ГОЛОДОМОР 32-33. 10 000 000 ВБИТИХ УКРАЇНЦІВ! ПАМ’ЯТАЙ, НАС ХОТІЛИ ЗНИЩИТИ! НЕ ЗАБУДЕМО! НЕ ПРОБАЧИМО!

Субота, 27 листопада 2010 р.

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Голодомор, Харків, 1933 р. Фото інж. А.Вінербергера

Фото з Колекції Кардинала Теодора Інніцира
(Архів Віденської Дієцезії)

Трупи вбитих Голодомором та помираючих українців на вулицях Харкова, 1933 р. 

Фото інж. А.Вінербергера, 

Світлини з Колекції Кардинала Теодора Інніцира 

(Архів Віденської Дієцезії)

Маски зірвано. В ніч пам’яті жертв Голодомору елітка влаштувала собі “Діамантовий бал”
ВОНИ – НЕ МИ

В ніч пам’яті жертв Голодомору, вищі чиновники розважалися. 26 листопада в приміщенні Національної філармонії України відбувся “Діамантовий бал” the Glam Classic Fair. Захід почався зі світського прийому, під час якого, гості вечора – впливові особи “політичної нації” і зарубіжного істеблішменту, бізнес-еліти і арт-богеми – “насолоджувалися спілкуванням в атмосфері сучасної розкоші і нового аристократизму, делікатесами гастрономії та кращими напоями”.

За словами організаторів, бал The Glam Classic Fair стане щорічним. Його мета – “збереження справжніх культурних цінностей і об’єднання нового соціального прошарку успішних, спроможних людей загальною ідеєю сучасного аристократизму“.

За матеріалами Княжого Міста

Не забудемо, не пробачимо. Президент Ізраїлю радить українцям забути свою історію

Не забудемо, не пробачимо. Президент Ізраїлю радить українцям забути свою історію

 

Тотальна ідентифікація та покарання організаторів і виконавці Голодомору, їхніх теперішніх нащадків, посібників та поплічників неминуча.

Президент держави Ізраїль Шимон ПЕРЕС порадив українцям забути про свою історію і опікуватися наукою.

Як передає кореспондент УНІАН, про це він сказав, виступаючи з лекцією «Політичні та економічні виклики в епоху глобалізації», організованої фондом «Ефективного управління» в Кабміні.“Якби мене українці спитали пораду, я б сказав: забудьте історію. Історія неважлива взагалі», – зауважив Ш.ПЕРЕС. 

Він підкреслив, що дехто говорить про необхідність вивчати історію, щоб не повторювати помилок минулого. Він назвав це нонсенсом та безглуздям. «Вам не вдасться повторити помилки минулого, ви просто наробите нових помилок. Немає там що вчити в цій історії», – сказав Президент Ізраїлю. Він вважає, що історію, крім духовних надбань культури та літератури, варто відкинути. 

Княже Місто

Росія шантажувала Азербайджан і інших через український Голодомор

Вівторок, 30 листопада 2010, 08:43   

Росія шантажувала президента Азербайджану Ільхама Алієва і намагалась змусити його не визнавати голодомор геноцидом українського народу. Про це йдеться у документах, оприлюднених Wikileaks. Так, згідно з документами, цю історію розповів сам Алієв британському Принцу Ендрю.

“Алієв отримав документ від президента Медведєва, в якому зазначено, що якщо Азербайджан визнає Большевистський штучний голодомор в Україні “геноцидом” в ООН, ” то ви маєте забути про нагорний Карабах взагалі”, – йдеться у документі. Принц Ендрю підтвердив, що і інші президенти отримували від Москви відповідні “директиви”, і спитав у посла в Киргизії, чи знає вона про такі ж посили на адресу Бакієва. Однак посол не знала про це.

“Українська правда”

Третя революція

Остап Кривдик
Вівторок, 23 листопада 2010, 10:35

Остап Кривдик, політолог, активіст
У новітньому часі Україна пережила дві революції – у 1991-му й у 2004 році. Сотні тисяч людей виходили на вулиці, мільйони підтримували їх своїми голосами – і перемагали. Завдяки цим революціям обидва рази було оновлено керівництво країни, здійснено системні зміни в гуманітарній і зовнішній політиці.
Революція-1991 призвела до утворення незалежної української держави й розпочала побудову власної економіки. Це була національно-визвольна революція, аналогічна до американської, ірландської, антиколоніальної африканської чи польської боротьби за незалежність.
Революція-2004 встановила демократичну політичну систему й визначила європейський курс України. Це була ліберальна революція, аналогічна до студентської революції 1968 року в Парижі, котра змінила суспільний світогляд Франції.
Чого бракувало?
Жодна із цих двох наших революцій не була економічною.
Як наслідок, Україна є країною недовласників, податкова система є репресивною, ресурси держави розкрадаються, суди продаються. Малий і середній бізнес – дійна корова місцевих чиновників і центральної влади. Натомість олігархат відмиває через офшори мільярди, уникаючи податків.
Жодна із цих революцій не була по-справжньому соціальною. “Москва не має права забирати українські багатства” і “Багаті поділяться з бідними” носили соціальний відтінок, особливо для найбідніших людей. Але й далеко не були ключовими.
Жодна з обох революцій не змінила ситуацію з порушеннями прав людини. Не припинилися катування в міліцейських відділках і 92%-ні “розкриття злочинів”, за якими стоять поламані людські долі.Жодна із цих двох революцій – антикомуністична-91 і антикримінальна-04 – не змогли покарати злочинців попередньої епохи. Не в останню чергу – через слабкість команд, що прийшли до влади.
Жодна із цих двох революцій не досягла цілі повністю. І не в останню чергу тому що не вирішили базисного економічного питання.
Яка нова якість?
Революція, на котру зараз очікує Україна – буржуазна. Як, наприклад, у Голландії в 17 столітті, чи у Франції в 1789 році. Почитайте історію – аналогії є досить переконливими. Голландська революція була успішною, французька – призвела до крові й диктатури.
Чого вимагають буржуазні революції?
По-перше, рівності правил гри й скасування “станових” привілеїв.
По-друге, ефективного використання державних коштів.
По-третє, справедливого оподаткування.
По-четверте, можливості участі в державній політиці.Феодалізм, котрий зараз є панівною системою в Україні, здається, досяг вершин абсолютизму. Владу й ресурси сконцентровано в одних руках, парламент контрольований, медіа – здебільшого теж. В опозиції залишилися лише вулиця й інтернет.
Буржуазний порядок денний
Як виглядає новий український буржуазний революціонер? Це здебільшого дрібний бізнесмен, котрий дає працю ще кільком людям. Він пережив бандитський початок 90-х, вижив у кризу 1999-го, пройшов тиск кредитами й економічне падіння останнього часу. Він зумів собі дати раду з державним і тіньовим тиском, збалансувавши дві сторони бізнесу. Але – він далі не хоче так жити. І Податковий кодекс є тільки останнім аргументом, щоб виступити проти теперішніх правил гри.
Що має вимагати українська буржуазна революція?
По-перше, встановлення однакових економічних правил гри для всіх учасників: оподаткування, дозволи, контроль.
По-друге, прозорість усіх державних видатків, заборону на предмети розкоші для чиновників.
По-третє, створення відкритого кадастру власності, котрий мав би нарешті зробити власність священною й припинити практику рейдерства.
По-четверте, реформу судової системи, котра мала б справедливо судити економічні спори, а не бути інструментом за більший хабар.
По-п’яте, майнову люстрацію теперішніх і колишніх державних чиновників, котрі збагатилися за останніх 20 років, розкрадаючи державне майно.
По-шосте, перевиборів парламенту й президента, котрі не мають права приймати Кодекс, який не пропонували в передвиборчих програмах. Згадаймо “5 років податкових канікул”.
Насамкінець
Революції не можна прагнути – як, наприклад, не можна захоплено мріяти про тяжку хірургічну операцію. Але при потребі її таки треба провести.
Результатом третьої революції має стати держава, що ефективно надає послуги – і отримує від людей податки як плату за ці послуги.
Проте така революція відбудеться лише тоді, коли чинній владі буде повноцінна політична альтернатива.
Остап Кривдик, політолог, активіст, спеціально для УП 

