30.12.2010 20:50

Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ заявляє про намагання реалізувати в Україні масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату.

Про це йдеться в заяві Патріарха ФІЛАРЕТА для засобів масової інформації, розміщеній на офіційному сайті Української Православної Церкви Київського Патріархату.

“Напередодні святкових днів не хотілося б говорити про прикрі речі, але стрімкий розвиток подій та посилення тиску на Київський Патріархат примушують це робити. З відповідальністю заявляю – в Україні є намагання реалізувати масштабний план з розвалу та знищення Київського Патріархату”, – говориться в заяві і підкреслюється, що “цей план створений у Москві та запропонований Московським патріархом КИРИЛОМ і його підлеглими для реалізації в Україні. Головна роль у цьому плані відведена органам державної влади.

Патріарх ФІЛАРЕТ зауважує, що “реалізація цього плану розпочалася ще під час підготовки до цьогорічного літнього візиту патріарха КИРИЛА в Україну”. “Найближчий помічник патріарха, митрополит Іларіон (АЛФЄЄВ) навесні ц.р. відвідав ряд областей України, де перевіряв ситуацію та шукав тих, кого можна було би виманити з Київського Патріархату. За його власним зізнанням, він намагався схилити до зради покійного митрополита Львівського Андрія, але цей план провалився”, – йдеться далі в документі.

Патріарх ФІЛАРЕТ констатує, що “ще влітку ц.р. до Київської патріархії почали надходити перші повідомлення про те, що через чиновників на рівні району і нижче, а також через спонсорів громад на священиків та парафії починається тиск з метою змусити їх перейти в Московський Патріархат. За минулі місяці ця робота лише посилилася – в окремих єпархіях до 70% священиків пройшли через подібні «співбесіди»”.

“Хоч як це прикро говорити, але до всіх цих подій прямо причетні представники органів місцевої влади, а одночасність і скоординованість дій свідчить про те, що вони мають підтримку і зі столичних кабінетів”, – наголосив Патріарх ФІЛАРЕТ. Він повідомив: “На Донеччині обласна адміністрація тисне на сільську раду в с. Кам’янка Тельманівського району з метою змусити її передати старовинний храм Вознесіння Господнього у користування щойно створеної громади Московського Патріархату. На Київщині обласна влада таємно, але терміново (за два тижні) ще у жовтні місяці зареєструвала за сфальсифікованими протоколами зміни до статутів трьох парафій Київського Патріархату – в м. Макарів, в селах Ясногородка та Маковище Макарівського району. Про те, що їхні громади вже два місяці, як в Московському Патріархаті, члени громад довідалися лише 26 грудня. Як вже з’ясувалося, з тих, чиї підписи стоять під протоколом з Макарова, щонайменше троє чоловік про цей документ нічого не знають, що робить його недійсним. В Ясногородці також ні священик, ні парафіяни нічого не знали ані про «збори», ані про те, що їх вже переведено в Московський Патріархат”.

“У стані підготовки знаходилася і реєстрація змін до статуту парафії в с. Ріжки. Лише вчасне виявлення парафіянами шахрайства з боку колишнього настоятеля допомогло зупинити процес реєстрації змін, адже вся парафія одноголосно проти того, щоби переходити в Московський Патріархат. Зараз колишній настоятель та невідомі особи погрожують по телефону парафіянам і новопризначеному священику розправою за їхню вірність рідній Церкві”, – підкреслив Патріарх ФІЛАРЕТ.

Він наголосив, що “широкого розголосу набула також ситуація зі столичними кладовищами”. “У всіх цих випадках ми бачимо, що представники влади швидко, злагоджено і оперативно діють на користь Московського Патріархату, а коли йдеться про захист інтересів Київського Патріархату, ми чуємо про «вивчення, розгляд», тощо – затягується час та шукаються відмовки”, – зазначив Предстоятель УПЦ КП і додав: “Зараз не можна сказати, коли і де виникне наступний конфлікт. Але якщо реалізація московського плану не припиниться – конфлікти будуть виникати й надалі”.

Він припустив, що “через адміністративні та податкові важелі триватиме тиск на спонсорів, які допомагають парафіям Київського Патріархату. Будуть шукати нестійких і зрадників з числа духовенства Київського Патріархату, пропонуватимуть їм гроші та іншу допомогу – діятимуть так, як синедріон шукав зрадників серед учеників Христа, щоби схопити Його таємно”.

“Після візиту на інавгурацію Президента В.ЯНУКОВИЧА патріарх КИРИЛ заявив, що «мода на розкол проходить, розкольники повертатимуться в канонічну Церкву». За час, що минув, промосковські сили змогли знайти в Київському Патріархаті лише кілька зрадників. Тому їм треба до чергового літнього візиту назбирати якнайбільше підтверджень слів КИРИЛА – для цього і задіяний весь московський церковний і політичний вплив на українську владу”, – зауважив глава УПЦ КП і висловив переконання, що “подальша реалізація московського плану загрожує українському суспільству сильним збуренням”. “Ми ж бажаємо українському народу миру та злагоди. Проте досі на всі наші звернення до влади ми не чуємо нічого, окрім заочних запевнень про «рівне ставлення до всіх конфесій», яке на практиці обертається всебічним сприянням Московському Патріархату та тиском на Київський Патріархат. Раніше руками влади Москва вже намагалася знищити Київський Патріархат. Кульмінацією цього стали події «кривавого вівторка» 18 липня 1995 р. – побиття міліцією на Софійському майдані процесії з тілом спочилого Патріарха Володимира (Романюка). Наша Церква пройшла це випробування і лише зміцніла після нього, бо навколо неї згуртувалися всі патріотичні сили. Не хотілося б, щоби нинішня влада, як влада тодішня, зрозуміла помилковість своїх дій щодо Київського Патріархату лише після того, як станеться щось, подібне до «кривавого вівторка»”, – зауважив Патріарх ФІЛАРЕТ.

Він заявив: “Ми не боїмося нових гонінь на Київський Патріархат – слабкі та невірні можуть від нас відпасти, але, як і під час всяких гонінь, дух і сила віри правдивих синів та дочок Церкви лише зміцниться. Проте ми не хочемо, щоби через нав’язані ззовні плани руйнувалася наша держава”.

Патріарх ФІЛАРЕТ закликав “всіх парафіян бути пильними – не допускати, щоби без вашої волі та відома приймалися зміни та доповнення до парафіяльних статутів, якими вашу парафію можуть перевести в Московський Патріархат”.

Він закликав “суспільство та міжнародну громадськість звернути увагу на порушення прав віруючих Київського Патріархату та на посилення тиску на нашу Церкву”. “Ваш голос має піднятися на захист правди!”, – наголосив Патріарх ФІЛАРЕТ.

Глава УПЦ КП закликав журналістів стежити за подіями у релігійному житті та висвітлювати їх правдиво і об’єктивно.

“І наполегливо закликаю владу і особисто главу держави – час розпочати справжній і плідний діалог. Інакше Україна ризикує повернутися до силової міжконфесійної боротьби початку 90-х років”, – наголосив Патріарх ФІЛАРЕТ у своїй заяві і висловив сподівання, що у новому, 2011 році стануться зміни на краще.

Патріарх ФІЛАРЕТ привітав “всіх з наступаючим Різдвом Христовим, яке вселяє в нас впевненість у тому, що добро і правда завжди переможуть зло!” і закликав на весь український народ Боже благословення!

1) Висмикувати бур’яни – це фашизм! Не можна вбивати бур’яни лише за те, що у них листя іншої форми, плоди іншого кольору! Навіщо на городі працювали наші діди? Щоб потім рослини ділили за сортами? 

2) Рослини – всі різні, всі рівні! Багатство городу – в його різноманітності і гостинності! 

3) Ти що, хочеш, щоб твій город скоротився до розмірів кільця довкола опудала? Наш город і став великим лише завдяки бур’янам, тому що кожному бур’яну знаходилося місце на грядках. 

4) Дайте визначення, що вважати полуницею! Пошкреби полуницю – знайдеш бур’ян. Жодної полуниці не існує, це гібрид монгольських і фінських бур’янів. 

5) Немає поганих видів – є погані екземпляри. Не можна судити про всі бур’яни за окремими представниками роду. У мене є декілька знайомих бур’янів – дуже красиві і добрі рослини! 

6) Є ще полуничний пирій, полунична осока, полуничний чортополох. Вони всі ввібрали в себе культурні соки полуничної грядки і тому по праву зростають в цьому місці, демонструючи собою кращі сорти справжньої полуниці. Тому антифашист-городник повинен інтегрувати їх в город, зробивши його справжнім будинком для всіх рослин, що бажають зростати в його городі. 

7) Тупоголові фашисти лише прикриваються тим, що бур’яни нібито комусь заважають. Ясно ж, що жодна полуниця не захоче зайняти трудові місця на грядці, які звільнилися після прополки бур’янів. 

Тим більше – ніхто не винен, що полуниця не хоче створювати потомство яке буде розмножуватися так само швидко і активно, як і пирій. Лише місце на городі займає, яке можна було б засадити бур’янами. Все, на що ця полуниця здатна – це лише зріти на сонечку, і пити воду з лійки! 

