Про святість і чесність

Микола БЕРДЯЄВ

ПРО СВЯТІСТЬ І ЧЕСНІСТЬ

З книги «Судьба России». В-во МГУ, 1990

(Переклад з рос. Раїси ЛИШІ)

І
        К. Леонтьєв стверджує, що російська людина може бути свята, але не може бути чесна. Чесність — західньо-европейський ідеал. Російський ідеал — святість. В формулі Леонтьєва присутня дещиця естетичного перебільшення, але є в ній і безперечна правда. В ній ставиться вельми цікава проблема російської національної психології. У росіянина ослаблене поняття того, що чесність є обов’язковою для кожної людини, що вона пов’язана з честю людини, що вона формує особистість. Моральна самодисципліна особистости ніколи не розглядається у нас як самостійне і вище завдання. В нашій історії відсутня лицарська складова, і це не сприяло розвиткові і викшталтуванню особистости. Російська людина не ставила собі за мету випрацювати і дисциплінувати особистість, вона надто схильна була покладатися на те, що органічний колектив за неї все зробить для її морального здоров’я. Російське православ’я, якому російський народ зобов’язаний своїм моральним вихованням, не ставило занадто високих моральних вимог перед пересічною російською людиною, йому була властива безмірна моральна поблажливість. Російській людині передусім було поставлено вимогу покори. В нагороду за чесноту смирення їй все давалось і все дозволялось. Смирення і було єдиною формою дисципліни особи.
    Краще смиренно грішити, аніж гордо самовдосконалюватися. Росіянин звик вважати, що безчесність — не велике зло, якщо він при тому є смиренним в душі, не величається, не бундючиться: І за найбільший злочин можна смиренно каятися, дрібні ж гріхи легко зняти свічечкою, поставленою перед угодником.
    Високі надлюдські завдання стоять перед святим. Звичайна російська людина не мусить ставити собі завдання навіть віддаленого наближення до цього ідеалу святости. Це — гординя. Православний російський старець ніколи не буде спрямовувати на цей шлях. Святість — то частка вибраних, вона не може бути шляхом людини. Будь-який занадто героїчний шлях особистости православна свідомість розуміє як гординю, й ідеологи російського православ’я готові вбачати в цьому шляху ухил, що веде до людино-обожнення та демонізму. Людина повинна жити в органічному колективі, у згоді з його устроєм і ладом, освічуватися своїм станом, своєю традиційною професією, усім традиційним народним укладом.
В якому ж смислі російська народна православна свідомість вірить у Святу Русь і повсякчас стверджує, що Русь живе святістю, на відміну від народів Заходу, котрі живуть лише чесністю, тобто чином менш високим. В цьому плані в російській релігійній свідомості у корені є дуалізм. Російський народ і істинно російська людина живуть святістю не в тому сенсі, що вбачають у святості власний шлях або вважають святість якоюсь мірою для себе досяжною чи доконечною. Русь зовсім не свята і не вважає обов’язковим стати святою та здійснити ідеал святости; вона — свята лишень у тому смислі, що безмірно шанує святих і святість, лише у святості бачить вищий ступінь життя, тоді як на Заході розуміють вищий ступінь також у досягненнях пізнання, суспільній справедливості, у вивершенні культури, у творчій геніяльності. Для російської релігійної душі святиться не стільки людина, скільки сама російська земля, що її «у рабському вигляді Цар небесний обходив благословляючи». І в релігійних видіннях російського народу російська земля уявляється самою Богородицею. Російська людина не прямує шляхами святости, ніколи не ставить такої високої мети, але вона поклоняється святим і святості, з ними пов’язує свою останню любов, покладається на святих, на їхнє заступництво і предстояння, і спасається тим, що російська земля має так багато святих. Душа російського народу ніколи не поклонялась золотому тільцю, і, вірю, ніколи йому не поклониться в останній своїй глибині. Однак російська душа схильна опускатися в нижчі стани, розпускати себе, впадати в безчесність і бруд. Російська людина буде грабувати і наживатись нечесними шляхами, але при цьому вона ніколи не буде вважати матеріяльні багатства вищою цінністю, вона буде вірити, що життя св. Серафима Саровського вище за всі земні блага і що св. Серафим спасає її і всіх грішних російських людей своїм предстоянням перед Всевишнім від лиця усієї російської землі. Російська людина може бути закінченим шахраєм і злодієм, проте в глибині душі вона схиляється перед святістю і шукає спасіння у святих, у їхнього посередництва. Який-небудь хижак її кровопивець — може цілком щиро, насправді побожно схилятися перед святістю, ставити свічки перед образами святих, навідуватися в пустині до старців, залишаючись притім хижаком і кровопивцем. Це навіть не можна назвати лицемірством. Це — віками вихований дуалізм, що ввібрався у плоть і кров, особливий душевний уклад, особливий шлях. Це прищеплення духовно-плотської, недостатньо духовної релігійности. Однак в російському душевному типові є величезна перевага перед типом европейським. Европейський буржуа наживається й збагачується в певності своєї великої досконалости й вищости, з вірою в свою буржуазну доброчесність. Російський буржуа, наживаючись і збагачуючись, завжди почуває себе трохи грішником і трохи зневажає буржуазне добродійство.