“Народна війна!”

“НАРОДНА ВІЙНА” – назва документальної фотовиставки яка проходить
в Укаїнському домі з 6.11. по 9.11.2010 р. На основі документів з архіву СБУ,
розповідається про боротьбу українського народу з
більшовицькими окупантами в період з 17-го по 32 роки ХХ-го
століття.
Висновок: в Україні на сьогодні панує режим “більшовицької окупації”.
РS. НЕ ВІРИШ? ПРИХОДЬ І ОЗНАЙОМСЯ З МАТЕРІАЛАМИ ВИСТАВКИ!

ВХІД ПО СПЕЦПРОПУСКАМ.

Іван Франко: «Дещо про себе самого»

(авторська передмова до видання творів Івана Франка польською мовою)
 
Є письменники, чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори – це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків, їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, невдало розказане збагачує скарбницю людського духу.
За нечисленним гуртом цих велетнів іде величезна кількість письменників-робітників і ремісників, більш чи менш працьовитих, впливових, популярних і заслужених, що, одначе, не доростають до тих майстрів. Печуть вони, як говорив Крашевський, щоденний хліб для розумового споживання, розбивають на дрібну монету ті купи ідеального золота, що їх майстри видобули з таємничих глибин натхнення, наповнюють своєю працею створені ними основи. У цих людей бібліографія їхніх творів звичайно більша за життєпис; людина неначе зникає поза тим, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів; це немов ті робітники, які допомагають ставити будинок цивілізації, але прізвища яких не виписуються на фронтоні цього будинку.
Як один із таких робітників, що кладе цеглину по цеглині до тієї будови, я ніколи не відчував живіше нього свого характеру, ніж у хвилину, коли з обов’язку чемності маю представитись польській публіці, якій подаю до рук збірку своїх новелістичних образків. Що маю сказати їй про себе? Що я народився? Га, цей незначний випадок трапляється з кожним із нас, шановні читачі. Що я трохи вчився? Що я любив і страждав? Адже ж і фарисеї роблять те саме, говорячи словами святого письма. А поза цим нема нічого, гідного уваги в моєму житті, крім тієї сверблячки до писання, крім нахилу спостерігати людське життя в його найрізноманітніших проявах, крім тієї ніколи й нічим не заспокоюваної гарячки, яка змушує мене перейматися стражданнями й радощами, думками і мріями інших людей. Але й всі ці патологічні прикмети не є нічим характерним для мене: це, здається, звичайні прикмети письменницького ремесла.
Was ist denn an dem ganzen Wicht
Originell zu nennen?
(нім. – Що можна назвати оригінального у маленької, звичайнісінької людини?)
На це питання Гете відповідаю: хіба те, що я русин і походжу, правдоподібно, від зукраїнізованих німецьких колоністів, що мій батько був звичайний селянин і робив панщину – не якомусь дідичеві, а цісарсько-королівській камері, не вмів ані читати, ані писати, та, незважаючи на те, був світлою людиною і віддав мене, слабовиту і до селянської праці нездатну дитину, до школи. Вихід з-під селянської стріхи на ширшу, публічну арену – це у нас досі надзвичайно рідка річ.
Я народився в 1856 р. в Нагуєвичах, Дрогобицького повіту, ходив протягом двох років до сільської школи в Ясениці Сільній, потім до т. зв. нормальної школи отців Василіян у Дрогобичі, а опісля там же до гімназії. Склавши іспит зрілості, я вступив до університету у Львові, але мої студії перервав соціалістичний процес 1877-8 року, до якого бозна-чому замішано мене, навіть засуджено на 6-тижневий арешт (після 8 місяців слідчої тюрми) за приналежність до таємного товариства, до якого насправді я ніколи не належав і якого, скільки знаю, ніколи не було. Це одна з небагатьох оригінальних рис у моєму житті, бо подібне не кожному трапляється.
Дальший опис мого життя може заступити бібліографічний опис моїх праць, але його залишаю Естрайхерам XX століття, якщо взагалі котрому з них захочеться порпатися у купах щоденно надрукованого паперу, що творять квінтесенцію нашої літературної продукції. Скажу тільки коротко, що відтоді ще кілька разів арештовували мене і завжди випускали на волю без судового процесу; що, незважаючи на це, я закінчив університет і навіть, на превеликий гнів деяких моїх близьких братів-русинів, наважився скласти з відзнакою докторат з славістики у Відні та габілітуватися на викладання української літератури у  Львівському університеті. Об’єднаній коаліції урядових сфер з інкармерованими українцями вдалось врятувати Русь від такого нещастя, яким, без сумніву, було б моє викладання. «Бійтеся бога, як можна цього чоловіка пустити в університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!» Так кваліфікував мою кандидатуру брат – той самий, який за свою патріотичну працю для добра Русі й Австрії одержує шість чи сім платень. Очевидно, перед таким аргументом моя кандидатура на приват-доцента мусила впасти, а мотив «Politisches Vorleben» (політичне минуле) тільки чемніше прикривав справжню причину… Але не хочу обвинувачувати. З гіркістю привик я робити те саме, що о. Бодуен, який, коли його вдарили в лице, сказав: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» Очевидно, для дітей, в даному разі для суспільності, треба щось інше. Отже, замість біографічних подробиць декілька признань.
Насамперед признаюся в тому гріху, що його багато патріотів уважає смертельним моїм гріхом: не люблю русинів. Проти тієї гарячої любові до «братнього племені», яка часто бризкає зі шпальт польських реакційних газет, моя сповідь може видатися дивною. Але що ж робити, коли вона правдива? Я вже не в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І тому повторюю: не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру. Зрозуміло, знаю між русинами декілька винятків, декілька осіб чистих і гідних усякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, тільки стверджують загальний висновок.
Признаюсь у ще більшому гріху: навіть нашої Русі не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоби запевняти, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для цього досить добре її знаю, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі, щоб не відчувати, як мало в історії Русі прикладів справжнього громадянського духу, справжньої самопожертви, справжньої любові. Ні, любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту? Чи, може, маю любити світлу будущину тієї Русі, коли тої будущини не знаю і для світлості її не бачу ніяких основ?
Коли, незважаючи на те, почуваю себе русином і по змозі й силі своїй працюю на Русі, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причини сентиментальної натури. До цього примушує мене почуття собачого обов’язку. Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов’язок панщиною всього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне.
Називають мене не раз завзяті польські патріоти ворогом поляків. Що маю сказати на такий закид? Чи посилатись на свідоцтво тих поляків і польок, яких люблю, яких високо ціню і до яких маю всіляку пошану? Ні, піду простішим шляхом і скажу відверто: не люблю занадто завзятих патріотів, тих, що мають уста, повні Польщі, а серце холодне до недолі польського селянина й наймита. Скептично аналізуючи свій власний руський патріотизм, застосовую ту саму мірку й до патріотизму патентованих польських патріотів, якими не можу захоплюватись. І не дивуюсь, що вони платять мені тією самою монетою, з добрим процентом.
Говорили про мене, що я ненавиджу польську шляхту. Якщо до польської шляхти зарахувати Ожешко й Конопніцьку, Пруса й Ленартовича, Остою й Карловича,- то така думка про мене буде цілком несправедлива, бо цю справжню шляхту, цю еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх благородних людей власного і кожного іншого народу. Що таким самим почуттям не обдаровую того чи іншого галицького шляхтича або й навіть більшої їх частини, то, напевно, з причин цілком відмінної натури від тих, які велять мені любити перших. Якщо серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, не занедбаю ударити про них у великий дзвін.
А тепер досить цієї сповіді. Руське прислів’я каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть; не робися кислим, бо тебе обплюють». А в таких розповідях про себе самого нема нічого легшого, ніж упасти в одну або іншу крайність. Відчуваю, що так уже сказав я не одне таке, за що потраплю під удари з різних боків, але нехай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу руським прислів’ям: якщо так добре моїй жінці, нехай і мене б’ють. 