8) Полуницею може вважатися будь-який бур’ян, що прожив в городі декілька років і який вважає город своїм будинком. Город великий, місця вистачить всім. А взагалі, все з насіння народжується-і бур’яни не винні, що вони не смачні і шкідливі. Їх такими створили. 

9) Бур’яни – такі ж огородяни як і полуниця! Результат схрещування полуниці і бур’янів вбирає в себе кращі риси обох родів. А які красиві рослини виходять! 

10) Всі люди доброї волі підтримують священне право бур’янів на самовизначення на будь-якому городі. Світ зелений, а не полуничний! 

11) Полуниця – це не рослина, а стан душі. Тому полуницею повинен вважатися будь-який бур’ян, який сам себе вважає полуницею. І взагалі – бур’ян, який розширює великий город, куди краще за полуницю, яка мріє про декілька засаджених однією нею грядок. 

12) А хто, власне, дав право визначати, хто бур’ян, а хто культурна рослина, лише на підставі смакових або естетичних відчуттів? Це аморально! Город – це не лише твій город, це частина Усесвітнього Городу, створеного різноманітним. Знищиш різноманітність – знищиш саме Життя! 

13) Говорити «город-для полуниці» можуть лише дурні і провокатори.

“Восточная Галичина и Лемкивщина исконно неотделимая часть единой великой Руси: в этих землях коренное население всегда было русским, устроение их поэтому должно быть основано на русских основах. Я буду внедрять тут русский язык, закон и устрой”.

“Желая обессилеть русское государство прежде чем объявить ему войну, немцы задолго до 1914 года стремились разрушить выкованное в тяжелой борьбе единство русского племени.
С этой целью ими поддерживалось и раздувалось на юге России движение, поставившее себе целью отделение от России ея девяти губерний, под именем “Украинской Державы”. Стремление отторгнуть от России малорусскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев <…>, положившие начало расчленению России, продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной “Украинской Державы” и борьбы против возрождения Единой России”.

“Было две русские школы во Львове. «Русские» они назывались, не «украинские». Потому что у поляков не было украинского языка здесь. Не было ни профессоров украинских — все были либо австрийцы, либо евреи, либо немцы, либо поляки. Украинцев не было, и студентов не было украинцев — так, немножко было. К 40-м, когда пришла Красная армия, коммунисты… Они сказали: «Какие вы русины? Вы — украинцы. Вы были русинами все тут. Украинский язык принесли большевики сюда с Востока Украины. Они организовали здесь украинские школы и назвали ваш русский язык украинским языком <…> Здесь была Русь — Галицкая Русь, Червонная Русь. Люди говорили по-русски, потому что они были русины. Проект «Украина» создали австрийцы для вас, чтобы оторвать вас от России, от Руси. Разделили нас”.

Перша цитата – з промови перед представниками львівської громади російського “генерал-губернатора Галиции и Буковины” графа Алєксєя Бобрінского після захоплення росіянами Львова на початку вересня 1914 року. Як і багато його колег, граф відмітився жорстокими репресіями проти українців, придушенням українського руху, зокрема виславши до російської глибинки Андрея Шептицького.

Друга – шматок з датованого другою половиною серпня 1919 року звернення “к населению Малороссии” головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії генерала Антона Денікіна, який своєю непримиренною і дубовою “єдінонєдєлімською” позицією, зокрема – щодо України, загубив і “Збройні Сили Півдня Росії” і, у підсумку всю білу справу, але ж, натомість, “не поступился принципами”.

І зрештою, останнє – новітні одкровення теперішнього поки ще генерального консула Російської Федерації у Львові Євгєнія Гузєєва.

Зворушливе і промовисте “єдіномисліє”, чи не так?

Мораль? Нема в цьому жодної моралі, поза тією, що міститься у ще одній цитаті, цього разу з “инструкции агитаторам-коммунистам на Украине” “народного комісара” Л.Троцького (перша половина 1920 року): “Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и мы с вами <…> Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей”.

Проте після промов Бобрінского була переможна усусівська Маківка, далі – втеча російських “генерал-губернаторів” і загальний крах російського фронту. За зверненням єдінонєдєлімого Денікіна – масове народне повстання та українсько-білогвардейська війна 1919-го року, в котрій ми хоч і не перемогли, але вони – програли все. А товариш Троцький напучував своїх агітаторів у час, коли Дієва армія УНР під командою генерала М.Омеляновича-Павленка нищила червоних у Зимовому поході; напучував, вимушено визнаючи, що “в [українцях] проснулся спавший сотни лет дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”. Троцький тоді знав, що казав.

А що ж нинішня консульська балаканина г-на Гузєєва? А що ж патякання одного з кремлівських гномів, чи то пак газових лепреконів, який днями повідав, що Росія, мовляв, перемогла б у війні Гітлера і без України (після чого логічним було б очікувати заяви істінно-канонічного Гундяєва, що Москва стала б центром ісконного православія та Русскаго міра і без Києва).

Нічого. Поки що не чутно ні традиційно щедрих на вимоги і заяви галицьких рад, ні традиційно щедрих на марші і струшування повітря партій. Не кажучи вже про Грищенка чи то, тим більш, томущопринципового мироточивого світила регіональної стабільности, яке мабуть натомість переймається, відповідно до своїх інтересів та вікових потреб, “йолкой”.

Мазохістська москвофілічність теперішньої мало-російської влади потребує символічного оздоблення. Наприклад, після Гузєєва під “йолкою” ім.Януковича органічно виглядала б Снєгурочкою галичанка Ганна Герман. А саму “йолку” після останнього смачного привітання межі очі від Путіна москволюбиві пацани з піонером-барабанщиком Колесніченком могли б красиво перев’язати “георгієвской лєнточкой”, тим більш, що вони тепер можуть нею ж і утертися.

Втім, кому і плювок в обличчя – Божа роса. Аби від царя-батюшки.

Олександр Сиверин, к.ю.н.

У суботу 11.12.2010 р. на каналі «Інтер» майже годину (07:55 – 08:50) демонструвався названий «документальним проектом» фільм “Шукачі. Вбивця Петра I” (Росія, 2007 р.), який шляхом замовчувань та свідомих перекручень історичних фактів (це, до речі, вже давно стало нормою московської історіографії) фактично ставить собі за мету глорифікацію московського самодержця Петра I.

Звісно, не можна заперечувати ролі Петра I у намаганні перевести стрілки подальшого розвитку московської державності (на той час цілковито азіатської за своєю сутністю та менталітетом) на європейські рейки (прорубати «вікно в Європу»), що йому, з точки зору історичної ретроспективи, певною мірою вдалося зробити. Здійснювалося це, безперечно, досконало опанованими – на відміну від грамоти, бо писав з грубими помилками – Петром I азіатськими методами державного управління, наріжними каменями яких були кривавий терор щодо підданих та абсолютна неповага до Людини, як до вінця Божого творіння. Тиран і кат з європейськими аспіраціями Петро I помер покинутий всіма, а причина його смерті достовірно не встановлена. Автори фільму припускають, що це могло бути отруєння. До речі, обставини смерті царя Петра I майже не відрізняються від обставин смерті іншого кривавого московського тирана вже іншої історичної доби Йосифа Сталіна, який також помер на самоті покинутий всіма (є обґрунтовані припущення, що його також було отруєно).

Щоправда, Росія, як за указом 1713 р. царя Петра I стала називатися московська держава, європейською державою у повному розумінні цього слова так і не стала. Запозичивши у Європи лише зовнішні позірні форми державного управління (вибори, парламент, тощо), навіть сучасна Росія лишається на ментальному рівні радше азіатською державою, свідченням чого, зокрема, є несамовитий розгул корупції, свавілля державних чиновників, цілковита відсутність свободи слова в умовах підконтрольності державі всіх друкованих та електронних (окрім, хіба що Інтернет) ЗМІ, наявність цензури, систематичне порушення декларованих державою прав і свобод громадян (та ж 31 Стаття Конституції щодо свободи зібрань).

Показаний на «Інтері» упродовж майже години фільм фактично не містить (окрім хіба що побіжних і несуттєвих) критичних висловлювань на адресу Петра I. А той же Лев Толстой, яким, як і Достоєвським, так захоплюється печерний українофоб і одночасно гуманітарний міністр Табачник, писав про Петра I наступне (далі наводиться дослівна цитата мовою оригіналу): “С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует… сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий – ящиков с водкой… коронует бл..дь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему” (ПСС, М., 1936, т.26, с.568).

При цьому пан Табачник звісно ж свідомо лукавить, стверджуючи, що українських письменників рівня Толстого та Достоєвського просто не існує в природі, замовчуючи при цьому причину такого дійсно ганебного явища. Причина ж полягає в тому, що за білої московської імперії українська мова перебувала де-юре і де-факто під тотальною забороною, а за червоної імперії (у 30-х роках минулого століття) було винищено практично всіх українських письменників та чи не всю україномовну інтелігенцію. Про це, ніби, пан Табачник писав навіть у своїй докторській дисертації (публічного захисту дисертації не було, а сам текст дисертації недоступний у відкритих джерелах, що, треба думати, є свідченням її доленосного значення для вітчизняної історичної науки). Якщо брати до уваги те, як високо «злетів» громадянин Табачник на момент «захисту» докторської дисертації, то можна припустити, що жодного захисту не було взагалі, а доктором він став цілком незаслужено, як, до речі, і полковником запасу Збройних Сил України (і це при тому, що у армії не служив і дня). От тільки звання полковника запасу у нього потім відібрали, а звання доктора історії іще ні. І це попри те, що пан Табачник не є жодним авторитетом у академічних наукових колах, свідченням чого є не обрання його академіком АН України, куди той намагався потрапити (на щастя, навіть за Сталіна академіків не призначали, а обирали самі академіки, які прекрасно знають хто є “who” в академічній науці і більшість з яких власним сумлінням торгувати все ж не схильна).

