поблажливо і неуважно, оглянув іншу компанію та й випив.

– Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя… Што, самостійним стал… – продовжував прискіпатися скандаліст.

Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.

– Нє понімаєт, – прокоментував ситуацію ще один.

 – Об’ясні бєндєрє, – звернувся він до молодшого.

Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.

– Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?!

I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя. Ми з Вовкою сиділи як мишенята, потупивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках. Завзятий повернувся до свого столу i йому з реготанням налили. А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак… А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.

Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Весельчаки повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу, мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її, і ще теплу сунув до кишені.

Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи не рухаючись. Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.

Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело наче віником на двір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо, я озирнувся: той чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку. Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю, і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати. Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями, i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері – мокрі, п’яні і сині від холоду.

Про ту пригоду ми з Вовкою не розповсюджувалися й навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було ніколи. Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі……

Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:

– Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.

Я, звісно, не заперечував, навіть навпаки – був радий побачити свого старого товариша. То ж, наступного дня подався його зустрічати.

З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення із неабияким животом, що ніяк не влізав в піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском. Мабуть, аби нікуди далеко не відкотився. Вовка йшов, широко розставивши руки й з посмішкою до вух. Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім сіли в міський автобус, з уявою про те, що наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потому ми сидітимемо біля каміну, і під тріскотіння дровець неквапно будемо вести розмову до пізньої ночі. Балакатимемо про все і ні про що. Та й, власне, неважливо про що саме.

– Знаєш, старий, – сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б… Ти як?

А що я… Бажання товариша мені було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав’ярні, в котрій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам принесли пиво.

За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі перед ним стояв кухоль із пивом.

Я ж, напередодні Вовкиного приїзду, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Покрутив її в руках – і поклав до кишені. А тепер витяг на стіл перед Вовкою. Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету, і я побачив на його лобі шрам. Той самий, що й тоді, стільки років тому.

Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл. Дядько, а це був він, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:

– Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, – і посміхнувся в вуса. Ми кивнули головами на прощання, та й подались геть.

Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися. А вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум’я малювали на стінах кімнати химерні візерунки. Розмова якось не в’язалася. Тай про що було розмовляти за такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні…”

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”, спеціально для УП

Нація проти диктатури: Як це було в Румунії

«Нещодавно була 21 річниця румунського повстання, в результаті якого 25 грудня 1989 року диктатор Чаушеску був схоплений і після швидкого суду страчений поблизу Бухареста, а влада в Румунії була передана Національному демократичному комітету», нагадує російський політолог Антон Сусов. 

«Ввечері 22 грудня країні було повідомлено, що на чолі держави тепер стоїть Національний демократичний комітет, пізніше — Фронт національного порятунку. Розуміючи марність опору, Чаушеску залишив Бухарест на вертольоті, але був затриманий військовими. Прокурор, що прилетів з столиці, виніс вирок і колишній диктатор був розстріляний разом з дружиною Оленою. Що характерно, на суді подружжя Чаушеску стверджувало, що не має ніяких закордонних рахунків, але категорично відмовилося від пропозиції підписати документ про згоду на переказ будь-яких грошей, які там можуть виявитися, на користь держави. 

Дуже цікаво почитати витяги з процесу над колишнім диктатором. Чаушеску: «Це брехня, що я морив людей голодом. Брехня, відверта брехня в очі. Це показує, як у вас мало патріотизму». Прокурор: «У вас відмінні програми на папері. Але чому вони не виконуються?». Воістину, патріотизм — останній притулок негідників і тиранів. 

Стрілянина в Бухаресті закінчилася 27 грудня після штурму телецентру. Проте це був ще не кінець. Почалася тотальна «зачистка» ГБшників. По всій країні співробітників «Секурітате» виловлювали пачками за списком і відразу ж ліквідовували. Як пишуть з посиланням на співробітників радянського посольства, тільки в невеликому містечку Клуже за добу було знищено близько 140 співробітників і агентів «Секурітате»: «їх заарештовували, на вантажівках привозили до військової частини, ставили до огорожі, розстрілювали з автоматів, потім трупи вантажили в машини, кудись вивозили, а натомість привозили нову партію засуджених. Аналогічно було і в інших містах Румунії.» У Бухаресті, де окремі групи чекістів намагалися чинити опір, ще йшла стрілянина, ловили невідомих снайперів. Морги Бухареста були заповнені смуглявими хлопцями без документів — близькосхідними терористами з числа «Секурітате». 

Вистачило всього шість днів, щоб позбутися диктаторського режиму, який мав владу в Румунії 24 роки. 

Висновки, які багатьом варто зробити з румунської революції: 

По-перше, світова спільнота не помітила «витрат» революції. І це при тому, що Чаушеску був цілком лояльний США, а інтереси західних партнерів демонстративно ставив вище за інтереси власного народу. Навіть ця лояльність йому не допомогла, Захід схвалив його повалення. І якщо хтось думає, що зможе втекти на благословенний Захід витрачати поцуплені мільярди і західні союзники йому там щось гарантують, хай подумає ще раз, але вже трохи краще. До речі до закордону можна не встигнути долетіти, Чаушеску от недалеко відлетів. 