Подлинный лик московской патриархии

Священник Глеб Якунин

Подлинный лик московской патриархии

(Отдельные главы.)
МОСКОВСКАЯ ПАТРИАРХИЯ И КГБ

При Н.Хрущеве процесс вербовки священнослужителей распространился и на низшие этажи церковной структуры. Через вербовочное сито спецслужб пропускался не только епископат, но и значительная часть рядового духовенства, а также служащие в церкви миряне – члены двадцаток, алтарники, певчие, сторожа, уборщицы.
Еще в 1922 году в органах ЧК была подготовлена секретная инструкция о том, как методом кнута и пряника вербовать православных священнослужителей, чтобы они стали „вечными рабами ЧК”:
„Доклад помощника уполномоченного секретного отдела ВЧК об агентурной и осведомительной работе среди духовенства за 1921 год.
1. Пользоваться в своих целях самим духовенством, в особенности занимающим важное служебное в церковной жизни положение, как-то архиереями, митрополитами, и т.п., заставляя их под страхом суровой ответственности издавать по духовенству те или иные распоряжения, могущие быть нам полезными, например: прекращение запретной агитации по поводу декретов, закрытия монастырей и т.п.
2. Выяснить характер отдельных епископов, викариев дабы на черте честолюбия разыгрывать разного рода варианты, поощряя их желаниям и замыслам.
3. Вербовать осведомителей по духовенству предлагается после некоторого знакомства с духовным миром и выяснением подробных черт характера по каждому служителю культа в отдельности. Материалы могут быть добыты разными путями, а главным образом, через изъятие переписки при обысках и через личное знакомство с духовной средой.
Материальное заинтересование того или иного осведомителя среди духовенства необходимо, при том же субсидии денежные и натурой без сомнения их будут связывать более с нами и в другом отношении, а именно в том, что он будет вечный раб ЧК, боящийся расконспирировать свою деятельность.
Правда, способ довольно ненадежный и могущий быть полезным только в том случае, когда объект для вербовки слабохарактерный и безвольный”. 