Чи ж не блюзнірськими історичними міфологемами міністра Табачника керується також і канал «Інтер» та його власник, а за сумісництвом іще й перший «есбеушник» країни п.Хорошковський, дозволяючи фактично вихваляти та прославляти кровожерного московського ката і тирана Петра I на всю Україну? Треба думати, що якщо Лев Толстой є загальновизнаним світовим (не лише для міністра Табачника чи автора цього допису) авторитетом, то вище наведена характеристика царя разом з іншими (наприклад, «це той перший, що розпинав нашу Україну» Т.Шевченка) має бути присутня якщо не в підручнику з історії для школярів (беручи до увагу наявність у цитаті загальновизнаного світового рівня класика російської літератури не зовсім нормативної лексики), то, принаймні, у майбутньому спільному для України та Росії посібнику для вчителів історії. Адже якщо пан Табачник не позбавлений хоч крихти порядності, то тепер (будемо вважати, що пан Табачник прочитав до цього не всього Льва Толстого і вище наведена характеристика царя Петра I була для нього одкровенням) йому вже буде зовсім не з руки порушувати відомий дискурс Льва Толстого «не лгать умалчиванием», що міністр по-блюзнірському намагався робити і робив останнім часом, даючи явні і приховані вказівки замовчувати або просто тупо «вимарувати» зі шкільних підручників історії загальновизнані та загальновідомі факти щодо Конотопської битви, героїв Крут, повстанців Холодного Яру, жертовних вояків ОУН-УПА чи етнонаціонального підґрунтя більшовицького Голодомору.

У фільмі “Шукачі. Вбивця Петра I” озвучується іще одна жодним письмовим джерелом не підтверджена побрехенька стосовно причини смерті царя – буцім-то той помер від застуди після того, як під час весняного розливу Неви, кинувся у річку рятувати потопаючих. Але це вже дещо нагадує сон рябої кобили. Адже справжній, а не вигаданій історії невідомі факти, коли кати рятують своїх жертв свідомо наражаючи на небезпеку власне життя.

А тепер наведемо лише декілька не згаданих у фільмі фактів, які стосуються політики Петра I щодо України та українців, які, за словами царя Петра I, «зело умны и мы от этого можем быть не в авантаже»:

– 1708 р. Поголівне (за різними оцінками, понад 14 тисяч) знищення населення гетьманської столиці Батурина включно з жінками та дітьми. Саме місто після пограбування було вщент спалене і зруйноване (включно з церквами, яких у 20-тисячному місті було аж 40 та монастирем). Понад 30 тис. явних і неявних прихильників Мазепи було посаджено на палю, колесовано, четвертовано, повішено чи позбавлено життя іншим чином. Для залякування мирного українського населення трупи невинно убієнних сплавляли на плотах.
– 1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам (зокрема, це Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький) звелів перебратися з Києва до Москви. Саме вони відіграли визначальну роль у культурному розвитку тодішньої Московії.
– 1713 р. Московія за наказом Петра змінює назву на «Росія» (грецьке звучання слова «Русь»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, у злодійський спосіб привласнили тисячолітню історичну та духовну спадщину русинів-українців.
– 104 версти Ладозького каналу були густо встелені трупами кільканадцяти тисяч українських козаків;
– «вікно в Європу» – місто Санкт-Петербург зводилося за примхою самодержця на кістках тисяч і тисяч українців;
– зі створенням у 1722 р. Малоросійської колегії було фактично покладено край державній системі управління України.

Цар Петро I – один з найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком співмірні зі злодіяннями Гітлера чи Сталіна, дифірамби яким українці ніколи не співали навіть в умовах іноземної окупації.

Лише раби возвеличують своїх катів! Невже ж редакційна рада каналу «Інтер» цього не розуміє? А якщо розуміє, то з якою метою вона вдається до профанації історичної пам’яті українського народу, демонструючи без жодних коментарів і застережень сумнівні фільми іноземного виробництва у стилі сталінського агітпропу? Чи не краще було б замість того, щоб прославляти катів власного народу реалізувати, наприклад, авторський документальний проект під робочою назвою «Імперія зла. Чому обдаровані патріотично налаштовані представники української творчої інтелігенції (Василь Симоненко, Володимир Івасюк, Алла Горська та багато інших) пішли з життя молодими за нез’ясованих обставин?». 

http://maidan.org.ua/static/mai/1292440956.html

Уряд Федеративної республіки Моксель оголошує конкурс на кращого провокатора на території колишніх союзних республік, зокрема, в Україні. 

Кращий провокатор в Україні зобов’язаний: 

1. Вдавати, що він визнає і зберігає незалежність України, але ук­раїнський президент і його прибічники намагаються насильно українізувати моксельське населення. 

2. Горлопанити на весь світ, що в усіх українських газетних кіосках та на книжкових столах і розкладках суцільна українська та американська преса і жодної моксельської. 

3. День і ніч стверджувати, що Україна постійно краде газ й нафту і все те, що неправильно лежить у Федеративній країні по імені Моксель. 

4. Запевняти громадськість, що Україна привласнила собі «ісконно моксельські тєріторії». Зокрема, в Криму, де до цього жили кримські татари, греки, німці, болгари, яких українці виселили в Узбекистан і Казахстан, захопивши і привласнивши собі «моксельський» півострів. 

5. Доводити усьому світові, що Крим не сам попросився в Україну, коли не стало моксельським переселенцям, що їсти й пити (мається на увазі прісна вода) у 1954 році, а його насильно подарував українцям прихований «хохол» Микита Хру­щов із Курської Калинівки, де й досі розмовляють на «малоросєском язикє». 

6. Переконувати Європу і світ, що за рахунок країни Моксель досі живе і процвітає територія, яка чомусь називається не Малоросія, а Україна. 

7. Територію, на якій живе 50 мільйонне населення називати «моксельським», а тим хто в цьому сумнівається вбивати в голову, що назву українці придумали австро-угорці 150 років тому і їхній історик якийсь московський професор, що все свідоме життя ховався за густою моксельською бородою під псевдонімом Михайло Грушевський. 

8. Безперестанно стверджувати, що українська мова – це зіпсована польська на Заході і моксельська – на Сході. 

9. На всіх перехрестях кричати за всесвітньо відомим принципом «лови злодія» нас українізовують, пригнічують і навіть відрізають язики, якщо не «нє разговаріваєш на їхній державній мові». 

10. Доводити, що в Україні панує нацизм, фашизм, неонацизм і тому подібні явища, чого не трапляється навіть у країнах расової дискримінації, сеґрегації та гноблення. Український апартеїд – типове явище і політична лінія, яку впродовж 20 років проводять правлячі кола території під назвою «Україна» проти моксельського населення, а також переселенців-втікачів з Азії, Африки, Індії і Китаю. 

11. Усіма можливими і неможливими методами доводити світові, що в Україні усі моксельські школи українізовані і тепер навіть у Луганську, Донецьку та Криму, не знайдеш жодної школи, куди б могла піти і вивчити «родной язик» моксельське пригноблене українською дискримінацією дитя чого не скажеш про країну Мок сель, де всі народи розмов­ля­ють рідними мовами і ходять в національні школи відповідно свого походження. 

12. Пропонувати зняти міністра освіти України (до 2010) тільки за те, що він настійно вимагає складати вступні іспити державною мовою, ос­кіль­ки в українських школах Ук­раїни вона відсутня. Як відсутня українська мова і у вищих учбових закладах, що є не чим іншим як асиміляцією мок­­сельської нац­меншини. 

13. Стверд­жува­ти, що на кожному кроці в Укра­їні б’ю­ть морди не тільки мордвинам, але й моксельцям, які себе вважають корінним населенням з 33- 37 і 44 років минулого століття, якщо вони, корінні моксельці України, не спілкуються державною мовою. 

14. В Україні на ксенофобському грунті переслідуються усі моксельці, яких насильно українізовують і найстрашніше – не дозволяють їм виїхати з України на «іконно моксельські землі» тільки тому, що територія під назвою «Україна» вперто намагається зберегти 50-ти мільйонне населення, яке чомусь й досі називається по австро-угорські – «українці». 

15. Ночами не спати, а валити пам’ятники, а заодно й руйнувати могили національним героям, що боролися за волю України, вважаючи їх колаборантами, прислужниками, холуями різних імперій, окрім Моксельської. Представників країни Моксель, що постійно живуть на території України з 1933 року хвалити і возвеличувати за патріотизм і подавати подання президенту України на присвоєння їм звань Героя України за особливі заслуги перед вітчизною. Перед якою саме Вітчизною – не уточнювати і все це тримати в умі, як камінь за пазухою. 