По-друге, безмірне посилення репресивного апарату зовсім не гарантує утримання контролю над країною — чим сильніше стискається пружина, тим сильніше вона потім розтиснеться. 

По-третє, створення видимості народної підтримки — не панацея, не варто переоцінювати методи маніпуляції масовою свідомістю. Зігнана масовка легко може перейти на бік протестувальників. 

По-четверте, опора на власний народ набагато ефективніша за угоди з іноземними державами або нарощування карального апарату. Але спиратися на народ може тільки влада, чесно обрана цим народом і така, яка відстоює національні інтереси. 

По-п’яте, перехід від диктатури до демократичного правління може відбуватися двома шляхами: по-польськи, мирно і добровільно, або по-румунські, з кров’ю і революцією. Право націй на самовизначення і повстання проти пригноблювачів ніхто не відміняв, воно визнане на світовому рівні і багато націй їм охоче користуються і користуватимуться. 

І нарешті, по-шосте, своєчасний перехід на бік народу вкрай корисний для здоров’я.» 

(До речі, цікаво, чому справа про «тероризм» проти бюста Сталіна в Запоріжжі, яку прокуратура Запорізької області передавала СБУ, повернулася до міліції? СБУушники розумніші мєнтів?) 

Джерело: Бандерівець 

Ніцше :
Ніколи не виживе той народ, котрий сприймає свою історію очима сусідів…

Считать изменниками Московии Выговского, Хмельницкого, Мазэпу, остальных гетманов или Бандеру – это все равно что Штирлица считать изменником Германии…

Обращение к россиянам!

Tuesday, 04 January 2011 09:34 Elias

 Как многим из вас кажется, я не с другой планеты – я гражданин Чеченской Республики Ичкерия и неотъемлемая часть своего народа. Но хочу вам сказать кое-что, чтобы облегчить вашу душу и чтобы в будущем вы не забывали! Так как я не дипломат, то мне нет нужды выбирать здесь выражения. Я также не собираюсь доставлять вам удовольствие или в чём-то убеждать вас, потому что все мои доводы лежат в сознании, в вере и в культуре моего народа.

Наши отцы, деды, прадеды берегли, защищали и любили свою Родину. Чечня появилась на Кавказе, когда ещё сегодняшняя российская земля была одним вонючим болотом с гнилыми лесами. Вы, русские, пришли к нам не защищать нашу страну, так как вы её не строили, не берегли, и даже мыслей таких у вас в голове не было.

Вы пришли на эту землю, чтобы разрушить её  и завладеть её недрами.

Люди на этой земле вам тоже не нужны, это тоже однозначно понятно. И пусть мы будем прокляты, если позволим вам отобрать её у нас. Здесь живёт народ, который хочет только одного – чтобы вы оставили нашу страну в покое. Чеченский народ гибнет в неравной борьбе за свою свободу, предпочитая бросаться в пламя пожарищ. Однако когда, в конце концов наш народ был подавлен в силу численного превосходства врага, то этот народ поклялся, что они не забудут и не простят врагу пролитую кровь сотен тысяч своих братьев и сестёр, отцов и матерей, детей и жён, за осквернённые могилы наших предков, за истерзанную нашу землю, за причинённую нам физическую и моральную боль.

На протяжении 4-х столетий, наполненных болью и страданием, пока вы были нашими незваными гостями, мы ежедневно, пять раз молились за то, чтобы вы нас оставили в покое. Мы просили у Господина Вселенной пять раз в день, чтобы Он собрал нас, всех Вайнахов в нашей Чечне. И сегодня, вдали от своей родины, мы не устаём об этом просить и отчаянно взываем в надежде, что следующий год застанет нас на земле своих предков.

Нас не сломили депортации в середине 19 и 20-х веков. Ваша бесчеловечная система, ваши изгнания и погромы, ваш бесконечный террор, ваше безразличие ко всему окружающему – всё это нас не сломило, а наоборот закалило, укрепило наш дух и умножило ненависть и презрение к вам, которое не только у нас, Вайнахов, но и у всего цивилизованного мира.

Вы наверное думаете, что вы можете нас сломить теперь, после всего, что вы над нами сотворили? Неужели вы думаете, что после двух жесточайших войн, которые вы против нас провели и продолжаете вести, после чудовищных спецопераций, вернее геноцида, в Самашках, Серноводске, Бамуте, Грозном, Алдах, Атагах, после ваших концентрационных лагерей, после уничтожения четверть населения страны, после всего, что мы прошли,вы думаете, что вы сможете нас сломить?

Всё это может только высосать остаток вашей диградированной моральной силы.

Неужели вы действительно верите, что мы испугаемся ваших угроз и угроз вашего ставленника – академика с трехклассным образованием и бандита, у которого кровников половина Чечни, что мы вас испугаемся? Ни ваши угрозы, ни ваши погромы, ни ваши взрывы, ни ваш террор и санкции не остановят нас и не испугает. Мы побывали по нескольку раз в аду, который вы создали, и вернулись оттуда. Что вы можете ещё добыть из своего террористического арсенала, чтобы напугать нас и сломить наш дух? НИ-ЧЕ-ГО!