В пятидесятых – шестидесятых годах эта установка чекистов стала реализовываться в полном объеме. И не удивительно – ведь вся иерархия сверху была создана руками повелителей ЧК. Особую силу этот процесс приобрел после вступления РПЦ во Всемирный Совет Церквей, Христианскую Мирную Конференцию и другие международные организации. Вербовка священнослужителей РПЦ приобрела такой размах, что уже было трудно различить, где они решали религиозные, где чекистские, а где партийные проблемы. О масштабах слияния церковных и чекистских должностей и стоящих перед РПЦ и КГБ СССР задач можно судить хотя бы по следующим материалам из отчетов, хранящихся в Центральном архиве КГБ СССР.
В июле 1983 года „в Ванкувер (Канада) на VI Генеральную ассамблею в составе религиозной делегации СССР (включавшей 120 человек), направлено 47 (!) агентов органов КГБ из числа религиозных авторитетов, священнослужителей и технического персонала” (Центральный архив КГБ СССР). В июле 1984 года в донесениях 4 отдела 5 управления КГБ говорится: „В Швейцарию в составе делегации Русской Православной Церкви на ЦК Всемирного Совета Церквей выезжали агенты, имевшие задание на продвижение на пост Генерального секретаря ВСЦ приемлемого для нас кандидата. На эту должность избран Эмилио Кастро, избрание которого, помимо РПЦ, поддержали церкви соцстран”.
В 1983 году было опубликовано открытое Послание Патриарха Пимена Президенту США Р.Рейгану с осуждением политики США и защитой политики СССР. В архивах КГБ содержится информация о том, как на самом деле готовилось послание: „Через агентов „Островского” и „Кузнецова” было подготовлено открытое письмо патриарха Пимена Президенту США Рейгану. Письмо опубликовано в газете „Нью-Йорк таймс”, перепечатано в „Известиях” и направлено друзьям для публикации в их газетах”.
По данным официальной Парламентской комиссии Верховного Совета РФ, главными центрами деятельности КГБ СССР под церковной „крышей” являлись Христианская Мирная Конференция, многие годы возглавлявшаяся нынешним патриархом Алексием II (Ридигером), и Отдел внешних церковных сношений Московской патриархии (ОВЦС). Агент КГБ с кличкой „Арамис”, работавший в ОВЦС переводчиком, впоследствии решил покаяться и на страницах „Аргументов и фактов” № 8, 1992, рассказал, что почти все сотрудники ОВЦС ” работали либо на Московское УКГБ, либо на союзный КГБ”. Обязательными были отчеты „о том, когда и куда заходили иностранцы. Отчет подавался в 5 экземплярах, один из которых шел на стол Председателю ОВЦС (митрополиту Никодиму, позже митрополиту Ювеналию и т.д.), второй – в Совет по делам религий, который по сути был филиалом КГБ, остальные экземпляры передавались непосредственно в КГБ”. Отец-основатель ОВЦС митрополит Ленинградский Никодим (Ротов) еще в 1969 году подвел под практику подачи вышеозначенных отчетов в 5 экземплярах своеобразное богословское обоснование в духе все того же Сергия Страгородского. Результат 50-летнего строительства социализма он видел в том, „что в этом новом мире воплощаются и получают реальное бытие идеалы, привнесенные в мир Воплотившимся Словом”.
Цели и задачи сановных агентов не ограничивались простым стукачеством и лжесвидетельством. Так например, в октябре 1969 года делегации Московской патриархии на заседании Христианской Мирной Конференции было дано задание „скомпрометировать на посту Генерального секретаря ХМК Ондру (гражданина ЧССР, во время событий 1968 года в этой стране выступил с антисоветскими заявлениями), и добиться ухода его с этого поста”. Задание было выполнено, так что „отцы Звездонии” получили, видимо, еще по одной звезде или почетной грамоте. Бывали поручения и политико-стратегического характера: „В рамках совместного плана со Службой „А” ПГУ КГБ СССР по оказанию выгодного Советскому Союзу влияния на клерикальные круги Запада через ведущую агентуру органов КГБ по религиозным каналам осуществлялся комплекс акций по воздействию на общественно-политический кризис западноевропейских стран” (1981 год). Однако столь сложная миссия оказалась для Московской патриархии „тяжелым крестом” – „комплекс акций”, проведенный ведущей агентурой в рясах, привел к противоположному результату – в безысходном кризисе оказались не западноевропейские страны, а сам Советский Союз.
В то же время сами органы КГБ СССР трогательно заботились о приоритете интересов своей крестной дочери – Московской патриархии: „Для учебы в теологических учебных заведениях СССР, СФРЮ, ЧССР, НРБ и ПНР направлены агенты… Перед ними поставлена задача по доведению до духовенства церквей этих стран информации о гегемонистических устремлениях Константинопольского патриарха в ущерб интересам православных церквей, установлению контактов с духовенством и выявлению устремлений противника” (декабрь 1988 года!). Из приведенного фрагмента, рожденного на 4 году перестройки, через полгода после официальных торжеств в честь тысячелетия Крещения Руси, уже очень непросто понять, где кончаются интересы КГБ и начинаются интересы Патриархии – очевидно, линию водораздела провести уже невозможно.
Показательно, что и сегодня у церковного руля стоят те же кормчии, по-прежнему те же кадры – „решают все”. И в апреле 1995 года патриарх Алексий II в интервью радиостанции „Радонеж” продолжает осуждать „гегемонистские устремления Константинопольского патриарха”! 

„МИТРОПОЛИТБЮРО” – ГЛАВНЫЙ ШТАБ БОРЬБЫ С РЕЛИГИЕЙ В СССР

Священников, не желавших сотрудничать с тайной полицией, но и не занимавшихся политикой вообще, репрессировали только за то, что они хотели добросовестно исполнять свои пастырские обязанности. Наиболее показателен здесь пример отца Александра Меня, много лет притесняемого своим церковным начальством. И подобных примеров немало. Когда священников и мирян наказывали за „чрезмерную” религиозную активность, Московская патриархия не только не ходатайствовала за них перед родной ей властью, но и отмежевывалась от них, письменно опровергала факты преследований за веру, чем еще больше развязывала руки карательным органам для подавления религии. Весьма знаменательна характеристика архиереев РПЦ, данная Советом по делам религий при Совмине СССР в качестве отчета перед ЦК КПСС в 1978 году:Наиболее положительными для коммунистов являются те „архиереи, которые и на словах и на деле подтверждают не только лояльность, но и патриотичность к социалистическому обществу, реально сознают, что наше государство не заинтересовано в возвышении роли религии и церкви в обществе и, понимая это, не проявляют особой активности в расширении влияния православия среди населения. К ним можно отнести: патриарха Пимена, митрополита Таллинского Алексия (нынешнего патриарха „всея Руси”) митрополита Тульского Ювеналия (ныне митрополита Крутицкого и Коломенского), архиепископа Харьковского Никодима…” Не удивительно, что незаконный арест, лишение гражданства и высылку из страны великого русского писателя А.И.Солженицына в 1974 году митрополит Алексий (Ридигер) назвал даже очень „гуманной” акцией советского правительства! Не удивительно, что именно Алексий сменил Пимена на посту патриарха „всея Руси”.
В том же 1974 году Алексий Ридигер, руководивший также и учебным комитетом РПЦ, по собственному почину получил добро Совета по делам религии на введение новых „богословских” дисциплин в подведомственных ему духовных семинариях: а) „Воспитание паствы в духе любви к Родине, советского патриотизма, честного, добросовестного отношения к труду на благо Отчизны – задача православного пастыря”;б)„Что такое советская Родина, советский гражданин”.
Еще более впечатляют одни только названия прочитанных в духовных семинариях по духовному почину рвавшегося к патриаршеству Алексия Ридигера, нынешнего патриарха, лекций:
– „В.И.Ленин и культурная революция”;– „Коммунистическая мораль об отношении к труду и социалистической собственности”;– „Воспитание нового человека – важнейшая задача коммунистического строительства”. 