16. На всіх рівнях і всюди – в пресі, телебаченні, радіо «Ері», опаскуджувати національну гордість України – Козацтво, Гетьманщину, і вбивати в голову малоросам, що національні героїв України придумали гітлерівські головорізи чи турки разом з кримськими татарам. Насправді таких не було, нема і не буде. Все це вигадки щирих і ще недобитих до останнього рідною і братньою для них країною по імені Моксель. 

17. Все найвидатніше і найгеніальніше, як і самих геніїв, повсюдно називати моксельськими. З хохлів створити образ селюків, а в кращому разі – селян-хліборобів, які не здатні ані на свою державу, ані на свою культуру, ані на свою мову, ані літературу, ані історію. 

18. Заганяти в Україну, яка немає кордонів з Країною Моксель, всю непотріб з мокселької Федера­ції, і перемішати її населення так, як цього не трапилося навіть під час татаро-монгольського нашестя. 

19. Якщо емігрантів українці й Україна не годуватиме, то кричати на весь світ, що це дика країна, країна ксенофобії, людиноненависництва, яка тільки те робить, що коле кабанів, п’є з них живу кров і закусює салом у шоколаді. 

20. Загарбувати усі їхні заводи фабрики найважливіші об’єкти під маскою моксельських інвестицій і таким чином остаточно загнати україноїдів у Моксельську кабалу, забувши при цьому про братній народі і гасло «Навіки разом!». 

21. Верещати на весь світ , що усі кольорові (і не кольорові також) революції експортує в Україну американський імперіалізм і ці революції нічого спільного не мають з волевиявленням самого народу, оскільки на цій території такого народу взагалі, як й історії, не існує. 

22. Постійно називати Україну штучною територією, населеною вєркосмердючками без свого «язи­ка», культури, історії і традицій. Втовкмачувати в голову цьому населенню, що більшість території подаровано «Україні» Мокселією, а решту їм подарували моксельські вожді, відірвавши ті території від Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії, а вона, Україна, сама нічого немає , бо такого й народу, як український ніколи не було, а Київську Русь населяли русскіє, про що сама назва свідчить уже з 1713 року. 

23. Все що належить українам, має належати нам, країні Моксель. Якщо щось у Мокселії хочуть відібрати навіть за продажними українськими судами, піднімати веремію на весь світ, погрожуючи Євро­пейськими судами, Європейськими Хартіями і Європейськими конституціями, мотивуючи тим, що на території України живуть дикуни-самоїди, як і в часи Геродота у Моксельсько-Суздальських лісах, Заліссі. 

24. На всіх форумах, конгресах, самітах й інших політичних збіговиськах звинувачувати в усіх внутрішніх і зовнішніх гріхах Україну. Привчати цивілізований люд Європи та й Америки, до того, що Україна – це зубний біль чи ракова пухлина в географічному центрі Європи, в якій зберігся ще досі за тисячолітню історію дикунський народ, який поїдає поїдом усіх підряд. А особливо сусідів на Півночі, в яких хоче відібрати не тільки газ, а саме екологічно чисте повітря і прогнати його по своїй трубі нібито в Європу, хоча насправді у свою хату, що скраю кожного українського села. 

25. Уперто стверджувати перед усім світом, що україноїди ходять тільки в шароварах, вишиванках, а їхні жінки, як шотландці в спідницях і запасках. Носять не знімаючи кольорово-революційні чоботи навіть під час танців і експортують ці чобітки в чужі країни з «далекобійним» прицілом, тут був наш український чобіт, а, отже, це наша земля. Їдять україноїди виключно свиняче сало. Інколи з часником або цибулею, бо що таке хліб і коржі з маком вони з роду віку не чули. 

26. Запускати на їхні території літаки, збивати їх із берегів Кубані, в той час, як йдуть російсько-укра­їнські військові навчання і все валити на українців, як на традиційних антисемітів і народофобів. 

27. Вступати в різні партії, громадські організації товариства імені Пушкіна, Лермонтова, Нестора Літописця і постійно стверджувати в моксельській пресі, що «Повість временних літ» – це мокселька біблія, а «Слово про полк Ігорів» – найперша мокселька лірично-епічна поема про кохання до свого мужа, дружини й батьківщини, яка знаходиться на берегах Моксель – ріки. 

28. Через кожних десять років святкувати тисячоліття Хрещення Моксельського царства на березі Моксель – ріки і бити поклони об монумент Хрещення Мокселії, яке відбулося нібито тисячу літ тому і тому на Моксель-ріці на честь цієї історичної події ще в 1998 році, за совітської більшовицько-атеїстичної влади, поставлено грандіозний пам’ятник. 

29. Вбивати Європі в голову, а не в протилежне місце, що прийом України в НАТО стане для НАТО не початком, а кінцем натівського панування у світі. 

30. Для щоденної профілактики звинувачувати у всіх земних і небесних гріхах Україну й українців, включаючи сюди релігійні війни і політичні баталії та платні шоу імені Савіка Шустера.
Активних учасників Всемок­сельського конкурсу в Україні що­річно й позачергово прийматимуть високопоставлені особи в Кремлі Мокселії і на Красній площі. Оплата дороги туди й назад, добові і номер в готелі «Мокселія» гарантується самим Моксельським гарантом. Кожному холую і члену «п’ятої колони» в Україні видається моксельський паспорт, громадянство, спеціальне посвідчення і мандат на прожиття в Мокселії без обмеження та реєстрації. Переможцям конкурсу вручатиметься валюта в конверті під гімн біло–червоної імперії: «Навік об’їдала Велікая Русь». Гран-прі і статуетка з білого золота у вигляді дегенерата – двоглавого орла, що водночас дивиться на Азію і Європу, особисто вручатиме глава Моксельської імперії під закодованим шифром ВВП. Молодіжне крило під справжньою моксельською назвою «Моксель», яке цілком і повністю схвалює участь в антиукраїнському конкурсі членів «п’ятої колони» в Україні та всіх холуїв – добровольців у прислужництві Мокселії заохочувати грошовими преміями і вручати конверти з золотою смужечкою під мелодію «Боже, царя храні!» у виконанні зведеного Моксельського хору і сучасних суперзірок українського походження. 

На цьому ставимо крапку, чого не скажеш про «п’яту колону в Україні», яка випускає майже щодня словесні чорні гази зі свого чорно рота з чорним піднебінням, аби кинути тінь на гостинний народ, поміж якого живе і так його нахабно, цинічно і безсоромно зневажає. 

Олег ЧОРНОГУЗ

Петро Масляк _ Понеділок, 20 грудня 2010, 15:59
Петро Масляк, для УП

 Хто керує Україною? Яку нову країну ми будуємо? Маразм застою в Україні

Очевидна і нахабна брехня пана Путіна щодо ролі і місця українців і України в Другій світовій війні можливо й не вимагала від українців нагальної, адекватної і симетричної відповіді, якби не її геополітична причина.

Але поки що не про це. Не буду, так би мовити, голо теоретизувати з цього приводу. Не буду навіть наводити офіційні цифри радянської статистики. Звернуся до головного, тобто долі моєї родини Масляків, яка походить з самого центру Полтавської області.

Це я роблю тому, що моя родина є типовою українською родиною Центральної і Східної України, тієї частини моєї Батьківщини, яка була захоплена Росією у ХУІІ-ХУІІІ століттях і тому вимушена віками проливати кров за чужі нашій нації великодержавні інтереси російського імперіалізму.

Мій далекий прямий пращур Іван Масляк (про нього є дані в Інтернеті) був отаманом Устивицької сотні Миргородського козацького полку і брав участь в усіх походах російської армії.

Рідний брат мого діда Масляк Степан Порфирович, штабс-капітан російської армії і Георгіївський кавалер загинув у 1915 році в Карпатах.

Мій батько Масляк Олексій Андрійович в 30-тих роках ХХ століття був робітником знаменитого Харківського заводу імені Малишева (дайте завдання ФСБ перевірити правильність моїх слів!).

Це дійсно так, я, на відміну від Путіна, не брешу.

Батько з перших днів Другої світової на фронті в складі Червоної Армії. Війну закінчив у 1945 в Австрії у званні капітана. Двічі поранений і раз контужений.

Моя мати Масляк Ганна Антонівна, дівоче прізвище Здор, родом з села Зубівка Миргородського району Полтавської області. З перших днів війни в діючій армії. Тричі поранена. Війну закінчила в Берліні.З дванадцяти її сестер і братів у 1933 році померло від Голодомору дев’ятеро (і це можна перевірити). Кати з Центральної Росії, озброєні до зубів, блокували її рідне село, забирали з малюсіньких долонь її сестер і братів навіть гарбузове насіння. Це щоб “проклятиє хохли” швидше помирали.

Мій дядько Масляк Василь Андрійович восени 1941 року, будучи командиром роти, потрапив разом зі своїм полком у оточення. Командир полку, його заступники, командири батальйонів, до речі, всі етнічні росіяни, вирішили здатися в полон німцям.

Василь Андрійович, ще той козарлюга, особисто їх усіх розстріляв, очолив полк і вивів його з оточення (хай ГРУ перевірить істинність моїх слів). Декілька разів поранений, інвалід війни.

Другий мій дядько, чоловік сестри мого батька, Артем Пицяк війну закінчив у Німеччині, інвалід війни.

Мій тесть Повшедний Іван Тодосьович, який народився в селі Фастівка Білоцерківського району Київської області з 1941 по 1945 рік перебував у діючій армії, війну закінчив в Австрії сержантом. Декілька разів поранений.