Потому, что у вас нет ни духа, ни принципов, ни этики, ни эстетики, вы набрасываетесь как шакалья стая или пираньи, когда человек слаб и болен. Ваше истинное счастье там, где море крови.

Вначале второй русско-чеченской войне я видел, как ваши снаряды уничтожали детей и больных, лежащих в больницах, как вы наносили бомбовые удары по старикам и детям, и как куски этих маленьких тел взлетали в воздух.

Я видел разграбление вами нашего города, преднамеренную резню и насилие над беззащитным населением, разрушения школ, больниц и кладбищ. А вы, россияне, ни разу не произнесли ни одного слова протеста! Ни звука сожаления и жалости не было слышно с вашей стороны, когда артобстрелами, танками, ракетами, самолётами уничтожалось наше гражданское население и разрушались города и села.

Когда ваши же ФСБэшники по приказу главного ФСБэшника Путина убили более 4-х сот Бесланских детей, более двухсот отравили газами в Норд-Осте, когда Путин взрывал ваши дома, ссылаясь на чеченцев и убивал мирных граждан России, вы почему то обо всём этом забыли и не приняли никаких акций.

Когда ваше руководство посредством теракта уничтожило всю высшую элиту Польши, вы всё это одобряли с ехидной насмешкой, свойственный только дикарям.

Зато когда ваши же ФСБэшники убили одного футбольного фаната, так вся русня заполыхала ненавистью ко всем не русским.

Глубоко у себя внутри, вы предпочли бы уничтожить весь Кавказ, чтобы ни один народ Кавказа не выжил.

Вы всю свою жизнь мечетесь как угорелые, как гром и молния, не зная на ком сорвать свою ненависть. Но как бы вы всё это не отрицали, на международных форумах, конференциях, и как бы вы всё это дипломатично ни выражали, из ваших уст слышится одно враньё и ваши многовековые предрассудки.

Я не понимаю, почему с вами садятся за один стол переговоров главы других государств!

Пока вы, все русские, не поднимитесь вместе и не пропашете территорию Кремля вместе с Мавзолеем и Лубянкой, и не посеете на этом сатанинском треугольнике картошку, ваша жизнь будет продолжаться в муках  и страданиях.

Но, если наше возвращение в Чечню повязало нас с вашей конституцией, которой вы пренебрегаете не только каждый день, но и каждый час, то вам следовало бы пересмотреть ваши законы!

Но на всегда знайте одно – мы никогда не захотим умирать за чужие законы и правила!

После всего, что вы с нами сделали и продолжаете делать, после всего, что мы пережили, мы не намерены приспосабливаться к вашим извращённым идеям, от которого нам вечно придётся страдать от бездомности, пока мы не примем вашего “спасителя” Кадырова.

Мы ненавидим войну, мы ненавидим насилие, мы ненавидим унижение и бесправие, мы обладаем равными правами, мы люди Свободы, наш закон Коран, наш Бог – Аллах, наша Родина – Чеченская Республика Ичкерия.

Но вы, русские, принесли на Кавказ всю грязь, насилие и разврат, нищету и безправие, болезни и разрушения, голод и страдания сотни тысячам не винным детям, женщинам, старикам и инвалидам.

Вы уничтожили на Кавказе всё живое и мёртвое, вы насиловали малолетних детей и снимали скальпы, вы срывали с ушей у жещин золотые серёжки вместе с мясом, вы сжигали в подвалах наших детей, матерей, отцов, братьев и сестёр, вы вешали на газовых трубах в Самашках наших малолетних детей от 3-х и до 12-ти  лет, вы уничтожили наших четырёх Президентов, вы издевались над могилами наших предков.

А когда ваши солдаты и офицеры вешали вам на шеи отобранные вместе с кусками мясо с ушей у чеченских женщин и девушек золотые серёжки и золотые цепочки, вы их принимали с благодарностью и никто из вас не соизволил сказать – нет, они ограбленные, я их не возьму! Никто из вас этого не сказал, а наоборот, одобряли и охотно принимали эти “подарки” ограбленные и ворованные, отнятые и вырванные с убитых и насилованных вами Чеченских женщин и девушек.

Вы вынудили нас поднять против вас меч справедливости, меч-мщения и мы не намерены его вложить в ножны до тех пор, пока хоть один Чеченец или Чеченка сможет держать его в руках, до последнего вашего вздоха, до последней капли вашей  крови!

Мы стремимся к миру, и мы вернёмся к миру, как бы и кто бы этого не хотел.

Вы хотели бы видеть нас всё время бродящими с протянутой рукой по всему миру.

Нет, этого не будет никогда, а сегодняшняя ситуация это только временное явление, которое обернётся как для вас самих, так и для ваших ставленников в Чечне  катострафическими последствиями!

Мы, оставшиеся в живых, выполним клятву данное нашими предками и  выполним её достойно, чтобы нам не было стыдно смотреть в глаза нашему будущему поколению.

Помните об этом всегда россияне – не забудем и мы!

Хотел бы сказать несколько слов и своим соотечественникам, проживающим за пределами нашей любимой Родины – ЧРИ.

Дорогие мои братья и сёстры! Наше атомное оружие – это наше Единство! Так давайте это наше оружие направим против нашего общего врага! «Кто способен простить обиду врагу, тот не достоин будущего» – гласит чеченская поговорка. 

