ЗАХОПЛЕННЯ БОЛЬШЕВИКАМИ УКРАЇНИ.
1. Перший похід большевиків Росії на Україну.
17 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії в порядку підготовки війни проти України пред’явила уряду України ультиматум «Про визнання Радою Народних Комісарів Росії Української Народної республіки та про пред’явлення Центральній Раді ультиматуму за її контрреволюційну діяльність». Даний ультиматум є грубим втручанням у внутрішні справи України, він означав початок першої військової агресії проти України, що є порушенням права кожної нації на самовизначення. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
22 грудня до Харкова прибули російські червоногвардійські загони на чолі з Ховріним і Сіверсом, які почали роззброювати українські військові підрозділи Центральної Ради і масово розстрілювати харків’ян, що є прямим порушенням ст. 4 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (13) жовтня 1907 року, яка встановлює гуманне ставлення до військовополонених: “до військовополонених належить ставитися гуманно. Все що належить їм особисто, за винятком зброї, коней, військових документів, є їхньою особистою власністю. Це порушення є триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушувало пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме, порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузде руйнування міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
Просування большовицьких військ супроводжувалось масовими розстрілами українців, інтелігенції, духовенства. Червоний терор і масові розстріли стали повсякденним звичайним явищем, що є порушенням пп. “б”, “в”, “г”, “д” ч. 1 ст. 23 Конвенції про закони та звичаї війни та пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людяності), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
Після кількаденних бомбардувань з важких гармат, навіть снарядами з отруйними газами, Києва, московські большевики 26 січня ввірвалися в місто. За декілька тижнів було розстріляно без суду і слідства біля 5 тис. киян – ці дії є порушенням ст.ст. 25, 26 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, які встановлюють, що “забороняється атакувати чи бомбардувати, будь – яким способом незахищені міста, селища або будівлі. Начальник військ, що нападає, перед тим як почати бомбардування, за винятком випадків атак відкритою силою, має зробити все, що від нього залежить, для попередження про це влади” та ст. 28 вказаної Конвенції, якою “забороняється віддавати місто на розграбування, навіть взяте приступом” та пп. “в”, “с” ст. 6 Статуту міжнародного військового трибуналу (військові злочини та злочини проти людства), а саме порушення принципів ведення війни: вбивства, застосування тортур, уведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованих територій; вбивства, тортури військовополонених; вбивство заручників; безглузда руйнація міст, сіл; розорення, не виправдане військовою необхідністю, вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, а також порушенням Декларації про відміну використання вибухових та запальних куль 1868 року.
Після підписання Брестського миру большевики змушені були покинути територію України, але в той же час використали відтягнутий ними час виводу своїх військ для пограбування української власності. Зокрема вивозився хліб, цукор, вугілля, обладнання великих промислових заводів, всі матеріальні та культурні цінності, що стали потім чомусь “достоянием великой русской культуры”, це є порушенням ст. 46 Додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни яка вказує, що “власність громад, установ церковних, благодійних і освітніх, художніх і наукових, навіть та, що належить державі, прирівнюється до приватної власності і не може бути конфіскована”. Цей злочин має рецидивний характер, оскільки вчинявся з боку Компартії по відношенню до України неодноразово.
2. Другий похід большевиків Росії на Україну.
9-10 грудня 1918 року комуністично-більшовицький режим Росії розв’язав другий військовий похід проти України, що підпадає під кваліфікацію п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Протягом січня 1919 року значна частина території України вже контролювалась Червоною армією, а з 3 січня в Харкові функціонував Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, на одному з перших засідань якого вказувалось, що він “створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить всі розпорядження та накази ЦК РКП(б) безумовно.”Таким чином, встановилась аналогічна Совєтській Росії структура влади, яку було псевдозаконодавчо легітимізовано прийняттям першої Конституції УСРР у березні 1919 року, яка повністю повторювала Конституцію РСФРР, що є порушенням ст. 43 Конвенції про закони та звичаї війни від 1907 року, “з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди”.
3. Третій похід большевиків Росії на Україну.
7.11.1919 року – комуністи розв’язали третю агресивну війну проти України, що підпадає під кваліфікацію п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Під час проведення агресивних воєн були створенні терористичні організації у вигляді регулярних військ червоної армії, ЧК. Військове командування Червоної армії (ЧА) грубо порушувало закони і звичаї війни:
У 1920 році Червона армія підійшла до міста Борисполя і запропонувала його оборонцям здатися. Загін української армії відмовився. ЧА захопила місто і розстріляла кожного десятого цивільного мешканця міста! Ці дії підпадають під квіліфікацію п. ”с” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти людяності), вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів.