Його батько Тодось Микитович теж воював. Був важко поранений. Брат тестя, Повшедний Степан Тодосьович танкіст, війну закінчив у Берліні. Декілька разів поранений, інвалід війни.

Моя теща Ткачук Ганна Мусіївна народилася в знаменитому селі Тарган Володарського району Київської області. В 1933 році село майже все вимерло, оточене “заградотрядами”, а точніше бандформуваннями з Центральної Росії. Її зняли з мертвої матері і віддали до дитячого будинку.

Пане Путін! Може опублікуєте поіменні списки цих бандформувань? Багато хто з їх учасників залишився в Україні і тепер їхні діти і онуки складають у нас п’яту колону російського імперіалізму.

Хоча можна їх і не друкувати. Досить вивчити список “українського” уряду чи хуліганів у, прости Господи, Верховній Раді. Заберіть їх, будь ласка, на історичну Батьківщину.

Мою тещу відправили до Німеччини на роботу рабинею, а після повернення додому її “таскали” ваші колеги, пане Путін, намагаючись “пришити” справу, “бо така робота”.

Оце така історія однієї української родини, яка є абсолютно типовою для України…

А тепер щодо міфу про якусь особливу хоробрість росіян взагалі і у Другій світовій війні, зокрема. Я з дитинства був допитливим і все мене цікавило. Люди якої національності були на фронті найхоробрішими, запитував я у дядька, який був командиром взводу і сам піднімав бійців в атаку.

Українці, грузини і поволзькі татари, відповідав він. А росіяни? – не вгавав я. У них найкраще виходили так звані “п’яні” атаки, – казав дядько.

А тепер стосовно УПА. У 1944 році полк батька був розбитий військовими формуваннями бандерівців під Сарнами. В тому бою батько був черговий раз поранений.

Вихований піонерською і комсомольською організацією, я обурився цим і сказав татові, що то були бандити. – “То були справжні герої, – відповів мені батько. – Після війни я служив у Львові і в Здолбунові. У нас у 1941-1942 роках солдати мільйонами здавалися у полон, а вони воювали на два фронти в абсолютно безвихідній ситуації. Підривали себе гранатами, стрілялися, але не здавалися. Запам’ятай це синку”.

А тепер обіцяне пояснення чергової істерики пана Путіна стосовно українців. Причина тут очевидна. На наших очах війна з Північного Кавказу перемістилася на вулиці Москви. З 900-тисячної російської армії на Північному Кавказі зосереджено 350 тисяч солдатів і офіцерів. І нічого зробити не можуть.

Росія однозначно програла війну. Якщо вона терміново не покине Кавказ, війна перекинеться в саме серце Росії. Як дим розвіялися недолугі легенди і міфи про силу і славу російської зброї і армії. Виявилося, що без українців, азербайджанців, грузинів, узбеків, чеченців, черкесів, лезгинів у російській армії нікому воювати.

Завданням російського імперіалізму і його п’ятої колони в Україні є відправка наших дітей, онуків, братів, батьків, наречених на бійню до Північного Кавказу. Та це хіба що їжаку не зрозуміло.

Звідси і пропаганда, що нібито ніяких українців немає, а є “русские”, або, в крайньому разі, “русини”. З цієї ж “опери” і дебільні балачки про якийсь спільний “Руський мир”, який нам треба захищати.

Маразм, та й годі!

Жоден, я підкреслює це слово, жоден керівник Росії свого сина чи зятя, брата чи свата на бійню до Північного Кавказу не послав. Жоден! За 350 років лише за останні двадцять жоден український хлопець не загинув у всіх цих “побідоносних” російських війнах.

І цьому “виною” Незалежність України. Пам’ятайте про це українці! Пан Путін, як свідчать його останні висловлювання про українців, про це ніколи не забуває…

Петро Масляк, для УП

Тестирование на политическую зрелость для допуска россиян на украинские сайты. (рекомендовано міносвіти України). 2007

В последнее время на украинских сайтах зачастили россияне и им сочувствующие (из числа янычар проживающих в Украине).

Не знаете кто такие янычары? Поясняю. Очень давно, когда запорожские казаки вели войны с турками-мусульманами, было такое явление. Турки захватывали ясыр, то есть пленили людей, которых продавали в рабство. Мальчиков отбирали отдельно, делали обрезание, обращали в мусульманскую веру и воспитывали из них воинов ненавидевших православие и славян. Это явление можно и сейчас очень часто наблюдать в современной жизни, с тем отличием, что это этнические украинцы с украинскими фамилиями, но воспитанные в духе раболепия и истеричной украинофобии.

Причем и россияне и янычары очень хотят нам украинцам доказать, что все у нас в Украине не так, как должно быть и очень подробно стараются внушить нам, что сегодняшние политические реалии, в том числе и независимость – это явление временное и они россияне снова вернут себе свою славянскую колонию. Они рассказывают нам, что у нас и с политикой не так, и с экономикой плохо, и, что если чуть что и мы не будем с Россией они нам газовый краник перекроют и армия у нас плохая… Ну, в общем все у нас из рук вон плохо и не дай Бог нам с вами вступить в НАТО… И интеграция в европейские структуры не для нас.

А про украинский язык… Это для них вообще какое-то недоразумение. Ведь, оказывается, такого и языка не было. И культуры украинской нет в природе. Это все мы им, россиянам, должны в ножки кланяться, что они разрешили нам придумать украинский язык… Вот так, дорогие мои соотечественники.

Одним из таких специалистов по украинскому вопросу является пользователь под ником Геннадий. Считает себе специалистом по экономике. После развернувшейся полемики по материалам одной из статей я подумал, а почему мы должны перед ним отчитываться? И почему эти нахальные россияне, которые влезли на наш сайт, говорят с нами в лучшем случае менторским тоном, а в худшем случае с матерными выражениями пытаясь нас все время оскорблять и унижать. К счастью, мои соотечественники не поддаются уже давно на такие провокации, потому что у нас за годы Независимости уже выработался рефлекс собственной державы и собственного национального достоинства.

Но все-таки. Я решил поинтересоваться у этого специалиста по всем экономическим и политическим вопросам (во всяком случае он хотел таким быть в наших глазах). И предложил ему ответить на вопросы, которые касались и экономической, и политической жизни в России. В ответ он мне промямлил, что не заметил моих вопросов в комментариях. Тогда я отослал ему приватное письмо, где повторил эти вопросы.

Привожу их дословно ниже.

Геннадию:

Вы задаете мне очень много вопросов. Позвольте и мне задать Вам, как патриоту России и человеку, разбирающемуся в экономических вопросах.

1. Последние десятилетия своего существования СССР (250 млн. населения) существовал за счет экспорта энергоносителей, которых в то время экспортировалось в несколько раз меньше, чем сейчас. Да и цены были намного меньше. Хватало этих денег, вырученных от экспорта, чтобы хоть как-то поддерживать экономику огромной сверхдержавы и на 250 млн. человек…

Сейчас Россия (150 млн. населения) экспортирует энергоносителей намного больше. чем тогда и по ценам гораздо высоким. Но это никак не отражается на жизни простого россиянина. (Я не считаю жирующую Москву, она всегда была отдельным государством.) Скажите, почему же жизнь россиян заметно не улучшилась?

2. Почему в России появилось за последние полтора десятилетия так много очень богатых людей, даже по западным меркам?

Например, Р. Абрамович, состояние которого оценивается в 20 млрд. долларов. Скажите, а сколько новых заводов построил он в России? Сколько он обеспечил рабочих мест россиянам? И почему он купил очень дорогой футбольный клуб в Англии, чтобы дать рабочие места английским футболистам? А почему не российским?

А почему ему и подобным ему не открывать новые производства в России, чтобы они работали на экономику России?

3. Разведанных месторождений в России, при таком огромном объеме экспортирования как сейчас, может хватить на 30…40 лет. А что дальше?

А что будут делать последующие поколения россиян? Кто про них думает?

Да и распродажа своих ресурсов, это же грабеж будущих поколений россиян.

Уже сейчас в самой России ощущается резкая нехватка энергоресурсов. Это мы знаем.

Это что означает, что Россия скатывается в круг стран сырьевых придатков Европы?

Этот блок, тесно связанных с политикой, экономических вопросов до сих пор так и остался без ответа. Может быть, кто-то другой, из более толковых россиян, разъяснит мне. Буду очень благодарен.

Второй блок вопросов, которые очень рьяно и активно пытаются с нами обсуждать россияне – это наше стремление к интеграции в систему европейской безопасности (НАТО) и европейские политические и экономические структуры. Нам объясняют в любых цензурных и нецензурных формах, что мы ничего не понимаем и, если мы отойдем от китайско-российского военного сотрудничества, то будем стерты с лица земли российским сверхточным оружием 6-го поколения. И что украинская армия и флот находятся в плачевном состоянии, и мы даже не сможем отразить удары России по Украине. (Как вам, братья-украинцы, уже стало страшно?). И что победоносная армия РФ войдет в юго-западную Украину под овации местных янычар, которые до поры до времени ведут агитацию за второй государственный язык (это тот, который с матерными выражениями и пальцами “врастопырку”, когда не хватает словарного запаса. Наверное это и есть самое главное оружие 7-го поколения).