 Мир, единства и счастья каждому дому вашему!

Казбич Чеченский-независимый журналист

Чеченская Диаспора Норвегии

http://www.diaspora.no

Бандерівець Ющенко. «Хитрий» проти чекістів

Закiнчення.

З кінця 1948 року Андрій Ющенко опинився під наглядом органів безпеки, які обставили його своїми агентами. Досить тривалий час — понад рік — чекісти лише спостерігали за об’єктом «Хитрим».

При цьому вони накопичили додаткові докази його антирадянських націоналістичних настроїв. Із донесень агентури: «Ющенко, слухаючи систематично радіопередачі «Бі–Бі–Сі» і «Голос Америки», агентам «Соколу» і «Морозу», що працюють у розробці, висловлює антирадянські думки і вихваляє життя та звичаї за кордоном, зокрема в Америці».

У розмовах із агентами він розповідав, що безпосередньо зустрічався з оунівцями, вважав, що вони «добиваються самостійної української держави, очікують війни. Бандерівці били німців і комуністів, вони воюють за український народ». Водночас чекісти відзначають, що «в даний час Ющенко поводиться замкнуто, агентуру, яка до нього направляється, приймає з дотриманням усіх умов конспірації».

У березні операція МГБ переходить в активну фазу. До Андрія Ющенка підсилають агента «Лихого», колишнього підпільника, з легендою, що він разом зі своїм провідником за завданням Проводу прибув у Сумську область і йому рекомендували звернутися до Ющенка. «Хитрий» прийняв «Лихого» з дотриманням усіх умов конспірації, підтвердив своє перебування в Станіславській (Івано–Франківській. – В.В.) області, але про причетність до ОУН промовчав. Заявив, що в умовах Недригайлівського району роботу організувати важко, оскільки немає людей, на яких можна покластися без ризику».

18 березня 1950 року відбулася друга зустріч агента «Лихого» з Андрієм Ющенком, цього разу прийшов і «провідник», він же агент «Дорожний». На початку зустрічі Ющенко перевірив кількома питаннями щодо топографії Коршівського району нового знайомого, який представився вихідцем із цих теренів. «Будучи задоволений відповідями «Дорожного» і сприйнявши його як дійсного «провідника» ОУН, у подальшій розмові він цікавився умовами банд оунівського підпілля у теперішній час».

У свою чергу псевдопровідник запитував, чи є в околиці люди, віддані справі ОУН, на що отримав відповідь: «Є в селі Хоружівка одна людина, вона перед Вами… Яким я був, таким і залишився, тому не випадково прийшов зараз на зустріч у ліс». Щодо можливості організованої дії в даний момент Ющенко висловився скептично. На його думку, головним завданням підпільників було зберегти себе і «не викликати підозри з боку безпеки з тим, щоб вичекати належного моменту». На завершення Ющенко запропонував «провіднику» зустрітися через два місяці у Харкові, де він перебуватиме на сесії в ін­ституті.

Початок операції виглядав для чекістів надзвичайно успішним — рибка клюнула на приманку, тепер лишилося лише розвинути успіх. Та наступна зустріч розвіяла їхні сподівання.

Ющенко в Харкові заявив «Дорожному»: «В даний час мені нічого з Вами говорити, і прошу мене не шукати і не бентежити». Така поведінка об’єкта схилила чекістів до думки, що «Ющенко є учасником ОУН і попереджений оунівським підпіллям про те, що агент «Дорожний» не є представником ОУН». Ймовірним вони також вважали варіант, що Ющенка про провокацію попередив «Лихий», який намагався втекти від органів безпеки і був затриманий на кордоні. Тож у розвитку операції чекісти повернулися на кілька кроків назад і не здатні були протягом кількох років рушити з місця.

Тим часом, за документами Сумського обласного управління МГБ, на території області у квітні 1951 року на оперативному обліку перебували 172 особи, яких підозрювали у причетності до ОУН. Незадовільний стан боротьби з підпіллям на Сумщині привернув увагу міністра державної безпеки Ковальчука. Він вважав неприпустимим той факт, що за 1950 рік на теренах області не затримано жодного члена ОУН.

Наголошуючи на відсутності результативної роботи, міністр наводив конкретні приклади: «Так, у розробці Ющенка Андрія, який стоїть на формулярному обліку, нема інформації з серпня 1950 року, хоча УМГБ відомо, що він, перебуваючи в 1946 році в Коршівському районі Станіславської області, був організаційно пов’язаний із керівником СБ районного проводу «Буковинцем», і не виключено, що в Сумську область прибув за спеціальним завданням підпілля».

У відповідь на міністрові звинувачення у бездіяльності сумські чекісти швиденько готують план посилення агентурно–оперативної роботи, який, зокрема, передбачав подальшу розробку об’єкта «Хитрого». Для цього вони не придумали нічого кращого, як знову підіслати до Ющенка агента «Дорожного». Очевидно, така винахідливість не дала жодних результатів, тому єдине, що могли писати чекісти у своїх звітах у цій справі, що «розробку «Хитрого» продовжуємо через агентуру села Хоружівка».