22.11.1921 р. у с. Базар ЧА взяла в полон 359 українських військових серед яких було і багато поранених, і запропонувала їм перейти на службу до комуністів. Вони відмовилися, за що були розстріляні. Тим самим ЧА, будучи органом Компартії, вчинила злочин, передбачений п. “в”, ч. 1, ст. 23 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни від 5 (18) жовтня 1907 року, яким забороняється “вбивати ворога, який склав зброю, не має засобів до оборони і безумовно здався” та ч. 2 ст. 23 яка не дозволяє “вимагати від військовополонених брати участь в військових діях проти своєї країни”.
Діяльність большевиків на території України була спрямована на тотальне знищення українського населення, є злочином триваючим і таким, що протягом свого здійснення порушував природнє право людини на життя, а в Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього такі дії кваліфікуються як геноцид проти окремої етнічної групи.
За період 1921-22 pp. після поразки армії Української Народної Республіки, російські комуністи в місті Вінниці розстріляли понад 10 тисяч керівників, офіцерів і солдатів УНР за участь у національно-визвольній війні. Це є порушенням п. ”а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру) а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Розв’язання масового та індивідуального терору щодо українського населення, провідників української держави є геноцидом проти всього українського народу і передбачає кримінальну відповідальність у відповідності з Конвенцією про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
30.12.1922 року – оформлення окупації України комуністичною Росією у формі створення так званого Союзу РСР (без ратифікації договору Верховною Радою України).
Усі вищевказані війни мають ознаки неспровокованих агресивних воєн, які Компартія планувала, готувала і здійснювала в різний час з агресивною метою, носять загарбницький неоколоніалістичний характер, велися антилюдськими методами, тобто є злочинами, передбаченими п. «а» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (злочини проти миру), а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої з перелічених дій.
Війна, яку розв’язали російські більшовики проти УНР була неоколоніалістичною війною соціалістичного типу за збереження “єдиної і неділимої Росії”. Такі дії носять антилюдський характер і у відповідності з п. “а” ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються як злочин проти миру, а саме: планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни або війни в порушення міжнародних договорів або угод або участь в загальному плані чи заговорі направлення на здійснення будь – якого з перелічених дій.
Прагнучи необмеженої диктатури, більшовики 19.01.1918 року Декретом ВЦВК ліквідували парламентаризм в Росії. Після захоплення України комуністи розповсюдили дію цього декрету і на Україну, ліквідувавши український парламент, що є порушенням 4-ї Гаагзької конвенції 1907 року, яка не дозволяє загарбнику скасовувати закони на окупованій території. Відповідно до ст.43 даної Конвенції “з фактичним переходом влади з рук законного уряду до захопившого територію неприятеля, останній зобов’язаний вжити всіх необхідних заходів для того щоб, наскільки це можливо, відновити та забезпечити громадський порядок та суспільне життя, поважаючи існуючі в країні закони, крім випадків коли до цього були перешкоди”.
Масові репресії, терор і розстріли були постійним супутником більшовицького режиму в Україні, спрямовані в першу чергу проти учасників національно-визвольного руху, опозиційних партій і національного духовенства. Ці дії, а саме: вбивства, знищення, заслання та інші жорстокості, застосовані до цивільного населення в мирний та воєнний час, злочини з політичних, расових чи релігійних мотивів, у відповідності до п “с”, ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу кваліфікуються, як злочин проти людства.
Надхненником і організатором терору та репресій було партійне керівництво ВКП(б), а їх виконавцем – армія, каральні, місцеві та партійні державні органи.
Результатом розв’язаної большевиками Росії агресивної війни проти України – була анексія українських земель, ліквідація незалежної Української держави, створення аналогічного з Російським тоталітарного режиму і на території України.
Дані війни, що супроводжувались вбивствами мирного населення, руйнацією міст, пограбуванням культурних та духовних цінностей були роз’язані московськими большевиками, стали причиною подальших злочинів проти населення України.