Совет по делам религий при Совмине СССР в 1975 г. искренне „радуется” тому, что благодаря проделанной нынешним патриархом Алексием работе появилась „возможность воздействовать на будущих служителей культа в необходимом для нас направлении, расширить его теоретические и практические познания в материалистическом духе. А это будет подрывать религиозно-мистические идеалы будущего пастыря: может привести … к пониманию собственной бесполезности как служителя культа”. – За такие труды одного ордена Трудового Красного Знамени явно недостаточно! Тут и до Знака Почетного Чекиста или почетной грамоты КГБ недалеко (полученной в 1988 г. выдающимся иерархом по агентурной кличке „Дроздов” за особо активную оперативно-розыскную деятельность). 
Не многим отстал от старшего товарища нынешний руководитель Украинской Православной Церкви в составе сталинской Московской патриархии митрополит Владимир (Сабодан). На приеме в Совете по делам религий при Совмине СССР 23 декабря 1974 года Владимир Сабодан, бывший тогда ректором Московской Духовной академии и семинарии, подчиненным Ридигера, заявил: „Вы знаете, что в среде наших учащихся еще немало юношей с отрицательными взглядами на земную жизнь, воспитанных фанатичными бабушками и родителями. Эти взгляды необходимо переломить. Нас беспокоит, что в среде заочников сегодняшних священнослужителей еще довольно порядочно людей с отсталыми и даже враждебными взглядами, которые они умело прячут и раскрывают лишь в нашем кругу”.
Те пастыри, которые вопреки начальству не пришли „к пониманию собственной бесполезности” и осмеливались раскрывать не материалистическую, а религиозную веру, „переламывались” Патриархом и митрополитами тем, что отправлялись на отдаленные сельские приходы, а то и насильственно за штат без права служить и проповедовать. Те же, кто имел смелость открывать веру в Бога в широком кругу, становились объектами деятельности карательных органов, вызывались на „проработку”, допросы, отправлялись в тюрьмы и лагеря; запугивались даже их родственники. Так, в отношении верующего мирянина Александра Огородникова органами КГБ был инспирирован … бракоразводный процесс! Московская патриархия всегда от нелояльных коммунистическому материализму верующих отрекалась, обрекая их на длительное преследование. 

МОСКОВСКАЯ ПАТРИАРХИЯ СЕГОДНЯ 

После того, как в 1988г. генсек КПСС М.С.Горбачев приказал членам Митрополитбю-ро заняться „нравственным возрождением” рядового состава соцлагеря, идеологам в митрах пришлось срочно „перестраиваться”.В 1990 году на Поместном соборе РПЦ тайным голосованием патриархом „всея Руси” был избран Алексей Михайлович Ридигер, причем вновь был нарушен канонический порядок, установленный на Поместном соборе 1917-1918 годов. Члены собора 1990 года побоялись доверить Богу, который смотрит не так, как человек – не на лицо, а на сердце (1Цар. 16:7), судьбоносное для России дело. Поэтому епископат сам себе выбирал начальника из двух борцов с „отсталыми и враждебными взглядами” (т.е. с религией): митрополитами Алексием (Ридигером) и Владимиром (Сабоданом), воспитавшими не одно поколение советских пастырей в духе ленинской морали и социалистического отношения к собственности. Митрополит Алексий, имеющий больше орденов, почетных знаков и грамот, одержал закономерную победу.Уже в октябре 1990 года были приняты союзный и российский законы о свободе вероисповеданий, предоставившие церкви право юридического лица и неограниченную свободу как религиозно-просветительской, так и издательской, и производственно-хозяйственной деятельности.Как воспользовалась Московская патриархия этой свободой? Проблема официальной социальной доктрины и проповеди церкви в обществе (миссионерская деятельность) заинтересовала Московскую патриархию только через четыре года (!) после обретения законодательных прав. Практически все возможности для этого, открывшиеся благодаря близким контактам с руководством страны в 1991-1994 годах не были реализованы. Вместо этого имела место лишь забота о получении всевозможных материальных льгот, а также массовое открытие разрушенных храмов и монастырей, даже если в них практически нет верующих и нет средств для реставрации – лишь бы они не достались истинным правопреемникам Православной Российской Церкви – церкви катакомбной, с фанатичным упорством гонимой КГБ, и церкви синодальной Зарубежной – „Белой церкви”. 

За четыре с половиной года полной, даже бесконтрольной свободы Московская патриархия все усилия сосредоточила на улучшении условий жизни административной верхушки церковного управления, а также занималась массированным лоббированием всевозможных льгот для различных коммерческих и полукоммерческих структур, делящихся частью „теневой” прибыли с церковными аппаратчиками. Московская патриархия, синодальные отделы, члены Синода выступают соучредителями, членами правлений или акционерами сомнительных банков, предприятий по сбыту драгоценных металлов, нефти, и проч., при этом не внося ни копейки или чисто символический взнос. Налоговые льготы для религиозных объединений, а также и пролоббированные частные льготы, спецлицензии на экспорт нефти и другого сырья – это и есть доля Московской патриархии в теневом бизнесе. Однако прибыль, получаемая за счет этой доли, бесследно исчезает, когда речь заходит о финансировании духовного образования, просвещения, благотворительности, социального служения, телепередач. На это денег в Патриархии нет. Зато у архиереев, как манна с небес, появляются роскошные иномарки. Митрополит Смоленский Кирилл, шеф Отдела внешних церковных сношений, являвшегося до распада СССР одним из главных опорных баз КГБ СССР в Церкви, в одном из документальных фильмов призывал „помогать бедным”, сидя за рулем новенького джипа „Гран Чироки”. Банк БИН в телерекламе торгует благословением Патриарха, как фирменным знаком.