Нові спроби активізувати операцію припадають аж на початок 1954 року. Із Сумщини йде запит у Станіславське УМГБ з пропозицією підібрати агента для його відправлення до Андрія Ющенка. «При складанні завдання–легенди агенту мається на увазі направити його до Ющенка під виглядом змушеного переховуватися від органів радянської влади бандита ОУН». Тобто тепер про налагодження зв’язку із псевдопідпіллям Західної України не йшлося.

У листопаді 1954 року такого агента було знайдено. Це був колишній провідник Служби безпеки ОУН Надвірнянського району «Сокіл». Його підведення до Ющенка мало продемонструвати вершини майстерності чекістів.

«Беручи до уваги, що близьким зв’язком Ющенка по періоду його роботи в с. В. Кам’янка Коршівського району є Філіпов Дмитро Дмитрович, засуджений 1948 року за націоналістичну діяльність, — через відділ КГБ при Раді Міністрів СРСР Краслага МВД СРСР добути рукописи і фотокартку Філіпова, використовуючи які, зав’язати з Ющенком листування і в позитивному випадку направити до нього агента «Сокола» з рекомендаційним від нього листом і фотокарткою Філіпова».

Був також запасний варіант підведення «Сокола», який також опирався на попередні зв’язки Ющенка з підпільниками Коршівського району «Сірком», «Остапом»: «Отримати фотокартки бандитів «Сірка» та «Остапа» і шляхом репродукції зробити груповий знімок, куди увійде і агент «Сокіл».

Жодної інформації про реалізацію цих заходів у документах не знаходимо, тож можемо припустити, що вони так і залишилися паперовими комбінаціями.

Та «Хитрий» не давав спокою сумським чекістам. У липні 1955 року вони інформували керівництво, що «спільно з УКГБ у Станіславській області підібраний досвідчений агент «Береза» (знайомий Ющенка)». Планом передбачалося підвести агента шляхом «випадкової зустрічі» у Києві, де Андрій Ющенко перебуватиме на складанні державних іспитів в інституті іноземних мов.

У грудні 1955 року КГБ Сумської області доповідав, що підведення агента «Берези» не відбулося, оскільки він не зміг виїхати на місце. Оперативний захід перенесли на початок наступного, 1956, року. «Залежно від того, як Ющенко сприйме агента «Березу», будуть розроблені наступні заходи у цій справі», — зазначалося наприкінці документа.

Проте наступних кроків в операції проти «Хитрого» вже не було — у 1956, році ведення справи–формуляра припинили. Очевидно, як через її багатолітню безрезультатність, так і через серйозні політичні зміни в СРСР, адже 1956–й — це рік, коли було проведено ХХ з’їзд партії, який засудив сталінізм, коли почалася «відлига».

Так «Хитрий» перехитрив КГБ, пережив СРСР і дочекався–таки незалежної України.

P.S. Справа–формуляр на Ющенка Андрія Андрійовича обсягом 647 аркушів знищена в Сумському управлінні КГБ 27 грудня 1985 року. Цю історію написано на базі 13 документів, виявлених у контрольно–наглядових справах, що стосуються оперативно–агентурної роботи Управління КГБ Сумської області.

Володимир В’ЯТРОВИЧ

Учитель і повстанці

Документи КГБ свідчать: Андрій Ющенко співпрацював з ОУН

Зазвичай статті чи книги починаються з обґрунтування того, чому автор вирішив її написати та надрукувати. Пропонована читачеві публікація буде особливою — я почну з того, чому я її не писав і не друкував.

Матеріал, який ліг в основу цієї статті, віднайдено в архіві СБУ у вересні минулого року. Спокуса опублікувати відразу була дуже великою, але я чудово розумів, що в ситуації початку президентських перегонів така публікація буде сприйнята винятково як їх елемент.

Унікальна інформація замість того, аби припинити політичні маніпуляції довкола трагічної долі людини, тільки надасть нового поштовху. Копії усіх виявлених документів передано для ознайомлення сину їх головного героя, тодішньому Президенту України Віктору Андрійовичу Ющенку. Він, попри ймовірний політичний зиск, утримався від використання виявленої інформації у власній виборчій кампанії.

Зараз, коли, здається, вже відгули всі можливі вибори, настала пора оприлюднити документи, які проливають світло на долю Андрія Ющенка.

Для того, аби відгородити від брудних наклепів долю однієї людини, котру в деяких публікаціях перетворили з жертви нацистського режиму в його прислужника. Для того, аби спростувати сотні інших наклепів і пропагандистських кліше, що стосуються діяльності націоналістичного підпілля у післявоєнний період.

Тож про те, що робили вчителі, прислані на Захід України, як довго існувало націоналістичне підпілля на Сході і як боролася з ним радянська влада, нам розкажуть чекістські документи про Андрія Андрійовича Ющенка.

Він тричі у своєму житті перетинався з радянськими органами державної безпеки. Вперше — ще зовсім молодим 18–річним хлопцем. Про першу трагічну зустріч маємо дуже небагато інформації, проте її достатньо, щоби спростувати сумніви деяких журналістів щодо факту засудження сталінським режимом і наявності політичних підстав для цього.