В связи с этим хочется задать таким горе-патриотам России один вопрос. А в каком же состоянии находятся вооруженные силы России? Вспоминается случай, когда самолет российских ВВС выпустил ракету и она чудом не попала в Нововоронежскую АЭС. А трагическая гибель подводного атомохода “Курск”, когда российские спасатели предприняли несколько попыток для того, чтобы спасти экипаж? А перед этим отказались от помощи норвежских спасателей. А потом, когда уже согласились, то норвежцы с первого раза вскрыли подлодку, но, увы… К великому несчастью, в живых уже никого не осталось. А можно было же спасти хотя бы часть экипажа, если бы согласились сразу разрешить предоставить помощь норвежцам. И украинцы тогда вместе с россиянами ужаснулись этой трагедии. Тем более, что значительная часть экипажа были наши ребята-севастопольцы.

А сколько случаев бегства из армии с оружием, то в одной части России, то в другой? А самострелы?

А сколько же ребят просто не хотят служить в ВС РФ. В связи с этим в России отменены почти все виды отсрочек. Для того, чтобы убедиться в этом достаточно выйти на сайт МО РФ.

Третий блок вопросов, которые очень активно пытаются обсуждать с нами на форуме россияне, что Крым, дескать, это не Украина.

Тогда позвольте спросить Вас: А чей же тогда Крым – германский (там жили готы), византийский (там жили понтийские греки), татарско-турецкий или захваченный при помощи запорожских казаков (два полка под предводительством З.Чепиги, А.Головатого) Россией?

Кстати, запорожцев за то, что они сумели сделали то, чего не могла сделать российская армия: взяли остров Березань, уничтожили крепость Хачибей (современная Одесса), брали в составе двух штурмовых колонн Очаков “щедро наградили”. Отобрали запорожские земли, которые обещали частично вернуть и отправили подальше с Украины на Кубань для того, чтобы украинцы, которые остались в Украине забыли слово “воля” и помнили слово “раб” до 1861 года. А ведь до этого времени на Украине не знали рабства.

Можно еще вспомнить, что при Гирее была первая перепись населения в Крыму. Сколько же тогда там жило россиян? Да нисколько. Зато украинцев была почти половина.

Так что не ропщите, россияне. Крым был, есть и будет украинским.

А, если еще вспомните про какие-то территориальные претензии, то поможем напомнить, про земли Слобожанкой Украины, которые по мановению волшебной палочки московских большевиков отошли к России. Да, мы помним про эти земли. Это южные части Белгородской, Курской, Воронежской областей (где, кстати, до сих пор не забыли украинский язык). А уж про Кубань (Кубанскую Украину) и говорить не приходится. А Дальний Восток, который был заселен украинцами во время Столыпинских реформ.

Так что не бойтесь, россияне, что мы это забыли. Мы помним. И не забивайте нам мусором голову.

Можно было бы еще выделить несколько блоков вопросов, но думаю, что на первый раз хватит. А то у кого-то будет болеть голова.

Хотя… Хотя все-таки непонятно, почему же россияне так активно лезут к нам на наши украинские сайты обсуждать наши внутренние вопросы? Может быть, потому, что боятся остаться без украинцев национальным меньшинством в России? Ведь действительно, если посмотреть на карту России, то кто же там живет? Башкиры, мари, якуты, татары, чеченцы, осетины, ханты-манси, уйгуры, кабардинцы, ненцы, чукчи… и еще много и много разных народов и народностей (см. Энциклопедию). А уж про китайцев, которые очень активно заселяют Дальний Восток с 1989 года я уж и не говорю…

Теперь понятно, почему подкорректировали в России Закон о гражданстве. Уж очень он вначале был жесткий. А сейчас сняли даже требование, касающееся знания русского языка. Уж очень неприглядная картина естественного снижения численности населения в России.

Видимо и идут к нам россияне на украинские сайты, потому что боятся, что уйдем мы в Европу, а у них столица России перекочует в Шанхай. И будут петь братья-славяне старую советскую песню:

Русский с китайцем – братья навек.

Крепнет единство народов и рас.

Плечи расправив, простой человек,

С песней шагает простой человек.

Дружба навеки в сердце у нас.

Москва – Пекин (или Шанхай)!

Москва – Пекин!

Идут, идут вперед народы!…

Козаки! Ця стаття написана мною російською мовою, бо українці – це народ освічений і знають, як правило, декілька мов. І ніколи не роблять проблем з цього приводу. Треба буде, вивчимо і німецьку, і англійську, і португальську, і італійську… Немає проблем, ми ж люди розумні.

А росіянам прошу відповісти на наші запитання. А може нам дасте запрошення на свої російські сайти і там поговоримо.

Бачите? У нас можна вільно обговорювати будь-які теми. А в Росії… там ФСБ пильно стежить і не дає вільно обговорювати деякі політичні теми.

Так може ви і тікаєте до нас, бо у себе вам затуляють рота? Так зробіть і у себе, щоб була демократія… А ми вам допоможемо.

ЗАХОПЛЕННЯ БОЛЬШЕВИКАМИ УКРАЇНИ.

1. Перший похід большевиків Росії на Україну.

17 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії в порядку підготовки війни проти України пред’явила уряду України ультиматум «Про визнання Радою Народних Комісарів Росії Української Народної республіки та про пред’явлення Центральній Раді ультиматуму за її контрреволюційну діяльність». Даний ультиматум є грубим втручанням у внутрішні справи України, він означав початок першої військової агресії проти України, що є порушенням права кожної нації на самовизначення. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

22 грудня до Харкова прибули російські червоногвардійські загони на чолі з Ховріним і Сіверсом, які почали роззброювати українські військові підрозділи Центральної Ради і масово розстрілювати харків’ян, що є прямим порушенням ст. 4 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (13) жовтня 1907 року, яка встановлює гуманне ставлення до військовополонених: “до військовополонених належить ставитися гуманно. Все що належить їм особисто, за винятком зброї, коней, військових документів, є їхньою особистою власністю. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме, порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузде руйнування міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів. 

Просування большовицьких військ супроводжувалось масовими розстрілами українців, інтелігенції, духовенства. Червоний терор і масові розстріли стали повсякденним звичайним явищем, що є порушенням пп. “б”, “в”, “г”, “д” ч. 1 ст. 23 Конвенції про закони та звичаї війни та пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.

Після кількаденних бомбардувань з важких гармат, навіть снарядами з отруйними газами, Києва, московські большевики 26 січня ввірвалися в місто. За декілька тижнів було розстріляно без суду і слідства біля 5 тис. киян – ці дії є порушенням ст.ст. 25, 26 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, які встановлюють, що “забороняється атакувати чи бомбардувати, будь – яким способом незахищені міста, селища або будівлі. Начальник військ, що нападає, перед тим як почати бомбардування, за винятком випадків атак відкритою силою, має зробити все, що від нього залежить, для попередження про це влади” та ст. 28 вказаної Конвенції, якою “забороняється віддавати місто на розграбування, навіть взяте приступом” та пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людства), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, а також порушенням Декларації про відміну використання вибухових та запальних куль 1868 року. 

Після підписання Брестського миру большевики змушені були покинути територію України, але в той же час використали відтягнутий ними час виводу своїх військ для пограбування української власності. Зокрема вивозився хліб, цукор, вугілля, обладнання великих промислових заводів, всі матеріальні та культурні цінності, що стали потім чомусь “достоянием великой русской культуры”, це є порушенням ст. 46 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни яка вказує, що “власність громад, установ церковних, благодійних і освітніх, художніх і наукових, навіть та, що належить державі, прирівнюється до приватної власності і не може бути конфіскована”. Цей злочин має рецидивний характер, оскільки вчинявся з боку Компартії по відношенню до України неодноразово.

2. Другий похід большевиків Росії на Україну.

9-10 грудня 1918 року комуністично-більшовицький режим Росії розв’язав другий військовий похід проти України, що підпадає під кваліфікацію п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

Протягом січня 1919 року значна частина території України вже контролювалась Червоною армією, а з 3 січня в Харкові функціонував Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого вказувалось, що він “створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно.”Таким чином, встановилась аналогічна Совєтській Росії структура влади, яку було псевдозаконодавчо легітимізовано прийняттям першої Конституції УСРР у березні 1919 року, яка повністю повторювала Конституцію РСФРР, що є порушенням ст. 43 Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, “з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди”.

3. Третій похід большевиків Росії на Україну.

7.11.1919 року – комуністи розв’язали третю агресивну війну проти України, що підпадає під кваліфікацію п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

Під час проведення агресивних воєн були створенні терористичні організації у вигляді регулярних військ червоної армії, ЧК. Військове командування Червоної армії (ЧА) грубо порушувало закони і звичаї війни:

У 1920 році Червона армія підійшла до міста Борисполя і запропонувала його оборонцям здатися. Загін української армії відмовився. ЧА захопила місто і розстріляла кожного десятого цивільного мешканця міста! Ці дії підпадають під квіліфікацію п. ”с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти людяності), вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.