Про святість і чесність

Микола БЕРДЯЄВ

ПРО СВЯТІСТЬ І ЧЕСНІСТЬ

З книги «Судьба России». В-во МГУ, 1990

(Переклад з рос. Раїси ЛИШІ)

І
        К. Леонтьєв стверджує, що російська людина може бути свята, але не може бути чесна. Чесність — західньо-европейський ідеал. Російський ідеал — святість. В формулі Леонтьєва присутня дещиця естетичного перебільшення, але є в ній і безперечна правда. В ній ставиться вельми цікава проблема російської національної психології. У росіянина ослаблене поняття того, що чесність є обов’язковою для кожної людини, що вона пов’язана з честю людини, що вона формує особистість. Моральна самодисципліна особистости ніколи не розглядається у нас як самостійне і вище завдання. В нашій історії відсутня лицарська складова, і це не сприяло розвиткові і викшталтуванню особистости. Російська людина не ставила собі за мету випрацювати і дисциплінувати особистість, вона надто схильна була покладатися на те, що органічний колектив за неї все зробить для її морального здоров’я. Російське православ’я, якому російський народ зобов’язаний своїм моральним вихованням, не ставило занадто високих моральних вимог перед пересічною російською людиною, йому була властива безмірна моральна поблажливість. Російській людині передусім було поставлено вимогу покори. В нагороду за чесноту смирення їй все давалось і все дозволялось. Смирення і було єдиною формою дисципліни особи.
    Краще смиренно грішити, аніж гордо самовдосконалюватися. Росіянин звик вважати, що безчесність — не велике зло, якщо він при тому є смиренним в душі, не величається, не бундючиться: І за найбільший злочин можна смиренно каятися, дрібні ж гріхи легко зняти свічечкою, поставленою перед угодником.
    Високі надлюдські завдання стоять перед святим. Звичайна російська людина не мусить ставити собі завдання навіть віддаленого наближення до цього ідеалу святости. Це — гординя. Православний російський старець ніколи не буде спрямовувати на цей шлях. Святість — то частка вибраних, вона не може бути шляхом людини. Будь-який занадто героїчний шлях особистости православна свідомість розуміє як гординю, й ідеологи російського православ’я готові вбачати в цьому шляху ухил, що веде до людино-обожнення та демонізму. Людина повинна жити в органічному колективі, у згоді з його устроєм і ладом, освічуватися своїм станом, своєю традиційною професією, усім традиційним народним укладом.
В якому ж смислі російська народна православна свідомість вірить у Святу Русь і повсякчас стверджує, що Русь живе святістю, на відміну від народів Заходу, котрі живуть лише чесністю, тобто чином менш високим. В цьому плані в російській релігійній свідомості у корені є дуалізм. Російський народ і істинно російська людина живуть святістю не в тому сенсі, що вбачають у святості власний шлях або вважають святість якоюсь мірою для себе досяжною чи доконечною. Русь зовсім не свята і не вважає обов’язковим стати святою та здійснити ідеал святости; вона — свята лишень у тому смислі, що безмірно шанує святих і святість, лише у святості бачить вищий ступінь життя, тоді як на Заході розуміють вищий ступінь також у досягненнях пізнання, суспільній справедливості, у вивершенні культури, у творчій геніяльності. Для російської релігійної душі святиться не стільки людина, скільки сама російська земля, що її «у рабському вигляді Цар небесний обходив благословляючи». І в релігійних видіннях російського народу російська земля уявляється самою Богородицею. Російська людина не прямує шляхами святости, ніколи не ставить такої високої мети, але вона поклоняється святим і святості, з ними пов’язує свою останню любов, покладається на святих, на їхнє заступництво і предстояння, і спасається тим, що російська земля має так багато святих. Душа російського народу ніколи не поклонялась золотому тільцю, і, вірю, ніколи йому не поклониться в останній своїй глибині. Однак російська душа схильна опускатися в нижчі стани, розпускати себе, впадати в безчесність і бруд. Російська людина буде грабувати і наживатись нечесними шляхами, але при цьому вона ніколи не буде вважати матеріяльні багатства вищою цінністю, вона буде вірити, що життя св. Серафима Саровського вище за всі земні блага і що св. Серафим спасає її і всіх грішних російських людей своїм предстоянням перед Всевишнім від лиця усієї російської землі. Російська людина може бути закінченим шахраєм і злодієм, проте в глибині душі вона схиляється перед святістю і шукає спасіння у святих, у їхнього посередництва. Який-небудь хижак її кровопивець — може цілком щиро, насправді побожно схилятися перед святістю, ставити свічки перед образами святих, навідуватися в пустині до старців, залишаючись притім хижаком і кровопивцем. Це навіть не можна назвати лицемірством. Це — віками вихований дуалізм, що ввібрався у плоть і кров, особливий душевний уклад, особливий шлях. Це прищеплення духовно-плотської, недостатньо духовної релігійности. Однак в російському душевному типові є величезна перевага перед типом европейським. Европейський буржуа наживається й збагачується в певності своєї великої досконалости й вищости, з вірою в свою буржуазну доброчесність. Російський буржуа, наживаючись і збагачуючись, завжди почуває себе трохи грішником і трохи зневажає буржуазне добродійство.
ІІ
    Святість залишається для російської людини трансцендентним первнем, вона не стає її внутрішньою енерґією. Пошанування святости побудовано за тим же зразком, що й пошанування ікон. До святого виробилося ставлення, як до ікони, лик його став іконописним ликом, перестав бути людським. Відтак цей трансцендентний первень святости, що стає посередником між Богом і людиною, повинен щось робити для російської людини, допомагати їй і її спасати, за неї здійснювати моральну і духовну працю. Російська людина навіть і не помишляє про те, аби святість стала внутрішнім первнем, що переображуватиме її життя, святість завжди діє на неї іззовні. Святість занадто висока і недосяжна, вона вже не людський ступінь. Перед нею можна лише побожно схилятися та шукати в неї допомоги й заступництва за нерозкаяного, пропащого грішника. Таке пошанування святости заслонило безпосереднє богоспілкування. Святий — більш ніж людина, а той, що поклоняється святому, шукає в ньому заступництва — менш, ніж людина. Де ж людина? Кожен людський ідеал досконалости, шляхетности, чести, чесности, чистоти, світла уявляється російський людині маловартісним, занадто мирським, середньо-культурним. І хитається російська людина між первнем звіриним і янгольським, мимо первня людського. Для російської людини вельми характерне це хитання між святістю і свинством. Російський людині нерідко уявляється, що коли неможливо бути святим, і піднестися до надлюдської висоти, то краще тоді залишатися в стані свинському, відтак не надто важить, чи ти шахрай, чи чесний. А оскільки надлюдський рівень святости приступний лише для вибраних, то дуже багато є тих, хто не досягає і людського стану, і залишається в стані свинському. Активне людське самовдосконалення і творчість паралізовані. В Росії все ще недостатньо розкрився людський первень, він все ще в потенціялі, великих потенціях, всього лише потенціях.