У довідці управління МВС у Сумській області від 15 січня 1954 року вказано, що Андрій Ющенко «В 1937 році в м. Баку був засуджений трійкою НКВД за злочинну діяльність».

«Трійка» НКВД займалася політичними злочинами проти радянської влади або вчинками, які вона саме так інтерпретувала. У подальшому чекісти неодноразово фіксували антирадянські настрої Ющенка.

Друга зустріч відбулася після завершення Другої світової, у процесі так званої фільтрації, коли радянські органи безпеки перевіряли обставини його перебування в полоні. Подана Андрієм Ющенком інформація не викликала сумнівів у чекістів ані відразу в 1945 році, ані згодом.

В усіх документах з 1948 року до середини 1950–х згадується про ув’язнення в нацистських таборах.

В уже цитованій довідці МВС зазначалося: «30 липня під м. Мінськ потрапив у полон німецько–фашистських військ. Чотирнадцять разів перекидався з табору в табір на території Польщі, Німеччини, Чехословаччини, Франції. Утримувався в таборах «4–Б», «304», центральний табір гестапо в м. Вольф, Нюрнберзька тюрма, табір «13–Д» Освєнцим та інших, а згодом в м. Флесембург (так у документі, правильно «Флоссенбург». — Авт.) звільнений американськими військами, де вступив на службу до американської армії, використовувався для виловлювання решток німецьких військ «СС» і співробітників гестапо».

Тож навіть чекісти, які, як ми побачимо згодом, справді хотіли посадити за ґрати Андрія Ющенка, не опустилися до сумнівних фантазій окремих журналістів, які поставили під сумнів табірне ув’язнення або навіть приписали Ющенку роль співробітника нацистів.

Утретє він привернув до себе увагу каральних органів наприкінці 1940–х. Саме тоді Ющенко стає об’єктом оперативної розробки, опиняється під пильним спостереженням, на нього заводиться справа–формуляр.

Але перед тим Андрія Ющенка, радянського вчителя, ветерана війни із Сумської області, відправили сіяти «добре і вічне» у Західну Україну.

Відрядження, яке в той повоєнний час вважалося смертельно небезпечним, адже прислані педагоги опинялися між молотом і ковадлом завзятої боротьби українських повстанців та радянської влади.

Остання не соромилася використовувати педагогів — представників наймирнішої професії — для своїх далеко не мирних цілей. Учителі мали за обов’язок не лише розповідати дітям про героїчне радянське минуле та малювати перспективи світлого майбутнього, а й періодично доповідати в органи безпеки про неспокійне сьогодення.

Людей, які опинялися в чужому і часом незрозумілому для них соціальному середовищі, перетворювали в таємних інформаторів, використовували для боротьби з місцевим підпіллям. Кожен змушений був обирати власну стратегію виживання — хтось активно брався виконувати таємні доручення органів, сподіваючись, що саме вони гарантують його безпеку, хтось тихо саботував вказівки, хтось налагоджував тісний контакт із місцевим населенням, а відтак — і з підпіллям.

До останніх належав учитель, а згодом директор неповної середньої школи с. Кам’янка Велика Корішівського району Станіславівської (тепер Івано–Франківської) області Андрій Андрійович Ющенко. У цьому західноукраїнському селі він пробув неповних два роки — від січня 1946 до листопада 1947 року, за цей короткий час зав’язав активну співпрацю з ОУН.

Органи МГБ дізналися про неї під час допитів затриманих місцевих підпільників. Один із них, Стефан Івасютин–«Сірко» свідчив, що «директор НСШ Велика Кам’янка Ющенко А.А. також надавав підпіллю ОУН матеріальну допомогу грошима і був симпатиком підпілля ОУН. Він добре знайомий з програмою ОУН і з колишніми націоналістичними організаціями: СВУ, БУТ, УВО».

Референт Cлужби безпеки ОУН Коршівського районного проводу Іван Сеньків–«Буковинець» повідомив: «З Ющенком я зустрічався тричі. Ющенко зі мною і бандитами (збережено лексику документа МГБ. — Авт.) «Яструбом» і «Чорним» був пов’язаний з 1946 року, був нашим симпатиком, він неодноразово пояснював нам про виникнення і побудову націоналістичної держави, пояснював виникнення ОУН, звідки взявся Тризуб».

В узагальнювальній довідці МВД про діяльність Андрія Ющенка в Західній Україні також зазначається, що він «за завданням ОУН припинив викладання у школі Конституції СРСР, викривляв історичні факти дійсності у викладанні історії та географії».

Співпраця з підпіллям не обмежувалася інтелектуальною підтримкою повстанців, а й виливалася у конкретні практичні кроки. МВД інформувало, що Ющенко А.А. повідомляв повстанців «про наявність радянсько–партійного активу в населених пунктах, а також про засідки, які влаштовували органи МВД біля його квартири».

1946 рік, коли з підпіллям ОУН почав активно співпрацювати Андрій Ющенко, був вирішальним у протистоянні українського визвольного руху і репресивної системи СРСР.

Протягом першої його половини на Західній Україні проводилася одна з наймасштабніших протиповстанських операцій, так звана Велика блокада, до проведення якої долучено сотні тисяч військ НКВД, гарнізони яких розміщувалися практично у кожному селі краю.