22.11.1921 р. у с. Базар ЧА взяла в полон 359 українських військових серед яких було і багато поранених, і запропонувала їм перейти на службу до комуністів. Вони відмовилися, за що були розстріляні. Тим самим ЧА, будучи органом Компартії, вчинила злочин, передбачений п. “в”, ч. 1, ст. 23 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (18) жовтня 1907 року, яким забороняється “вбивати ворога, який склав зброю, не має засобів до оборони і безумовно здався” та ч. 2 ст. 23 яка не дозволяє “вимагати від військовополонених брати участь в військових діях проти своєї країни”.

Діяльність большевиків на території України була спрямована на тотальне знищення українського населення, є злочином триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував природнє право людини на життя, а в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього такі дії кваліфікуються як геноцид проти окремої етнічної групи.

За період 1921-22 pp. після поразки армії Української Народної Республіки, російські комуністи в місті Вінниці розстріляли понад 10 тисяч керівників, офіцерів і солдатів УНР за участь у національно-визвольній війні. Це є порушенням п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру) а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

Розв’язання масового та індивідуального терору щодо українського населення, провідників української держави є геноцидом проти всього українського народу і передбачає кримінальну відповідальність у відповідності з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.

30.12.1922 року – оформлення окупації України комуністичною Росією у формі створення так званого Союзу РСР (без ратифікації договору Верховною Радою України).

Усі вищевказані війни мають ознаки неспровокованих агресивних воєн, які Компартія планувала, готувала і здійснювала в різний час з агресивною метою, носять загарбницький неоколоніалістичний характер, велися антилюдськими методами, тобто є злочинами, передбаченими п. «а» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.

Війна, яку розв’язали російські більшовики проти УНР була неоколоніалістичною війною соціалістичного типу за збереження “єдиної і неділимої Росії”. Такі дії носять антилюдський характер і у відповідності з п. “а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються як злочин проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи заговорі направлення на здійснення будь – якого з перелічених дій.

Прагнучи необмеженої диктатури, більшовики 19.01.1918 року Декретом ВЦВК ліквідували парламентаризм в Росії. Після захоплення України комуністи розповсюдили дію цього декрету і на Україну, ліквідувавши український парламент, що є порушенням 4-ї Гаагзької конвенції 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Відповідно до ст.43 даної Конвенції “з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди”.

Масові репресії, терор і розстріли були постійним супутником більшовицького режиму в Україні, спрямовані в першу чергу проти учасників національно-визвольного руху, опозиційних партій і національного духовенства. Ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п “с”, ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються, як злочин проти людства.

Надхненником і організатором терору та репресій було партійне керівництво ВКП(б), а їх виконавцем – армія, каральні, місцеві та партійні державні органи.

Результатом розв’язаної большевиками Росії агресивної війни проти України – була анексія українських земель, ліквідація незалежної Української держави, створення аналогічного з Російським тоталітарного режиму і на території України.

Дані війни, що супроводжувались вбивствами мирного населення, руйнацією міст, пограбуванням культурних та духовних цінностей були роз’язані московськими большевиками, стали причиною подальших злочинів проти населення України.

Дана злочинна діяльність мала триваючий характер і порушувала такі норми міжнародного та вітчизняного права:

1. Перша та Друга Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, що затвердили Положення про закони та звичаї сухопутної війни. Зокрема, ст. 42, ст. 47, ст. 56. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: “власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь – яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам’яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню”.

2. Договір про захист художників, наукових закладів та історичних пам’яток 1935 року, а саме ст. 1 „Історичні пам’ятки, музеї, наукові, художні, навчальні й культурні заклади розглядатимуться як нейтральні та як такі користуватимуться повагою і захистом з боку воюючих сторін.

   Такою ж повагою і захистом користуватиметься персонал вищезазначених закладів.

   Така ж повага і захист надаватимуться історичним пам’яткам, музеям, науковим, художнім, навчальним закладам як у дні миру, так і під час війни.”

Ст. 2 „Нейтралітет, захист і повага до пам’яток і закладів, згаданих у попередній статті, визнаватимуться на всій території, що знаходиться під юрисдикцією кожної з Держав, які підписали або приєдналися до Договору, без жодної дискримінації зазначених пам’яток та інститутів, хоч би до якої країни вони належали.”

3. Декларація від 5 січня 1943 року про повернення пограбованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна під час другої світової війни.

4. Конвенція про захист культурних цінностей у випадку військового конфлікту 1954 року, а саме: ст. 4 „Договірні Сторони зобов’язуються поважати культурні цінності, що знаходяться на їх власній території, а також на території інших договірних Сторін, забороняючи використовувати ці цінності, будівлі з метою, що можуть призвести до руйнування або пошкодження таких цінностей у випадку військового конфлікту.”

5. Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності 1970р.

6. Ухвали, розпорядження та накази органів законодавчої та виконавчої влади українських урядів доби 1917-21 рр., спрямовані на захист національних культурних цінностей, в тому числі Української Центральної Ради та Генерального секретаріату, Міністерства освіти УНР, Української Держави. Порушено було також і декрети, ухвалені маріонетковим більшовицьким урядом так званої Радянської України, зокрема декрет РНР УСРР від 01.04.1919 р. “Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату природи”, затверджене постановою ВУЦВК та РНР УРСР (п.2″а”), п.2 “к”, п.2 “н”, п. 11, п.21.

7. Закон УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978р, а саме: ст. 5 „Продаж, дарування або інше відчуження пам’яток історії та культури допускається з обов’язковим попереднім повідомленням державних органів охорони пам’яток…

ст. 20 „Пам’ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, народної освіти і культури, патріотичного, ідейно-морального, інтернаціонального та естетичного виховання.  Використання пам’яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам’яток і не порушує їх історико-художньої цінності…”

Ст. 26 „Якщо громадянин не забезпечує схоронності належної йому пам’ятки історії та культури, цю пам’ятку відповідно до статті 136 Цивільного кодексу може бути вилучено в судовому порядку з відповідним відшкодуванням…

Ст. 34  „Знесення, переміщення, зміна нерухомих пам’яток історії та культури забороняються. Відповідно до Закону СРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” виняток з цього правила може допускатися лише з особливого в кожному окремому випадку дозволу Ради Міністрів СРСР – щодо пам’яток загальносоюзного значення, Ради Міністрів Української РСР – щодо пам’яток республіканського і місцевого значення.

  Підприємство, організація, установа, які дістали такий дозвіл, при здійсненні знесення, переміщення або зміни пам’ятки зобов’язані забезпечити додержання умов, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а відповідний державний орган охорони пам’яток зобов’язаний провести роботи по науковому вивченню і фіксації пам’ятки…”

8. Низку постанов уряду УРСР, ухвалених протягом 1943-1991 рр. стосовно охорони та збереження культурних цінностей, пам’яток історії та культури України.

Українські і російські історики визнали, що написання спільного підручника з історії для Росії та України є нереальним через різне бачення цієї історії академічною наукою двох країн.

До такого висновку експерти дійшли у Москві на засіданні спільної українсько-російської комісії істориків. Засідання було присвячено обговоренню проектів, які втілюватимуть науковці за дорученням урядів обох країн.

Як сказав директор російського Інституту загальної історії, академік Олександр Чубар’ян, усі спроби інших країн зі створення підручника, де б викладалася якась усереднена компромісна історія, “з тріском провалилися”.

Поки що немає результатів і у написанні методологічного посібника для вчителів. Хоча робота над ним триває. За неофіційною інформацією, до групи вчених, що працюють над методичкою, увійшли ті, кого рекомендував міністр освіти Дмитро Табачник.

Натомість, велика група істориків, чиї імена в Україні є авторитетними і знаними, зокрема, Валерій Смолій, Григорій Боряк, Станіслав Кульчицький, працюють разом із російськими колегами над окремими проектами, які, на думку оглядачів, можуть виявитися більш перспективними і неконфліктними.

Одним із них є проект зі створення академічного видання “1941 рік. Країна у вогні”, до якого долучилися українські, російські та білоруські історики. У ньому кожна країна викладе своє бачення причин і наслідків початку Вітчизняної війни.

Тим же шляхом українські історики запропонували йти і у спробах домовитися про оцінку історичного минулого України і Росії.

Розпочалася робота над енциклопедією з умовною назвою “Дискусійні питання спільної історії України і Росії”. Це буде довідник, у якому паралельно, в окремих статтях обидві країни викладатимуть факти, події, їх трактування та оцінку історичних діячів так, як їх бачать історики кожної із країн.

В Інституті історії кажуть, що такий шлях є перспективним з огляду на те, що в академічному середовищі України все ж є більш-менш консолідована оцінка історичних подій. Такою ж ситуація є і в російській науці.

Експерт Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Владислав Гриневич розповів, що члени української делегації не розглядали питання написання нового українсько-російського підручника з історії.

“Наша делегація не має відношення до написання підручника. Ми не розглядали це. Щодо питання спільної історії, то українська сторона запропонувала спільний історіографічний довідник, де будуть висвітлені найболючіші питання. Адже є спірні проблеми – ми домовилися виокремити два бачення – і української, і російської сторін, зокрема, питання щодо ролі в історії Мазепи, Бандери, Петлюри. Це будуть дві статті. Там буде і проблеми порозуміння, і де ми не погоджуємося”, – заявив Гриневич.