    Російська мораль пройнята дуалізмом, успадкованим від нашої особливої народної релігійности. Ідея Святої Руси мала глибоке коріння, але вона несла в собі і моральну небезпеку для російської людини, нерідко розслаблюючи її моральну енерґію, паралізувала її людську волю, і заважала її сходженню. Це — жіночна релігійність і жіночна мораль. Російська мораль. Російська слабкість, брак характеру відчувається у цьому вічному бажанні заховатися у складках вбрання Богородиці, вдавшись до заступництва святих. Божественний первень не розкривається зсередини, в самій російській волі, російському життєвому пориві. Переживання своєї слабкости і свого окаянства й уявляється переважно релігійним переживанням. І ми найбільше потребуємо розвитку в собі мужнього релігійного первня у всіх відношеннях. Ми повинні розвивати в собі свідомість відповідальности і привчитися якомога більше спиратися на самих себе, на власну активність. Від цього залежить майбутнє Росії, повнота її визнання у світі. Не можна вбачати самобутність Росії у слабкості та відсталості. В силі і в розвитку мусить відкритися справжня неповторність Росії. Російська людина повинна не покладатися більше на те, що за неї хтось все виконає і досягне. Історичний час життя Росії вимагає, щоб російська людина виявила свою людську духовну активність.
    Вельми прикметно, що не лише в російській народній релігійності та в представників старої російської інтеліґенції і у багатьох російських письменників відчутний той-таки трансцендентний дуалізм, те саме визнання цінности лише надлюдської досконалости і недостатнє поцінування досконалости людської. Так середній радикальний інтеліґент зазвичай вважає, що він або покликаний перевернути світ або змушений залишитися на досить низькому рівні, перебувати в моральній розхристаності і опускатись. Підприємницьку діяльність він цілковито віддає тій «буржуазії», котра, на його думку, і не може мати моральних чеснот. Російську людину занадто легко «заїдає середовище». Вона звикла спиратися не на себе, не на власну активність, не на внутрішню дисципліну особистости, а на органічний колектив, на щось зовнішнє, котре повинне її підіймати й рятувати. Матеріялістична теорія соціяльного середовища в Росії — то є викривлене переживання релігійної трансцендентности, що має центр тяжіння поза глибиною людини. Принцип «все або нічого» зазвичай в Росії віддає перемогу «нічому».
ІІІ
    Слід визнати, що особиста гідність, особиста честь, особиста чесність і чистота мало кого у нас полонять. Будь-який заклик до особистої дисципліни дратує росіянина. Духовна праця над формуванням власної особистости не здається російській людині потрібною і привабливою. Якщо росіянин релігійний, то він вірить, що святі або сам Бог за нього все виконають, якщо ж він атеїст, то гадає, що все за нього мусить виконати соціяльне середовище. Дуалістичне релігійне і моральне виховання, що завжди закликає винятково до смирення і ніколи не кличе до чести, поневажаючи суто людські достоїнства, що завжди — поділяє людину на янгольськи небесне і звірино-земне, непрямо далося взнаки тепер, під час війни. Перед святістю все ще схиляється російська людина у кращі хвилини свого життя, але їй не вистачає чесности, людської чесности. Проте й пошанування святости, головне джерело морального живлення російського народу, убуває, стара віра слабне. Звірино-земне в людині, що не привчилась до духовної праці над собою, до перетворення нижчої природи у вищу, опинилось полишене на сваволю долі. І у відпалій від віри, по-сучасному обуржуазненій російській людині діє той самий старий релігійний дуалізм. Однак благодать відступила від неї, і вона лишилась віч-на-віч зі своїми непросвітленими інстинктами.
    Оргія хижацьких інстинктів, потворної наживи і спекуляції у дні великої світової війни і великих випробувань для Росії — то наша безмірна ганьба, темна пляма на національному існуванні, виразка на тілі Росії. Жадоба наживи охопила занадто широкі верстви російського народу. Виявив себе одвічний брак чесности і чести в російській людині, брак морального виховання особистости, самодисципліни особистости і вільного її самообмеження. І в цьому є щось рабське, якийсь не громадянський, до-громадянський рівень. Пересічному росіянину, будь він землевласником чи торговцем, бракує чесности і чести. Вільні громадяни не можуть спекулювати, приховувати життєво необхідні продукти і т. п. в час великого випробування духовних і матеріяльних сил Росії. Це нечувана ганьба, про яку з тремом відрази будуть згадувати майбутні покоління поряд зі спогадами про героїчні подвиги російської армії, про самовіддану діяльність наших громадських організацій.
    Я вірю, що ядро російського народу здорове. Але в нашій буржуазно-обивательській верстві не виявилося достатньо потужної моральної громадської свідомости, моральної і громадянської готовности особи. Перед цією верствою постали не лише великі випробування, але й великі спокуси.
    Російська людина спроможна безмежно довго терпіти і витримувати, вона пройшла школу смирення. Проте вона легко піддається спокусам і не витримує спокуси легкої наживи, вона не пройшла справжньої школи чести, не здобула громадянського гарту. Це не означає, що надто легко підвладна спокусі й звикла ухилятися від шляхів особистої й громадянської чесности, російська людина зовсім не любить Росії. По-своєму вона любить Росію, але вона не навчилась почувати себе відповідальною перед Росією, не вихована в дусі вільно-громадянського до неї ставлення.
    Доводиться з сумом сказати, що свята Русь має свій корелятив в Русі шахрайській. Це подібне на те, як моногамна сім’я має свій корелятив у проституції. Оцей такий дуалізм належить подолати й відкинути. Потрібно вникнути в глибокі духовні витоки сучасних моральних виразок. В глибині Росії, в душі російського народу мають розкритися іманентна релігійність й іманентна мораль, для якої вищий божественний первень стає внутрішньо переображуючим і дієво творчим. Це означає, що повинна на весь свій зріст підвестися людина і громадянин, уповні вільний. Вільна релігійна і соціяльна психологія повинна перемогти всередині кожної людини рабську релігійну і соціяльну психологію. Це значить також, що російській людині належить вийти із того стану, коли вона може бути святою, але не годна бути чесною Святість навіки залишається скарбом російського народу, але він повинен збагатитися новими цінностями. Російська людина і цілий російський народ мають пізнати божественність людської чести і чесности. Аж тоді інстинкти творчости здолають інстинкти хижацтва.