Тож співпраця з підпіллям у такій ситуації була надзвичайно ризикованою. Під час цієї операції повстанці зазнали дуже серйозних втрат, але боротьба тривала.

Наприкінці 1947 року небезпека арешту нависла безпосередньо над Андрієм Ющенком. Очевидно, здогадавшись про це чи отримавши від когось таку інформацію, він у листопаді 1947 року залишає Західну Україну. Незабаром до рук МГБ потрапили його знайомі підпільники «Сірко» та «Буковинець», учитель Великокам’янської школи Дмитро Філіпов.

Через кілька місяців після їхнього арешту в допитах котрогось із заарештованих уперше з’являється прізвище директора школи. У серпні 1948 року МГБ отримує від трьох заарештованих неспростовні свідчення співпраці Андрія Ющенка з підпіллям.

Чекісти оголошують місцевий розшук колишнього директора школи і дуже швидко знаходять його за місцем народження в селі Хоружівка Недригайлівського району Сумської області.

Якби подальші події відбувалися на кілька років раніше, Андрій Ющенко був би негайно заарештований і, зважаючи на наявні докази його причетності до підпілля, навряд чи міг би розраховувати на милість «гуманного» радянського правосуддя.

Проте після масштабних антиповстанських акцій, масових арештів та депортацій 1944—1946 років головним інструментом боротьби з підпіллям стали агентурні операції. Великі маси радянських сил безпеки були безпорадними проти розпорошених і рухливих повстанських груп, новий формат діяльності підпілля давав можливість ще довго непокоїти радянську владу.

Для поборювання чекісти вирішили максимально інфільтрувати власною агентурою місцеве населення, проникнути у структури ОУН і знищити визвольний рух зсередини.

У нових умовах підпілля починає реалізовувати операцію «Орлик», суть якої полягає в поступовому перекиданні кадрів на Схід України для продовження тут своєї антирадянської діяльності. Радянські органи безпеки із захоплених документів знали про ці спроби, розуміли небезпеку їх реалізації.

Тема післявоєнної діяльності ОУН за межами Західної України лише починає вивчатися, проте навіть початкові результати роботи дають уявлення про масштаби підпільної діяльності. У ході архівно–пошукової роботи протягом 2009 року лише у двох фондах архіву СБУ виявлено майже дві з половиною тисячі документів НКВД–МГБ про боротьбу радянської безпеки з ОУН за Збручем.

Андрій Ющенко міг стати для чекістів точкою входу в маловідоме для них середовище підпілля на Сході України. Тому його не заарештували, а намагалися негласно використати у своїх цілях.

У листопаді 1948 року Недригайлівським райвідділом МДБ Сумської області було заведено справу–формуляр №4552 на Ющенка А.А. Її фігуранту чекісти присвоїли псевдонім «Хитрий».

Володимир В’ЯТРОВИЧ,
«Українська правда»

Як заповідав Степан Бандера

В єдиному в Україні Центрi патріотичного виховання влаштовують екскурси в минуле та зустрiчi з «живою iсторiєю»

Іван КРАЙНІЙ   

Розташований в Івано–Франківську на Європейській площі Центр патріотичного виховання учнівської молоді імені Степана Бандери, як і все, що пов’язано з іменем Головного провідника українських націоналістів, в одних викликає побожний трепет, для інших — як кістка в горлі. Хоча майже на всіх діє гіпнотизуюче. Генеральний консул РФ у Львові Євген Гузєєв теж побував тут із приватним візитом i залишив у книзі відгуків дипломатично толерантний запис українською мовою: «Було цікаво ознайомитися з учбовим центром iз виховання молоді. С.Бандера — дуже суперечлива особистість, яка потребує вивчення». Напевне російський амбасадор мав на увазі ідею написання української історії (зокрема й зображення наших героїв національно–визвольної боротьби ХХ століття винятково чорними фарбами) під наглядом кремлівських літописців, яку з лакейською запопадливістю підтримав Дмитро Табачник. Сам одіозний освітянський міністр, мабуть, особисто розвалив би бандерівський Центр в Івано–Франківську, та руки короткі — цей патріотичний заклад створений рішенням міськради за масової підтримки місцевої громади й фінансується з міського бюджету.

Представники великої європейської нації

Щоправда, єдиний в Україні учнівський Центр із потужною національно–патріотичною аурою народжувався у тривалих муках. Спершу на цьому місці до 100–літнього ювілею Степана Бандери ударними темпами звели меморіальний комплекс із напівзаритою, за проектом, у землю спорудою площею понад півтисячі квадратних метрів, гранітним повстанським хрестом та бронзовою фігурою провідника ОУН. Меморіал урочисто відкрили 1 січня 2009–го за участі більш як десяти тисяч іванофранківців, проте з музеєм тоді не склалося — забракло екс­понатів. Про затяжну експозиційну паузу батькам міста через півроку нагадала «УМ» публікацією «Під провідником ОУН — порожнеча». Невдовзі меморіальний комплекс «перепрофілювали». «Музеїв, присвячених Степану Бандері, на той час уже існувало з добрий десяток, — розповідає директор Центру Галина Савченко. — Тож влада міста вирішила передати приміщення дітям. 15 жовтня минулого року тут відкрився Центр патріотичного виховання учнівської молоді з пантеоном борцям за волю України, конференц–залом й виставковими приміщеннями».