Як відомо, раніше міністр освіти і науки України Дмитро Табачник обіцяв, що Україна і РФ до кінця 2010 року підготують спільний навчальний посібник для вчителів історії.

http://maidan.org.ua/static/news/2010/1292019171.html

Ярослав Сватко

(до 70-ліття створення Революційного (бандерівського) Проводу ОУН)

15 квітня 1932 року Євген Коновалець писав у своєму листі до Дмитра Андрієвського: “Ми заініціювали організований націоналістичний рух, ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо… На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане. Не виключено, що ми вже в недалекому часі опинимося супроти того руху в ролі батьків без відповідного впливу на його дальший розвій. З того ми мусимо, як ті, що себе вважаємо Проводом, — точно здавати собі справу, коли певного дня не маємо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на зах. землях нас ще толерує, — я певний, одначе, що з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемось знайти спільну мову, витворить свій власний провід.”

Сьогодні, знаючи перебіг історії ОУН, нам легко допасувати ті, чи інші цитати учасників визвольного руху до подій, які відбулися пізніше, маніпулюючи оцінками того, що вже сталося. Але й не можна іґнорувати ці документи доби, бо в них — розуміння епохи, розуміння суспільного стану різних середовищ (в тому й націоналістичного), таке розуміння, яке може датися дослідникові лише після докладного вивчення тисяч автентичних документів доби.

На час, коли лідер і засновник ОУН писав ці рядки, вже загинув молодий провідник Краєвої Екзекутиви на західних землях Степан Охримович. Йому на зміну прийшов інший представник націоналістичного студентства Іван Ґабрусевич. Їхні однолітки складали більшість місцевого проводу. Але справа не лише в чисельності представників молодого покоління. Для того, щоб перемогти у визвольній боротьбі, слід було змінити суспільство, вражене результатами поразки Визвольних Змагань. А головний важіль, яким ОУН змінювала суспільство — це ідеї. Гляньмо ж, хто творив ці ідеї, та те, що Коновалець називає “внутрішнім оформленням”. Декалог Українського Націоналіста — студент Степан Ленкавський, 44 правила — теж студент Дмитро Мирон (інші джерела стверджують про участь у їх створенні Зенона Косака, але він теж їх одноліток), Молитва націоналіста — Осип Мащак, і лише Гімн “Зродились ми великої години” є результатом творчості представника старшого покоління в ОУН Олеся Бабія. Це “внутрішнє оформлення” склало стрижень, навколо якого розбудовувалися організаційні структури, було простим і зрозумілим мірилом придатності кандидатів до участі в боротьбі та дороговказом удосконалення членства.

Молоде покоління, навчаючись правди життя, саме для себе виробляло концепції боротьби за Україну і перевіряло їх практикою тюрем і концтаборів. Це те, що побачив Євген Коновалець: “ми допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер іньєкції, але ми його не ведемо…”, і не побачили інші, вважаючи, що посада в Проводі дає безумовне право керувати визвольним рухом, навіть, якщо для такого “провідника” є незрозумілими ані механізми мобілізації народу, ані концепції боротьби, які рух використовує на практиці.

Десятиліття від заснування ОУН до початку другої Світової війни пройшло для цієї молоді під знаком створення власного бачення майбутньої України, самонавчання і взаємного навчання. Вони творили речі, якими до них ніхто з українських діячів впритул не займався. Була “Українська військова доктрина” Михайла Колодзінського, і концепція побудови частин та навчання війська в умовах партизанської війни Романа Шухевича, теорія конспірації Василя Кука і концепція побудови визвольного руху, втілена в структурі діяльності ОУН Степаном Бандерою. Головне — це не були відірвані від себе напрямки діяльності, це було одне ціле, об’єднане першою заповіддю Декалога. Вони старанно вчилися один від другого. Василь Кук і Петро Дужий розповідали про вишколи, на яких з одних предметів Бандера читав лекції Шухевичу, і потім приймав екзамен, а невдовзі вже Шухевич читав лекції Бандері і теж приймав екзамен, а потім приходив Гасин і приймав у всіх екзамен зі знання статутів основних європейських армій. Вони готувалися до війни за Україну, і знання були їх зброєю, а тому не могло бути мови про “шлангування” в навчанні та формальний підхід до іспитів.

Після поділу Польщі Німеччиною та СРСР більшість провідних членів ОУН опинилися в Кракові. Це був, мабуть єдиний шанс, який їм дала історія, зібратися разом та накреслити шляхи майбутньої боротьби в очних дискусіях, обмінюючись думками так, як це можна робити тільки при безпосередньому спілкуванні. Але але була й друга сторона цієї свободи, яку вони отримали, вийшовши з польських тюрем. На слідстві та в судах їх ламали документами, місце яких — виключно в архіві ОУН. Оригіналами документів, з їхніми власними підписами. Чи ті документи потрапили до рук польських спецслужб внаслідок зради, чи аґентурної роботи, чи просто недбалості тих, хто мав би дбати про зберігання, не було так важливо, суттєво було: вони не бажали в майбутньому “йти в розвідку” з тими, на кого не могли більше покластися. Сюди докладалися розбіжності в підходах до боротьби (згадаймо Коновальця, “На західніх землях той рух виявляє більше радикальні тенденції, ніж це декому з нас бажане”), але якщо уважно вчитатися в лист речника цього середовища Степана Бандери до Голови ОУН Андрія Мельника, то головним мотивом непорозумінь було не бажання влади у Проводі, і не розбіжності в поглядах на способи боротьби, а саме створення атмосфери довір’я в організації шляхом усунення від керівних посад людей, до яких нема довіри. Чому сторонам не вдалося тоді дійти порозуміння, частково відповідає останнє дослідження професора Володимира Косика “Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН” (Львів, 2009), однак, по при всю болючість для української історії проблеми розколів, варто зауважити, що факт поділу мав не лише неґативні наслідки.

Почнемо з того, що за Бандерою пішло близько 90% краєвого членства, тому говорити про “розкол” на основному терені діяльності ОУН потрібно з врахуванням цього факту. Лише на Буковині співвідношення частин складало 50:50, що, враховуючи кількість населення Галичини, Волині і Буковини, не могло мати суттєвого впливу на стан Організації. Не менш важливими є концептуальні зміни в принципах діяльності ОУН та нові концепції боротьби за незалежність. ОУН творилась в історичний період, коли авторитарність в політиці була такою ж повсякденною нормальністю, як зараз демократія. Відголос цього ми спостерігаємо в традиційному привітанні в ОУН того часу: “Слава Україні! – Вождеві Слава!”. Середовище, яке гуртувалося навколо Бандери, не лише зовнішньо відійшло від авторитарності, змінивши організаційне привітання на “Слава Україні! – Героям Слава!”, змінилися й принципи прийняття рішень, у Революційному Проводі вони приймалися більшістю, і кожний голос був важливим. Очевидно, це відрізняється від рішень Збору ОУН 1938 року, коли Андрій Мельник був проголошений вождем, відповідальним лише “перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням”. Історики акцентують увагу переважно на демократизації структури ОУН, спираючись на матеріяли Третього Збору, однак гляньмо, кого ж цей Збір уповноважив керувати ОУН та УПА — Романа Шухевича, Дмитра Грицая, Василя Кука, Миколу Дужого, Ярослава Старуха — це все люди, які були на чільних місцях в Революційному Проводі уже в 1940 році, і які на Другому Зборі були авторами нових підходів до боротьби.

Саме на Другому Зборі офіційно оформлюється концепція розвалу СРСР зсередини. Напередодні цього Збору в маніфесті ОУН з грудня 1940 р. з’являється гасло, під яким ОУН проводила боротьбу в концтаборах, а УПА — творила національні частини, які воювали в її складі: “Свобода Народам! – Свобода Людині!”. Саме тоді Степаном Бандерою був сформульований принцип ОУН, до якого ніяк не можуть дорости сучасні українські політики, які вважають себе борцями за національну справу: “нашою перемогою є перемога наших ідей”. За цим принципом формувались Уряд 30 червня 1941 року та Українська Головна Визвольна Рада і її Генеральний Секретаріят, де люди опинялися на посадах не тому, що були ближчими до Провідника, а тому, що могли ефективніше від інших виконувати державні завдання.

Врешті, завдяки появі революційного Проводу та організаційного оформлення бандерівської ОУН ми маємо в нашій історії Акт відновлення Української Держави, як виклик гітлеризму та відмова капітулювати перед нацистським Райхом, і УПА, яка не капітулювала перед другим злочинним режимом, вже визнаним, як таким, Парламентською Асамблеєю ОБСЄ 3 липня 2009 року — комуністичним СРСР. Це моральні дороговкази для українських самостійників сьогодні і завжди. Хто думає, що в цих ідеях немає сили, варто згадати порівняно недавні історичні часи. Чи багато було в час генсека Андропова людей, які вірили в Незалежну Україну? А тих, які вірили, що ПАРЕ прирівняє Гітлера до Сталіна?

Сьогодні немало розчарованих владою українців бачать глухий кут суспільного розвитку, у який завели Україну політики, для яких головне — персональна влада та особисте багатство. Шукають способи змінити напрямок розвитку, змінюючи політиків та косметично поправляючи правила політичних ігор. Але перебіг історії змінюють лише ідеї. А люди — що ж, люди можуть прилучитися до зміни історії, лише ставши носіями ідей. Так, як це зробили Бандера з товаришами, коли стали на шлях, де їхня перемога є перемогою їхніх ідей.

http://maidan.org.ua/static/mai/1265536714.html