27.10.10 ХУЦПА. І знову Табачник (Окупанти вирішили переписати історію українського народу)

Містечкові елітки РФ і “незалежної республіки СНГ” домовилися створити проект з підготовки т.зв. “єдиного навчального посібника для вчителів історії”.

Як передає кореспондент УНІАН, таке рішення було прийняте сьогодні на черговому спільному засіданні Підкомітету з питань гуманітарної співпраці Українсько-російської міждержавної комісії, яку очолюють президенти обох ліберальних проектів. 

Як повідомив на прес-конференції українофоб Табачник, до роботи групи будуть також залучені вчені Білорусі і Польщі. 

За словами Табачника, питання про створення цієї робочої групи вчора обговорювалося в Києві на засіданні спеціальної комісії істориків, яку очолюють академіки Російської академії наук Олександр ЧУБАР’ЯН і Національної академії наук “незалежної республіки” Валерій СМАЛІЙ. 

«Комісія зараз вперше виходить на міжнародні проекти. Це будуть не тільки двосторонні проекти, а й за участю європейського співтовариства і інших країн, а також три-, і чотиристоронні проекти – Україна, Росія, Білорусь і Польща. Наші історики домовилися, і сьогодні ми під час засідання Підкомітету гуманітарної співпраці прийняли рішення створити робочу групу з учених-істориків з підготовки навчального посібника для вчителів історії», – сказав Табачник. 

Крім того, Табачник повідомив, що зараз ведеться робота над створенням широкої експертної групи із залученням російських і українських фахівців щодо нових форматів підручників із математики, фізики, хімії і астрономії. Фахівці обох проектів, як РФ, так і “незалежної республіки”, працюють практично в одному напрямку розробки нових стандартів освіти, особливо наймасовішої – середньої освіти, оскільки це важливий момент не тільки для модернізації освіти, а й для модернізації в цілому країни, – підкреслив Табачник. За його словами, до цієї роботи будуть залучені також експерти Ради Європи та ряду інших країн. 

«Мені відверто дуже подобаються підходи, які в підготовці нових стандартів з природничо-наукових, математичних дисциплін готує російське видавництво «Просвещение» і вчені з Російської академії наук та Інституту стратегії освіти Росії. Тому ця робота буде», – підсумував недоторканий українофоб. 

* Поняття «хуцпа» в сучасному івриті означає зухвалість, нахабство, безсоромство, які виходять за межі здорового глузду. Суддя Алекс Козинський та Юджин Волок приводять пояснення вживання цього слова в англійській мові на прикладі анекдоту:хлопець, винний у вбивстві своїх батьків, просить у судді поблажливості на тій підставі, що він сирота.  

Княже Місто

Русскую литературу создали украинцы, евреи и негр

В последнее время в нашем социуме активно обсуждаются проблемы русского языка и его мифического «ущемления» в Украине. Мое недавнее интервью на этом ресурсе с заголовком «В Украине должен быть один государственный язык» вызвало оживленную дискуссию в обществе. Мне стали задавать вопрос типа: «Скажите, профессор, Вы что – русофоб?»
Отвечаю: нет, я украинофоб по отношению к русофобам и русофил по отношению к украинофилам. Я очень люблю русскую литературу, в большей мере, классическую поэзию. Однако вынужден заметить: русскую литературу создавали в своей основе не этнические русские авторы.

Возможно, в этом и состоит ее привлекательность. Украинцы в наибольшей мере могут гордиться своим интеллектуальным проектом «русская литература». Если посмотреть на произведения русских классиков, например, Толстого (отлученного, кстати, московской церковью), можно обнаружить целые абзацы, если не страницы, написанные на французском языке.

Я сам себе задаю вопрос: «Почему же классик российской литературы не пишет полностью свои тексты на русском языке?» Логичным представляется и ответ: да потому, что Толстому просто не хватало языковых средств современного ему русского языка, чтобы полноценно отобразить всю палитру своих литературных образов и впечатлений.

Те же проблемы были у Тургенева и других известнейших русских авторов. Хотя со временем, под влиянием, прежде всего украинского языка, русский язык стал богаче и интереснее.

Сегодня российские и примкнувшие к ним «русскоязычные» идеологи утверждают, что украинский язык – это австрийско-польский проект. По этому поводу расскажу анекдот: новый русский приходит к старому еврею и говорит: «Папа, дай денег!» Тот отвечает: «Зачем тебе?» – «Пойду к врачу. Мой сосед-украинец утверждает, что несколько раз в неделю имеет секс. А у меня с этим проблемы!» Старый еврей и отвечает: «Глупый, рассказывай и ты!..»

После присоединения Украины к Московии обучение в московских школах, церковные службы осуществляли в Москве украинские преподаватели и священники. Об этом прекрасно написал известный нам Огиенко. Политическую философию развивали мыслители-коллаборационисты С.Яворский и Ф.Прокопович.

Как вы думаете, на каком языке писали и говорили в Москве интеллектуалы, призванные просвещать малограмотную московскую боярскую и купеческую элиту? – Правильно, на украинском. На древнем языке, впитавшем в себя колорит и языково-смысловое богатство скифо-трипольской цивилизации, которая обозначила свое существование еще в VI тыс. до нашей эры!

И хотя после известных событий с Мазепой русское самодержавие неоднократно запрещало украинский язык, он вошел в тело русского языка, чтобы впоследствии из него выйти и продолжить свой тысячелетний путь во Времени и Пространстве.

Но перед тем он активно разложил российский имперский дух изнутри, показав его гнилое и продажное нутро. Один только Гоголь с его «Мертвыми душами» чего стоит. Недаром же его так ненавидел Белинский!

Кроме Гоголя, среди украинцев мы можем назвать гениального А.Чехова, которые писал в своей автобиографии, что он родом из «живописного украинского города Таганрога».

Если мало – добавим яркую и неповторимую Ахматову (Горенко), которая ужасно не любила слово «поэтесса» и требовала, чтобы ее именовали «поэтом». – Все это люди, которые принадлежат к элите русской литературы. В этот же список мы можем дописать блистательных евреев и немцев Мандельштама, Пастернака, Булгакова, Блока и т.д.

В целом же, мы имеем все основания утверждать, что русская литература создана преимущественно украинцами, евреями и, безусловно, одним этническим негром – Пушкиным. Особняком стоит, действительно, этнический россиянин – Есенин, но это – отдельная тема для разговора…

Валерий Бебик