ІІ
    Святість залишається для російської людини трансцендентним первнем, вона не стає її внутрішньою енерґією. Пошанування святости побудовано за тим же зразком, що й пошанування ікон. До святого виробилося ставлення, як до ікони, лик його став іконописним ликом, перестав бути людським. Відтак цей трансцендентний первень святости, що стає посередником між Богом і людиною, повинен щось робити для російської людини, допомагати їй і її спасати, за неї здійснювати моральну і духовну працю. Російська людина навіть і не помишляє про те, аби святість стала внутрішнім первнем, що переображуватиме її життя, святість завжди діє на неї іззовні. Святість занадто висока і недосяжна, вона вже не людський ступінь. Перед нею можна лише побожно схилятися та шукати в неї допомоги й заступництва за нерозкаяного, пропащого грішника. Таке пошанування святости заслонило безпосереднє богоспілкування. Святий — більш ніж людина, а той, що поклоняється святому, шукає в ньому заступництва — менш, ніж людина. Де ж людина? Кожен людський ідеал досконалости, шляхетности, чести, чесности, чистоти, світла уявляється російський людині маловартісним, занадто мирським, середньо-культурним. І хитається російська людина між первнем звіриним і янгольським, мимо первня людського. Для російської людини вельми характерне це хитання між святістю і свинством. Російський людині нерідко уявляється, що коли неможливо бути святим, і піднестися до надлюдської висоти, то краще тоді залишатися в стані свинському, відтак не надто важить, чи ти шахрай, чи чесний. А оскільки надлюдський рівень святости приступний лише для вибраних, то дуже багато є тих, хто не досягає і людського стану, і залишається в стані свинському. Активне людське самовдосконалення і творчість паралізовані. В Росії все ще недостатньо розкрився людський первень, він все ще в потенціялі, великих потенціях, всього лише потенціях.
    Російська мораль пройнята дуалізмом, успадкованим від нашої особливої народної релігійности. Ідея Святої Руси мала глибоке коріння, але вона несла в собі і моральну небезпеку для російської людини, нерідко розслаблюючи її моральну енерґію, паралізувала її людську волю, і заважала її сходженню. Це — жіночна релігійність і жіночна мораль. Російська мораль. Російська слабкість, брак характеру відчувається у цьому вічному бажанні заховатися у складках вбрання Богородиці, вдавшись до заступництва святих. Божественний первень не розкривається зсередини, в самій російській волі, російському життєвому пориві. Переживання своєї слабкости і свого окаянства й уявляється переважно релігійним переживанням. І ми найбільше потребуємо розвитку в собі мужнього релігійного первня у всіх відношеннях. Ми повинні розвивати в собі свідомість відповідальности і привчитися якомога більше спиратися на самих себе, на власну активність. Від цього залежить майбутнє Росії, повнота її визнання у світі. Не можна вбачати самобутність Росії у слабкості та відсталості. В силі і в розвитку мусить відкритися справжня неповторність Росії. Російська людина повинна не покладатися більше на те, що за неї хтось все виконає і досягне. Історичний час життя Росії вимагає, щоб російська людина виявила свою людську духовну активність.
    Вельми прикметно, що не лише в російській народній релігійності та в представників старої російської інтеліґенції і у багатьох російських письменників відчутний той-таки трансцендентний дуалізм, те саме визнання цінности лише надлюдської досконалости і недостатнє поцінування досконалости людської. Так середній радикальний інтеліґент зазвичай вважає, що він або покликаний перевернути світ або змушений залишитися на досить низькому рівні, перебувати в моральній розхристаності і опускатись. Підприємницьку діяльність він цілковито віддає тій «буржуазії», котра, на його думку, і не може мати моральних чеснот. Російську людину занадто легко «заїдає середовище». Вона звикла спиратися не на себе, не на власну активність, не на внутрішню дисципліну особистости, а на органічний колектив, на щось зовнішнє, котре повинне її підіймати й рятувати. Матеріялістична теорія соціяльного середовища в Росії — то є викривлене переживання релігійної трансцендентности, що має центр тяжіння поза глибиною людини. Принцип «все або нічого» зазвичай в Росії віддає перемогу «нічому».