Невеличкий колектив нового виховного закладу, сформований iз місцевих педагогів, завзято взявся до роботи. Почали з реалізації двох знакових проектів — «Я громадянин» та «За честь, за славу, за народ!». Налагодили співпрацю з політичними партіями й громадськими організаціями державницької орієнтації, хоча нікому не надавали перевагу і не втягувалися в політику. Не чекали, як у музеях, поки прийдуть відвідувачі. Навпаки, встановили тісні контакти зі школами і майже щодня в Центрі почали проводити інтерактивні заняття з учнями: історичні екскурси (залежно від дат календаря), зустрічі з «живою історією» — людьми, які в надзвичайно важких умовах виборювали незалежність України. Формуючи світогляд юних земляків, обов’язково наголошують на тому, що вони — українці, представники великої європейської нації. Хоча ця позиція в багатьох чиновників від педагогіки викликає невдоволення.

«У вас є Україна, а в нас її немає»

Недоброзичливців не бракує. Якось поріг Центру переступив підтоптаний чолов’яга з манерами ветерана НКВС. Відразу — ні «Доброго дня», ні «Здрасьтє» — задерикувато кинув: «Можна пасматрєть?» — «Будь ласка». Подивився, а потім тицьнув пальцем на портрети керівників ОУН та УПА: «Кто із етіх єщьо жівой?». Йому відповіли, що вже нікого немає — загинули або померли. Махровий енкаведист мало не зомлів від щастя: «Ну і слава Богу — я свой долг виполніл».

Із ним ніхто дискутувати не став — не варто ж бо, як радить Біблія, метати бісер перед свиньми. Тим паче що більшість відвідувачів Центру, навіть зі Сходу України, виходять звідси просвітленими людьми, яким відкрилися незнані досі сторінки героїчної історії власного народу, знеславлені брудною комуністичною пропагандою. «Недавно до нас завітав сивочолий російськомовний киянин, який відпочивав на «Буковелі». Було видно, що він досить прохолодно ставиться до повстанського руху під проводом Бандери, — пригадує пані Галина. — Ми йому не змогли приділити належної уваги, бо розпочинався захід для школярів, присвячений пам’яті Марка Боєслава. Запропонували, якщо бажає, залишитися. Він погодився. Коли гість із Києва дізнався про драматичне життя повстанського поета, його жертовну загибель і почув його поезії у виконанні дітей — не стримав сліз. А на прощання гірко мовив: «У вас є Україна, а в нас її немає». Прозвучало дуже зворушливо. Навіть заради одного такого прозріння варто працювати».

Втратимо молодь — втратимо державу

За рік роботи в Центрі побувало майже 9 тисяч осіб не тільки з різних регіонів України, а й із колишніх республік СРСР та далекого зарубіжжя — Бельгії, Канади, Німеччини, США. І лише поодинокі відвідувачі, як той «трухлявий» сталініст, після огляду експозицій продовжували поводитися агресивно. Дехто лякав Януковичем. «Мене, — зізнається пані директриса, — тепер навіть знайомі співчутливо запитують, чи не боюся тут працювати після приходу до влади Партії регіонів. «А чого боятися, — відповідаю. — Я ж нічого поганого ні перед Богом, ні перед людьми не роблю. Хіба наші діти не повинні зростати патріотами, як ті ж поляки, німці чи росіяни? І нашим є з кого брати приклад».

Одна з живих легенд — розвідниця крайового проводу ОУН, політв’язень із багаторічним стажем, голова обласної організації Всеукраїнської ліги українських жінок Стефанія Костюк. Ця мудра жінка, незважаючи на поважний вік і хворі ноги, словом та ділом допомагає виховувати юних українських патріотів. «Такі центри потрібні в кожній області, — переконана пані Стефанія. — Хоча навіть в Івано–Франківську були люди, які вважали за краще звести на цьому місці не меморіальний, а торговельний комплекс. Молодь мусить відчувати нашу підтримку. Якщо не виховаємо підростаюче покоління в національному дусі — ми його втратимо, як, зрештою, й українську дер­жаву, за яку поклали голови десятки тисяч моїх побратимів».

ВШАНУВАННЯ

У перший день нового року Конгрес українських націоналістів проведе акцію з нагоди 102–річчя років із дня народження Степана Бандери. Ушанування розпочнеться о 15.00 у Михайлівському соборі запаленням поминальних свічок. Потім відбудеться урочиста хода до Софійської площі, де о 16.00 запалять повстанську ватру. Біля вогнища співатимуться українських пісень та виголошуватимуть промови.

О 18.00 об’єднання «Свобода» проведе в столиці смолоскипний марш, який розпочнеться біля пам’ятника Кобзареві в парку Шевченка. Аналогічною акцією відзначить день народження Бандери й кіровоградська «Свобода». А в Запоріжжі ще й планується автопробіг на честь головнокомандувача УПА.

У Тернополі ж з цієї нагоди буде проведено урочисту академію. Урочистості відбудуться в Палаці культури «Березіль» 1 січня о 15.00.