Дана злочинна діяльність мала триваючий характер і порушувала такі норми міжнародного та вітчизняного права:
1. Перша та Друга Гаазькі конвенції 1899 та 1907 років, що затвердили Положення про закони та звичаї сухопутної війни. Зокрема, ст. 42, ст. 47, ст. 56. ст. 46 додатку до Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року про те, що “приватна власність не підлягає конфіскації”, ст. 47 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року, яка встановлює, що “пограбування в будь – якій формі забороняється”, ст. 56 Конвенції про закони та звичаї війни 1907 року: “власність громад, установ церковних, благодійних та освітніх, художніх та наукових, хоч і ті, що належать державі, прирівнюється до приватної власності. Будь – яке умисне захоплення, знищення або пошкодження подібних установ, історичних пам’яток художніх та наукових витворів забороняється та підлягає переслідуванню”.
2. Договір про захист художників, наукових закладів та історичних пам’яток 1935 року, а саме ст. 1 „Історичні пам’ятки, музеї, наукові, художні, навчальні й культурні заклади розглядатимуться як нейтральні та як такі користуватимуться повагою і захистом з боку воюючих сторін.
Такою ж повагою і захистом користуватиметься персонал вищезазначених закладів.
Така ж повага і захист надаватимуться історичним пам’яткам, музеям, науковим, художнім, навчальним закладам як у дні миру, так і під час війни.”
Ст. 2 „Нейтралітет, захист і повага до пам’яток і закладів, згаданих у попередній статті, визнаватимуться на всій території, що знаходиться під юрисдикцією кожної з Держав, які підписали або приєдналися до Договору, без жодної дискримінації зазначених пам’яток та інститутів, хоч би до якої країни вони належали.”
3. Декларація від 5 січня 1943 року про повернення пограбованого нацистською Німеччиною та її союзниками майна під час другої світової війни.
4. Конвенція про захист культурних цінностей у випадку військового конфлікту 1954 року, а саме: ст. 4 „Договірні Сторони зобов’язуються поважати культурні цінності, що знаходяться на їх власній території, а також на території інших договірних Сторін, забороняючи використовувати ці цінності, будівлі з метою, що можуть призвести до руйнування або пошкодження таких цінностей у випадку військового конфлікту.”
5. Конвенція ЮНЕСКО про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного ввезення, вивезення та передачі права власності на культурні цінності 1970р.
6. Ухвали, розпорядження та накази органів законодавчої та виконавчої влади українських урядів доби 1917-21 рр., спрямовані на захист національних культурних цінностей, в тому числі Української Центральної Ради та Генерального секретаріату, Міністерства освіти УНР, Української Держави. Порушено було також і декрети, ухвалені маріонетковим більшовицьким урядом так званої Радянської України, зокрема декрет РНР УСРР від 01.04.1919 р. “Про передання історичних та мистецьких цінностей у відання Народного комісаріату природи”, затверджене постановою ВУЦВК та РНР УРСР (п.2″а”), п.2 “к”, п.2 “н”, п. 11, п.21.
7. Закон УРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” від 13 липня 1978р, а саме: ст. 5 „Продаж, дарування або інше відчуження пам’яток історії та культури допускається з обов’язковим попереднім повідомленням державних органів охорони пам’яток…
ст. 20 „Пам’ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, народної освіти і культури, патріотичного, ідейно-морального, інтернаціонального та естетичного виховання. Використання пам’яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам’яток і не порушує їх історико-художньої цінності…”
Ст. 26 „Якщо громадянин не забезпечує схоронності належної йому пам’ятки історії та культури, цю пам’ятку відповідно до статті 136 Цивільного кодексу може бути вилучено в судовому порядку з відповідним відшкодуванням…
Ст. 34 „Знесення, переміщення, зміна нерухомих пам’яток історії та культури забороняються. Відповідно до Закону СРСР “Про охорону і використання пам’яток історії та культури” виняток з цього правила може допускатися лише з особливого в кожному окремому випадку дозволу Ради Міністрів СРСР – щодо пам’яток загальносоюзного значення, Ради Міністрів Української РСР – щодо пам’яток республіканського і місцевого значення.
Підприємство, організація, установа, які дістали такий дозвіл, при здійсненні знесення, переміщення або зміни пам’ятки зобов’язані забезпечити додержання умов, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а відповідний державний орган охорони пам’яток зобов’язаний провести роботи по науковому вивченню і фіксації пам’ятки…”
8. Низку постанов уряду УРСР, ухвалених протягом 1943-1991 рр. стосовно охорони та збереження культурних цінностей, пам’яток історії та культури України.