ІІІ
    Слід визнати, що особиста гідність, особиста честь, особиста чесність і чистота мало кого у нас полонять. Будь-який заклик до особистої дисципліни дратує росіянина. Духовна праця над формуванням власної особистости не здається російській людині потрібною і привабливою. Якщо росіянин релігійний, то він вірить, що святі або сам Бог за нього все виконають, якщо ж він атеїст, то гадає, що все за нього мусить виконати соціяльне середовище. Дуалістичне релігійне і моральне виховання, що завжди закликає винятково до смирення і ніколи не кличе до чести, поневажаючи суто людські достоїнства, що завжди — поділяє людину на янгольськи небесне і звірино-земне, непрямо далося взнаки тепер, під час війни. Перед святістю все ще схиляється російська людина у кращі хвилини свого життя, але їй не вистачає чесности, людської чесности. Проте й пошанування святости, головне джерело морального живлення російського народу, убуває, стара віра слабне. Звірино-земне в людині, що не привчилась до духовної праці над собою, до перетворення нижчої природи у вищу, опинилось полишене на сваволю долі. І у відпалій від віри, по-сучасному обуржуазненій російській людині діє той самий старий релігійний дуалізм. Однак благодать відступила від неї, і вона лишилась віч-на-віч зі своїми непросвітленими інстинктами.
    Оргія хижацьких інстинктів, потворної наживи і спекуляції у дні великої світової війни і великих випробувань для Росії — то наша безмірна ганьба, темна пляма на національному існуванні, виразка на тілі Росії. Жадоба наживи охопила занадто широкі верстви російського народу. Виявив себе одвічний брак чесности і чести в російській людині, брак морального виховання особистости, самодисципліни особистости і вільного її самообмеження. І в цьому є щось рабське, якийсь не громадянський, до-громадянський рівень. Пересічному росіянину, будь він землевласником чи торговцем, бракує чесности і чести. Вільні громадяни не можуть спекулювати, приховувати життєво необхідні продукти і т. п. в час великого випробування духовних і матеріяльних сил Росії. Це нечувана ганьба, про яку з тремом відрази будуть згадувати майбутні покоління поряд зі спогадами про героїчні подвиги російської армії, про самовіддану діяльність наших громадських організацій.
    Я вірю, що ядро російського народу здорове. Але в нашій буржуазно-обивательській верстві не виявилося достатньо потужної моральної громадської свідомости, моральної і громадянської готовности особи. Перед цією верствою постали не лише великі випробування, але й великі спокуси.
    Російська людина спроможна безмежно довго терпіти і витримувати, вона пройшла школу смирення. Проте вона легко піддається спокусам і не витримує спокуси легкої наживи, вона не пройшла справжньої школи чести, не здобула громадянського гарту. Це не означає, що надто легко підвладна спокусі й звикла ухилятися від шляхів особистої й громадянської чесности, російська людина зовсім не любить Росії. По-своєму вона любить Росію, але вона не навчилась почувати себе відповідальною перед Росією, не вихована в дусі вільно-громадянського до неї ставлення.
    Доводиться з сумом сказати, що свята Русь має свій корелятив в Русі шахрайській. Це подібне на те, як моногамна сім’я має свій корелятив у проституції. Оцей такий дуалізм належить подолати й відкинути. Потрібно вникнути в глибокі духовні витоки сучасних моральних виразок. В глибині Росії, в душі російського народу мають розкритися іманентна релігійність й іманентна мораль, для якої вищий божественний первень стає внутрішньо переображуючим і дієво творчим. Це означає, що повинна на весь свій зріст підвестися людина і громадянин, уповні вільний. Вільна релігійна і соціяльна психологія повинна перемогти всередині кожної людини рабську релігійну і соціяльну психологію. Це значить також, що російській людині належить вийти із того стану, коли вона може бути святою, але не годна бути чесною Святість навіки залишається скарбом російського народу, але він повинен збагатитися новими цінностями. Російська людина і цілий російський народ мають пізнати божественність людської чести і чесности. Аж тоді інстинкти творчости здолають інстинкти хижацтва.

Залишити відповідь